• Сьогодні: П’ятниця, Травень 24, 2019
Інфо ПС

ТАК ЗВАНІ «ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ» – УКРАЇНІЗОВАНА ВЕРСІЯ «РУСКАВА МІРА»

Пірнання в ополонку на свято Богоявлення не є і ніколи раніше не було українською християнською традицією. Наші предки в мороз не пірнали в ополонки, а тим паче не роздягалися в присутності священиків і не бруднили щойно освячену воду (яку після освячення набирали, щоб пити, а не купатись).

Це є швидше постсовковським спотворенням наших багатовікових національно-релігійних традицій. Ця мода з’явилася у нас в 1990-ті рр. і особливо в 2000-ні завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали цей стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції». В результаті «моржівство» стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, який більше схожий на язичництво, аніж на християнство.
Зі спогадів старого запорожця Микити Коржа, записаних у ХІХ ст. в працях історика козацтва проф. Д. Яворницького, ми дізнаємось, що кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку на Запорозькій Січі «всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячи на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за козаками – маси простого люду, і всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться».
Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку. А у козаків здоров’я і міці було побільше нашого. Але навіть у них не виникало думки в мороз пірнати в ополонку без будь-якої потреби.
В давнину у наших пращурів не було водопровідних кранів у хатах – тому на Богоявлення святу воду після освячення набирали з ополонки, щоб пити потім хрещенську святу воду цілий рік, а тому не бруднили її купаннями. Більше того, в народних звичаях не прийнято було після Водохреща цілий тиждень навіть прати в освячених хрещенських джерелах та ополонках, щоб не забруднити святої води.

А ось якої думки з цього приводу митрополит Димитрій Рудюк.

Оці купання в «прорюбях» пришкандибали до нас нещодавно з північних московських земель. Ще московський церковно-правовий документ – Стоглав 1551 р. – забороняв вдаватися московитам до всіляких купань в «прорюбях» на Водохрещі. Називав це поганським видовищем і погрожував карою для тих, хто це практикує. Але ніякий Стоглав цього явища в Росії не викорінив.
Україна, українці, козаки на Січі, не знали такого звичаю, як погруження у воду на Водохрищі всім своїм тілом. У Олекси Воропая в «Звичаях нашого народу» ніде, підкреслює це, ніде ви не знайдете і натяку на те, що українці, майстерно приготовляючи Йордан за кілька днів до Хрещення Господнього, поливаючи вирубаний з криги хрест буряковим квасом, готувалися до того, щоб неодмінно після великого водосвяття стрибнути в ополонку з крижаною водою.

Чому? Відповідь дуже проста – українці з великою побожністю і навіть зі страхом ставилися до великої АҐІАСМИ, ставилися до води, як до святині. Адже, з річки, чи ставка, вода в яких колись була криштально чистою, всі намагалися набрати води у приготовлені і спеціально прикрашені посудини. Тому дико б виглядало таке видовище, коли люди після водосвяття побожно набирають воду, а тут хтось поруч викупується, «змиваючи свої гріхи» зануренням у воду. За О. Воропаєм у нашого народу існувало повір’я, що як тільки-но священик занурить хреста у воду, то з води біси всі вискакують, і мерзнуть на хрещенських морозах доти, доки не прийде якась жінка прати брудну білизну. Тому після Водохрещ десь приблизно до одного тижня жодна побожна жінка не ходила до річок і ставків прати одяг та білизну, щоб вся нечисть, яка вискочила зі святої води, вимерзла. Можливо, це повір’я саркастичне та дещо дивакувате, але воно засвідчує наскільки шанобливо до освяченої води ставилися наші предки-українці. Вони не розливалися нею повсюдно. Коли кропили домівки, то крейдою малювали хрестики на дверях та стінах, щоб бодай зайвої краплини не пролити просто так, чи на землю.

Саме таке шанобливе ставлення до Води-Аґіасми я побачив цього року в Константинополі. Там Патріарх шалено, як це буває в нас, не окроплював всіх і не лив ні на кого з відра, а легенько потрохи окроплював усіх, доторкаючись тільки голови, маленьким миртовим кропильцем, омочуючи його в щойно освячену воду, бо це ж велика святиня…
На моїй пам‘яті 90-ті – поч. 2-тисячних років. Київ. Ніяких купань. Щороку Патріарх Філарет освячує воду на Дніпрі, але моржі кидаються в річку десь далеко. Вони тримаються осібно. Ведуть себе культурно. Аж ось настає друга половина 2-тисячних. Вже ніхто нікого не боїться і не соромиться. Роздягтися перед всіма не соромно – перед священиком, перед старенькими півчими. І, о лихо, київський мер Л. Черновецький після того, як священик занурив у воду хреста, так пірнув в ополонку на Водохрещі, що виплив без трусів. Тоді у Києві тільки лінивий не піднімав цієї гуморної події на сміх.

Згодом купання на Водохрищі набули вже такого характеру, що їх навряд чи хто колись приборкає.   Видається мені, що ще трохи, так кілька років такого дикого ентузіазму, і священики будуть приходити разом з півчими на Йордан у трусах та купальниках і чин великого освячення води будуть звершувати, стоячи по пояс у крижаній воді. Замість молитв звучатимуть матюки, бо вода така холодна, що той, хто в неї тепер влазить у присутності священика спочатку хреститься, а потім всіх і вся криє матом і воду святу також… і вже не одна побожна душа про таке свідчила, бо чула… Диво дивнеє це бачити, але нічого святого і такого, що має відношення до Йорданського свята у цьому немає. Ні в яких книгах, статутах та літургіках такого не написано.

Якщо вогонь і вода стихії, то чому у воду стрибати можна, а через вогонь – ні? Це питання я ставлю священикам, бо вони це практикують і самі часто стають прикладом перед всіма людьми. А священики напевно ж добре знають, що через вогонь на «Купала» стрибати не можна? Ну, і якщо Христос, у всьому подібний до нас, окрім гріха, увійшов у воду один раз, щоб хреститися від Іоана Предтечі, то і нас під час хрещення занурювали у воду, тому сповідуємо одне хрещення. Якщо ми, прибувши до Святої Землі, йдемо на Йордан і там занурюємось, то творимо ми це на спомин про подію Хрещення Господнього. Але навіщо безглуздо це робити під час великого освячення води і думати, що занурення в ополонку замінює Таїнство Сповіді? Навіщо чин великої аґіасми перетворювати на цирк? При цьому всьому я поважаю тих, хто відійшов собі далеко, смиренно і без показухи десь там пірнув у воді, вийшов спокійно з води, помолився наодинці з Богом, і пішов. Також є й такі, які скромно, по обіді, або увечері після водосвяття йдуть до ополонки вмиватися, або ж навіть купатися, тоді, коли нікого немає, без показухи і хизування. В такому випадку нічого тут скверного не може бути…


Ось що на цю тему написав архиєпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісіченко:

– Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня. А в сам день Богоявлення, 6 січня, громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі.

Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.

Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники.

Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг.  Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу смерть». В міру зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них.

Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням імперії зла та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности.

Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости. «Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.

Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт. Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій. І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.

Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою.

Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті – гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися».


Те саме свого часу писав і священик Юрій Юрченко:
– В старій Україні наші благочестиві предки не робили цього. Пращури мали велику побожність, шанували святиню – освячену воду, до того ж мали цноту – роздягатися привселюдно, та ще й на таке свято, вважали за ганьбу та зневагу Господнього дня.

Тепер же чимало людей не мають ані побожности, ані цноти, а священики мовчать ніби води в рот набрали. А чого? Треба знати свої побожні, правдиві християнські звичаї.

Освячена на Водохреща вода зветься “Велика Святиня“. Тож і ставитися до неї слід належним чином. Не варто ганьбити святого празника. Хто ж, маючи правдиву пошану до Господа, у святиню – освячену воду полізе напідпитку чи голяка, чи з реготом і криком, чи заради розваги і пустощів?
Розумний і благочестивий, навряд. Хіба лиш той, що має хибне розуміння того, нащо освячується водичка і як її використовувати.

І насамкінець – думка нашого сучасника, публіциста, відомого телеведучого Остапа Дроздова:
Ексгібіціоністське пірнання в ополонки – це не лише дешеве позерство, але й нав’язана російська псевдотрадиція, якої ніколи в нас не було. Не-бу-ло.   Який сенс співати осанну Томосу – і далі святкувати разом із кірілом і путіним Різдво 7 січня, а також влаштовувати “другий-третій-четвертий” святвечір? Нам треба припиняти цю шизофренію і називати її “споконвічною традицією“. Бо насправді все, що я вже котрий рік спостерігаю в січні-місяці – це сліпе святкування своєї приналежності до русского міра.
Мені доводилося чути це від дуже навіть притомних людей – буцімто міжгалактична місія України (найбіднішої країни Європи) – привнести в Європу свої традиційні цінності. У це справді вірять люди – ніби ми маємо Європу навчити колядувати до середини лютого, паралізувати пів-січня й демонструвати зайву вагу 19 січня.
Так звані “традиційні цінності” (а по суті – українізована версія русского міра), виявляється, має нести народ, який (очима європейця) закакав найродючіші чорноземи в світі, конвейєром штампує емігрантів, саботує будь-яку реформу, славиться дешевим секс-туризмом і є чемпіоном із помилок на виборах.
Поціновувачам “традицій русского міра” я би порадив дещо інше експортувати у світ. А саме: вміння «рішати» питання, запихати своїх неуків в університети, на кожних виборах вкидати потрібні бюлетені, жити на одну зарплату держслужбовця, девальвувати свою валюту в 5 разів, вестися на клоунів у політиці.
Найгірше те, що про “традиційні цінності” говорить суспільство, яке не забезпечує інвалідів елементарними пандусами, убиває бездомних собак у дідівський спосіб, змалечку націлює своїх дітей працювати в податковій і митниці, ходить до сповіді перед Паскою, придумало пісний майонез, практикує невинний побутовий антисемітизм і переконане, що звертатися до психолога – це ганьба, треба терпіти чоловіка-садиста заради дітей, геїв треба лікувати, носити яйця і сметану священикові, будуватися без документів, темношкірих називати неграми і кожного, хто до 30 років без обручки, плескати по плечу: коли ти сі нарешті вжениш?
Традиції бувають гарні і страшні, веселі і потворні, мотиваційні і образливі, мудрі і дурноваті, красиві й жахливі, актуальні й допотопні. Робити з них фетиш – сумнівна цінність. Традиція вимагає глибокого розуміння свого кореня, передісторії і семантики. Окрім селфі – чим керуються 19-січневі моржі хренові, скажіть мені? Окрім вірності москві – чим керуються апологети 7 січня?
А я б хотів, аби в моїй країні традиційними цінностями стало не пірнання в холодну воду в унісон із москалями, а прості й чудові речі: пандуси, інклюзивна освіта, повага до людської індивідуальності, культ прав людини, мандрівки світом, відірваність держави від церкви і щоденне примикання до європейського простору, а не путінського. І тоді не виникатиме потреби доводити свою українськість у дикий водний спосіб.

Січень24/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України