• Сьогодні: Субота, 16 Жовтня, 2021
Інфо ПС

СТРИЙ І СТРИЯНИ ОЧИМА НІЦОЙ

– Ти вже приїхала?

– Так, я вдома.

– Ану ще розкажи, як ото в них…

         Уже всі вуха прогуділа рідним і друзям, емоції зашкалюють. Розповім і вам.

         От уявіть, приїжджаєте ви в містечко. Не те щоб маленьке. Якщо порівнювати з нашими стандартними районними центрами – то воно більшеньке, але й менше, ніж наші обласні міста. Питаєш місцевих, як пройти туди-то, а вони й кажуть:

        – Це вам до пам’ятника трьом святим, – і показують напрямок.

         По дорозі ще кілька разів перепитуєш, де пам’ятник трьом святим? І всі, від малого до великого, знають цей пам’ятник. Що цікаво, усі зустрічні говорять мовою своєї країни, а з кав’ярень з цікавими місцевими назвами або з назвами на англійський лад, повз які проходиш, стиха долинає музика – пісні мовою цієї країни й зрідка англійські/французькі.

         Нарешті знаходиш потрібну площу, справді, на ній пам’ятник з трьома постатями. Аж цікаво стало, хто ж ті святі, яких усі безпомильно знають. Якби була вдома, мої асоціації малювали б або Андрія Первозванного, або Іоанна Христителя, або… та багато кого можна придумати, кому яка віра підказує – тим більше, навколо видніється чимало церковних куполів. Але ж цікаво, кого тут возвеличили? Підходжу ближче і… перехоплює подих. На постаменті стоять увіковічнені в камені і бронзі три письменники в повен зріст, три класики національної літератури. Що цікаво, ці письменники родом не з їхнього містечка, народжені в різних куточках цієї країни, але вони співці цього народу і його свободи – і це їх на постаменті місцеві називають «пам’ятником трьох святих». Аж мороз по шкірі… На тлі уже звичних для мене розмов «какіє кнігі, какая мова, ви сначала дарогі постройтє» – місцевий народ зумів оцінити працю трьох національних поетів-співців, що їх між собою аж святими назвали.

            Не встигла відійти від одного відкриття, як мене чекало наступне. Це містечко має свої місцеві рок-гурти і своїх бардів, абсолютно пристойне виконання яких – рівень радіостанцій. Що цікаво, в репертуарі гуртів були пісні про їхнє місто і ці пісні не повторювалися. Я не знаю, чи мають ваші міста і села хоча б по одній пісні про свій населений пункт і про себе, а тут про їхнє місто складено цілий віночок пісень, і люди їх підспівують.

           Наступний приємний сюрприз чекав неподалік від майдану в сучасному ресторанчику. Його власник, місцевий ресторатор (не переймається приготуванням так уже поширених піц і круасанів, а займається відродженням місцевої кухні) підтримує у своєму закладі митців і їхні посиденьки, де вони читають вірші, слухають бардів, малюють картини… Тобто, крім поїсти, створив культурний простір для митців.

          До речі, посиденьки місцевих митців вилилися не лише в поетичні чи бардові вечори. Місцеві митці написали сценарій і разом з іншими небайдужими містянами власними силами зняли про своє місто художній фільм. Наголошую, фільм художній. Вони влаштували кастинг серед дорослих і дітей, і зняли про своє місто красиву середньовічну легенду, бо їхнє місто справді процвітало вже в середні віки, і от ці мешканці зняли романтичну історію, не забувши показати в ній своє історичне коріння, свою минувшину, оспівавши місцеву легенду міста, просякнувши весь фільм патріотизмом до своєї землі і мови. Є в цьому фільмі лицарські поєдинки в латах з брязканням мечів на тлі фортець. Є красиві кадри традицій 1300-якогось там року. Фільм аматорський, але дуже теплий і щирий, а ролі виконувалися старанно. Глядачі впізнають в героях знайому вчительку чи музиканта, садівника, чи місцевого посадовця – і це дуже тепло і зворушливо. Уявіть собі цю всю підготовку, коли громада бігає в пошуках тканини чи фасонів, бо всі середньовічні костюми для всіх героїв шили власноруч, а їх потрібно було більше двохсот, як громада збирає гроші, як просить усіх про посильну допомогу, як домовляються про локації, автобуси, щоб привезти масові сцени на локацію… Звісно не все легко, а складно і з труднощами, але як же це все круто… Оці всі обговорення і цей весь культурний движ.

           До речі, у фільмі розповідається, як середньовічному лицарю король дарував ці землі і він, славний воїн, привіз з далекої Мавританії, де воював, насіння магнолії. Лицар приїхав з малолітнім сином (удвох, бо кохана дружина померла від чуми) і мріяв посадити насіння тієї магнолії на подарованій йому землі. Але лицаря підступно вб’ють бандити місцевого боярина і він не встигне посадити магнолію, але замість батька дерево посадить син. Скільки ж символізму в цій душевній історії. Магнолія у фільмі виросте і заквітує, а малий син, якого приютить родина коваля, виросте і таки стане господарем своєї законної землі.

          Цю середньовічну легенду в сучасні дні містяни втілюють в життя. Вони вирішили засадити все місто магноліями і за останні три роки у парках, скверах і на клумбах висаджено більше 300 магнолій.

Є там і моя магнолійка, іменна, посаджена мною біля магістрату.

          Школи. Діти в школах цього міста вчаться у величезній повазі до своїх героїв. На стінах висять портрети тих, хто в різні періоди віддано служив їхній країні і народу. Є у цьому місті воїни, які вже в сучасні дні брали участь у бойових діях і загинули смертю хоробрих. На школах, де ці герої вчилися, встановлено почесні дошки, все облаштовано і доглянуто. Посаджено кущики, деревця й квіточки. А діти й учителі час від часу приходять у ці місця і разом моляться за своїх героїв…

          Культурне життя. Мало того, що в бібліотеці часто засідають різні спілки, жіночі товариства чи оргкомітети, нещодавно місцеві активісти на майдані біля трьох святих влаштували книжкову толоку. На неї, крім містян, прийшла і місцева влада, як звичайні читачі. Пройшлися рядами, поспілкувалися з авторами, купили книжок собі й дітям, попросили автографи…

Є в цьому місті музеї. Наприклад, місцевої футбольної команди з усіма їхніми кубками, м’ячами і фотографіями гравців у різні роки. Або музей-садиба дідуся й бабусі національного героя, який проводив у цьому місті своє дитинство, вчився тут в гімназії, а потім все життя боровся за свободу і справедливість для свого народу… Я не чула суперечок від місцевих, герой він чи не герой… Як же ж нам усім не вистачає отакого ставлення до своїх героїв.

           Що ще впало в око. Якась особлива гідність, з якою позиціонують себе місцеві. Коли кажеш, яке ж круте їхнє місто, вони чемно і доброзичливо усміхаються, але разом з тим відчуваєш, що вони й так знають, і так упевнені, і жодного сумніву в них немає: звісно, їхнє місто крутецьке! І це не пиха, зовсім ні, це спокійне усвідомлення своєї гідності. Тут тобі кожен готовий годинами розповідати історію свого краю, пишаючись ним і героями.

           Як же ж цього не вистачає багатьом нашим містам і селам та їхнім мешканцям, знань про себе, пам’яті про себе і про своє коріння, гордості за себе, зрештою, колективної гідності.

           Як гадаєте, що за місто таке приголомшливе, про яке мене вже котрий день просять: «Ану розкажи ще щось про них». Як гадаєте, в якій воно країні?

Це Стрий!

           Це наш український Стрий, куди мене запрошували на книжкову толоку. Це місто Бандери і ще двадцятьох тисяч видатних стриян, які за заслуги включені до стрийської енциклопедії. А у вас є ваша місцева енциклопедія ваших героїв? Отож.

           Трьома святими стрияни називають пам’ятник Шевченку, Франкові і Лесі Українці. В мене й досі шоковий кайф!

           Ресторан, який підтримує митців, «Бредвей Стрий», не плутати з бродвеєм.

           Музей футбольній команді «Сокіл».

           Музей-садиба – дідуся і бабусі Степана Бандери.

           До речі, тут крамниць для модниць – неміряно.

           Натхненники книжкової толоки – поетка Зоряна Кіндратишин і місцева піснярка Марія Пак. Натхненниця візитів письменників у школи до дітей – пані Богдана Жигалін. А книжкова толока, на яку мене запросили, була присвячена місцевій Любі Хомчак, яка колись придумала тут цю толоку, Люби вже немає, а її книжкова толока крокує Україною. Уміють тут цінувати своїх…

           Режисер фільму про Стрий – Юрій Комарницький…

           А музичні гурти… А… Ой, хіба ж про все напишеш?

           Дякую всім стриянам, що підходили до мене зі словами щирої підтримки: і тій пані, що хотіла нас забрати до себе на ніч, і тому панові, що кудись побіг і повернувся з білими трояндами, і тим трьом панам з дієтичним солоденьким гостинцем, і тим матусям, і татусям, і …. шкода, що я не знаю усіх ваших імен…

          А вам, українчики – ловіть шматочок мого кайфу від цього міста. Запам’ятали? То є Стрий! І річка, що протікає містом, теж зветься Стрий. І навіть родича, рідного дядька, знаєте як у Стрию називають – Стрийко!

І це все – Україна!

Лариса Ніцой

Жовтень12/ 2021

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України