• Сьогодні: Середа, Червень 19, 2019
Інфо ПС

СТЕРТИ ІДЕЮ КИЄВА ЯК ДРУГОГО ЄРУСАЛИМА ПРОСТО НЕРЕАЛЬНО

Тут і далі – фото EPA з Об’днавчого собору в Києві 15 грудня і першої літургії, проведеної митрополитом Єпіфанієм в якості предстоятеля Православної церкви України.

Концепція «Москва – третій Рим» підтримувалася державною політикою Московського царства, і тут був ресурс адміністративний, фінансовий та інформаційний. З XVI століття, коли виникла концепція псковського монаха Філофея, вже “Russia Today” працювала, ця ідея поширювалася і на Європу, купувалися журналісти, проплачувалися відповідні статті, це працювало.

В той же час «Київ – другий Єрусалим» – це сакральна ідея, вона більше живиться внутрішнім переживанням, внутрішнім відчуттям людини. Зрозуміло, особливо після падіння Києва під ударом Володимиро-Суздальських військ 1169 року, пізніше Монгольська навала, воно десь частково ніби десакралізує, але лише частково.

Ця ідея завжди виринала з низів. Вона постала знизу, десь із кола книжників часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого в XI столітті, і пізніше, вже всупереч державній політиці Речі Посполитої, вона відроджується.

Ця ідея зберігається і в литовський період – недаремно митрополити, хоча живуть то у Володимирі, то в Москві, то у Вільно (наприклад, наші, українські), але все одно Київ залишається сакральним саме через те, що він є цим другим, новим Єрусалимом, він цю сакральність зберігає.

Він її зберігає до кінця, доки є православ’я, доки воно є державною релігією, і навіть на сьогодні ми бачимо, що все одно ідея цього сакрального місця не політична, вона все одно залишається.

Але вона не актуалізована, тому що не підтримується агресивною інформаційною політикою, вливанням грошей, але вона не стирається, тому що стерти ідею Києва як другого Єрусалима просто нереально.

   Митрополит Іларіон одним із перших її найбільш чітко висловив у своєму творі «Про закони благодаті». Там уже чітко проходить ідея саме Києва як нового, другого Єрусалима.

    Можна припустити, що вже й раніше ця ідея була.

Потім, десь приблизно в цей же час, у Іларіона з’являється Андріївська легенда, яка знову ж таки проводить цю ідею другого Єрусалима, бо апостол Андрій Первозванний благословляє Київські гори. В цей час навіть в інших текстах, у літописі, ми бачимо це радісне сприйняття хрещення.

Дуже парадоксальна ситуація, що для ранніх церков, ранонавернених (або свіжонавернених), неофітів вже факту хрещення абсолютно достатньо для спасіння, а Єрусалим у середньовічній ментальності, свідомості – це місце раю.

     Вже фактично від Володимира йде концепція Юрія Завгороднього про Київ як «місто трьох храмів». Софія, зараз все більше науковців підтримують, що Володимир вже її збудував, а Ярослав завершив.

     Володимир і Ярослав, – про це писала ще Полонська-Василенко – це сплеск рушійного існування середньовічного Києва. Ми бачимо дуже цікаву концепцію, коли ці всі богородичні храми, хоча Софія – це ніби друга іпостась Ісуса Христа, але вона все одно явлена в образі Оранти, який є вівтарним образом, центральним образом. І ми бачимо, що Десятинну церкву Богородиці будує Володимир, а далі Ярослав зводить церкву Благовіщення. Між церквою Благовіщення і Десятинною Богородиці – Софія Київська, і вони йдуть по прямій лінії. Не випадково цю лінію зводили, засипали яри – цю лінію потрібно було провести саме з заходу на схід, позаяк ми знаємо, що сакральна історія починається з Благовіщення.

Святий Київ – ця концепція святого града зберігається до сьогодні, проходить через офіційні джерела, церковні, епістолярні, щоденники; буквально тисячу років цій тезі – святий град Київ.

Людина, яка входить через Золоті Ворота, через церкву Благовіщення, отримує благу вість, в’їжджаючи в Київ. Далі вона йде через Софію як Премудрість – другу іпостась Ісуса Христа – і знову ж таки через образ Оранти, вона йде до Богородиці Десятинної. І третій дуже важливий київський сакральний топос – це Успенська Лавра.

Більше того, топографія печер самої Лаври певним чином наслідувала топографію Єрусалима – це теж одне із підтверджень того, що Київ не просто десь світоглядно себе сприймав другим Єрусалимом (чи новим Єрусалимом), а навіть намагався відтворити у своєму просторі цей земний Єрусалим.

    Київ одразу розбудовується, позаяк ми знаємо, що до остаточного хрещення Києва (тут я підтримую думку, що хрещення не було одноразовим з Володимиром, він завершив процес християнізації), до хрещення Володимира, його завершення діяльності з християнізації України, ми не маємо Верхнього граду. І коли відбулося остаточне хрещення, ми маємо розбудову Верхнього Києва на Подолі, на Поштовій Площі.

Зараз ми знаємо, що там є проблемні ситуації з музеїфікацією цих залишків, але Верхнього Києва ми не маємо. Одразу, коли розбудовується Верхній Київ (він починає розбудовуватися за Володимира, продовжує за Ярослава), він вже розбудовується зі взоруванням на сакральну топографію і цей уявний земний “другий Єрусалим”.

Тому не випадково, коли Адам Бременський вже в XI столітті називає Київ суперником Константинополя. Це не політичне суперництво, як нам його інколи подають в літературі, що нібито Київ кидав виклик Константинополю, а саме як релігійний, сакральний центр.

І не даремно той же Адам Бременський називає його окрасою грецького, – тобто православногосвіту. Вже в XI столітті бачимо, наскільки ця ідея стала органічною для Києва за дуже короткий проміжок часу, буквально за життя одного покоління ця ідея стала загальносприйнятною.

    У Середні віки легітимна влада могла бути санкціонована лише з боку Константинополя. І Володимир одружується не з ким-небудь, а з сестрою візантійського імператора; тим більше він був першим, перепрошую, «варваром», який одружився з «порфірородною» принцесою, царицею – це був статус такий, до якого не піднявся навіть творець Священної Римської імперії Оттон Великий, і навіть Карл Великий не мав такої честі від Константинополя (чи навіть Риму) отримати таку, перепрошую, інсігнію, як саму царицю.

Зрозуміло, що коли приходить Анна зі своїм почтом, інтелектуальним колом, напрацюваннями ідеологічної та політичної думки Візантії, отримує tabula rasa (а найбільше думка працювала, як не дивно, в епоху іконоборства), сюди вона приносить нові концепції на «чистий будівельний майданчик», чого не було в Константинополі, тому що Константинополь засновувався не як християнська столиця.

І вже фактично ці смисли, – що таке «новий Єрусалим», що таке «другий Єрусалим», яким він має бути, де має бути церква Софії, де має бути церква Благовіщення – в Константинополі розвивалися поетапно. В Києві вони отримали «чистий будівельний майданчик», де могли втілити саме теоретичну думку на практиці (і це не тільки розбудова самого Києва).

Навіть розбудова, сама архітектура Софії Київської в цьому плані значно ідеологічно вища, ніж Софія Константинопольська, позаяк Софія Київська втілює вершину богословської думки, храму як образу світу. Тому коли ми бачимо настільки складну композицію Софії Київської, то це теж втілення цієї ідеї другого Єрусалиму.

В Софії Київській радісні сцени, там немає ні Страшного суду, нічого, тому що кияни часів Володимира і Ярослава радісно сприймали хрещення і кінець світу. І в Іларіона це є, і в Новому Завіті Біблії, що кінець світу настане тоді, коли всі народи увірують в Ісуса Христа.

    До середини XV століття всі митрополити називаються «київськими», хоча вони сидять у Володимирі, Москві, Вільні, Галичі, але все одно титул «митрополит Київський» фігурує, він є.

Очевидно, заднім числом ще в уста Олега (він нібито поганин, хоча зараз є підстави вважати, що він все-таки хрестився) вкладена ця ідея – Київ буде мати градам руським (а «мати» – це «метрополіс» по-грецьки). Тобто вже поганин Олег проголошує, що саме Київ має бути метрополією.

І ця ідея зберігається фактично до середини XV століття – тільки тоді, 1448 року, московський митрополит починає називати себе митрополитом Московським. Це було пов’язано з тим, що митрополит Київський підписав Фераро-Флорентійський соборунію з римською церквою, – яку прийняла Константинопольська церква, і тоді була така ідея, що нібито йде втрата цієї сакральності.

Якщо у Великому Князівстві Литовському ця ідея була сприйнята більш-менш нормально, то Москва її різко не сприйняла, і, відповідно, першою була ідея, що Константинополь «втратив благодать», а разом з ним і Київ.

Прив’язка Києва до Константинополя у російській політичній, релігійній і сакральній думці вже є в XV столітті. І вже тут Москва частково (однак не остаточно) втрачає києвоцентричне мислення. Але в Україні воно залишається надалі.

Це сакральне місце Києва навіть надає нових смислів, позаяк у Відродженні поруч із християнством жодного разу його не забували, у жодному разі християнство не втрачало своїх позицій, але дуже сильно актуалізувався саме античний текст. Тут ми теж бачимо накладання цих загальноєвропейських смислів на територію України.

«Другий Єрусалим» (чи «новий Єрусалим») – це сакральна і спасенна концепція, вона абсолютно світла. Ця концепція говорить про те, що сутність життя християнина у спасінні.

Відповідно, якщо Київ – «другий Єрусалим» (або «новий Єрусалим»), то це місце, яке несе цю благодать. Саме тому «Про закон і благодать» й несе благу звістку, слова Ісуса Христа, веде людей до спасіння, до життя вічного або небесного Єрусалиму через земний Єрусалим – Київ.

Якщо брати концепцію «Москва – третій Рим» – це абсолютно політична концепція. Вона частково має під собою певне релігійне підґрунтя, або релігійне забарвлення, але це суто політична концепція, імперська концепція. Вона тягнеться ще від уявлення про Давній Рим як про єдину легітимну державу, взагалі середньовічний європейський Рим. Імперію – тому що якщо вона одна єдина, то інших просто бути не може. І тому на Заході Карл Великий відроджує саме Римську імперію, Оттон Великий відроджує саме Священну імперію, яка пізніше стає Римською імперією.

Москва так саме тягне цю римську традицію. Але найцікавіше те, що, наприклад, Константинополь себе «другим Римом» ніколи не називав. Він був Roma Nova – «новий Рим», але не «другий Рим»; не протиставляв перший і другий.

    У всіх релігіях число «3» сакральне. Відповідно, якщо ми маємо сакральне число «3», то тут сакральне підґрунтя саме політичної теорії, тобто «перший», «другий», «третій». І ще дуже важливий політичний момент, що він «вічний» – «вічне місто Рим». У свідомості людей це є, але Рим нібито впав. Є другий Рим, який теж впав.

Відповідно, чому ж тоді Рим – «вічне місто»? «Хтось же має ним стати. Давайте назвемо Москву?» – так її і назвали: «Москва – третій Рим», «вічний Рим», бо потрібно було пояснити, чому впали перший і другий, що вони вічні.

Москва якраз тоді переможно йшла, коли Філофей 1509 року обґрунтував цю концепцію, сама ідея вже була, вже був потоплений у крові Новгород, вже було підкорення Пскова, цих північних земель та інших князівств.

Однозначно, політика пронизує все життя, релігія пронизує все суспільне життя, тому тут розділяти не можна, це очевидно. Будь-який суспільний інститут, який існує, буде десь із релігією пов’язаний. Навіть коли Володимир приймає хрещення остаточно, то він накладає десяту частину на церкву – це католицька традиція. Маємо навіть державну волю про те, щоби була ця десятина, і з державної ж волі християнство запроваджується остаточно.

Без Києва московське православ’я просто не грає, бо все московське православ’я йшло через Київ, йшло з Києва, з берегів Дніпра, і вся традиція у них іде від Києва.

Тому вони так чіпляються за Київ і в історичній складовій; і не просто чіпляються, а цей контекст поширюють по всьому світу, що це, мовляв, їхня історія, і сюди прийшли нібито люди з Галичини, а всі кияни чомусь виїхали до Москви, якої на той момент дійсно не було. Для них це втрата підмурків, втрата фундаменту.

Що таке втрата фундаменту, ми добре розуміємо, – коли втрачено фундамент, валиться вся подальша конструкція. Варто згадати, що одним із творців і модифікаторів ідеї про «третій Рим» був випускник Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович-молодший, який був ідеологом Російської імперії.

Навіть тут, коли творив цю ідеологію Російської імперії, яку було проголошено 1721 року, він все одно «притягував» київського Володимира. Власне, його поема «Володимир» спершу присвячена гетьману Мазепі, потім він її трансформує під Петра I, але все одно, як бачимо, навіть ця ідея Російської імперії все одно витягується до Києва.

І згадаємо Радянський Союз, коли Київ був «родной Киев», звучав постійно; коли тут йшли якісь концепції «спільної колиски» тощо; він постійно фігурує в російській ментальності.

А церква і томос – це не просто визнання історичних прав, історичної справедливості і тієї брехні, яку нам нав’язала Росія. Томос, окрема автокефальна церква, як ми знаємо, за канонами та постановами Вселенських Соборів – це на церковному рівні визнання того, що це окрема держава, окрема нація.

    Крим однозначно потрапляє до Української церкви, ми зараз виводимо цей процес. Кримська церква навіть у ранньому Середньовіччі, територія на північ від Чорного моря – це була єдина єпархія Готська, Босфорська та інші; вони вже були на Вселенських Соборах, десь одночасно ми навіть бачимо такий спільний простір. Те, що Крим тимчасово під окупацією, – це теж для нас виклик зберегти там ті залишки Української церкви, які є, і цих ідей.

Але і для Криму томос – це теж позитив, бо якщо Росія не витримає цього удару, то для Криму це дуже добре, оскільки це пришвидшить його повернення до складу України і подальшого нормального розвитку. Ми бачимо, що темою Криму Путін також намагається маніпулювати: проголошення Севастополя «Святою горою» – це на кшталт єрусалимської Стіни плачу; намагання створити з Криму вже не той топос героїчного Севастополя, а сакральний топос. Якщо він говорить, що Херсонес – це місце хрещення, – будь ласка, може бути, але хрестив все ж таки київський князь.

   З отриманням томосу Україна не йде в конкуренти Константинополю, а повертає свої позиції рідної сестри вселенських церков.

 

Дмитро ГОРДІЄНКО, історик

Січень06/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України