• Сьогодні: П’ятниця, Листопад 24, 2017
Інфо ПС

СПРАВА ЛЄНІНА ЖИВЕ?

Праці Лєніна надруковані накладом 653 млн примірників 125 мовами. «Лєнініану», тобто літературу про Лєніна, підрахувати взагалі неможливо. Можна зазначити, однак, що майже вся вона предметом аналізу або пропаганди мала не реального історичного діяча, а міфологізованого й канонізованого Вождя.

Складна генеалогія
Майбутній вождь успадкував різноманітні національні традиції, на чому тепер схильні пограти автори багатьох псевдонаукових праць. Прадід Лєніна по батьківській лінії Васілій Ульянінов (Ульянов) був відпущеним на оброк кріпаком, але з неволі викупився задовго до скасування кріпосного права. Дід у пізньому шлюбі з дочкою хрещеного калмика мав двох синів. Батько Лєніна здобув вищу освіту в Казанському університеті й став дійсним статським радником, що прирівнювалося до генеральського чину, а також потомственим дворянином.   По материнській лінії прадід був заможним єврейським торгівцем, який одружився зі шведкою. Дід закінчив Петербурзьку медико-хірургічну академію й вихрестився, після чого взяв шлюб із німкенею, здобув у 1847 році потомствене дворянство та купив у Казанській губернії село Кокушкіно разом із кріпаками. Його дружина народила п’ятьох дівчаток, серед них і майбутню матір Лєніна Марію. Після смерті дружини дід узяв громадянський шлюб із її рідною сестрою, бездітною вдовою Катериною фон Ессен. Французькою й англійською мовами Лєнін володів завдяки навчанню, підкріпленому потім тривалим перебуванням у відповідному мовному середовищі, але його рідною мовою в дитинстві була німецька. Закордонні дослідники генеалогії Лєніна встановили, що по німецькій лінії родичами Ульянових були полководець Гітлера генерал-фельдмаршал Вальтер Модель, генерал-лейтенант Гассо фон Мантойффель, який командував танковою дивізією СС «Велика Німеччина», і президент ФРН Ріхард Вайцзеккер. Маючи в родоводі представників різних станів, Лєнін у листуванні з царськими чиновниками не забував підкреслювати, що є потомственим дворянином.

    У перші роки підпільної діяльності Лєнін користувався багатьма псевдонімами. Псевдонім Н. Лєнін з’явився в грудні 1901-го й став його другим прізвищем.
У липні 1903-го в Брюсселі відкрився з’їзд російських соціал-демократів, на якому виникли гострі суперечності між Лєніним і його багаторічним союзником Мартовим. Коли делегати Бунду, який даремно претендував на окреме становище в новостворюваній партії, покинули з’їзд, визначилася певна кількісна перевага за прибічниками Лєніна, які поспішили назвати себе більшовиками.

      Важливий пасажир
На відміну від Льва Троцького, який після Кривавої неділі одразу опинився в Петербурзі в центрі подій, Лєнін приїхав до революційної Росії тільки в листопаді 1905-го. Він оселився в Куоккалі, що за 60 км від столиці, але вже у Фінляндії, де не було поліцейського нагляду. Поразка революції змусила його знову емігрувати.

Велика війна 1914–1918 років захопила Лєніна в Пороніно — дачному містечку неподалік Кракова. Жандарми ув’язнили його в найближчій тюрмі в Новому Тарзі. Двері тюрми відчинило заступництво керівника австрійських соціал-демократів Віктора Адлера. Коли міністр внутрішніх справ запитав Адлера, чи переконаний він у тому, що Ульянов — ворог царського уряду, той відповів: «О так, заклятіший ворог, ніж Ваше превосходительство!». Утім, Лєнін покинув Австро-Угорщину й оселився у Швейцарії.
Коли в Росії почалася нова революція, в емігрантів у Швейцарії виникла проблема, як дістатися до Росії. Перспектива кружного морського шляху не влаштовувала Лєніна. З одного боку, він боявся німецьких субмарин, з другого — вважав, що Антанта чинитиме перешкоди проникненню в Росію керівних діячів соціалістичних партій, які розкладатимуть армію. Тому він вирішив організувати проїзд зі Швейцарії до Росії залізницею через Німеччину. Позиція центральних держав у цьому питанні зі зрозумілих причин мала бути протилежною позиції Антанти. Формальності стосовно поїздки російських емігрантів Німеччиною в опломбованому вагоні узгоджувалися за посередництвом німецьких соціал-демократів. Кайзер Вільгельм II особисто стежив за тим, щоб не виникало перешкод. Верхов­не командування виявило готовність пропустити емігрантів через розташування німецьких військ на фронті, якби їм відмовили у в’їзді до Швеції.
16 (3) квітня 1917 року Лєнін прибув до Петрограда. Відтоді його життєвий шлях переплівся з доленосними подіями, які вирували в охопленій революцією країні. Вирішальну роль у цих подіях стали відігравати інтелект Лєніна, його тактична й стратегічна майстерність.

     Замаскувати диктатуру
Суть розробленого Лєніним вчення про комуністичну революцію можна викласти двома реченнями: по-перше, у країні під виглядом диктатури пролетаріату мала бути встановлена диктатура партії, націленої на таку революцію, тобто партії більшовиків; по-друге, комуністична революція мусила здійснюватися методом реформ, насаджуваних диктаторським урядом.
Лєнін не бажав використовувати, як і його попередники в російському революційному русі, авантюристичні методи змови та індивідуального терору для здобуття державної влади. Його партія мала прийти до влади на гребені революційної хвилі й замаскувати свою диктатуру під диктатуру пролетаризованих мас. Опора на пролетаріат була природною для партії, яка виходила у своїй програмі з необхідності ліквідації приватної власності. Лише ті, хто нічого не втрачав у революції, бо нічого й не мав, могли стати її союзниками.
Російська імперія більш ніж на півстоліття відстала з революцією від своїх європейських сусідів. Через це об’єктивний розвиток ринкових відносин зробив авангардною силою в революції не буржуазію, яка мала підтримку імперських верхів, а пригноблені царизмом (спільно з буржуазією) народні низи. Це наперед визначило організаційну слабкість усіх політичних партій, окрім більшовицької. Вони не могли поставити в певні рамки активність рад як форми самоорганізації повсталих народних низів. Таку особливість Росії враховували і Лєнін, і вищі царські чиновники, завданням яких було запобігти революції. У листі до Максіма Ґорького, написаному на початку 1913 року, Лєнін наголошував: «Війна Австрії з Росією була б дуже корисною для революції (в усій Східній Європі) річчю, але малоймовірно, щоб Франц Йозеф і Ніколаша зробили нам цю приємність». А колишній міністр внутрішніх справ Пьотр Дурново в лютому 1914-го попере­джав Ніколая II про небезпеку війни з Німеччиною. Ця війна в разі військових невдач спричинила б, на його думку, соціальні потрясіння: «Россия будет ввергнута в беспросветную анархию, исход которой не поддается даже представлению».
Коли революція почалася, більшовики відмовилися увійти в табір революційної демократії. У директиві однопартійцям, які поверталися з еміграції, Лєнін сформулював свою тактику кількома словами: цілковита недовіра Тимчасовому уряду, жодного зближення з іншими партіями, озброєння пролетаріату. Він не покладався на можливість мирного переходу влади до більшовиків. Уже з квітня 1917 року в Петрограді, Москві, Одесі, Харкові та інших великих містах стали формуватися загони більшовиків-червоногвардійців. Незабаром після приїзду Лєніна з еміграції Алєксандр Кєрєнскій виявив бажання зустрітися з ним, щоб налагодити співпрацю, проте вождь більшовиків ухилився від зустрічі.

     В ідеологічній оболонці
Настав час для постановки дивного, на перший погляд, запитання: чи був Лєнін комуністом?
Напевно, можна встановити тільки два беззаперечні факти. По-перше, він створив партію, засновану на засадах «демократичного централізму», тобто на цілковитій підпорядкованості її нижчих ланок вищим. У руках вождів така партія була зручним інструментом завоювання та утримування влади. По-друге, він ще в 1905 році, коли вперше з’явилися ради робітничих депутатів, винайшов власну формулу встановлення політичної влади, що відповідала за повнотою самодержавству. Ця формула передбачала три основні засади:
— максимально сприяти радам у завоюванні державної влади;
— витіснити з рад конкурентні політичні партії, домагаючись того, щоб вони складалися тільки з більшовиків і співчуваючих їм безпартійних депутатів;
— зберігати організаційну самостійність рад, не зливаючи їх із партією більшовиків
.
Магістральний розвиток людства полягав у трансформації традиційної держави на чолі з монархом — носієм суверенної влади в конституційну монархію або демократичну республіку, у яких сувереном ставало суспільство. У кризових ситуаціях на поверхню політичного життя могла виринути народжена в народних низах сила, здатна встановити тотальний контроль над суспільством. Так з’явилися спочатку фашизм, а потім націонал-соціалізм. Однак першим на історичну арену виступив оснований на лєнінській формулі влади більшовизм у зовнішній формі комунізму.
Чому більшовизм набув оманливого вигляду комунізму? Чому Лєнін використав як ідеологічну оболонку для своєї формули влади так званий революційний марксизм доби «Маніфесту Комуністичної партії» (1847)?
Молоді революціонери Карл Маркс і Фрідріх Енґельс закликали в «Маніфесті» встановити диктатуру пролетаріату й віддати експропрійовані в приватних власників засоби виробництва в руки народу. Ці заклики від початку були приречені на невдачу, тому що неструктуровані людські спільноти (класи, суспільства, народи), на відміну від структурованих (партії, держави та ін.), не могли здійснювати диктатуру або володіти засобами виробництва. «Науковий комунізм» основоположників марксизму був утопічним подібно до попередніх комуністичних вчень.
За діями Лєніна можна встановити, що він розумів утопізм «революційного марксизму», але на словах проголошував свою відданість йому. Натомість прагматичних західноєвропейських соціал-демократів, які після революцій 1848–1849 років перестали називати себе комуністами, але залишилися марксистами, він таврував як ревізіоністів та ухильників.
      Методом експропріації
У лєнінській формулі влади від початку не було нічого комуністичного. Але надання їй вигляду держави-комуни (вислів Лєніна) допомагало ідеологічно виправдати експропріацію суспільства державою, тобто доповнити політичну диктатуру дик­­татурою економічною. Поняття диктатури пролетаріату та загальнонародної власності, що містилися в «Маніфесті», перетворювалися з утопічних на реальні, тому що винайдена Лєніним формула влади з’єднувала неструктуровану спільноту (су­спільство) зі структурованою (партією).
У радянській Росії під виглядом диктатури пролетаріату була встановлена диктатура вождів Комуністичної партії, а в оболонці загальнонародної власності на засоби виробництва та природні ресурси почала функціонувати приватна за своєю природою власність тих самих вождів.
Одразу після появи в Петрограді Лєнін сформулював програму більшовиків — «Квітневі тези». У цьому документі визначалися й дії партії після завоювання влади: соціал-демократи-більшовики мали перейменувати свою партію в комуністичну, ухвалити нову, комуністичну за змістом програму, побудувати «державу-комуну», створити новий, Комуністичний інтернаціонал.
У більшовиків були свої гасла в революції, але вони, хоч і не одразу, зрозуміли, що треба привласнити гасла найвпливовішої політичної сили — солдатських і робітничих рад. На I Всеросійському з’їзді рад у червні 1917 року Лєнін заявляв: «Ніякого сепаратного миру з німецькими капіталістами ми не визнаємо і в ніякі переговори не вступимо». Від початку світової війни він висував гасло «Перетворимо війну імперіалістичну на війну громадянську!». Однак наприкінці серпня взяв на озброєння народну вимогу негайного припинення війни.
Коли в червні 1917-го партія есерів включила до своєї програми вимогу селянських мас про зрівняльний поділ орних земель, то наразилася на гостру критику більшовиків. Останні бажали зберегти на селі велике виробництво у вигляді радянських господарств на базі конфіскованих поміщицьких маєтків. Однак у серпні більшовики привласнили есерівське, а насправді селянське гасло «Землю — селянам!». Ради солдатських депутатів складалися переважно із селян, робітники здебільшого працювали на оборонних підприємствах. Царизм зібрав завжди розпорошені умовами виробництва селянські маси в армійські підрозділи, дав їм до рук зброю і навчив користуватися нею. Уперше в історії селяни в солдатських мундирах стали найвпливовішою силою в революції.
Популярне серед робітничих рад гасло «Фабрики — робітникам!» більшовики підтримували від початку, але вкладали в нього інший зміст. Робітничі депутати вимагали передати підприємства в колективну власність персоналу, але після приходу до влади Лєнін заявив: «Величезними перекрученнями основних засад радянської влади й цілковитою відмовою від соціалізму є всяке, пряме чи посереднє, узаконення власності робітників окремої фабрики або окремої професії на їх відокремлене виробництво».
З радянськими гаслами партія більшовиків повалила уряд Алєксандра Кєрєнского і встановила свою диктатуру. Російська революція завершилася розгоном Установчих зборів у січні 1918 року.

      Патерналізм і геноцид
Винайдений Лєніним тип держави-комуни кардинально відрізнявся від тоталітарних держав іншого типу. Державу-комуну можна було б назвати тоталітарною у квадраті або в кубі. Трьома своїми вертикалями влади — партійною, радянською і чекістською — вона пронизала народну товщу й фактично злилася із суспільством.   Перебуваючи всередині суспільства, лєнінсько-сталінська держава могла організовувати потрібні їй «всенародні» рухи: колгоспний, стахановський, який завгодно.
Наявність організаційно відділених одна від одної компартійної та радянської вертикалей влади (допоміжна чекістська вертикаль була матеріалізованим втіленням диктатури вождів) допомогла розв’язати в інтересах Кремля надзвичайно гостре національне питання.   Окуповану Україну вожді побудували спочатку як незалежну, а потім як союзну державу з конституційним правом виходу з Радянського Союзу. Однак по компартійній лінії вона не мала самостійних повноважень і була ув’язнена в надцентралізованій багатонаціональній державі-комуні, як комаха в бурштині.
Ще до початку соціально-економічних перетворень під облудними комуністичними гаслами Лєнін поставив перед радянською владою таке зав­дання: «Щоб хліб був у кожного, щоб всі ходили у міцному взутті й у неподертій одежі, мали тепле житло». Влада, мов дволикий Янус, показувала суспільству взаємопоєднані обличчя: репресії на випадок спротиву, аж до геноциду, і привабливий патерналізм.
Занурений у суспільство кістяк держави-комуни радянські люди здебільшого не сприймали як чужий. Суспільство залишилося живим організмом і впливало на функціонування державного апарату. Тим більше що апарат формувався з кадрів, які походили з народних низів. Величезна кількість фактів засвідчує турботу радянської влади про людей, самовіддану працю державних службовців на своїх посадах. Та можна знайти не меншу кількість фактів, коли держава поверталася до населення хижим обличчям. Вожді, які за допомогою партії «нового типу» поневолили народ, могли робити з країною що завгодно.

     Справа Лєніна живе?
Здавалося, що розпад СРСР і ринкові реформи в КНР покінчили з існуванням держав, яких називали комуністичними. Однак відмова від комуністичної ідеології не позначилася на політичній сутності РФ або КНР. Це зайвий раз засвідчує вторинність комуністичної доктрини, яку об’єднана з державою партія «нового типу» використала, щоб додати до політичної диктатури диктатуру економічну.
У сучасному світі євроатлантичній цивілізації протистоїть заснований Мухаммадом ісламський світ. Він значно слабший у техніко-економічному сенсі, але володіє демографічною зброєю: здатністю швидко нарощувати чисельність населення зав­дяки приниженому суспільному становищу жінки. Здається, однак, що провідній цивілізації планети більша небезпека загрожує з боку країн, зовсім різних за історичною традицією, але однакових за становищем позбавленого суверенності суспільства, — Росії та Китаю. Маючи другий і третій за потужністю ракетно-ядерний потенціал, неконтро­льований суспільством, обидві держави будуються за лєнінською формулою влади. Отже, справа Лєніна живе й житиме ще довго.

 Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ

Серпень21/ 2017

Коментарі:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України