• Сьогодні: Вівторок, Жовтень 15, 2019
Інфо ПС

СПОРІДНЮЄ Й УПОДІБНЮЄ ВЕСЬ ЦЕЙ КОНГЛОМЕРАТ ОБІЦЯЛЬНИКІВ ЛИШЕ ОДНЕ – МОРАЛЬНА БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕРЕД УКРАЇНСТВОМ, А ТОЧНІШЕ – ПОВНА АМОРАЛЬНІСТЬ

Саме велика негласна згода всіх на те, щоб не робити «різких рухів», щоб нікого не карати і нічого не змінювати, є головною і найстрашнішою в суті своїй правдою та істиною української політики й українського суспільства.

     Хто може щось суттєве сказати про те, яка саме ідейно-політична відмінність існує між партіями «Слуга народу» і «Голос»? Або між партіями «Самопоміч» і «Українська стратегія Гройсмана»? Між «Аграрною партією України» і «Батьківщиною»? Між партією «Сила людей» і «Громадянською позицією»? Між ними всіма і партіями «Європейська солідарність» та «Сила і честь»? Цілком правильно, між цими партіями немає жодної різниці. Тобто якісь відмінності є, наприклад, у списках цих партій є люди з різними іменами і прізвищами, але по-суті, в ідеологічному вимірі це абсолютно ідентичні політичні проекти.

Хіба можна сказати, що ці партії якось по-інакшому одна від іншої бачать майбутнє України? Чи вони можуть похвалитися якимись оригінальними планами щодо геополітичної, міжнародної перспективи нашої держави, особливо тепер, коли такого ляпаса дала Україні Парламентська Асамблея Ради Європи, знявши санкції з Росії як країни-агресора? Чи вони усвідомлюють ті загрози в гуманітарній та культурній сферах (інформація, наука, освіта, релігія), які несе нам сучасна телекомунікаційна епоха і на які неодмінно треба буде якось комплексно реагувати, щоб зберегти українську ідентичність? Судячи з офіційних передвиборчих програм названих партій, не дуже.

Водночас усі ці партії (про менші з них і цілком малопомітні тут не згадуємо) пропонують українському народові сталий «джентльменський набір» обіцянок в дусі псевдопрогресизму: «соціальні гарантії і стабільність», «зміни і реформи», «європейські стандарти», «низькі податки», «допомога малозабезпеченим», «свобода підприємництву», «створення робочих місць», «реформа судової системи», «боротьба з корупцією», «підтримка інновацій», «розвиток нових технологій» тощо (цей перелік можна продовжити до безконечності!). Однак цікаво те, що все це нам казали на всіх попередніх парламентських і місцевих виборах партії з дещо іншими назвами впродовж усіх 1990-х, 2000-х і 2010-х рр. За усі ці перелічені «блага» українці, знаємо добре, нібито боролися на своєму світлому шляху до «європейської мрії» усі ці десятиріччя, послідовно домагалися виконання поставлених завдань, тож не зрозуміло, чому саме ці цілі знову виставляються як заповітні?

Те ж саме ми бачимо на окремих округах, коли партії висувають геть випадкових і непідготовлених людей, людей підібраних переважно за такими розмитими принципами, як «успішність» і «нові обличчя». Тож виходить справжня саламаха в кадровому наборі. Саламаха кон’юнктурщини і поверховості, безідейності і корисливості, популізму і всеїдності.

Попри величезний передвиборчий галас про «нові шляхи і нові перспективи», наше суспільство якось відчуває, що всі ці партії є дуже спорідненими й близькими одна одній. Ніби й лунають взаємні «прокльони» з «ворожих» і «конкурентних» таборів учасників передвиборних перегонів, ніби й критикують там за щось вони себе взаємно на теледебатах, та все ж ми чітко усвідомлюємо, що вони – рідні, що вони з «одного кошика» (чи то кубла?). Тому так легко в процесі формування списків переходили від однієї партії до іншої різні кандидати, з такою байдужістю й меркантильністю цинічно торгувалися вони за ліпші і вищі місця, цілком не зважаючи на «ідеологічні» основи цих партій. Бо ж  споріднює й уподібнює весь цей конгломерат обіцяльників лише одне – моральна безвідповідальність перед українством. Всі ми добре відчуваємо і знаємо (хоч не завжди говоримо про це вголос), що насправді, коли наші політики прийдуть до влади, вони ніяких зусиль до рішучих кроків і перетретворень робити не будуть. Які б страшні погрози не звучали з їхніх уст на адресу олігархів, на адресу безчесних суддів, казнокрадів, корупціонерів, різних профанаторів та інших злочинців, ніякі зусилля до того, аби щось змінити і покарати когось за навіть найстрашніші і наймасштабніші крадійства, не будуть зроблені (окрім зусиль з промовляння «великих слів і великих погроз», зрозуміло). І саме цей секрет Полішинеля, ця велика негласна згода всіх на те, щоб не робити «різких рухів», щоб нікого не карати і нічого не змінювати, є головною і найстрашнішою в суті своїй правдою та істиною української політики й українського суспільства.

Величезна більшість українського народу виявила мовчазну згоду на те, щоб країна розвивалася саме так, тому що це відповідає двом основоположним сутностям українського соціуму: моральній зіпсутості і столітній звичці жити в наскрізь несправедливому, корумпованому просторі та дивовижній миролюбності, толерантності української людини до зла, яким би страшним і руйнівним воно не було.

Інакше кажучи, українські політики відчули ось цю екзистенційну засаду українського народу і дуже тонко та влучно взялися підігрувати його ментальним настроям. Відтак упродовж десятиліть в Україні відбувається своєрідна театральна гра, коли на сцені з’являються якісь забавні й оригінальні персонажі, влаштовують різні «цирки», галасують, перевдягаються в різні машкари (чого лише вартують за своїм артистизмом наші ляшки, капліни і ківи разом узяті!), а всім нам якось від того всього ні гаряче, ні холодно, ні лячно, ні боляче. Цілком логічно, що в такій країні президентом став комік. Здається, на цих виборах театральність сягнула своєї вершини, з огляду на те, як у списки партій цілими групами пішли артисти, співаки, шоу-мени тощо.

Закономірно, що такий «тренд» українського політикуму збив усю «піну» свою в одну домінантну ідеологічну нішу – неолібералізму. Тобто зовні ніби й ні, в своїх офіційних програмах та ідеологічних само- означеннях всі названі партії не зізнаються, що вони ліберали, навіть більше, їхні програми часто написані в якомусь прикольному й дурникуватому стилі, так, ніби вони розмовляють не з суспільством, а зі сп’янілою від гульбану весільною аудиторією. Однак в суті ми розуміємо, що ідейно (якщо це можна назвати ідейністю) наші політики з означеного табору налаштовані на дублювання того неолібералістичного політичного шабашу, який вони бачать на Заході. Правда, політикани не враховують одного: відмінність між нами і Заходом полягає в одній кардинальності – західний лібералізм розвинувся на основі столітніх громадянських традицій, які визрівали з європейських середньовічних міських комун і формувалися етикою європейського консерватизму, чого в нас немає цілком. Європейська людина – дисциплінована, законослухняна, підприємлива, відповідальна, цілеспрямована, національно витримана, пройнята етикою праці і станової гідності – сформувалася у тривалій і суворій школі історії, в той час, коли ми, українці, жили майже постійно в суцільному рабстві і, відповідно, в нас визрівали і множилися плебейські та отарні інстинкти примітивної юрби (інстинкти красти, обманювати, плазувати, паразитувати, вдавати, зраджувати тощо). Саме ця моральна, чи, точніше, аморальна, основа й обумовлює всю ту театральність і фальшивість в політиці, які ми описали вище.

Сьогодні Україна дивує ще однією своєю властивістю – ментальним пацифізмом. Зараз у країні триває війна на Донбасі і зрозумілим є, що держава напів оточена агресивним сусідом (Росією), який анексував Крим і погрожує політико-військовими деструктивними діями з різних боків (Білорусь, Придністров’я, Чорне море тощо). Однак добродушний український народ, всупереч логіці й історичному інстинктові, електорально виявляє підтримку переважно пацифістським партіям, які замість програми боротьби з ворогом пропонують якусь театральщину, якісь співи, перевдягання, імітації, танці і розваги. Складається враження, що Бог, щоб ще раз покарати український народ за якісь відомі тільки йому тяжкі гріхи, відібрав у цього народу розум. І, наче божевільний в центрі Європи, цей народ веселиться, придурюється, скаче і підспівує блазням у час, коли страшний ворог з ножем чигає на саме його існування, маючи українців за безнаціональну масу, за  безвідповідальне стадо, за тупий плебс, позбавлений історичного права панувати і вільно жити на своїй землі.

У своєму огляді партійного спектру України ми свідомо випустили дві партії з дещо відмінними політичним програмами – «Опозиційну платформу за життя» та «Опозиційний блок». Ці партії зовні також ліберальні за риторикою, але їхньою справжньою сутністю є бажання розчинити, знищити Україну, тому, логічно, їхні ідеологічні тенденції не можуть розглядатися в контексті виявів української волі й ментальності, це вияви постімперської, проросійської волі й ментальності і вони кардинально відрізняються від решти українського політикуму.

Куди котиться вертеп українського політикуму, зараз годі сказати. Одне можна твердо констатувати: котиться він не в бік захисту національних інтересів, не до основ національної сили і витривалості, не до принципів національної організованості та мобілізованості. На жаль. Поки що.

 

Олег БАГАН, Центр імені Д.Донцова

Липень06/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України