• Сьогодні: Вівторок, 11 Травня, 2021
Інфо ПС

Сьогодні нашим святим обов’язком є захистити і врятувати українську християнську родину

          XIV звичайна Асамблея Синоду Єпископів Католицької Церкви в центр уваги поставила тему сімї. Зокрема, це є питання можливості чи неможливості допускати до Святого Причастя тих осіб, які є розлучені і повторно одружені. А відтак питання відповідального батьківства, як про це говорить енцикліка Папи Павла VI «Humanae vitae». Це дві теми, які сьогодні в центрі уваги. Бо саме на ті два аспекти католицької моралі сьогодні найбільше чиниться тиск з боку різних секулярних кіл. Це викликає серйозне занепокоєння.

Коли ми говоримо про Святе Причастя, зокрема про можливість чи не можливість Святого причастя для тих, хто є в стані тяжкого гріха, то це питання є не питанням якогось пастирського методу, це є питання доктрини Церкви, питання католицької віри, питання розуміння, з одного боку, як святості Таїнства подружжя, а з іншого боку, розуміння також святості і змісту Євхаристії як осердя, вершини християнського життя.

Коли виникали спірні питання чи необхідність уточнити тему таїнственного життя Церкви, її сакраментології, тут отці Синоду говорили про те, що ми просто звертаємося до Святішого Отця, вкладаємо в його руки наше запитання і він як автентичний учитель та інтерпретатор традиційної доктрини Церкви поможе краще це пояснити.

Але ми абсолютно одностайно говоримо про те, що той, хто живе в стані тяжкого гріха, чи ми говоримо про ситуацію розлучених і повторно одружених, чи говоримо про будь-який інший гріх щодо Божих заповідей, навчання Церкви є незмінне – у стані тяжкого гріха до Святого причастя не можна приступати. Чому? Коли Церква каже, що хтось є в стані тяжкого гріха і не може бути допущений до Святого причастя, вона цим нікого не дискримінує, нікого не принижує, а навпаки таке навчання Церкви є великою захороною і материнською допомогою таким людям. Бо ми знаємо, згідно навчань святого апостола Павла, що Святе причастя можемо прийняти як на спасіння нашої душі, так і на наш суд або осудження. Отож згідно навчання святих апостолів і традиційного вчення Церкви, коли хтось приступає до причастя у стані тяжкого гріха, він ще погіршує свій стан, тому він чинить новий тяжкий гріх святотацтва.

Отож, сьогоднішнім питанням, над яким роздумували отці, було те, як допомогти тим людям, які живуть у стані такого тяжкого гріха і як з нього вийти. Яка є покутна дорога, по якій сьогодні Церква може повести людей до навернення, покаяння, а відтак можливості поправитися. Бо це є ті умови, згідно з якими людина може вилікуватися зі стану тяжкого гріха.

У багатьох простих людей складається таке враження: ага, раз я порушив закон, значить тоді я є покараний. Неможливість причастя – це є покарання для мене… Ну, то давайте тепер почнемо просити Церкву, аби це покарання в той чи інший спосіб можна було зменшити або відмінити.

У східній церковній духовності гріх розуміється не так, як переступ якогось закону, а розуміється, як страшна недуга, хвороба, яка потребує лікування. Тобто всяка покутня практика в розумінні східного богослов’я, є лікувальна, терапевтична. Таким чином ми допомагаємо зрозуміти багатьом нашим співбратам у єпископстві, що традиційне вчення Церкви про покутну практику, про можливість чи неможливість Святого причастя для тих, хто живе у стані тяжкого гріха, це не є якась сувора кара для когось, а це є дорога лікування та оздоровлення людської душі.

Папський Синод не має компетенції приймати якійсь рішення і видавати якісь закони, тим більше якісь норми, які б могли міняти дотеперішню практику Церкви. Бо Папський Синод, на відміну від синодів Східних Церков, не є законодавчим органом, а лише дорадчим.

Для Святішого Отця Синод єпископів є дорадчим органом, тому Святіший Отець є компетентний видавати ті чи інші законодавчі акти. Для нього є дуже важливо чути Церкву, як це розуміють отці, для того, щоб уточнювати доктрину Церкви, згідно з її традиційним навчанням, аби сьогодні люди могли її краще, повніше розуміти і згідно неї жити. Ми абсолютно одностайні в тому, що сьогодні Церква мусить захистити святість і гідність подружнього життя як нерозривного союзу любові між чоловіком і жінкою.

Отці Синоду не є господарями науки Церкви, не є господарями тої Богом об’явленої правди про шлюб і сім’ю, а є слугами тої істини, яку повинні звіщати.

Отці одразу сказали, що одностатеве життя не можна назвати подружжям. І як би якісь міжнародні лобі не тиснули на Церкву, Церква ніколи, згідно свого сумління, будучи вірною вченню Святого Письма, не змінить свого навчання на цю тему. Тобто покликання і роль християнської сім’ї у Церкві і у світі.

Але з іншого боку, людська особа, незалежно від того, якими гріхами вона є обтяжена, є і залишається завжди образом і подобою Божою. Людську особу ми завжди мусимо поважати, незалежно від того, які її вчинки. Ми поважаємо особу, але рішуче застерігаємо її від гріхів. Ми з повагою ставимося до грішника, але не можемо ніколи похваляти його гріхів.

Це надзвичайно велика трагедія, велике моральне зло пропаганда гомосексуалізму як якоїсь моделі поведінки чи навіть намагання на законодавчому рівні прирівняти такий вид співжиття до сім’ї. Такого типу тиск є зневагою сім’ї і подружжя як інституції.

Саме через те, що інституція сім’ї як така є під дуже сильним тиском, мішенню сучасних нападів на Католицьку Церкву, усі говорили про необхідність ґрунтовно передумати оцю дорогу приготування молодої пари до Тайни подружжя. Дехто казав, що така дорога приготування може бути подібна до такого новіціату, коли спершу треба допомогти людині навернутися до Бога, віднайти коріння християнської віри в себе, стати справді живим членом Христової Церкви і живим членом живої парафії, щоб потім у тій Церкві, у тій парафії можна було в торжественний спосіб укласти Таїнство шлюбу. Тобто ця дорога приготування до шлюбу саме через те, що багато людей відходить від Церкви, втрачає розуміння християнської віри як такої і це і унеможливлює сьогодні серйозно ставитися до питання сім’ї і навіть гідно укладати подружжя чи гідно отримувати Тайну подружжя в Церкві. Тож, треба переосмислити процес підготування і допомогти людям, які сьогодні часто мають абсолютно відмінні ідеї, погляди на сім’ю від тих, про які навчає Католицька Церква.

Друга тема, яка була в центрі уваги, – яким чином супроводжувати молоду сім’ю, коли вона вже є повінчана. Бо є замало когось підготувати до шлюбу, повінчати, а потім покинути її напризволяще. Зокрема, багато отців говорили, що такими делікатними і вразливими є перші п’ять років подружнього життя. І саме в цей час молоді пари потребують особливого супроводу. Говорилося про те, що не тільки священики, але й інші зрілі подружні пари у парафії повинні супроводжувати отаких молодих у перших роках їхнього подружжя.

Третя тема торкалася душпастирської опіки над тими, хто є розлучений, хто пережив драму, а зокрема тих, хто живе в такому тяжкому стані розлучених і повторно одружених. Хоча вони живуть у стані тяжкого гріха, з якого самі не знають, як вийти, але вони не є викинуті чи виключені з церковного тіла. Для тих людей необхідна особлива увага. Найперше треба їм допомогти щонеділі бути присутніми на Службі Божій. Треба поцікавитися їхнім особистим життям. Допомогти їм зрозуміти, чому відбулася ця трагедія розлучення, допомогти їм насвітлити у світлі Божого слова Христового Євангелія їхній сучасний стан. А відтак шукати способів, як з нього вийти.

Багато говорилося про те, що потрібно допомогти людям розібратися у своєму сумлінні, бо багато є розлучених і повторно одружених, де-факто не до кінця свідомо і добровільно потрапили в той стан. Об’єктивно вони є в стані тяжкого гріха, але суб’єктивно не завжди їхня особиста відповідальність за такий стан є повна. Якщо до кінця не було свобідної волі, що людина стала заручником тих чи інших обставин, то тут потрібно доброго духовного проводу, який би поміг людині розібратися в особистій відповідальності за той грішний стан, в якому вона живе.

Кожна окрема церковна спільнота в тій чи іншій країні не може мати свою окрему віру чи свою окрему мораль. Ознакою католицькості Церкви є те, що по цілому світі вона однаково навчає, однаково сповняє Божі заповіді і однаково святкує Святі Таїнства.

Коли мова йде про Святе причастя для розлучених і повторно одружених, це питання абсолютно не може бути предметом децентралізації, бо як би це питання віри і моралі було віддане на розгляд місцевих єпископських конференцій, то це було б великою шкодою для єдності Католицької Церкви, спільного вчення і розуміння про Святі Таїнства, а також видиме свідчення віри Христової Церкви. Таке питання не підлягає децентралізації.

Дорога, якою Церква веде своїх людей, – це є дорога до повноти життя сім’ї і подружжя, відповідно до вчення Ісуса Христа.

Дорогі отці, чувайте над християнською родиною. Дуже відповідально приготовляйте молодих подругів до шлюбу, тому що потім життя поставить перед серйозним випробуванням і вашу працю і, зокрема, особисте життя і щастя тих молодих людей.

Чувайте над християнською родиною, зокрема у перших п’ять років її життя. Будьте близьким приятелем і духовним батьком наших молодих подружжів. З особливою увагою ставтеся до тих, хто потерпів велике розчарування і травму розлучення. Чувайте над цими людьми, помагайте їм утвердитися в їхній християнській вірі і знайти світло Божого слова і ласку Духа Святого, аби оздоровитися від ран, які вони зазнали.

Я вже неодноразово повторював, що у ХХ столітті християнська родина врятувала і захистила нашу Церкву. А сьогодні нашим святим обов’язком є захистити і врятувати українську християнську родину.

Глава УГКЦ Блаженніший Святослав

Жовтень26/ 2016

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України