• Сьогодні: Неділя, 11 Квітня, 2021
Інфо ПС

СЛОВО ПРО ШЕВЧЕНКА І НЕ ТІЛЬКИ…

В середині 80-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була зокрема і така. Комусь із непосвячених ми цитували певні знакові рядки і просили вгадати, хто їх написав. От наприклад: «Слова дощем поналивались… І не дощем… І не слова…». Люди називали і Вінграновського, і ще когось… Найначитаніші припускали, що це Еліот, Сен Джон Перс. Як солодко було відкривати їм, що це – Шевченко. І що «Ми восени таки похожі хоч крапельку на образ Божий» чи, скажімо, «Готово! Парус розпустили…» – це теж Шевченко.

Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: «І Тобою, милий Боже, повсякчас хвалюся!».

Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко – і модерний, і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і таврувальника панів, понижуючи постать Національного генія до постаті бідного кобзаря, що печально пощипує струни кобзи чи бандури. Тобто, читайте «Наймичку» і «Тополю» – й забудьте «І мертвим, і живим», як уїдливо зазначив сучасний поет.

Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських аудиторіях саме такий образ Шевченка переважає і досі: кріпак і селянський поет-мученик.

«Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха, відкрийте в ньому Академіка та одчайдуха-зуха», – закликав Іван Драч та багато інших поетів упродовж сторіччя. Але наша українська натура і далі продовжує зациклюватися на образі мученика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий «Кобзар», особливо в часи бездержавності і аж дотепер, правив нам за найвищу Конституцію національного духу.

Багато поетів страждали і гинули, але не багато давали прихисток у Слові цілій Нації. І не випадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вірменського народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевченковими словами на устах «Борітеся – поборете!». Не випадково, перекрикуючи той незабутній протестний брязкіт наростаючого бойовиська, молода українська письменниця, стоячи на вершечку барикади на Грушевського і показуючи пальцем на янучарів, з убивчою силою проголошуватиме Шевченкове «В Іудеї, в Оніоні во врем’я Ірода царя романські п’яні легіони паскудились…». Бо справжні Шевченкові смисли в багатьох його творах звучать як важкий глибокий рок, а не мелясна попса.

Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо оповідати про горопашного кріпака, який служив безславним, безсловесним попихачем у панів, а замінять парадигмою, що вестиме натхненну мову про неймовірного хлопчика, що аж світився великим талантом, який без тата і мами і без, здавалося б, жодних шансів на успіх, створив сам себе. Це його світіння бачили всі – і той свавільний п’яний дячок, з яким малий Тарас читає «Псалтиря» над померлими, а читає він найкраще за всіх своїх ровесників, і навіть норовистий Павло Енгельгард, до якого хлопчик приходить по дозвіл навчатися у маляра, бо з дитинства любить малювати вояків і коней – це його найбільша пристрасть, він вперто шукає вчителя. Енгельгард швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас найдотепніший, найспритніший, він усе робить заввиграшки, талановито, кращого за нього не знайти – і він бере хлопця спочатку в Вільно, а потім і в столицю.   А Шевченко тим часом вишколюється в малярстві, його мистецьке око все помічає. Виявляється, панське життя теж має свої протиріччя, у кожного суспільного стану своя морока. І попри зрозумілий класовий антагонізм Шевченко згодом напише і таке, що у нас не часто цитували: «Не завидуй багатому. Багатий не знає ні приязні, ні любові – він те все наймає».

Практичний нащадок швейцарського роду має свої плани щодо талановитого юнака – тож віддає його в чотирічну науку до живописця Ширяєва, бо хоче мати свого покоєвого художника, але пан ніколи не віддав би юнака в науку, якби хлопець так шалено цього не прагнув, якби не горів цим. А уявіть, який потужний і світлий талант треба було мати, щоб довкола його викупу з кріпацтва та вступу в Академію закрутилися такі імениті люди, як Жуковський, Брюллов і багато інших! Це просто якась нереальна історія! Достоту – історія про успіх. Хоча треба чесно визнати: якби більшість тих людей знали, що допомагають передовсім поету, а не художнику – нічого такого б не сталося.

І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі. Однак, для цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати, а не вганяти в безнадію.

Срібна медаль Академії, академік гравюри, розпис Большого театру, високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі – це все про Шевченка. Його чекає феєричне життя. Він бачить, як живуть вищі суспільні прошарки, він міг би бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства, адже він не тільки художник, а ще й чудово співає, легко віршує. Але, виявляється, це його внутрішнє світіння – то не абажурне сяйво, то – вогонь Правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння, про ту неПравду, яка панує на його Батьківщині. Шевченко має мужність не записатися в лави прославляльників російського царя, який, хай і лівим ґудзиком правої поли, але теж був причетний до його викупу з неволі.

Але для Генія Правда – понад усе. І Шевченко переливає свою правду в поезію, його слова снуються в такій Божистій послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енергію Українського Духу. Шевченко розуміє, як ця Правда може окошитися на його долі, він знає, що роблять з тими, хто йде супроти, і словом, і дією, як страчений Рилєєв, до речі, чиїм іменем варто було б називати наші вулиці. Просто вчитаймося в суціль українські назви творів Рилєєва – «Войнаровський», «Мазепа», «Наливайко», «Богдан Хмельницький». Більшого українофіла серед російський письменників не було і, мабуть, вже не буде.

Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, в якій клекотить праведний гнів і мрія про реальну, майже міфічну Україну. І ось його землякам вже й не соромно показатися на люди: дивіться, ми є! Бо в часи, коли над Слов’янщиною літав Бог-Творець і розсіював зерно геніїв, яке зійшло в Польщі в 1798-му – Міцкевич, у Московії в 1799-му – Пушкін, а в Україні – 1814 року. Про нас не забуто, ми теж присутні у великому Божому задумі!

Отож і наш з вами святий обов’язок свідчити Правду. А Правда наша сьогодні така, що наша держава дуже недостатньо дбає про українську мову, що все починається і закінчується велемовними пустопорожніми фразами, що нас, носіїв української мови, ще й сьогодні багато хто з громадян трактує як дивакуватих аборигенів, що ми ще й досі, як соняшник до сонця, повертаємо голови на почуте українське слово, ще й досі не скасовано славнозвісний закон Ківалова, який ганьбить Націю. Незрідка в наших зрусифікованих містах до мене підходять на вулицях люди і російською мовою дякують за книги. Але ж книги мої – українські! Тобто, люди в такий спосіб дають зрозуміти, що вони за те, щоб їхні діти читали і навчалися українською мовою, у них із різних причин з мовою не склалося, але діти їхні мають її знати і шанувати.

Нарешті мусить бути закон, який захистить право кожного українця отримувати всі послуги українською мовою – від крамниць і громадських установ до глянцевих видань, радіостанцій, телебачення, де всі без винятку ток-шоу і програми повинні вестися державною мовою за чітко виписаними винятками для кримських татар і кількох інших національних меншин, які купно тут проживають. Треба звести до розумного мінімуму вивіски, писані мовою агресора, а надто ті, зі знущальними назвами на кшталт «Варєнічная Катюша», так наче той москаль щодня і щогодини безчестить нашу безталанну Катерину. Кажуть, що мовний закон може комусь зашкодити, але це не правда. Шкодить його відсутність. Згадайте, скільки чудових сучасних українських пісень ми відкрили для себе, відколи вступив у дію закон про музичні квоти.

Дотепно перефразував Шевченка навічно молодий Назар Гончар, пишучи про перевертнів у бузині, він завершив свого вірша Шевченковим рядком, але в іншому написанні: «Та соловейко Не За Тих». І справді, соловейко – не за них. Адже відомо, що мова – найважливіший маркер національної само ідентифікації. Може видозмінюватися прапор, герб і навіть, на превеликий жаль, територія, але, як цитувала Леся Українка слова ірландця Томаса Девіса, «Нація повинна боронити мову більше, ніж свою територію. Втратити рідну мову і прийняти чужу – це найгірший знак підданства». Коли в час Другої світової війни Черчілль обговорював зі своїми урядовцями бюджет, і вони хотіли урізати видатки на культуру на користь армії, той обурився. «А що ж ми тоді будемо захищати?»,- запитав він.

На жаль, нашим урядовцям ще далеко до Черчілля. Вони не розуміють, шо тільки тут, між цим небом і цією землею, народилися такі слова, як жито, Дніпро, човенце, мрія і тисячі інших прекрасних слів, що все наладиться лише тоді, коли українська мова лунатиме всюди, коли ми перебуватимемо в океані рідної мови. Можливо, я утопіст, але подібна думка висловлюється в нашому інформаційному просторі все частіше: якщо тут буде українська мова, то буде лад, а якщо ні – тут буде вічний путін, як би він не називався. Адже сказано: «На початку було Слово». Яке, як відомо, формує Свідомість. Із цим Словом ми неодмінно повернемося в себе і нарешті повноцінно з’явимося на культурній карті світу.

У мене є вірш про дивовижну особливість української абетки, яка починається з Ангела, а закінчується Янголом. І вони обидва мовби захищають нашу абетку від А до Я. Ангел і Янгол. Такого нема в жодній мові. Але іноді, на жаль, навіть їхнього захисту замало, бо цей захист повинна гарантувати Українська Держава. І ось коли ми будемо мати гідний захист і Мови, і Держави, тоді нарешті

«буде бито

царями сіянеє жито,

а люди виростуть,

умруть ще не зачатії царята,

і на оновленій землі

врага не буде – супостата,

а буде син,

і буде мати,

і будуть люди на землі».

Іван МАЛКОВИЧ, поет, лауреат Шевченківської премії

Червень17/ 2018

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України