• Сьогодні: П’ятниця, 16 Квітня, 2021
Інфо ПС

«СЛОВ’ЯНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ» НА КНЯЖОМУ СТОЛІ В КИЄВІ

 

«Державу Володимира» не всі сприймали як слов’янську. До таких, наприклад, належав німецький хроніст із Саксонії Тітмар Мерзебурзький (975-1018). Цей автор частково черпав інформацію від воїнів, які служили у війську польського короля Болеслава Хороброго й воювали на Русі. Тому погляд на Русь як на неслов’янську державу можна сприймати як такий, що відображував певні реалії. Такий погляд (правда, в «непрямій формі») є і в «Повісті минулих літ», і в деяких візантійських та арабських письмових джерелах.
Насправді, Русь із центром у Києві (особливо на її початках) була не зовсім слов’янською державою (точніше – протодержавою). І справа була не лише в тому, що основну масу її населення становили не лише слов’янські, а й угро-фінські племена. Не менше значення в сприйнятті іноземцями Русі мало «етнічне обличчя» Києва та інших великих міст. А вони були поліетнічними. Як поліетнічною була й руська еліта, в якій помітне місце займали варязькі елементи. Тому варто погодитися з думкою Михайла Брайчевського, що «в плані етнічному Русь становила єдність не абсолютну, а дуже відносну».
Проте в цій «відносності» гору взяли слов’янські елементи. Цікаво, що представники руської еліти, маючи на початках нормандські імена (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга і т. д.) раптом змінюють їх на слов’янські. «Першим слов’янином» на київському столі став Святослав. Його ім’я типово слов’янське. Своїм синам він переважно дає (що показово!) слов’янські імена – Ярополк, Володимир. Лише одному сину, Олегу Деревлянському, дається ім’я варязьке. Володимир теж своїм синам дає переважно слов’янські імена – Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всевовод, Святослав, Мстислав, Станіслав, Позвізд, Судислав тощо. Те ж стосується Ярослава Мудрого та його наступників на київському столі. І це при тому, що руські князі після Володимира були християнами й мали імена, що давалися їм при хрещенні. При цьому вони широко використовували не християнські, а слов’янські імена. Присвоєння ж імен – це показник етнічної (й не лише етнічної!) ідентифікації. Отже, руські князі періоду Київської Русі переважно ідентифікували себе як слов’яни.
Взагалі дивно виглядає зміна імен у «династії Рюриковичів». Починаючи зі Святослава, князі раптом (!) починають брати слов’янські імена, маргіналізуючи імена скандинавські. Мимоволі напрошується думка, чи не відбулася після смерті Ігоря «слов’янська революція», коли на зміну варязької династії прийшла династія слов’янська.
Незважаючи на певне маскування, в «Повісті минулих літ» прочитується інформація про цю «революцію». Наприклад, дивно виглядає прихід до влади Святослава. У 6453-у році (945-у від Різдва Христового), коли вбитий був князь Ігор, відповідно до повідомлення «Повісті минулих літ», Святослав був ще малим. Хоча він уже міг сидіти на коні і навіть спробував кинути списа. Принаймні на той час йому було хоча б років шість-сім.    Під 6463-м роком (955-м від Різдва Христового) в літописі розповідається про хрещення Ольги. Після розлогої оповіді про цю подію зустрічаємо такі слова: «…молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його».

На той час Святославу було близько п’ятнадцяти-шістнадцяти років. За часів Київської Русі деякі князі вже займали престоли. Але тут, як бачимо, Святослав ще «не змужнів». А державою продовжувала управляти Ольга – що на той час взагалі виглядало дивно. Принаймні в історії Русі ми більше не зустрічаємо випадків, коли на київському престолі опиняється жінка. Не жіноча то була справа!

За версією «Повісті минулих літ», Святослав «виріс і змужнів» аж у 6472-у році (964-у від Різдва Христового). На той час йому було близько двадцяти п’яти років, а то й більше. Тобто був достатньо дорослою людиною. Через шість років, у 6478-у (670-у від Різдва Христового) він уже ніби роздавав престоли своїм дорослим синам. Виникає закономірне питання, чому Ольга так довго не давала княжити Святославу? Існує версія, що Святослав прийшов до влади в результаті перевороту, здійсненого його прибічниками, які усунули владолюбну Ольгу від керма управління Руссю. Але чи справді так було?
Звісно, всі ці незрозумілі речі щодо стосунків Святослава й Ольги можна якось пояснити заплутаністю хронології літопису, а також «політичною психологією» (мовляв, Ольга не хотіла віддавати владу). Але як тоді пояснити слов’янське ім’я Святослава. Адже його батько (якщо він справді був батьком!) Ігор належав до варягів. Ольга теж, судячи з усього, мала варязьке походження. І один, і другий мали нормандські імена. Але чомусь батьки-варяги дають своєму сину слов’янське ім’я?
А, може, насправді Святослав не був сином Ігоря. Може, після його трагічної кончини Ольга вийшла заміж за якогось місцевого слов’янського князя, який і перебрав владу в «матері городів руських». Бо ж не даремно «Повість минулих літ» пише про сватання до княгині Ольги заможних та наділених владою женихів – і деревлянського князя Мала, і навіть візантійського імператора. Від цього невідомого слов’янського князя і народився в Ольги Святослав. Таким чином відбулася в Києві «слов’янська революція».
Розумію, що ця версія багатьом здаватиметься фантастичною. Але вона багато чого пояснює – і незрозумілі речі з хронологією, коли йдеться про Ольгу та Святослава, і те, що княжича довго не допускали до влади, і його слов’янське ім’я, нарешті те, що Святослав не хотів сидіти в Києві, а прагнув розбудувати слов’янську імперію на Дунаї.
Правда, лишається питання, чому літописець приховав справжнє ім’я Святославового батька? Певно, ходило про те, щоб представити цього князя як легітимного наступника, що походив з роду варязьких конунгів. Можливо, це була варязька реакція на «слов’янську революцію».
Та все ж «революція» відбулася. Києво-руська еліта відмовилася від «варязького первородства» й слов’янізувалася. Відповідно, Русь ставала слов’янською державою. В основному це відбулося за правління Володимира та Ярослава Мудрого, коли відбулася культурна «цементація» Русі на слов’янській основі.  «Поняття «Русь», – писав Михайло Брайчевський – в ті часи мало далеко не умовний характер, і лише етнічною цементацією можна пояснити той, зрештою, добре відомий (але й досі не всім зрозумілий) факт, що в період феодального роздроблення ХІ-ХІІІ ст., і навіть пізніше – в умовах роздільного державного існування, населення різних частин Русі усвідомлювало себе як структурну частину чогось цілого, чия історична реальність була нереалізованим етапом історії».

 Петро КРАЛЮК, історик

Липень27/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України