• Сьогодні: Четвер, Грудень 13, 2018
Інфо ПС

…ЩОБ ХОЧ ОДИН МІНІСТР ЗАГИНУВ У БОЮ ЗА УКРАЇНУ…

Видатний організатор українських військово-морських сил; міністр морських, внутрішніх справ і фінансів; учасник підготовки проекту Конституції УНР; один із лідерів партії соціалістів-самостійників; начальник дивізії морської піхоти; герой Другого Зимового походу; старший лейтенант, який відмовився від звання контр-адмірала. І все це про одну особу – Михайла Івановича Білінського. Людину, яку практично не знають в Україні.

Згідно з послужним списком, Михайло Білінський народився 24 липня (за григоріанським календарем) 1883 року. Походив зі священницької родини, яка вже через рік отримала спадкове дворянство. Його мала батьківщина – містечко Драбів або ж Драбове-Барятинське Золотоніського повіту Полтавської губернії (нині Драбівський район Черкаської області). Родина жила заможно, батько мав близько 100 гектарів землі.

Михайло здобув прекрасну освіту. Закінчив повний курс 2-ї Київської гімназії на Бібіковському бульварі (зараз це будівля “Укртелекому” по бульвару Тараса Шевченка, 18). Потім – Московський Лазаревський інститут східних мов. Став справжнім поліглотом, опанувавши арабською, вірменською, перською, турецькою, татарською, грузинською мовами.

Після інституту Михайло Білінський потрапив юнкером на Балтійський флот. Служив на навчальному кораблі “Рига”, потім у складі Чорноморського флоту на лінкорі “Три Святителі” і броненосці “Пантелеймон” (раніше відомому як “Князь Потьомкін-Таврійський”).

Наприкінці 1911 року підпоручик Адміралтейства Михайло Білінський вийшов у відставку і влаштувався чиновником міністерства фінансів. Невдовзі обвінчався з дворянкою лютеранського віросповідання Анною Олександрівною Де-Вірі.

Перша сторінка послужного списку мічмана Михайла Білінського (квітень 1916 року). Фото з видання: Олег Шатайло “Спадкоємці козацької слави” (Дрогобич, 2009)

Через початок Першої світової Білінського знову призвали на службу, до 2-го Балтійського флотського екіпажу. За час війни він отримав чин поручика з перейменуванням у мічмани, ордени Святого Станіслава 3-го ступеня і Святої Анни 3-го ступеня. Але із розгортанням революції демобілізувався з російського флоту і переїхав до України, де одразу ж активно долучився до розбудови українських військово-морських сил.

На зламі 1917–1918 років у складі уряду УНР з’явилося генеральне морське секретарство. Його очолив Дмитро Антонович – український історик, син професора Володимира Антоновича. Людина чесна, працьовита і авторитетна, проте далека від військово-морських справ. Знайти на цю посаду флотського офіцера, який був би справжнім українським патріотом, виявилося надзвичайно складно. Це усвідомлював і сам Антонович. Він писав: “Першим, кого я надибав, був Михайло Білінський… Він був покликаний до праці у фінансовому відділі міністерства, який я і просив його організувати. Його праця була найбільш продуктивною, і я зразу помітив його на роль міністра морського, пост якого я, очевидно, не збирався стало посідати”.

Білінський від самого початку виявив себе як фахівець справи і рішучий прихильник незалежності України. Переїхавши до Києва, вступив до лав новоствореної Української партії соціалістів-самостійників, був обраний до її центрального комітету. Але минув рік, перш ніж він очолив морське відомство держави.

Михайло Білінський (стоїть перший зліва) – учасник мирних переговорів між Українською Державою і більшовицькою Росією. Фото з часопису “Око” (Київ, № 3 за 1918 рік)

За Гетьманату Павла Скоропадського, влітку-восени 1918 року, Михайло Білінський в складі української делегації брав участь у мирних переговорах із більшовицькою Росією, які відбувалися в будинку, де раніше засідала Українська Центральна Рада.

Коли ж Гетьманат було повалено і до влади прийшла Директорія, Білінський – на той час старший лейтенант – увійшов до Ради Народних Міністрів УНР як міністр морських справ. Це сталося 24 грудня 1918 року.

Сучасний історик Ігор Гриценко, називаючи Михайла Білінського “однією з найблагородніших фігур української воєнно-морської історії”, констатує: “Існував цілий ряд куди більш придатних та досвідчених для цієї посади старшин, [але] призначений був саме Білінський. Цьому сприяла його активна участь в політичному житті… в той час, як більшість морських старшин були безпартійними, що в часи Директорії ще довго неминуче створювало перепони для зайняття ними урядових посад”. Справді, генерал-хорунжий флоту УНР Володимир Савченко-Більський відзначав: політика приваблювала Білінського і він “повсякчас поривався до партійної діяльності”, хоча “як правдивий патріот, добре розумів – де й у яку годину повинен бути”.

На міністерській посаді Михайло Білінський докладав зусиль для збереження цінних кадрів військово-морських офіцерів. Під його керівництвом відомство розробило цілу низку важливих законів – про флот, про морське міністерство, про гардемаринську школу, про організацію військово-морських сил на чорноморському узбережжі. Кораблі, які будувалися в Миколаєві, за наказом Білінського від 25 січня 1919 року отримали українські назви: лінкор “Соборна Україна” (колишній “Імператор Микола І”), легкі крейсери “Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний” (колишній “Адмірал Істомін”), “Гетьман Богдан Хмельницький” (колишній “Адмірал Нахімов”), “Гетьман Петро Дорошенко” (колишній “Адмірал Лазарєв”), “Тарас Шевченко” (колишній “Адмірал Корнілов”), плавбаза підтримки підводних човнів “Дніпро” (колишній “Ельборус”).

Однак унаслідок бойових дій Українська Народна Республіка виявилася відрізаною від моря і позбавленою військово-морського флоту. До того ж, Михайло Білінський не захотів працювати в занадто лівому, на його думку, уряді Бориса Мартоса. Із 22 квітня 1919 року він був звільнений за власним проханням і зосередився на формуванні дивізії морської піхоти УНР, головною силою якої став 1-й Гуцульський полк. На чолі дивізії кілька місяців брав участь у боях проти більшовицьких і білогвардійських військ.

Михайло Білінський (зліва) і його ад’ютант Святослав Шрамченко в одностроях 1-го Гуцульського полку морської піхоти УНР. Фото з фондів Українського національного музею в Чикаго

Якраз у цей період екс-міністр потрапив у дуже скрутне становище. 12 червня він був заарештований начальником Кам’янець-Подільської міліції у зв’язку зі справою Петра Болбочана, якому інкримінували спробу здійснення державного перевороту проти Симона Петлюри. На знак протесту проти безпідставних звинувачень Білінський розпочав голодування. Після місяця ув’язнення його звільнили, не виявивши доказів причетності до підготовки перевороту. Петлюра негайно назвав арешт “міжпартійним непорозумінням” і запропонував Білінському підвищення у ранзі. За спогадами лейтенанта Святослава Шрамченка, мова йшла навіть про погони контр-адмірала! Але Білінський, честь і гідність якого були ображені, категорично відмовився.

Зате у травні 1920-го Михайло Іванович ненадовго повернувся до роботи в уряді УНР, цього разу на посаді міністра внутрішніх справ. Потім працював у складі комісії Андрія Ніковського з вироблення Конституції УНР. Учасники комісії підготували проект документу, який складався зі 158 статей. Україна мала стати президентсько-парламентською республікою з чітким розподілом владних повноважень між головою держави, однопалатним парламентом і урядом. Але проект так і не затвердили.

Із 18 жовтня 1920 року Михайло Білінський служив радником міністерства народного господарства УНР, а у 1921-му – вже в умовах інтернування – певний час знову керував міністерством внутрішніх справ, тимчасово виконував обов’язки міністра фінансів.

Більшовицьке керівництво знало про Білінського через його активну діяльність на користь незалежності України. 20 січня 1921 року чекісти підготували у Харкові “Обвинувальний висновок у справі членів уряду УНР”. Стосовно Білінського пропонувалося “как врагу народа – применить высшую меру наказания, но ввиду того, что он не арестован – объявить Михаила Ивановича Белинского вне закона”.

Безперечно, Білінський знав, що в разі більшовицького полону порятунку не буде. Попри це у листопаді 1921 року вирушив у Другий Зимовий похід – останню, майже безнадійну спробу повалити більшовицький режим в Україні і вибороти незалежність УНР. Увійшов до штабу повстанчих військ генерал-хорунжого Юрія Тютюнника. Своє рішення мотивував такими словами: Щоб хоч один міністер загинув разом зі своїми вояками в обороні ідеї самостійності України.

Леонід Перфецький “Останні набої”

12 листопада в бою за переправу через річку Тетерів на Коростишівщині Михайло Білінський був поранений, але бою не покинув. Та вже 17 листопада настала трагічна розв’язка Другого Зимового походу – бій проти кінноти Григорія Котовського поблизу села Малі Міньки (сучасний Народицький район Житомирської області). Українські повстанці зазнали поразки.

Михайло Білінський до останнього відбивався від ворогів і застрелився, не бажаючи здаватись у полон. Про це збереглося кілька свідчень. Підполковник Микола Чижевський згадував: “Ляйтенант Білинський… розстрілявши з бравнінґа кількох москалів, останню кулю пустив собі”. Інший учасник походу, підполковник Іван Ремболович, переповідав зі слів очевидців: “Ляйтенант Білинський… маючи бравнінґа, три кулі випустив у червоноармійців, а четверту в себе”.

Відкриття меморіальної дошки Михайлові Білінському на будинку Драбівського краєзнавчого музею, 12 липня 2016 року. Фото: drabivrada.gov.ua

Подібно, хоча з іншими деталями, героїчну смерть Білінського змалювали його колишній ад’ютант Святослав Шрамченко (“Вистріливши всі набої зі свого самопалу системи Кольта (який він мав ще з фльоти)… щоб не попасти живим у полон, останнім стрілом позбавив себе життя”) і генерал Савченко-Більський (“Він не віддається до неволі й, коли обступає лицарів московський кат, він двох кладе на місці трупом і останньою кулею з пістоля обриває власне, молоде ще, життя”).

Вночі селяни таємно поховали Михайла Білінського за цвинтарем. Та зараз могила загублена. Саме ж село Малі Міньки виселене через катастрофу на ЧАЕС.

(Всі фото надані автором)

Владлен Мараєв, кандидат історичних наук

Листопад18/ 2018

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України