Непрості відчуття.
Був свідком першого підняття нашого прапора на щоглі Київради. Поряд стояв у залі ВР, коли хлопці з Руха занесли прапор, під яким українці боронили в Москві під час путчу завоювання демократії… Тішився прапором на куполі ВРУ.
А далі…
Ввійшло у буденність. Під цим прапором з”явилися старі-нові брехуни, лицемирі, які ще вчора товкли український буржуазний націоналізм у монографіях і телепередачах, а зараз тицяли себе в груди і розчепірювали тризубцем пальці.
– Відсіється, полова осяде.
Так десь втішав себе.
Не помічаючи, як з’являлося під впливом інформаційного сміття злегка іронічне міщанське ставлення до наших національних символів.
Ну, подумаєш, формальності.
А потім під час Майдану як облуда спала з очей. Наші (?) правоохоронці рвали з рук юнаків наш прапор і витирали об нього чоботи. Вони ненавиділи його. Як ненавиділи в містах і селах Криму і Донбасу. За тим вони ненавиділи мою Україну.
Так може чинити лише окупант. Він і досі поміж нами. В реформованій поліції, в реформованих судах, на митниці, за кожним столом, з під якого для хабаря тягнеться рука…
Бити треба за зневагу над нашими символами. Найсуворіше покарання має чекати того, хто насмілиться кепкувати і глузувати над святинями. Тоді точно метастази колаборації не поповзуть далі.
