• Сьогодні: Субота, 18 Вересня, 2021
Інфо ПС

Росії лишилося річку Москву перейменувати у Дніпро і сказати, що тут було хрещення Русі

    Я думаю, що чим більше світла, тепла і радості нам приносять святкові дні, чим більше вони допомагають нам внутрішньо заспокоїтись та знайти духовну гармонію і гармонію з навколишнім світом, рідними, близьким, суспільством, тим краще.

Найголовніше, що коли ми говоримо про Різдво, коли ми говоримо про Великдень, узагалі про церковний календар і ці свята, треба розуміти, що ми святкуємо не день народження Ісуса Христа, так само як ми святкуємо не день воскресіння Ісуса Христа, так як у світському розумінні день народження людини чи день її смерті, чи якась визначна дата, скажімо, як День незалежності України. Ми святкуємо подію. Давньою традицією, до речі, було святкування 6 січня спільно свята Різдва Христового і свята Хрещення під іменем одного свята Богоявлення. І ці дві події, які відбулися з різницею у 30 років, але святкувалися спільно, в IV столітті були рознесені в часі, і 25 грудня стало днем святкування Різдва Христового через те, що так обрала церква, а не тому, що є якісь свідчення, що саме 25-го, а не 26-го чи 24-го у грудні чи листопаді народився Господь Ісус Христос. Тому ми святкуємо подію, так само, як святкуємо Воскресіння.

І тут у нас немає ніякої різниці. Тут ми всі спільні – християни західної і східної традиції, православні, католики, протестанти. Ми святкуємо одну й ту саму подію. І тут, я думаю, варто часто згадувати слова Блаженного Августина, який казав, що в головному – єдність, у другорядному – різноманітність, але у всьому – любов.

Рано чи пізно в церкві Московського патріархату в Україні знайдеться та критична маса, сила, спільнота ієрархів, священиків, які відчують свою відповідальність за долю православ’я в Україні, і що іншого шляху як діалог, порозуміння і єднання, творення єдиної помісної православної церкви для православ’я в Україні немає.

Особисто для мене немає питання і я абсолютно переконаний, що єдина українська православна помісна церква буде. Питання лише в тому, станеться це раніше чи пізніше. Ми хочемо, щоб це сталося раніше. Московський патріархат хоче, щоб цього взагалі не сталося. Як минулого року на своїх ювілейних святкуваннях сказав патріарх Кирил.

Те, що наш Патріарх Філарет говорить вже багато років – “російська церква ніколи не погодиться на автокефалію Української Церкви”, нарешті визнав і Московський патріарх Кирил. А то з 1992 року Моспаріархія дурила УПЦ і весь світ, розповідаючи, що колись розгляне прохання Собору УПЦ про автокефалію. Колись на наступному Помісному Соборі. Знадобилося 24 роки, щоби брехня МП була визнана і самим Московським патріархом.

Вони дотримуються тієї політики, якої московська політика дотримувалася завжди. Вони хазяї свого слова: слово дали, слово забрали.

    Кінцево залежить від Української церкви. Уже давно, приблизно 25 років тому, блаженної пам’яті перший український патріарх Святійший Мстислав Скрипник сказав: визнайте самі себе, і тоді вас визнають.

Питання в тому, щоби критично достатня маса православних українців захотіла мати єдину православну помісну церкву. Зараз, так про це свідчать соціологічні опитування, відносна більшість православних в Україні виступає за єдину помісну автокефальну православну церкву.

А наша праця передусім полягає в тому, щоби ми зростали як церква. Якщо ми повернемося в 1992 рік, то тоді наша церква була дуже маленькою. Моя Чернігівська єпархія починалася з того, що віруючі приносили стола під закриті двері П’ятницької церкви, і на цьому столі звершували літургію, навіть не у храмі, бо там ще був музей. А зараз у Чернігівській єпархії понад 130 релігійних громад, понад 60 священнослужителів. І це зростання створює ту критичну масу, про яку ми говоримо. Ми демократична країна, тому не буде так, що стовідсотково всі будуть за, чи стовідсотково всі будуть проти.

Але головне, щоби більшість, сприймала, бажала і хотіла, щоби так було, і тоді так буде. І тоді й зовнішні сили до цього доєднаються. Так само і з незалежністю України. Тому що бути Україні незалежною чи ні, вирішували не в Москві чи Вашингтоні, чи ще де-небудь. Якби це залежало від них, вони ніколи би цього не вирішили.

Це було рішення українського народу, підтверджене на референдумі, але яке визріло внутрішньо. І люди визнали, що хочуть незалежної української держави. І зараз показуємо, що хоча минуло понад 25 років, ми відстоюємо цю державу, хочемо її мати і продовжуємо за неї боротися.

Те саме і в церковному питанні: коли буде спільне бажання віруючих і духовенства, єпископів – і зовнішні центри будуть. Хто хоче, хто не хоче, але будуть по-іншому сприймати це. І навіть ті слова, що сказав Московський патріарх, що ми ніколи не примиримося, ніколи не визнаємо. Колись казали, що Україна ніколи не буде незалежною.

    Патріарх мав би сказати, якщо вже правдиво говорити, що ніколи при моєму житті. Тому що, так, він особисто, як керівник Російської церкви, категорично проти, ніколи не погодиться. Але і він не вічний. Часи змінюються.

Моє глибоке переконання, бо це історична правда: кожна країна, яка має свою незалежність, де живе достатня кількість православного населення, а в Україні, це понад дві третини, що відносять себе до православної церкви (це одна з найбільших православних країн). Кожна країна рано чи пізно приходить до того, що там утворюється помісна церква, тобто адміністративно незалежна, але єдина з іншими православними церквами у вірі, богослужінні, канонах, традиціях. І Україна в цьому плані, безперечно, не буде винятком.

Так само свого часу важкий шлях пройшли грузинська, болгарська, румунська, грецька церкви, навіть маленька албанська церква, яка територіально і за кількістю населення, десь як Київська область, може, навіть менше, вона теж автокефальна, тому що є незалежна албанська держава.

У переважно неправославних країнах таких, як Польща, Чехія, Словаччина, теж є свої автокефальні церкви. Чому в Україні, де є мільйони православних віруючих, понад тисячолітня історія православної церкви, не повинно бути помісної церкви? Тільки тому, що Москва цього не хоче?

    Якщо ми подивимося на московську трактовку української церковної історії, то вони все найкраще намагалися привласнити. Так, князя Володимира поставили, лишилося тільки річку Москву перейменувати у Дніпро і сказати, що ось тут було хрещення Русі, ось тут був центр, звідки все пішло. До речі, хтось із мудрих сказав, що Росія – це країна з непередбачуваним минулим. Там історія переписується, на догоду нинішній політичній ситуації теж її намагаються переписати, але насправді історію не можна перемінити. Якщо хрещення було в Києві 988 року. І київська метрополія, і церква в Києві, і з Києва пішла по всій Русі й так далі. Ну хто кому є мати? Як вони кажуть, що російська церква є матір’ю для української церкви. Ну як може бути мати молодша на 150 років від дочки? Не буває такого. Мачуха може бути молодшою від дочки.

Наше переконання таке: Бог поставить усіх в такі обставини, що будуть хотіти, не будуть хотіти з тих чи інших мотивів, але приймуть те рішення, яке необхідне для блага церкви в Україні та православ’я в цілому.

А це визнання православної церкви в Україні як автокефальної помісної церкви. Як це буде технічно, у який день це буде, ми не можемо сказати. Так само, як ніхто не міг сказати, як і яким чином Україна стане незалежною державою. Хто міг передбачити, що комуністи, які все життя боролися проти незалежності, потім побоявшись наслідків невдалого перевороту в Москві, побоявшись, що їх буде переслідувати нова влада на чолі з Єльциним, підтримали те, проти чого вони боролися, щоби відгородитися. Але це сталося. Проголосувала Верховна Рада. Люди, які ще навесні 1991 року, 86%, проголосували за оновлений Радянський Союз, а 1 грудня 1991 року понад 90% проголосувало за незалежну Україну.

Чому так сталося? Господь привів такі обставини, що хотіли чи не хотіли, але розуміли, що іншого шляху нема. Так само і для української церкви іншого шляху немає, як бути єдиною помісною автокефальною церквою. Якщо вже є українська держава, є український народ як окремий народ, то це історична неминучість. І опираються цьому чи ні, це буде. Головне, що ми можемо робити – ми можемо сприяти.

Оцінювати не з погляду того, що ми хотіли би, а з погляду того, чого ми уникли. Бо завжди наші людські прагнення є більші, ніж те, чого ми досягаємо. Завжди. І тому завжди ми бачимо попереду щось краще і більше від того, що маємо. Але якщо ми тверезо подивимося навіть на проминулі роки і побачимо, чого нам вдалося уникнути, коли хотіли нам “Новоросію” збудувати від Харкова до Одеси, а зараз вона є лише від Донецька до Луганська, то це є привід відчути, що все ж таки є щось добре в нашому житті, щось, чого ми змогли досягти спільними зусиллями. І так у всьому. Якщо ми будемо порівнювати не тільки зі своїми прагненнями, а й із тим поганим, чого нам вдалося уникнути, ми побачимо, що в Україні ситуація хоч і повільно, не так, як би нам хотілося, але змінюється на краще.

І тому хочу побажати більш позитивного погляду, бачення, бо зло, яке є у світі, завжди кидається в очі. А коли ми бачимо тільки зло, тоді нам важче жити, бо коли все в житті у сіро-чорних відтінках, то й на душі так моторошно і сіро-чорно. А коли ми бачитимемо більше прикладів добра, любові, взаємопідтримки, тоді й наш внутрішній стан буде більш гармонійний і більш світлий.

Власне тому й переміг Майдан. Тому що вся та чорнота, що була навколо, у душі, серця не проривалася. У серцях і душах були любов, мир єдність, жертовність, взаємопідтримка, а це ті речі, які завжди допомагають проходити навіть найважчі випробування.

Навіть маленька свічка розганяє велику темряву.

 Євстратій Зоря,

секретар Священного Синоду УПЦ КП

Січень09/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України