• Сьогодні: Четвер, 23 Вересня, 2021
Інфо ПС

Революція має висувати своїх людей, а не тих, які прийшли з боку і взяли владу в свої руки

Я незадоволений тими перетвореннями, які відбуваються в Україні.

Чим я задоволений? Що це розумію не тільки я, а вже і нове покоління. Я часто зустрічаюся зі студентами, учнями старших класів – ви знаєте, це одне задоволення дивитись на те, як у них палають очі і як вони хочуть щось змінити, до чогось долучитися, щось зробити кращим, вони вірять, а це дуже важливо, в те, що це можна зробити, якщо всі цього захочуть. Це все означає перетворення України на дорозі патріотично-демократичного, технологічного та гуманітарного життя України. Оцим я задоволений.

Незадоволений тим, що ми вже майже 25 років не можемо організувати влади. Ми швидше живемо емоціями, аніж реалістично та прагматично дивимося на речі. В цивілізованих країнах такого бути не може. Ми не можемо обрати, як треба, змусити працювати, як треба, виписати закони, за якими влада повинна працювати, в тому числі і Конституцію. Наша Конституція виписана під президента, але ж якщо це зробити грамотно і щоб її положення відповідали інтересам українського народу і водночас співпадали з інтересами президента – тут немає нічого негативного.

На жаль, виходить по-іншому: як правило, у нас президент над Конституцією. А це вже не дає можливості працювати всім гілкам влади і організаціям, які виписані і в Конституції, і поза нею.

І наступне, що мені дуже не подобається, – це розвинена система корупції і хабарництва, яка має в Україні свою історію. Адже колись чоловік чи жінка йшли до пристава і несли з собою або яйця, або курочку, або ще щось – і нині вони думають, що якщо щось принесеш, то їхнє питання вирішать. І тепер це перетворюється на величезні мільярди, які крадуть, вивозять з України, що наносить не просто шкоду, а пригноблює всю Україну і ганьбить її перед світом.

На нас дивляться з безнадією. Я нещодавно повернувся з Литви, і хочу сказати, що все менше людей за кордоном вірять у те, що ми швидко можемо подолати корупцію. Та і наші люди вже мають велику зневіру.

Влада дуже захоплюється власними успіхами і реально не оцінює ситуацію, яка складається, а вона може бути не тільки складною, але й небезпечною для України.

     Скажімо відверто: коли ми боремося із корупцією, то ми починаємо більше знати про неї. Тому не те, що її більше з’являється, а ми просто більше про неї знаємо. І часто ми думаємо, що її не було, коли ми не знали, але вона насправді була. Тому боротьба виплеснула на поверхню всю систему корупції, а боротьба не є ефективною настільки, щоб її долати. Тому вона вилазить на поверхню, розростається, і ми вже відчуваємо, що вся Україна корумпована, від місцевої влади до верхніх ешелонів. Це як факт.

А як реалії, треба виходити з того, що немає однакової боротьби проти корупціонерів, незалежно від того, чи то він сват твій, чи брат. Люди, які ходять близько до тіла тих, хто може впливати, вони часто-густо залишаються поза карою. Вони відкуповуються і виїжджають з України, а інші дивляться на них крізь решітку з великими вікнами і кажуть: «Ну що ми могли зробити, він же недоторканий…». А от другий сидить чекає і, дізнавшись, що з нього завтра вже знімають недоторканість – чкурнув до Австрії.

Але якщо людина під підозрою, і ця підозра вже доведена і винесена на розгляд Верховної Ради для зняття недоторканості, людину не мають права випустити за межі України. Просто заборонити виїзд і все. Який тут кримінал? Що він до Царя Батюшки звернеться чи ще до когось, якого ніде немає? Самі це робимо і самі пожинаємо. Тому що кожен знає, що хтось завтра буде дуже близький, якому потрібно буде дозволити те саме, але ж як дозволити винятково? То хай вже всі їдуть!

Тому оця проблема говорить про те, що не всі люди рівні перед Законом, рівні ті, хто далі від влади. А ті, хто навколо влади або при владі, вони ніякої рівності перед Законом не відчувають. Навпаки, вони роблять все, щоб Закон працював на них, а не вони слухались Закону.

     Риба гниє з голови. Я вже не раз говорив, що я ставлюся з великою повагою до людей, які вміють заробляти гроші, тому що дурна людина грошей не вміє заробити. Вкрасти може, а заробити – ні.

Але я говорив і зараз ще раз скажу: я більше ніколи не буду голосувати за будь-кого, хто прийшов з бізнесу і заробляв гроші. Не тому що він дурний. А тому що він, окрім того, як навчитися заробляти гроші, більш нічого не вміє. От гроші заробляти він навчився дуже серйозно, але це для влади, для організації українського життя, для відповідальності за Україну, для прийняття рішень, які служать не бізнесу, і всій Україні – заважає. А мені потрібно, щоб ця людина буда навчена управляти Україною.

Ви ж подивіться на це мислення: «Чому ви обирали багату людину, скажімо, прем’єром чи президентом, чи головою Верховної Ради?», – «Тому що у нього вже є гроші, думав, що він не буде красти». Відповідь примітивна, тому що для багатої людини немає межі, де мало, а де багато грошей, вона загалом цього не рахує, їй чим більше, тим краще. Якщо люди це зрозуміють, то все буде вирішуватися через інтереси держави. Власні інтереси будуть відсунені, а будуть інтереси для задоволення духовних благ, сім`я, дружина, народ, діти – все це буде. Але де заробляти і дівати гроші – цього не буде.

    Справжньої Революції Гідності не сталося на завершальному етапі. Революція відбувається тоді, коли із середовища революціонерів висуваються керівники, які разом із революціонерами роблять революцію, беруть владу і управляють відповідно до революційного замислу. Що сталося в нас? Молодь почала революцію, але прийшли високодостойні, досвідчені люди і почали використовувати Революцію Майдану вже для себе.

І в результаті вийшло дуже цікаво: заклики Революції і завдання Майдану вони сприйняли, і Порошенко, і Яценюк, і Кличко (я з ними тоді працював, бо хотів запобігти кровопролиттю). І тоді ж я запропонував Круглий стіл, куди всіх запросив: був і Янукович, і Азаров, і Клюєв – тоді всі спілкувалися за Круглим столом, щоправда дуже агресивно, але спілкувалися.

Ідеологія Майдану була правильною, але організація схибила в тому плані, що «хто ж той, хто має справді право на владу?». Бо прийшли люди, які взяли владу у свої руки, а ті, хто її творив, залишилися поза нею. Тому вийшло так, що Революція сама по собі, а влада сама по собі. І ця влада добре пам’ятає про заклики Майдану, але на жаль, вони не виконуються, а у Майдану вже немає ніяких сил вплинути на тих, хто взяв владу, але не виконує ці заповіти. Немає сили впливу, тому що ті хлопці, які там були і яких убивали, тепер вони називаються Небесною сотнею – це все дуже емоційно, епохально, але ми досі не знаємо, хто все-таки винен, хто розстріляв Майдан. Ось вам і результат.

Тобто Революція має висувати своїх людей, а не тих, які прийшли з боку і взяли владу в свої руки. А вони прийшли з боку, я вам це кажу відверто.

…Я колись поїхав в Іспанію і запитав, який у них кредит (це ще було за часів мого депутатства). Вони ще тоді мені сказали, що взяли у МВФ і в інших приватних фондів кредит під 200 млрд доларів – і я злякався тієї цифри.

Але не може такого бути, щоб нам МВФ і приватні кредитори давали кредити, щоб потім нас взяти собі в наймити. Це можливо в іншій системі відліку, а в демократичній системі це неможливо.

Інша справа, що ми повинні ці кредити направляти туди, де вони дають результат. Кредити МВФ важливі, але вони даються не для підйому економіки, а для її стабілізації. А для того, щоб економіку підняти, треба величезні гроші.

Я не випадково зустрічався з Фірташем у Відні, коли проводився Форум модернізації України. Я там виступав, вів розмову з багатьма представниками західного бізнесу і політики – вони сказали, що готові допомогти Україні, якщо вона реально і прозоро відкриє, яким способом ці кредити можна взяти. І я на цю тему говорив декілька разів із Ахметовим, з Коломойським, яким способом нам привести в Україну приватні фонди та кредити, бо це дуже великі гроші.

Тому що, скажімо, ми тоді у Відні підрахували, що нам на перший етап, тільки для розгону української економіки, потрібно десь 300 млрд доларів. Для розгону, я повторюся. Це як автомобіль, який за перші п’ять хвилин набирає оберти: але одному потрібно 10 секунд, щоб набрати 100 км, а іншому – п’ять. Так і тут – треба 300 млрд доларів. І такі гроші приватні фонди мають, але треба, щоб влада порозумілася з ними. Не тільки через державу, адже держава може дати мільярд, то є добре, може, для якоїсь маленької області, але для України, яка має 45 млн людей, величезну територію і таку складну економіку (літакобудування, кораблебудування, енергетичну сферу, ІТ-технології), все це вимагає величезних коштів.

Що для цього потрібно? Порозумітися з тими людьми, які можуть ці гроші привести в Україну. Якщо я це скажу у Верховній Раді, мене одразу заклюють: «ах ти говориш про Фірташа та Ахметова, вони – олігархи, вони загубили Україну», все, вже нікого не буде чути, бо для депутатів вони – вороги.

Тоді треба всіх олігархів зачислити у вороги і посадити за грати, всіх підряд. Не треба нікого виключати, адже хіба у нас є добрий олігарх, а є поганий? Давайте будемо дорослими, ми знаємо, що це все далеко не так. Якщо сьогодні погано Україні, то треба збирати всіх і вся.

Я знову повертаюся до Рената Ахметова. Вже, здається, дев’ять мільйонів пакетів допомоги він роздав людям. Помножте дев’ять мільйонів на 15 кілограм – ви одержите страшенну цифру, і по масштабах в тонах, і по грошах. Але ви хоч чули, щоб хтось сказав добре слово від влади? Ні. А тут хтось зробить на копійку, а верещить на 100 доларів.

Не треба сьогодні ділити людей. Якщо хтось у чомусь винен, доведіть вину і скажіть людям, що ось його вина. А натяки, що він там десь украв, а ті, хто не крав, а сидять в офшорах – що з ними робити?

Я сьогодні вам розказав про Рената Ахметова, про Фірташа, які були на конференції у Відні, бо треба цих людей організувати, щоб вони привели в Україну великі гроші. Треба врешті-решт вирішити проблему всіляких офшорних зон, Кіпру і так далі, щоб в Україну повернулися гроші вже українських чиновників чи очільників (я вже і не знаю, як їх назвати) на певних умовах, гарантіях.

Треба знати, як ці гроші примусити працювати. А як людей примусити працювати на Україну? Поставити всіх в рамки Закону, олігархів в тому числі, і залучити їх різними способами. Відкрито розказати народу, що «ця людина робить те, те і те, він вкладає в те, те і те», і він зрозуміє, що немає іншого шляху. Ми вже бачимо, як забирають у олігархів їхні гроші: зупиняють заводи і фабрики, як приклад, з виробництва мінеральних добрив Фірташа. Виробництво стоїть, а він людям платить гроші – то хто від цього виграв? Якщо ви забрали, я не заперечую, ви знайшли причину, тоді відновіть, щоб це працювало. А забрати і залишити без господаря, щоб фабрика нічого не давала, а люди не знали, куди себе діти і що буде завтра, це ж не економічна політика, це щось інше.

Тобто є речі, які потрібно переглянути, переосмислити. Влада не повинна прагнути на кожний «чих» відповідати «будьте здорові». Одне не сподобається партії «Народний Фронт», скажімо, інше не сподобається партії Петра Порошенка, щось не сподобається Радикальній партії, щось не сподобається «Самопомочі» – якщо влада, Кабінет Міністрів, президент будуть підлаштовуватися під кожну партію, вони не зможуть управляти країною.

Треба взяти на себе сміливість, не думати про третій, п’ятий, шостий терміни, сказати правду і включати всі системи, всі сили, які є в Україні, для того, щоб поставити її на ноги, дати їй подих і розвивати, розвивати і розвивати. Економіку, соціальну сферу, підвищувати рівень життя людей, забезпечувати демократію, боротися із корупцією – все це можна зробити, якщо люди повірять і підуть за владою.   Сьогодні люди за владою не йдуть. А влада, яка не має підтримки народу, не має перспективи великого руху вперед, тому що народ не довіряє їй. І ми бачимо, що люди не довіряють не випадково, не тому що вони не свідомі і не хочуть когось бачити при владі, а тому що вони живуть погано. Ми розуміємо, що війна нам не може підвищити рівень життя в п’ять-шість разів, але вона і не може довести людей до жебрацького стану. Це вже інша справа.

Тому повторюю: не потрібно сьогодні ні на кого ображатися, потрібно навчитися слухати критику (вона нікому не подобається, я знаю з власного досвіду), але назвався грибом – лізь у кошик. Немає іншого виходу, треба слухати, терпіти і працювати на Україну. Якщо підбирати людей в залежності від того, як вони хвалять, підтримують чи не підтримують, ніколи не буде команди, яка б’є в одну точку – на загальноукраїнський інтерес. Треба припинити використовувати владу для своїх власних цілей, і ніколи не повертатися до популізму. Це було б правильно.

     Правда полягає у тому, що не може бути для Німеччини, для Франції, для будь-якої іншої країни ЄС важливішою Україна, ніж власна країна. Ми перебільшуємо, коли кажемо «що нас тут зустрічали, все пообіцяли і все нам дадуть», а наприкінці тихим голосом додають: «щоправда сказали, якщо у нас будуть проведені реформи і подолана корупція». Тобто спочатку розповідають, що вже «ось-ось» дадуть: ось-ось прийде поліцейська місія, ось-ось запрацюють Мінські угоди, ось-ось ми опануємо неконтрольовані території на Донбасі, ось-ось вже будуть підстави говорити, що нам повернуть Крим – оце постійне «ось-ось». Тільки наприкінці знову кажуть: «тільки нам потрібно щось робити, щоб це було».

Оце «щось робити» для європейців і для нас є проблемою: а) яка дійсно може і повинна стати підставою для допомоги і б) це є причиною, яка завжди дає можливість відмовити Україні. А відмовити вони завжди хочуть.

Візьміть Будапештський меморандум, де написано: якщо Україна складе ядерну зброю, то буде мати гарантії суверенітету, територіальної цілісності, і ніяка зброя до неї застосовуватися не буде – Україна матиме ГАРАНТІЇ. Де ці гарантії? Що вони зараз кажуть – «там не має якихось механізмів». А Росія сказала, що вони меморандум не підписували, його підписав хтось до них, тобто Єльцин не був президентом, а прийшла людина з вулиці і підписала цей документ міжнародного характеру.

Тому аби ми не мали таких, м’яко та делікатно кажучи, власних проблем, а у них не було підстав в нас тикати носом у ті речі, які насправді є, і нам повірили, нам потрібно навчитися говорити людям правду.

Ми повинні сказати, що Мінські угоди не працюють. А ніхто цього сказати не хоче, навпаки кажуть: «альтернативи Мінським угодам немає». Що значить немає? Це немає альтернативи дню і ночі, тому що це природні явища. А будь-які найкращі рішення можна зробити ще кращими. Альтернатива завжди є. Взяли цю формулу і все: «немає альтернативи». Але якщо немає альтернативи, то проблема Донбасу і Криму залишиться, мабуть, дуже надовго. Сказали, що ось-ось буде рішення, але його ми не бачимо.

Тому потрібно навчитися людям говорити правду. Треба сказати, що Мінські угоди спрацювали в свій час, зупинили можливу широку агресію, і це правда, змусили сісти за стіл і почати розмову навколо наших проблем. А далі треба сказати, що ми допустили помилку, що включили в ці пункти зміни до Конституції, але це не справа Мінських угод говорити нам, як писати Основний Закон. Потрібно відверто сказати людям, що ми не врахували те, те і те і маємо шукати інший формат для того, щоб вирішити це питання. Тоді народ скаже, що ви реально оцінюєте ситуацію і дивитеся на речі.

А так як ми кажемо, що «це єдине рішення і більше ніякої альтернативи немає», це означає, що ми довічно застрягли у цій проблемі, яку Мінські угоди НІКОЛИ не вирішать. Це вигідно Заходу, тому що він не бере на себе відповідальності, він каже «виконуйте Мінські угоди». Коли я прочитав ці пункти, я побачив, що там Росія не згадується, вона не є стороною і не несе жодної відповідальності. І вона це використовує, як хоче. А ми не просто натякаємо, а кажемо, що Росія несе відповідальність, але де в документі це записано? Я знаю, що вона несе, бо вона агресор. Але ви мені скажіть: де документ, де це записано, щоб пред’явити?

Друге, що нам потрібно сказати: що поки ми, Україна і Росія, вдвох не сядемо за стіл і не домовимося, не думаю, що нам хтось серйозно допоможе. І санкції, які хоч і працюють, не є вирішальними у цьому питанні, і не думаю, що вони стануть вирішальними. Тому що Росія навчилася жити в дуже важких умовах, і найбільший ресурс Росії – це безмежне терпіння російського народу. І він терпить і буде терпіти.

У нас є радикали, які сидять у Верховній Раді і не тільки, і ти тільки заяви, що потрібно вести переговори – ти вже будеш ворогом. А як зупинити війну? Є інший шлях, окрім переговорів? Радикали кажуть «треба брати гвинтівку і йти на Росію, виганяти всіх з Донбасу» – тобто розпочати війну? Росія це із задоволенням прийме, щоб сказати, що «Україна розпочала війну, і ми дали відсіч». А відсіч буде сильнішою від нашої, хочемо ми цього чи ні. Сподіватися, що хтось прийде за нас воювати – такого не буде.

Тому потрібно відверто говорити людям про те, що треба сісти за стіл переговорів, не розказувати «мы победим», а розказати, що у нас є насправді в економічній, соціальній і економічній сфері. А коли люди відчують, що ти з ними по-людськи і живеш так само, як і вони, в складних умовах, і не все знаєш, то і люди будуть йти на підтримку. Чим славиться вождь? Тим, що він все знає. Можливо, колись це і було темою, але в демократичному суспільстві, коли все відкрито, робити вигляд, що ти все знаєш і скрізь приймаєш безпомилкове рішення, скрізь без винятку наповнений оптимізмом випромінюєш усі його складові, а люди живуть в яким умовах? Хіба людям слова можуть замінити умови життя? Ні в якому разі!

Я думаю, що багато можна знайти ще чого, що потрібно зробити. Треба сісти за стіл з експертами (а не тільки з людьми, які близькі до тіла влади) і поставити перед ними практичне завдання широкого плану. А зараз кадрова політика у чому полягає? До себе потрібно наблизити якомога ближчих, а ці ближчі не завжди можуть замінити професіоналів. І ми крутимось навколо питань кадрової політики, корупції, нерівних умов перед Законом – все це можна подолати швидко, тому що це не є об’єктивні причини, які від нас не залежать. Ті причини, які залежать від нас, вони очевидні – їх просто треба взяти і усунути. І все.

      Моя позиція така – треба сідати за стіл переговорів хоч із дияволом. Сісти за стіл переговорів, це не означає, як багато хто думає, зразу ж продати Україну. Коли люди починають говорити, гармати мовчать, як правило. Є речі, які одразу ж протокольно стають недоторканими: незалежність, суверенітет, територіальна цілісність – вони не виносяться не переговори. Якщо хтось колись, чи то Росія, чи то інша країна, почне торгувати українським суверенітетом, українською недоторканістю, незалежністю, територіальною цілісністю – ми ці питання одразу знімемо з порядку денного і скажемо: «ми їх навіть обговорювати не будемо».

Але є питання, які можна і потрібно обговорювати. Скажімо, питання управління державою та регіонами, питання, які торкаються зовнішніх відносин, економічних, науково-технічних, гуманітарних, коли ми виходимо на якийсь широкий простір і беремо туди всіх людей, інтелігенцію, церкву, всіх-всіх і починаємо аргументами розтлумачувати людям.

Візьмемо для прикладу Українську православну церкву. До 1686 року Київська митрополія підпорядковувалася безпосередньо Константинополю. Потім її незаконно забрали і сказали, що тепер вона вже є частиною Російської православної церкви. Всі люди, які займаються цією проблемою, це знають, але не реагують. А запитайте у більшості людей, які моляться і справді вірять (бо ці, які вирішують питання, не завжди так вірять, як ті, хто ходить до церкви кожний Божий день і моляться), чи знають вони про це? Не знають.

Я для чого цей приклад навів? Для того, що коли ми зберемося усі і покладемо на стіл аргументи, світ побачить, що ми щось думаємо, що ми шукаємо шляхи вирішення. Ясно, що ніхто ні на краплю не піддає сумніву, що для того, щоб мати хороший голос на переговорах, треба мати сильне військо та економіку, і я не піддаю це сумніву, повірте. Але я кажу, що сьогодні у нас ще немає такої кількості сильного війська, яке готове до масштабних дій.

Але це не означає, що ми повинні мовчати і не ініціювати різні варіанти перемовин, в тому числі із Росією, поки ми не станемо сильними. Це питання може затягнутися, адже ми не знаємо, які плани у Путіна. Експерти кажуть, що це в будь-який час може завершитися розширенням агресії не тільки на Україну. Тобто, треба діяти всім світом, щоб шукати вихід із ситуації, в тому числі вести мирні, дипломатичні переговори, акцентувавши увагу на тому, що для нас є святі і недоторкані питання, які ми на порядок денний ставити не будемо.

     Такого, щоб ми повністю залишилися сам-на-сам – цього не станеться. Я сподіваюся на США, перш за все, тому що Європа роз’єднана, і ці референдуми, які проходили, свідчать про те, що не можна зібрати всіх в один кулак, який би ударив в одне місце. А США – це наддержава, у неї є сила, мудрість, досвід для того, щоб розставити всі крапки та акценти. Звичайно, вона не може бути осторонь, щоб ми були сам на сам, тому що якщо Путін хоч на хвилинку відчує те, що Україна залишилася сам на сам, в нас знайдуться, а вони вже є, «люті друзі», які допоможуть Росії здійснити ті речі, про які вона мріє – поновити Імперію. Тому цього не буде.

Інша справа, що якщо ми не будемо діяти активно, може статися так, що ця допомога буде такою, яка не дасть Україні вирішити це питання. І ми будемо туди вкладати величезні кошти, весь час готуватися до відбиття агресії з боку Росії – а це дуже складно. Але сам на сам в цьому світі ми не залишимося.

Леонід КРАВЧУК,

перший Президент України

Березень17/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України