• Сьогодні: П’ятниця, Серпень 18, 2017
Інфо ПС

РАБСЬКА ЕЛІТА або ДЕЩО ПРО «ПАТРІОТИЧНИЙ СИФІЛІС» МОСКОВИТІВ ТА ЇХНЬОЇ П’ЯТОЇ КОЛОНИ

І знову кров поляків пролилась…
О Господи, чом не спинив сваволі,
а,  навпаки, дав ницим стільки волі,
що вже народи втоптані у грязь?
З руїн не чути вопіющих глас,
як і молитви в божому костьолі?
Настав і для сусідів день юдолі:
невдовзі варвар прийде і до нас!..
І доки безсердечний
московіт
іще глумитись зможе над синами
країни, що упала у борні?
Прости нас, Боже, бо держать одвіт
нам за байдужість… Кров’ю і сльозами
ганьбу змивати у грядущі дні!..

Декому здається, що це – пророцтво про грядущі дні, коли Росія після перемоги над Україною рушить своїми танками в Західну Європу. Написано пророче, але в далекому 1833 році англійським поетом Альфредом Теннісоном. І називається цей сонет «З приводу вторгнення Росії до Польщі».

Російська імперська ворожба над картою революційної Європи 

Йдеться в поезії про Польське повстання 1830 року.


Польське повстання 1830 р. Загін легендарної Емілії Плятер. Під час повстання царський уряд всіляко намагався не допустити його розповсюдження, ввівши воєнний стан в Україні та Білорусі. 

Мене цікавить питання, котре поставив у ХХ столітті пролетарський письменник Максим Горький: з ким ви, майстри культури? Сьогодні це питання звучить трішки не так: на чиєму боці – загарбника чи загарблених? Питання актуальне ще й тому, що війна на Донбасі показала, що сотні відомих митців Росії підтримують політику свого президента. Невже спрацьовує інстинкт самозбереження – бути на боці сильнішого, щоб разом із ним відчувати себе переможцем?
Альфред Теннісон 180 років тому висловив засторогу, що загарбник на перших здобутках і перемогах не заспокоїться. Врешті, так сьогодні думають і в сучасній Європі. Але не всі, судячи з того, як до Криму зачастили делегації  депутатів європейських парламентів. А що думали з цього приводу поети Московії, сучасники Теннісона, читаючи про переможну ходу військ по землі Польщі?
Як не дивно, Пушкін, гордість «рускава міра», поет, який звів собі нерукотворний пам’ятник, прославляючи Свободу, був на боці царських військ. Він не визнавав за поляками права бути вільними. І як не повторити тут його слова? «Ай да Пушкин! ай да сукин сын!..» Без пафосу, звичайно, без захоплення його талантом. Коли мова заходила про це повстання і Олександра Сергійовича, то в мої шкільні роки поет був на боці принижених.
Рік тому вдалося прочитати першу критичну думку: невідомий мені літератор звинуватив поета у боягузтві, бо не пішов добровольцем на війну разом зі своїми друзями. Це мене не подивувало: дружив із декабристами, але не розділив їхньої долі. Та це зовсім не потьмарило його слави. Після поразки Польського повстання Пушкін написав кілька поезій, за які П. Чаадаєв проголосив його національним поетом, порівнюючи з Данте.
Що то за поезії? В «Бородинской годовщине»  Пушкін «народным витиям», тобто французьким демократам, які вимагали від свого уряду підтримати поляків, нагадує про перемогу над Наполеоном: «Уж Польша вас не поведет. Через ее шагнете кости!..» Не менш категоричний поет і у вірші «Клеветникам России», бо для нього упокорення повсталого народу Польщі – це «сімейна справа», інші держави не повинні втручатися. Митець самовпевнений у судженнях, бо вірить, що Кутузов (вірш «Перед гробницею святой») швидко покінчив би з повстанцями. Першого червня у листі до П. В’яземського поет писав: «Их надо задушить, наша медлительность мучительная..» В’яземський був нажаханий позицією друга: «І що за блюзнірство змішувати Бородіно з Варшавою. Росія волає про це беззаконня…»
До числа «народных витиев» Пушкин, очевидно, відносив у першу чергу французького поета Казимира Делавіня, який під час повстання написав знамениту «Варшав’янку». Вірш став піснею і закликом до боротьби. Делавінь, який сповідував ідеї Французької революції, нагадав і полякам, і народам Європи про героя минулого повстання (1794 року) Тадеуша Костюшка, який досвіду боротьби за свободу набув на посаді ад’ютанта Джорджа Вашингтона.

Костюшко під Раславицями

Пам’ятали про подвиг Костюшка і в Англії:                        
            КОСТЮШКО
Об сотні душ відлунням вдаривсь крик:
«О горе нам!…» Мечем змахнув наємник –
Костюшко впав. І затремтів тюремник,
почувши козаків дикунський рик.
Немов гієна, засміявсь єхида –
в ту мить в журбі шаленій більш зросла
надії убієнній панахида!..
Сама Свобода муками стекла,
клубок ковтнула з словом отченашу –
сам Дух їй трунок цей гіркий підніс!
Схилилась до труни, узявши чашу,
по вінця повну віковічних сліз
з очей героїв. Випила до дна –
і захворіла відчаєм вона!..

Щоправда, поет Семюел Тейлор Кольридж, не знаючи, що пораненого Костюшка кілька років утримували в казематах Петропавлівської фортеці, описує смерть героя від меча ката. Чого, як свідчать документи, не було.
Минуло трішки більше 30 років – і на новому витку життя знову повстання поляків. 

Польське січневе повстання (1863-1864) 

Досвід втихомирювати вже був, але протистояння повстанців і царських військ затягнулося. І так тривало доти, доки Олександр ІІ не доручив цю справу генералу Муравйову. Слід зауважити, що, як писав у своєму критичному оповіданні «Поет і кат» Корній Чуковський (отой, що подарував нашій малечі «Лікаря Ойболить»), польське повстання вкотре викликало в московітському суспільстві великий приплив національних почуттів. Письменник на повному серйозі розкриває причину: «Розвитку і зміцненню цих почуттів немало сприяло втручання європейських держав, які виступили на захист поляків…» Сьогодні на захист України стали країни ЄС – і знову агресори звинувачують їх за втручання в «сімейні справи народів-братів». 

З картини польського художника Войцеха Коссака 
«Черкеси в Краківському передмісті». 

До кінця 1863 року Муравйов став кумиром партії московсько-слов’янофільського «розливу». Вона бачила в ньому витязя, російського богатиря, борця за єдинодержавну Русь, геніального поборника російської національної ідеї, спасителя російської держави від підступних дій лукавої Європи. І парадокс життя: сучасні історики бачать в цьому «богатиреві» (багатопудова туша, поєднання бегемота і бульдога) ще й трудоголіка: «Трудився по 16 годин на добу, керував шістьма губерніями…» Забувають тільки сказати, скільки повстанців було повішено за його наказом. Сучасники Вішателя називають 950, але ця цифра далеко не точна. Та не тільки названа партія, а вся Московія, за винятком нечисельних інтелігентів, вітала Муравйова, як свого ангела-охоронця. Тільки-но Муравйов виступив на боротьбу з поляками, як йому вслід посипалася така кількість депеш, вітальних адрес, депутацій, вітальних листів, ікон, що невдовзі він відчув себе улюбленцем Московії. Дійшло до того, що Герцен в своєму «Колоколе» пропонував йому сісти на всеросійський престол, «похеривши Александра Второго…»
Своїх шанувальників Муравйов відрізняв від недругів трьома словами: «Истинно русский человек». Про тих, кого хотів вилаяти, говорив: «Космополит! Приверженец европейских идей!..» На запитання, які поляки найменш небезпечні, відповів, як на сповіді: «Ті, які повішені!..»

«Російська армія грабує польський маєток під час Січневого повстання»
І все-таки Муравйов мав недруга. Ним був… Петербург. Зокрема цар та його оточення відчували фізичну гидливість до цього вгодованого кабана. Коли князю Суворову, онукові лихозвісного генералісимуса, запропонували підписатися під вітальним листом, Суворов відповів:
– Я людожерів не вшановую!..
Ця фраза облетіла всю столицю, взяла за живе прибічників Вішателя. Поет Тютчев відразу ж написав Суворову послання, в якому висловив упевненість, що дідусь князя, коли б дожив до цих подій, обов’язково підписався б під вітальним листом. У це охоче віриться: переможець Пугачова і не таке вчинив би!..

Учасників польського повстання 1863 р. гонять до Сибіру. З картини польського художника Артура Гротгера «Шлях до Сибіру». 1867 р. 
А тепер уявімо таку картину: 16 квітня 1866 року в Англійському Клубі в оточенні можновладців сидить, палячи люльку, Муравйов. І тут до цього вибраного кола членів клубу підходить, низько кланяючись, поет Микола Некрасов, редактор славнозвісного журналу «Современник», і просить у Муравйова дозволу почитати заримоване вітання. Досі подібного світ не бачив! Революційний поет вихваляв кривавого приборкувача Польщі і закликав не щадити винних. Накликав кару на тих, кого породив, образно кажучи, його журнал. Вчинок поета засудили навіть жандарми, які знали, скільки люду сидить в казематах через його вірші. Прокляли революціонери, бо, на їхню думку, Некрасов менше зробив би зла, коли б за власні кошти звів для них шибениці. К. Чуковський у згаданому оповіданні прагне захистити поета від сучасників. Мовляв, Некрасов прагнув врятувати журнал від закриття, бо ще до диктатури Муравйова редактор «Современника» відчував над своєю головою грозу:  Потому что Валуев сердит,
Потому что закон о печати
Запрещеньем журналу грозит,
Если слово обронишь некстати…

Але приниження перед Вішателем не принесло бажаного: Муравйов журнал закрив. Валуєвський закон про пресу був ножем у спину й українській літературі. І все-таки, чому саме Некрасов пішов на приниження? До самої смерті він не визнаватиме суду суспільства, а говоритиме своїм звинувачам: ви ж такі негідники, як і я! («Я від кісток твоїх і плоті, розлючена юрба!..»).
Неодноразово згаданий Чуковський, захищаючи поета, розповідає про роздвоєність його душі: з різночинцями він плебей, з генералами – пан (барин!). Навіть обіди для гостей він готував залежно від соціального становища.
Якщо він був «плоть від плоті натовпу», який ми чомусь звемо народом, то чи варто говорити про мораль? Поведінку російської юрби можна спостерігати на подальшій долі  Муравйова: коли його відправлять на пенсію з почестями, схожими на панахиду, кумира невдовзі забудуть. Та після замаху на імператора зоря Муравйова знову на небосхилі. Спочатку столиця, а згодом і вся Московія шаленіли від  радощів, що вінценосець не постраждав.
Він не росіянин! – кричали в натовпі про стрільця.
Він не може бути росіянином. Росіяни обожнюють царя!..
Коли сьогодні 80 відсотків москвинів підтримують дії Путіна щодо України, дивуватись не треба: рабство залишилося в крові нащадків тих, хто в ті далекі дні змагалися між собою у вираженні патріотичних почуттів. Вірмени і євреї, московські греки і старовіри, базаряни і артисти, татари і жителі Києва, Одеси, Варшави та інших забутих Богом міст засипали Зимовий палац телеграмами. Навіть робітники і студенти поспішали висловити свою радість. Тисяча сестрорецьких робітників влаштувала маніфестацію. П’ятсот робітників з фабрики Шилова прислали царю телеграму, висловлюючи Всевишньому подяку за порятунок вінценосця. Навіть арештанти в багатьох тюрмах збирали гроші, голодуючи, щоб купити ікону Олександра Невського і прикрасити нею тюремну церкву на честь чудотворного спасіння монарха.
Радощі, здається, були щирими, але дивувало, що кожний дбав про те, щоб його радість помітили. Кожний боявся, що хтось зможе звинуватити у відсутності любові до царя-батюшки. З одного боку – підозра до дій ближнього, з іншого – демонстративність патріотизму й почуттів. Тих, хто не зняв вчасно шапку, нещадно били. Рабське суспільство вміло радіти тільки по-рабськи.
Щось подібне спостерігається в Московії і сьогодні: демонстрації, мітинги, на яких з радісними обличчями закликають йти танками на Київ і далі.

Танки російських «визволителів» на марші
Артисти, на зло проклятим украм, їдуть на Донбас. Дехто навіть фотографується зі зброєю в руках. І що дивно? Коли Міністерство культури України опублікувало список противників війни, російські добродії почали сміятися з того «білого списку». Чому? Зі страху, що в Росії їх запишуть до «чорного». Страх предків ще не вивітрився з генів…
Москвини раділи, що Всевишній зберіг царя, а водночас чекали кари небесної і царської помсти. Це багатоденне чекання декого доводило до божевілля. Особливо тоді, коли цар, ошалівши від радості, що живий, вручив караючий меч у руки Муравйова. Суспільство вирішило, що коли на чолі слідчої комісії Вішатель, то пощади не буде нікому. К. Чуковський писав: «Коли б Муравйов поставив на Марсовому полі плаху і став рубати голови перехожим, то це здавалося б нормальним явищем»
Тож не треба дивуватися, що в ХХ столітті репресії проходили під всенародний «одобрямс». Московія мислити по-іншому не здатна. «Патріотичний сифіліс», за висловом Герцена, поступово всотався в душу московського суспільства, став на довгі і довгі роки невиліковною хворобою, роблячи з людей покручів, витравлюючи залишки совісті й моральних засад.

Віктор ГРИЦЕНКО

Криворізький поет, прозаїк, драматург, перекладач, журналіст, педагог. Член НСПУ.

Червень11/ 2017

Коментарі:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України