• Сьогодні: Середа, Вересень 19, 2018
Інфо ПС

ПУТІНІЗМ – ЦЕ СУЧАСНИЙ ЛЕНІНІЗМ-СТАЛІНІЗМ В ОБГОРТЦІ МОСКОВСЬКОГО ПРАВОСЛАВІЯ

Поки Путін залишатиметься при владі, загрози миру і стабільності для України, держав Балтії, Молдови і Грузії та й для всього світу будуть незмінно великими. Президент Росії давно втратив зв’язок із реальністю і живе в своєму ілюзорному світі, в якому нагнітання міжнародної обстановки, мілітаризм та світові конфлікти стали нормою.

А у збоченому світосприйнятті Путіна і його камарильї авторитет – це коли Росію мають боятися. Тому в Кремлі хочуть підняти свій авторитет війною, бо їм здається, що цим вони повертають міжнародні позиції Росії на той рівень, який мала Москва у часи СРСР.

Військова агресія Російської Федерації в Україні по-суті є війною імперської Росії і козацької України. Адже, як показали результати двох Майданів, Москва не здатна за допомогою своїх ставлеників зломити демократичний дух українців і примусити їх стати рабами путінської неоімперії.

Путін ніяк не хоче зрозуміти того, що Україна – це не Росія. Російське населення за своєю природою є інфантильним. Воно віддає всі владні повноваження наверх і чекає від влади виконання своїх бажань.

«Розлучення» України і Росії було неминучим просто тому, що вони дуже різні за своєю суттю. Проте, головна відмінність між українцями і росіянами – це відсутність в українців імперськості. І, як наслідок цього – те, що, на відміну від росіян, українці не визнають за владою права гнобити себе в ім’я великих фіктивних звершень. Саме тут основна головна відмінність у свідомості Україна-Росія, Європа-Азія.

Також різниця у тому, що коли Єльцин поставив у Росії Путіна своїм президентом-наступником, ніхто і й не пискнув. А в Україні, коли Кучма захотів поставити Януковича, відбувся перший Майдан.

У Росії Путін може легко й дерев’яного чоловічка Піноккіо призначити на певний час президентом, і всі будуть шукати у нього мізки, нові ідеї і свіжі політичні віяння.

Можна констатувати, що зараз українці куди більш політично зріла нація, ніж росіяни. Але це визрівання відбулося за короткий проміжок часу, переважно за роки після Помаранчевої революції.

Як показали останні події, імперськість росіян явище майже невиліковне. Тому й так легко російському «лідеру» вдалося запустити ідеї православно-шовіністичної імперськості у війні з Україною.

Ненависть до України стала чимось на зразок загальнонаціонального вірування. А антиукраїнськість весь час підживлюється за допомогою телебачення і адміністративного ресурсу.

При цьому, в підтримці цього настрою враховано досвід радянської пропаганди, котра свого часу повністю провалилася. Нинішня пропаганда менш нав’язлива і побудована, значною мірою, на рекламних технологіях – на підсвідомості і сублімації.

Путін – це дзеркальне відображення характеру більшості російського народу. Народ у Путіні бачить себе. Тому що Путін і є той «середньостатистичний росіянин». Це як той дракон якого, щоб убити, потрібно спочатку вбити себе.

Наразі Росія – це не Пушкін, не Лермонтов чи Лев Толстой. Вони нічого не визначають, бо тоталітарній імперській матриці потрібні лише як приправа до патріотичного гарніру.

Тому сподіватися на те, що Путін сам добровільно здатен відмовитися від запущеної ним неоімперськості – просто наївно. При цьому, він для багатьох російських громадян сьогодні став такою ж символічною постаттю, як мумія Леніна в часи Радянського Союзу.

Ідеологи доктрини новітньої імперськості в Росії вживлюють у свідомість народних мас постулат, що ідеї Путіна (як і він сам), будуть жити вічно.

На жаль, значна частина росіян, котра зомбована телебаченням, не здатна побачити, що їх непомітно, але впевнено ведуть до катастрофи. А розплачуватися за чужими векселями, як завжди, буде народ.

По-суті, путінізм – це сучасний ленінізм-сталінізм, але його великодержавний шовінізм загорнутий в обгортку московського православія.

Крім того, Путін, як до нього – каудильйо Франко, – зробив ставку не на кращі, а на гірші, маргінальні риси російського народу – нетерпимість, агресивність, схильність до мракобісся, шовінізму і великодержавної імперськості. І саме їх він проголосив найбільш позитивними. Банально, цинічно, але дієво. Це приблизно так, якби сказати безграмотній людині, що їй необхідно терміново вчити орфографію, – вона образиться. А якщо сказати, що безграмотність – це її унікальна гідність, котра виокремлює її серед грамотних і підносить над ними, – зрадіє. Правда, писати грамотніше не стане.

Але Путін і путіністи – це ще не вся Росія. Адекватних людей небагато, але вони є. Проте їх ніхто не хоче чути.

Реально виправити зараз ситуацію в Росії зсередини поки що неможливо. Тепер путінський режим розігрує свій останній козир – імперську шовіністичну карту.

Але росіянам ще належить побачити таку оборотну сторону влади, що навіть засліплені любов’ю до Путіна «кримлівці» швидко протверезіють і прозріють. Навіть ті, хто найбільше кричав «ура» і славив диктатора.

У першу чергу, будуть проклинати його холуї, які нажилися на обмані свого народу і на його бідах: чиновники та начальники, силовики та інші поліцаї і лизоблюди режиму. Проклинатимуть, щоб самим уникнути відповідальності перед російським народом і світовим осудом.

Запущений Путіним черговий сплеск російської імперськості – це намагання показати усьому західному світові на прикладі України, що Росія робитиме на міжнародній арені все, що тільки їй заманеться. Путін вдався до цього не через надмірну силу, а через безсилля. Коли держава Росія має величезну кількість ядерної зброї, але при цьому не здатна забезпечити своєму населенню гідне життя. Тому путінський останній аргумент – погрожувати всьому світові. Але намагання когось налякати – це ознака слабкого і убогого…

Віктор Каспрук,політолог

Лютий11/ 2018

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України