• Сьогодні: Середа, 4 Серпня, 2021
Інфо ПС

ПРИЧИНИ НАПАДУ НА СОВЄЦКІЙ СОЮЗ З ТОЧКИ ЗОРУ НІМЦІВ або НІМЕЦЬКА НОТА СССР ПРО ОГОЛОШЕННЯ ВІЙНИ

 

Коли керівництво рейху, виходячи з бажання прийти до балансу інтересів Німеччини і СССР, звернулося влітку 1939 року до Кремля, воно давало собі звіт у тому, що взаєморозуміння з країною, котра, з одного боку, являє собою співтовариство національних держав з усіма правами і обов’язками, що звідси випливають, а з другого — будучи керованою партією, котра як секція КОМІНТЕРНУ прагне поширення революції в світовому масштабі, тобто до знищення цих національних держав, навряд чи буде легким завданням. Подавляючи в собі серйозні сумніви, породжені цією принциповою відмінністю у політичній орієнтації Німеччини і Совєцкої Росії та гострим протиріччям між діаметрально протилежними світоглядами НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ і БОЛЬШЕВІЗМУ, Німецький уряд все ж здійснив таку спробу. При цьому він керувався міркуванням, що обумовлене взаєморозуміння між Німеччиною та Росією, виключення ймовірності війни і досягнуте таким чином задоволення нових життєвих потреб обох народів, що здавна вважалися дружніми, буде найкращим захистом від подальшого поширення комуністичних доктрин міжнародного єврейства в Європі. Цю думку підкріплювало те, що певні події в самій Росії та деякі заходи Кремля на міжнародній арені принаймні дозволяли вважати можливим відхід від цих доктрин і від попередніх методів розкладання народів. Реакція Москви на таку пропозицію німецького уряду і готовність СССР укласти дружній пакт із Німеччиною цілком підтверджували вірогідність такого повороту.

Таким чином, 23 серпня 1939 р. було підписано Пакт про ненапад, а 28 вересня 1939 р. — Договір про дружбу і кордон між обома країнами.
Суть цих угод полягала в наступному:
1) в обопільному зобов’язанні держав не нападать одна на одну і перебувають у стосунках добросусідства;
2) у розмежуванні сфер «інтересів» шляхом відмови німецького рейху від будь-якого впливу у Фінляндії, Латвії, Естонії, Литві та Бесарабії, в той час як територія колишньої Речі Посполитої до лінії Нарев — Буг — Сан за бажанням Совєцкої Росії залишалася за нею.
Дійсно, уряд рейху, уклавши з Москвою пакт про ненапад, суттєво змінив свою політику щодо СССР, з того дня зайняв дружню позицію стосовно Совєцкого Союзу. Він суворо дотримувався букви і духу підписаних із Совєцкім Союзом угод. Більше того, приборкав Польщу, а це означає – ціною німецької крові сприяв досягненню Совєцкім Союзом найбільшого зовнішньополітичного успіху за час його існування. Це стало можливим лише завдяки доброзичливій політиці Німеччини стосовно Росії та блискучим перемогам вермахту.
Тому керівництво рейху по праву вважало, що воно може сподіватися на відповідне ставлення Совєцкого Союзу до рейха, особливо під час переговорів міністра іноземних справ фон Ріббентропа у Москві. Совєцкій уряд і в інших випадках неодноразово зазначав, що ці угоди є основою для тривалого збалансування двосторонніх інтересів Німеччини і Совєцкої Росії і що обидва народи, поважаючи державний устрій кожної сторони і не втручаючись у внутрішні справи партнера, прийдуть до тривалих добросусідських відносит. На жаль, дуже скоро виявилося, що Берлін сильно помилявся у своїх припущеннях.

II

І справді, одразу після підписання німецько-російських документів Комінтерн активізував свою діяльність у всіх галузях.
Це стосується не лише однієї Німеччини, а й дружніх їй або нейтральних держав і територій Європи, захоплених німецькими військами. Аби відкрито не порушувати угоди, змінювалися лише методи і старанніше, витонченіше проводилося маскування. Постійним викриттям так званої «імперіалістичної війни Німеччини» в Москві, очевидно, сподівалися компенсувати результати укладання пакту з націонал-соціалістською Німеччиною. В результаті вжитих поліцією ефективних контрзаходів Комінтерн був змушений проводити свою підривну і розвідувальну діяльність проти Німеччини обхідними шляхами через свої центри в сусідніх з Німеччиною країнах. Для цього зверталися до послуг колишніх німецьких комуністичних діячів, які повинні були проводити в Німеччині ПІДРИВНУ РОБОТУ і підготовку саботажних акцій. Комісар ГПУ Крилов постійно займався навчанням і підготовкою кадрів із цього питання. Поряд із цим проводилася підривна діяльність на захоплених Німеччиною територіях, особливо в протектораті і в окупованій Франції, а також проти Норвегії, Голландії, Бельгії і т.д.
Представництва Совєцкої Росії, особливо генеральне консульство в Празі, надавали в цьому питанні ефективну допомогу. З використанням радіотехнічних засобів прийому і передачі старанно велася розвідка, що є незаперечним доказом діяльності Комінтерну, спрямованої проти рейху. Про всю іншу підривну і розвідувальну роботу Комінтерну є багатий документальний матеріал. Крім того, створювалися диверсійні групи, що мали власні лабораторії, де виготовлялися запалювальні і вибухові пристрої для проведення диверсійних акцій. Такі диверсії були, скажімо, здійснені принаймні проти 16 німецьких кораблів.
Поряд із цією підривною диверсійною роботою велося шпигунство. Так, переселення німців із Совєцкої Росії використовувалося для того, аби найбруднішими засобами схилити їх працювати на ГПУ. Не лише чоловіків, а й жінок найбезсоромнішим чином змушували давати згоду на співробітництво з ГПУ. Навіть посольство Совєцкої Росії в Берліні на чолі з радником посольства Козловим не посоромилося безпардонно використати право екстериторіальності для шпигунських цілей. Згодом співробітник російського консульства в Празі Мохов організував центр російської шпигунської мережі, що охоплювала весь протекторат. Інші випадки, де поліції вдалося своєчасно втрутитися, дають ясну і однозначну картину про масштабні підступи Совєцкої Росії. Картина в цілому ясно свідчить про те, що Совєцка Росія широко проводила проти Німеччини нелегальну підривну діяльність, диверсії, терор і спрямоване на підготовку до війни політичне, військове та економічне шпигунство.
Що стосується підривної діяльності Совєцкої Росії за межами Німеччини в Європі, то вона поширилася майже на всі дружні до Німеччини чи зайняті нею країни Європи. Так, скажімо, в Румунії з метою створення антинімецьких настроїв комуністична пропаганда в листівках, переправлених із Росії, звинувачувала Німеччину в усіх труднощах. З літа 1940 року подібне чітко проявилося в Югославії. Там листівки закликали до протесту проти укладення пакту режимом Цвєтковіча з імперіалістичними Берліном і Римом. На зборах діячів компартії в Аграмі весь південний схід Європи від Словаччини до Болгарії визначався московським протекторатом на випадок, як вони сподівалися, послаблення Німеччини у військовому плані. В совєцкій місії в Бєлграді німецьким військам потрапило до рук документальне свідчення того, що ця пропаганда миходила з Совєцкої Росії. Якщо комуністична пропаганда в Югославії використовувала націоналістичні гасла, то в Угорщині вона діяла перш за все серед русинського населення, котре вона полонила надіями визволення Совєцкою Росією. Особливо активною було антинімецьке цькування в Словаччині, де відкрито агітувалося за приєднання до Совєцкої Росії.
У Фінляндії діяло так зване «Об’єднання за мир і дружбу із Совєцкім Союзом», котре у взаємодії з радіостанцією «Петроской» прогнуло розкласти цю країну і працювало у вкрай ворожому до Німеччини дусі.
У Франції, Бельгії і Голландії населення нацьковували на намецьку окупаційну владу. Таке ж цькування, лише з національним і панславістським окрасом, мало місце і в генерал-губернаторстві. Щойно німецькі та італійські війська зайняли Грецію, як московська пропаганда взялася за роботу. Загальна картина свідчить про системну кампанію СССР проти спроб Німеччини встановити стабільний порядок в Європі. Поряд із цим проти зусиль німецької політики ведеться пряма контрпропаганда, котра намагається видати ці зусилля за антиросійські і перетягнути різні країни на бік Совєцкої Росії, налаштувавши їх проти Німеччини. В Болгарії велася агітація проти вступу в Потрійний пакт і за гарантійний договір із Росією. В Румунії 23 січня 1941 року була влаштована спроба путчу, за яким стояли большєвіцкі агенти Москви, шляхом проникнення в Залізну гвардію і нацьковування її керівництва, зокрема румуна Гроза. В уряді рейху є відповідні неспростовні докази.
Що стосується Югославії, то рейх має документи, що свідчать про те, що югославський посланець Георгєвіч вже в травні 1940 року після бесіди з Молотовим дійшов висновку, що там Німеччину вважають «грізним ворогом завтрашнього дня». Ще більш однозначним було ставлення Совєцкої Росії до прохання сербських військових про поставку зброї. В листопаді 1940 року начальник Генерального штабу Совєцкої Росії заявив югославському військовому аташе: «Ми дамо все необхідне, і негайно». Право встановлення цін і порядку сплати надавалося бєлградському уряду за однієї лише умови: тримати в таємниці від Німеччини. Пізніше, коли уряд Цвєтковіча зблизився з державами вісі, у Москві почали затягувати поставки зброї, про що було коротко і ясно заявлено у військовому відомстві Совєцкої Россії югославському військовому аташе. Організація бєлградського путча 27 березня того року була кульмінаційним моментом цієї підпільної діяльності сербських змовників і англо-російських агентів проти рейху. Сербський організатор путчу і керівник «Чорної руки» Зімич знаходиться в Москві і в тісному контакті з органами пропаганди Совєцкої Росії розгортає активну діяльність проти рейху.
Вище наведені факти є лише невеликою часткою нечуваної широкомасштабної пропагандистської діяльності СССР в Європі проти Німеччини. Уряд рейху вирішив опублікувати наявні в його розпорядженні матеріали, аби надати світовій громадськості загальну картину діяльності служб Совєцкої Росії в цьому напрямку після підписання німецько-російських угод. В цілому уряд рейху змушений констатувати:
При підписанні угод із Німеччиною Совєцкій уряд неодноразово і недвозначно заявляв, що він не має наміру прямо чи побічно втручатися в справи Німеччини. Укладаючи договір про дружбу, він урочисто заявляв, що буде співпрацювати з Німеччиною, аби у відповідності зі справжніми інтересами всіх народів якомога швидше покласти край війні між Німеччиною з одного та Англією і Францією з другого боку. У світлі вище наведених фактів, особливо характерних у подальшому ході війни, домовленості і заяви Кремля виявилися навмисним обманом. Навіть усі переваги, досягнуті лише завдяки дружній позиції Німеччини, не змогли підштовхнути Совєцкій уряд до лояльного ставлення до Німеччини.
Більше того, керівництво рейху дійшло переконання, що теза Лєніна, вкотре чітко викладена в «Директиві Комуністичної партії Словаччини» від жовтня 1939 року, згідно з якою «можливе укладання угод з іншими країнами, якщо вони служать інтересам Совєцкого уряду і знишенню ворога», використовувалася і при підписанні домовленостей 1939 року. Таким чином, укладення угод про дружбу було для Совєцкого уряду лише тактичним маневром. Єдиною метою для Росії було підписання вигідних їй домовленостей і одночасно створення передумов для подальшого посилення впливу Совєцкого Союзу. Головною ідеєю було послаблення небольшєвіцкіх держав з тим, аби легше було їх розкласти і за сприятливих обставин розгромити. Це було жорстко відображено в російському документі, знайденому після окупації в совєцкій місії в Бєлграді, де говориться: «СССР відреагує лише в потрібний момент. Держави вісі ще більше розпорошили свої збройні сили, і тому СССР раптово нанесе удар по Німеччині».

III

Якщо пропагандистська підривна діяльність Совєцкого Союзу в Німеччині і в Європі взагалі не викликає жодного сумніву в його позиції щодо Німеччини, то зовнішньополітична і військова діяльність Совєцкого керівництва після укладення німецько-російських угод носить ще яскравіше виражений характер. У Москві під час розмежування сфер впливу уряд Совєцкої Росії заявив міністру іноземних справ рейха, що він не збирається займати, большєвізувати чи анексувати коаїни, що входять у сферу його впливу, за винятком воєводств колишньої Речі Посполитої, що знаходяться в стані розкладу. Насправді ж, як показав хід подій, політика Совєцкого Союзу спрямована виключно на одне, а саме: у просторі від Льодовитого океану до Чорного моря, скрізь, де тільки можливо, висунути збройні сили Москви на Захід і поширити большєвізацію далі вглиб Європи.
Розвиток цієї політики характеризується наступними етапами:
1. Початком розвитку цієї політики стало укладання так званих угод про взаємодопомогу з Естонією, Латвією і Литвою в жовтні та листопаді 1939 року і спорудження військових баз у цих країнах.
2. Наступний крок Москва зробила стосовно Фінляндії. Коли вимоги Кремля, прийняття яких загрожувало б втратою суверенітету, були відхилені фінським урядом, Совєцке керівництво створило комуністичний псевдоуряд Куусінена. А коли фінський народ відмовився від цього уряду, Фінляндії було оголошено ультиматум, і в листопаді 1939 року Красна Армія увійшла на територію Фінляндії. В результаті укладеного в березні фінсько-російського миру Фінляндія змушена була поступититися частиною своїх південно-східних провінцій, котрі зразу ж почали большєвізуватися.
3. Через кілька місяців, а саме в липні 1940 року, Совєцкій Союз почав вживати заходи проти Прибалтійських держав. Відповідно до першого Московського договору Литва відносилася до сфери німецьких інтересів. В інтересах збереження миру, хоча і попри бажання, керівництво рейху в другому договорі на прохання Москви відмовилося від більшої частини території цієї країни, залишивши частину її в сфері інтересів Німеччини. Після оголошення ультиматуму від 15 червня Совєцкій Союз, не сповістивши про це Берлін, захопив усю Литву, тобто і німецьку її частину, наблизившись таким чином безпосередньо до кордогів Східної Прусії. Пізніше мало місце звернення до Берліна щодо цього питання, і після важких перемовин, зробивши ще одну дружню поступку, рейх віддав СССР і цю частину Литви. Згодом таким же чином, всупереч укладеним із ними угодам про допомогу, були окуповані Латвія та Естонія. Таким робом, вся Прибалтика попри категоричним запевненням Москви була большєвізована і через кілька тижнів після окупації – анексована. Одночасно з анексією відбулося зосередження перших значних сил Красної Армії в усьому північному секторі плацдарму Совєцкої Росії проти Європи.
Між іншим, Кремль в односторонньому порядку розірвав економічні угоди Німеччини з цими державами, хоча за московськими домовленостями цього не мало бути.
4. Стосовно питання про розмежування сфер впливу на території колишньої Польської держави московськими договорами було чітко визначено, що про межі сфер впливу не вестиметься ніяка політична агітація, а діяльність обох окупаційних влад обмежиться виключно лише питаннями мирного будівництва на цих територіях. У Берліна є неспростовні докази того, що, не дивлячись на ці угоди, Совєцкій Союз одразу ж після захоплення цієї території не лише дозволив антинімецьку агітацію в польському генерал-губернаторстві, а й підтримав її большєвіцкою пропагандою. Одразу ж після окупації й на ці території були перекинуті великі російські гарнізони.
5. В той час, як армія вермахту вела бойові дії проти Франції та Англії, СССР здійснив удар на Балканах. Тоді як на московських перемовинах Кремль заявив, що ніколи в односторонньому порядку не вирішуватиме бесарабське питання, Берлін 24 червня 1940 року отримав повідомленння Совєцкого уряду про те, що воно сповнене рішучості силою вирішити бесарабське питання. Одночасно повідомлялося, що совєцкі зазіхання поширюються і на Буковину, тобто на територію, котра була старою австрійською коронною землею, ніколи Росії не належала і про яку свого часу в Москві взагалі не говорилося. Німецький посол у Москві заявив Совєцкому уряду, що його рішення є для рейху цілковитою несподіванкою і дуже шкодить німецьким економічним інтересам у Румунії, а також призведе до порушення звичного устрою життя великої місцевої німецької колонії та зашкодить німецькій нації в Буковині. На що Молотов відповів, що справа виняткової нагальності і що Совєцкій Союз протягом 24 годин чекає відповіді Гітлера. І цього разу рейх задля збереження миру і дружби з Совєцкім Союзом вирішив питання на його користь. Німецький уряд порадив румунському, котрий звернувся за допомогою до Берліна, піти на поступки і рекомендував йому віддати совєтам Бесарабію та Північну Буковину. Разом із позитивною відповіддю румунського керівництва рейх передав Сталіну його прохання про надання йому часу для евакуації населення і для забеспечення життя та збереження майна місцевих жителів. Однак Москва знову пред’явила Румунії ультиматум і ще до закінчення його терміну — 28 червня почало окупацію частини Буковини, а потому і всієї Бесарабії до Дунаю. І ці території були хразу ж анексовані Совєцкім Союзом, большєвізовані і тим самим фактично спустошені.
Окупація і большєвізація Совєцкім керівництвом територій Східної Європи і Балкан, переданих Совєцкому Союзу керівництвом рейху в Москві в якості сфери впливу, повністю суперечать московським домовленостям. Не дивлячись на це, уряд рейху навіть тоді зайня щодо СССР більш ніж лояльну позицію. Він проявив повний нейтралітет у фінській війні і прибалтійському питанні, підтримав позицію Совєцкого уряду стосовно румунського керівництва і змирився, попри все, з реаліями, що склалися внаслідок дій Совєцкого уряду. Крім того, аби від початку виключити можливість протиріччя між обома державами, він провів широку акцію з переселення в Німеччину всіх німців із зайнятих СССР територій. Керівництво рейху вважає, що навряд чи можна було надати більш вагомі докази свого бажання тривалого примирення з СССР.

IV

Експансія Росії на Балканах викликала територіальні проблеми в цьому районі. Влітку 1940 року Румунія та Угорщина звернулися до Німеччини з метою врегулювання їхніх спірних територіальних питань, після того як наприкінці серпня через ці суперечності, розпалювані англійськими агентами, виникла гостра криза. Румунія та Угорщина знаходилися на межі війни між собою. Німеччина, котру Угорщина і Румунія неодноразово просили про посередництво в їхньому спорі з метою збереження миру на Балканах, спільно з Італією запросила обидві держави на конференцію у Відень, і на їхнє прохання 30 серпня 1940 року Віденський арбітраж прийняв рішення, внаслідок якого було встановлено новий угорсько-румунський кордон, а Німеччина та Італія, прагнучи допомогти румунському урядові роз’яснити своєму народові причини територіальних втрат і запобігти в майбутньому будь-яким зіткненням у цьому районі, взяли на себе обов’язки гарантів Румунської держави в нинішніх її кордонах. Оскільки російські претензії в цьому районі були задоволені, ці гарантії жодним чином не могли бути спрямовані проти Росії. Не дивлячись на це, Совєцкій Союз оскаржив це рішення і всупереч своїм попереднім заявам про те, що з приєднанням Бесарабії та Північної Буковини його претензії на Балканах задоволено, заявив про свої подальші інтереси на Балканах, не окресливши їх конкретно.
Від цього моменту все чіткіше вимальовується спрямована проти Німеччини політика Совєцкої Росії. Уряд рейху отримує зараз все більш конкретні повідомлення про те, що переговори англійського посла Кріппса в Москві, що тривають уже дуже довго, розвиваються у сприятливій атмосфері. Водночас уряд рейху володіє документами, що свідчать про інтенсивні військові приготування Совєцкого Союзу в усіх галузях. Ці документи підтверджуються і знайденим нещодавно в Бєлграді звітом югославського військового атташе в Москві від 17 грудня 1940 року, в якому, між іншим, дослівно говориться: «За даними, отриманими з совєцкіх кіл, повним ходом іде переозброєння ВПС, танкових військ і артилерії з урахуванням досвіду сучасної війни, котре в основному буде завершено до серпня 1941 року. Цей строк, вочевидь, є і крайнім (часовим) пунктом, до котрого не слід очікувати відчутних змін у совєцкій зовнішній політиці».
Не дивлячись на недружню позицію Совєцкого Союзу в балканському питанні, Німеччина докладає нових зусиль для поліпшення взаєморозуміння з СССР, і міністр іноземних справ рейха в листі до Сталіна дає широкий виклад політики уряду рейха після московських перемовин. У листі особливо підкреслюється наступне: при укладанні Потрійного пакту Німеччина, Італія та Японія одностайно виходили з того, що цей пакт жодним чином не спрямований проти Совєцкого Союзу, а дружні стосунки трьох держав та їхні угоди з СССР взагалі не повинні зачіпатися цим договором. У пакті, підписаному в Берліні, це зафіксовано й документально. Одночасно в листі висловлюється бажання і сподівання держав Потрійного пакту на подальше покращення дружніх відносин із Совєцкім Союзом та надання їм конкретної форми (йдеться, напевно, про приєднання СССР до Вісі – прим. ImpCommiss). З метою подальшого обговорення цих питань міністр іноземних справ рейху запрошує пана Молотова в Берлін.
Під час візиту пана Молотова в Берлін уряд рейху змушений був встановити, що Росія готова до справді дружнього співробітництва з державами Потрійного пакту, і особливо з Німеччиною, лише в тому випадку, якщо вона готова виконати висунуті Совєцкім Союзом умови. Ці умови полягають у подальшому просуванні Совєцкого Союзу на Північ і Південний Схід Європи. В Берліні і на наступних дипломатичних перемовинах із німецьким послом у Москві пан Молотов висунув наступні вимоги:
1. Совєцкій Союз хоче надати Болгарії гарантії і на додаток до цього укласти з нею угоду про взаємодопомогу на зразок угод про взаємодопомогу в Прибалтиці, тобто з військовими базами, в той час як пан Молотов заявляє, що це не торкнеться внутрішнього режиму Болгарії. З цією метою російський комісар Соболєв відвідав у цей час Софію.
2. Совєцкій Союз вимагає укладення договору з Туреччиною з метою створення бази для сухопутних і військово-морських сил на Босфорі і Дарданелах на основі довгострокової оренди. У випадку, якщо Туреччина не погодиться з цим, Німеччина та Італія мають приєднатися до російських дипломатичних заходів з примусу її до виконання цих вимог. Ці вимоги зводяться до панування СССР на Балканах.
3. Совєцкій Союз заявляє, що він знову відчуває загрозу з боку Фінляндії, і тому вимагає повної відмови Німеччини від Фінляндії, що практично означає окупацію цієї держави і знищення фінського народу.
Звісно, Німеччина не могла прийняти ці російські вимоги, виконання яких Совєцкій уряд вважав попередньою умовою приєднання до держав Потрійного пакту. Тим самим зусилля держав його для досягнення взаєморозуміння з Совєцкім Союзом потерпіли фіаско. Внаслідок такої німецької позиції Росія посилила вже більш відкрито спрямовану проти Німеччини політику, а її все тісніше співробітництво з Англією стало очевидним. У січні 1941 року ця негативна російська позиція вперше проявилася і в дипломатичній сфері. Коли цього місяця Німеччина вжила в Болгарії певні контрзаходи проти висадки британських військ у Греції, російський посол у Берліні в офіційному демарші вказав на те, що Совєцкій Союз вважає територію Болгарії і зону обох проток зоною безпеки СССР і що він не може байдуже ставитися до подій у цих районах, що загрожують його безпеці. Тому Совєцкій уряд застерігає від появи німецьких військ на території Болгарії і в зоні обох проток.
У відповідь на це уряд рейху дав Совєцкому урядові вичерпне пояснення причин і цілей військових заходів Німеччини на Балканах. Він вказав на те, що Німеччина всіма силами і засобами перешкоджатиме закріпленню Англії в Греції, але вона не має наміру займати протоки, а  поважатиме суверенітет Туреччини. Проходження німецьких військ територією Болгарії не може вважатися ущемленням інтересів безпеки Совєцкого Союзу, уряд рейху, навпаки, вважає, що ці операції відповідають і совєцкім інтересам. Після проведення операцій на Балканах Німеччина виведе звідти свої війська.
Не дивлячись на цю заяву уряду рейха, Совєцкій уряд у свою чергу зразу ж після введення німецьких військ опубліковав адресовану Болгарії заяву явно ворожого антинімецького характеру, суть якого зводилася до того, що присутність німецьких військ у Болгарії служить не справі миру на Балканах, а інтересам війни. Пояснення цій позиції дали уряду рейха чимало повідомлень про все тісніше співробітництво між Совєцкою Росією та Англією. Не дивлячись на це, Німеччина й цього разу не відреагувала. До цієї ж категорії належить і обіцяне в березні 1941 року Совєцкім Союзом Туреччині прикриття з тилу на випадок, якщо вона вступить у війну на Балканах. Це було, як стало відомо уряду рейха, результатом англо-російських переговорів під час візиту британського міністра іноземних справ до Анкари, зусилля якого були спрямовані на те, аби таким чином глибше втягнути Росію в англійську гру.

V

З виникненням Балканської кризи на початку квітня цього року прогресуюча з цього часу агресивна політика Совєцкого уряду щодо німецького рейху і досі певною мірою завуальоване співробітництво між Совєцкім Союзом та Англією стають очевидними для всього світу. Сьогодні однозначно встановлено, що путч, затіяний у Бєлграді після приєднання Югославії до Потрійного пакту, було влаштовано Англією зі згоди Совєцкої Росії. Вже давно, а саме від 14 листопада 1940 року, Росія таємно озброювала Югославію проти держав вісі. Незаперечним  доказом цього є документи, що потрапили в руки уряду рейха після зайняття Бєлграда і які розкривають кожну фазу цих російських поставок зброї Югославії. Після вдалого путчу Росія 5 квітня укладає з незаконним сербським урядом Сімоновіча дружній пакт, що мав зміцнити позиції путчистів і допомогти своєю вагою згуртуванню спільного англо-югославо-грецького фронту. 6 квітня 1941 року помічник американського держсекретаря пан Самер Уелс, який до того неодноразово зустрічався з совєцкім послом у Вашингтоні, з явним задоволенням констатує: «За відомих умов російсько-югославський пакт може мати величезне значення, він зачіпає багатосторонні інтереси, і є підстави вважати, що він являє собою дещо більше, ніж просто пакт про дружбу і ненапад».
Отже, в той час, коли німецькі війська були зосереджені на території Румунії і Болгарії проти масованої висадки англійських військ у Греції, Совєцкій Союз, тепер уже в явній змові з Англією, намагається нанести Німеччині удар у спину, а саме:

1) відверто підтримує Югославію, політично і таємно надає їй військову допомогу;
2) запевняючи Туреччину у підтримці, намагається підштовхнути її до зайняття агресивної позиції щодо Болгарії та Німеччини і до введення турецьких військ у Фракію за вельми несприятливої військової обстановки;
3) сам сконцентрував значні військові сили на румунському кордоні, в Бесарабії і в Молдові;
4) раптом на початку квітня заступник народного комісара іноземних справ Вишинський у бесідах із румунським посланником Гафеску в Москві робить спробу почати політику швидкого зближення з Румунією з метою спонукати її до відходу від Німеччини. Англійська дипломатія за посередництва американців у Бухаресті вживає зусиль у тому ж напрямку.
Згідно з англо-російським планом по німецьких військах у Румунії та Болгарії мав бути нанесений удар із трьох боків, а саме: з Бесарабії, Фракії і Сербії—Греції. Лише завдяки лояльності генерала Антонеску, реалістичній позиції турецького уряду і перш за все оперативному втручанню Німеччини та вирішальним перемогам німецької армії цей англо-російський план було зірвано. Як стало відомо урядові рейха із повідомлень, майже 200 югославських літаків із совєцкіми і англійськими агентами, а також із сербськими путчистами під керівництвом пана Зіміна частково відправлені в Росію, де ці офіцери служать сьогодні в російській армії, а частково — в Єгипті. Вже один цей факт представляє в особливому світлі тісне співробітництво Англії і Росії з Югославією.
Совєцкій уряд даремно намагався всіляко замаскувати істинні цілі своєї політики. Совєцкій уряд, підтримуючи останнім часом економічні зносини з Німеччиною і вживши низку окремих заходів, хотів продемонструвати всьому світові начебто нормальні або навіть дружні стосунки з Німеччиною. Сюди слід віднести висилку ним кілька тижнів тому норвезького, бельгійського, грецького і югославського посланників, замовчування британською пресою німецько-російських стосунків, організоване британським послом Кріппсом за узгодженням із Совєцкім урядом, і, нарешті, опубліковане нещодавно спростування ТАСС, що зображало стосунки між Німеччиною і Совєцкою Росією цілком коректними. Ці відволікаючі маневри, що знаходяться в кричущому протиріччі зі справжньою політикою Совєцкого уряду, не змогли ввести в оману уряд рейху.
Ворожа щодо Німеччини політика Совєцкого уряду у військовій галузі супроводжувалася постійно зростаючою концентрацією всіх наявних у розпорядженні Росії збройних сил на широкому фронті від Балтійського до Чорного моря. Уже в той час, коли Німеччина основну увагу приділяла французькій кампанії на Заході і коли на Сході знаходилася лише незначна кількість німецьких військ, російське верховне командування почало систематичне перекидання значних контингентів військ до східного кордону рейха, при чому зосередження основних сил було встановлено біля кордонів Східної Прусії і генерал-губернаторства, а також на кордоні з Румунією в Бесарабії та Буковині. Постійно підсилювалися і російські гарнізони на кордоні з Фінляндією.

Наступними заходами в цьому напрямі було перекидання все нових російських дивізій зі Східної Азії та Кавказу на територію європейської частини Росії. Після того, як Совєцкій уряд свого часу заявив, що, наприклад, у Прибалтику він введе лише незначну кількість військ, тільки в цьому районі після його окупации він постійно збільшував там концентрацію своїх військ, що нараховують сьогодні 22 дивізії. Цим самим складається враження, що російські війська все ближче підходили до німецького кордону, хоча з німецького боку не вживалися жодні військові заходи, котрими можна було б мотивувати такі дії росіян. І лише ці дії росіян змусили німецькі збройні сили до вжиття контрзаходів.  Крім того, окремі частини російських сухопутних сил і ВПС висунулися вперед, а на аеродромах вздовж німецького кордону сконцентровані значні частини ВПС. Слід також зазначити неодноразові порушення на початку квітня кордону і збільшення випадків прольоту російських літаків над територією німецького рейху. За повідомленням румунського уряду, такі ж випадки мали місце і в румунських прикордонних районах Буковини, Молдови і Дунаю.
Верховне головнокомандування вермахту з початку року неодноразово вказувало зовнішньополітичному керівництву рейха на зростаючу загрозу території рейха з боку російської армії і при цьому підкреслювало, що причиною цього стратегічного зосередження і розгортання військ можуть бути лише агресивні плани. Ці повідомлення Верховного головнокомандування вермахта зі всіма подробицями будуть доведені до громадськості. Якщо й був найменший сумнів у агресивності стратегічного накопичення і розгортання російських військ, то він цілком розвіявся повідомленнями, отриманими Верховним головнокомандуванням вермахта останніми днями. Після проведення загальної мобілізації в Росії проти Німеччини розгорнуто не менше 160 дивізій.
Результати спостереження за останні дні свідчать про те, що створене угруповання російських військ,  особливо моторизованих і танкових з’єднань, дозволяє Верховному Головнокомандуванню Росії в будь-який час почати агресію на різних ділянках німецького кордону. Донесення про посилення розвідувальної діяльності, а також щоденні повідомлення про пригоди на кордоні і сутички між сторожовим охороненням обох армій доповнюють картину вкрай напруженої, вибухонебезпечної військової обстановки. Інформація, що надходить із Англії, про переговори англійського посла Кріппса з метою подальшого зміцнення співробітництва між політичним і військовим керівництвом Англії і Совєцкої Росії, а також заклик лорда Бівербрука, який завжди був ворогом Совєтів, про всебічну підтримку Росії у майбутній боротьбі і звернення до Сполучених Штатів зробити так само неспростовно свідчать про те, яку долю уготовили німецькому народу.

     ОПИРАЮЧИСЬ НА ВИКЛАДЕНІ ФАКТИ, УРЯД РЕЙХУ ЗМУШЕНИЙ ЗАЯВИТИ:

Совєцкій уряд всупереч своїм зобов’язанням і в явному протиріччі зі своїми урочистими заявами діяв проти Німеччини, а саме:
1. Підривна робота проти Німеччини та Європи не просто продовжувалася, а з початком війни ще й посилилася.
2. Зовнішня політика ставала все більш ворожою щодо Німеччини.
3. Всі збройні сили на німецькому кордоні були зосереджені і розгорнуті в готовності до нападу.
ТАКИМ ЧИНОМ, СОВЄЦКІЙ УРЯД ЗРАДИВ І ПОРУШИВ УГОДИ І ДОМОВЛЕНОСТІ З НІМЕЧЧИНОЮ. НЕНАВИСТЬ БОЛЬШЄВІЦКОЇ МОСКВИ ДО НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ ВИЯВИЛАСЯ СИЛЬНІШОЮ ЗА ПОЛІТИЧНИЙ РОЗУМ. БОЛЬШЄВІЗМ — СМЕРТЕЛЬНИЙ ВОРОГ НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІЗМУ.
БОЛЬШЄВІЦКА МОСКВА ГОТОВА НАНЕСТИ УДАР У СПИНУ НАЦІОНАЛ-СОЦІАЛІСТСЬКІЙ НІМЕЧЧИНІ, КОТРА ВЕДЕ БОРОТЬБУ ЗА ІСНУВАННЯ.
УРЯД НІМЕЧЧИНИ НЕ МОЖЕ БАЙДУЖЕ СТАВИТИСЯ ДО СЕРЙОЗНОЇ ЗАГРОЗИ НА СХІДНОМУ КОРДОНІ. ТОМУ ФЮРЕР ВІДДАВ НАКАЗ НІМЕЦЬКИМ ЗБРОЙНИМ СИЛАМ ВСІМА СИЛАМИ І ЗАСОБАМИ ВІДВЕСТИ ЦЮ ЗАГРОЗУ. НІМЕЦЬКИЙ НАРОД УСВІДОМЛЮЄ, ЩО В НАСТУПНІЙ БОРОТЬБі ВІН ПОКЛИКАНИЙ НЕ ЛИШЕ ЗАХИСТИТИ БАТЬКІВЩИНУ, А Й ВРЯТУВАТИ СВІТОВУ ЦИВІЛІЗАЦІЮ ВІД СМЕРТЕЛЬНОЇ НЕБЕЗПЕКИ БОЛЬШЄВІЗМУ ТА РОЗЧИСТИТИ ДОРОГУ ДО СПРАВЖНЬОГО РОЗКВІТУ В ЄВРОПІ.

 Берлін, 21 червня 1941 року

Травень28/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України