Свій орден, ювілейні відзнаки, посвідчення УБД та інваліда війни я поклав під скло, скло в рамочку і повісив в кімнаті… Я вийшов зі складу усіх спілок воїнів АТО, де все менше тих, із ким я копав руками окопи, а все більше людей з байдужими очима, які говорять про “сусідню” спілку, як про противника, а не побратимів… Я перестав бігати по сільських радах, в земельне управління в пошуках ласого шматка землі, який вигідно можна продати. Я припинив пошуки сім’ї, яка зареєструє мене в своїй квартирі, щоб стати на пільгову чергу. Відмовився декілька разів на рік лягати в лікарню без потреби, аби тільки продовжити інвалідність – ну не хочу я бути інвалідом…
Я не хочу розповідати школярам на зустрічах, скільки я поклав відморозків, які розстрілювали під Іловайськом наших поранених хлопців. Не хочу, щоб мою доньку вирізняли в садочку, “бо в неї тато атовець”. Я не хочу, щоб мене називали ветераном у 27 років і щороку додавали по ювілейній медалі. Я не хочу відсуджувати в держави збільшення одноразової допомоги, не хочу доводити чиновнику, якого закидали відомчими роз’ясненнями, своє право на пільги, не хочу дивитися в налиті злістю очі водія маршрутки, коли показую посвідчення…
У 2014 році я не побіг сам у військомат, але відчинив двері, коли принесли повістку. Я не був героєм на війні, але пораненого товариша не кинув. Я не підписав контракт після ДМБ, але якщо принесуть повістку, то відкрию двері знову.
Але поки в двері не стукають, я хочу просто спокійно житии – без нагадувань, що я атовець. Якщо я залишуся вічним “УБД”, то не досягну нічого в цьому житті… Просто не заважайте…
Боєць першої хвилі призову в АТО
