Слухав виступ Петра Порошенка перед діловими людьми, серед яких, наскільки зрозумів, було багато іноземців (зокрема, американців), і порівнював із не раз чутими виступами американських президентів перед подібними аудиторіями та зловив себе на думці, що це ж – виступ першого секретаря ЦК КПУ, але аж ніяк не президента незалежної парламентсько-президентської республіки Україна.
У традиційному для авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування особа, яка за своїм статусом не має конституційних повноважень роздавати настанови і вказівки, приписувати собі в заслугу те, чого варто було б соромитися взагалі виносити на люди (говорячи про боротьбу з корупцією і напускаючи туману на очі представникам західного світу, хизуватися корупційними за способами просування через чагарі напівкримінального українського політикуму «своїми» законопроектами). Не тільки ми, українці в діаспорі, знаємо й бачимо, як воно робиться в Україні…
Дивує мене це передусім тим, що президент України – людина, яка більшу частину свого життя відбула в незалежній Україні, яка здобула освіту в одному з кращих вишів, де були професори, спроможні незалежно мислити (можу назвати конкретні імена колег, які читали там лекції для майбутніх міжнародників), яка мусила б дійти самостійно до багато чого, працюючи в парламенті й уряді, мандруючи по світах і, нарешті, зустрічаючись із колегами – лідерами розвинутих і успішних країн світу, – залишається в суті своїй типовим представником компартійно-радянської номенклатури…
Жах бере морозом від усвідомлення того огрому зусиль, що їх належить докласти задля провітрювання мізків українського суспільства, піднесення його національної свідомості й громадянської зрілості, щоб хоча б на рівні інтелектуальної й політичної еліт можна було б нарешті побачити просвіток – бодай якесь вивільнення від смороду совковості та від похмільного перегару московських впливів.
Звичайно, багато хто зауважить у мені порохофоба, точніше – порохоненависника, хоча це буде неправда. Немає в мені й на йоту ні ненависті, ні неприязні, ні жодного іншого негативу, властивого людям, якими рухають емоції. Мені просто шкода цих нещасних людей, які пнуться у владу й беруться вершити долі своїх співгромадян, цілого свого суспільства й своєї країни.
Увесь попередній досвід України у складі Російської імперії та СРСР аж кричить про нагальність повернення до своїх коренів – через українізацію, відродження національних (козацьких) традицій і звичаїв до системних змін суспільного ладу та способу урядування.
Але чи може українське суспільство зробити такий перехід, продовжуючи обирати собі лідерів, які усіма фібрами своїх душ живуть у старій системі координат і «гідно продовжують» традиції усе того ж «радянського способу життя»?
Час би вже в середовищі ще «трудової інтелігенції» прорости бодай невеликій групі інтелектуалів, у ще багато в чому неринковому діловому середовищі – хоча б невеликій групі цивілізованих бізнесовців, а з іще закомсомоленого громадсько-політичного середовища виокремитися невеликій групі сприйнятливих до нового громадських і політичних діячів та об‘єднати свої таланти й зусилля навколо української національної ідеї, на створення руху за українізацію, всеукраїнського козацького руху, україноцентричну систему ЗМІ, на максимально можливе залучення світового українства до участі в українському націєтворенні й державотворенні.
Чи є такі, хто готовий вийти з базару й започаткувати випрацювання та втілення в життя ідей системних змін в Україні?
Володимир ІВАНЕНКО
Український Університет
