Жодна революція, жодна суспільна трансформація, жодна реформа не може чогось дати, коли немає кому брати.
Життя – це вулиця з одностороннім рухом. І кожна епоха – це, насамперед, люди які надали сенс цьому рухові та творили обличчя часу. Це завжди і лише люди – люди служіння. Люди, які вміли бачити світлу сторону речей у найскладніші моменти. Люди, які відчували можливості перед тим, як вони стають очевидними. Люди, які навчилися вселяти надію в таких же безнадійних людей, якими колись були самі.
Адже поза служінням життя не має сенсу і втрачає висоту. За мого власного віку життя моєї країни здебільшого визначали порізнені егоїсти – вони як трутні, меду не приносять. Зараз їх змінили мухи-одноденки, які сіли на важливе і вкрили його своєю подобою. Прийшло багато знавців, але немає того, хто візьме, підійме і понесе.
Понесе лежачі стовпи мої нації. Стовпи, яких не повалиш і не оминеш, бо на них тримається держава.
Постаті – великі люди. Їм не дають зрости, бо постійно хапаються знизу і по-братньому тягнуть – до свого рівня. І так триватиме ще не одне покоління, допоки не прийде розуміння – жодна революція, жодна суспільна трансформація, жодна реформа не може чогось дати, коли немає кому брати. На ціннісному рівні – немає кому.
Чи я щось не те кажу? Подивіться, яка шкала градації моралітетів молоді сьогодення – на шиї дрогий хрестик, а в душі – дешевий нулик. У них все з малої літери.
Страшно, коли найнижча межа нічим не обмежується. Поневолені нації завжди миролюбні, малопривабливі та байдужі…
Така вона – правда втомленої душі.
Олег ФИЛИК
Коментарs: