• Сьогодні: Неділя, 11 Квітня, 2021
Інфо ПС

ПРАВДА І ВИГАДКИ ПРО МАРУСЮ ЧУРАЙ

Ілюстрація до книги «Маруся Чурай» Владислава Єрка, видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

Полтавчанку Марусю Чурай історики, літератори і знавці її творчості називають українською Сафо за створення фактично першої української жіночої і романтичної лірики. А ще Марусю Чурай іменують дівчиною-легендою: в її житті художні образи тісно переплетені з реальними фактами. Навіть дата її народження не є точною – близько 1625 року, у часи Хмельниччини. Тому кожне нове покоління, читаючи про народну співачку, лише здогадується, що ж правда, а що ні…

            Маруся Чурай походила з козацького роду. Батько Гордій Чурай був полковим осавулом, запальним та відважним, і страчений у Варшаві після битви з поляками, коли Марусі ледь сповнилося 13 років. Гордія вважали народним героєм, а до вдови та доньки ставилися з великою шаною.

           Письменник середини XIX сторіччя Олексій Шкляревський у нарисі “Маруся Чурай, малоросійська співачка” так описував дівчину: «Дрібненька (тобто невелика на зріст, трохи худорлявенька, мініатюрно складена), струнка, як струна, з маленьким, але рельєфно окресленим під тонкою вишитою сорочкою бюстиком, з маленькими ручками і ніженьками, з привітним виразом ласкавого, матового кольору, засмаглого личка, на якому виступав рум’янець, з карими очима під густими бровами і довгими віями…

          Голівку дівчини покривало розкішне, чорне як смола, волосся, заплетене ззаду в густу широку косу до колін. Чарівність дівчини довершував маленький ротик із білими, як перламутр, зубками, закритий, мов червоний мак, рожевими губками… Але при цьому у Марусі було круте, трохи випукле, гладеньке, сухе чоло і трохи дугоподібний, енергійний, з горбинкою ніс».

Вистава «Маруся Чурай» Київського національного театру оперети, фото Євгенії Калюжки

          Маруся Чурай склала понад 40 пісень. Власне, завдяки цьому вона стала знаною не лише на Полтавщині, а й серед простого українського люду. За переказами, вона віршувала і наспівувала просто у розмові, і її рядки вмить підхоплювали інші – молодь, козаки, селяни. Її пісні досі співають в народі.

          Марусю без тями кохав Іван Іскра – син гетьмана Якова Остряниці, а вона сохла за Григорієм Бобренком, сином полкового хорунжого. Навіть потайки з ним заручилася, що у перекладі на наші часи означає – віддалася.

         Чотири роки Маруся чекала його з війни, а після повернення дізналася про його зраду. Начебто під впливом матері Гриць одружився із донькою заможного осавула Галею Вишняківною.

         Маруся страждала, злягла і хотіла втопитися, але від самогубства її врятував закоханий Іван Іскра. Однак хлопець не зміг запобігти іншому відчаю дівчини. За переказами, незабаром Маруся побачила на вечорницях молоде подружжя і не витримала. Знайшла спосіб закликати Гриця на перемовини, зварила отруйне зілля – собі, щоб накласти руки, якщо він не прийде. Гриць прийшов до Марусі Чурай, ненароком випив зілля й тут же помер.

Вистава «Маруся Чурай» Київського національного театру оперети

          Марусю судили за навмисне вбивство. Дівчину приговорили до відсічення голови. Але від страти дівчину знову врятував закоханий Іван – він привіз грамоту Богдана Хмельницького про помилування.

Документ досі зберігається у матеріалах козацького законодавства XV-XVII ст. у Центральній науковій бібліотеці АН України. Написано в ньому наступне: «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже, і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень, що вона їх складала. Надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати. Марусю Чурай з-під варти звільнити». Втім, це не продовжило життя народній співачці.

          Маруся Чурай померла у 28 років. Справжня причина її смерті так і залишилася загадкою. Одні джерела вказують, що Маруся у в’язниці підхопила сухоти і після звільнення дуже хворіла, що й призвело до смерті. Інші джерела свідчать про кількарічну покуту в монастирі, куди Маруся відправилася після суду, аби замолити свій гріх. Начебто її поховали у Полтаві. Запис про смерть Марусі був у повітових книгах, але всі вони згоріли після пожеж різних часів.

            Поштова марка, присвячена Марусі Чурай.

     Історичний роман у віршах “Маруся Чурай” Ліни Костенко, видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”

         Половина пісень Марусі Чурай дійшла до наших днів завдяки невідомому бухгалтеру на прізвище Селегень. Він записав їх у рукописний альбом ще у 1853 році з припискою, що пісні ці створенi “Марусею, дочкою бравого полтавського урядника Гордія Чурая». Серед них були: “Засвистали козаченьки”, “Віють вітри, віють буйні…”, “Сидить голуб на березі”, “Зелененький барвіночку”, “На городі верба рясна”, “Котилися вози з гори”, «Шумить-гуде дібровонька».

           Авторству Чурай приписують також відому пісню “Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці” саме після трагічної події і вбивства коханого.

          Любовна історія Марусі Чурай лягла в основу багатьох творів та досліджень. Велику кількість матеріалів про неї зібрав Григорій Квітка-Основ’яненко. Але на жаль, вони загублені разом з архівом письменника.

          Перший художній твір про співачку написав Григорій Бораковський в середині ХІХ сторіччя зі слів старого козака з Полтавщини. Через кілька років Володимир Самійленко присвятив їй віршовану драму «Маруся Чураївна», Ольга Кобилянська – повість «У неділю рано зілля копала». Левко Боровиковський склав свою «Чарівницю», а Степан Руданський – «Розмай». Борис Олійник – поему «До тієї Чураївни (Парубоцька балада)», Михайло Старицький написав драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», а Ліна Костенко – історичний роман у віршах, відзначений Шевченківською премією.

 
журнал “Українки”

Грудень29/ 2020

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України