Коли 18 лютого 2014 я читала свій вірш «Здравствуй, мальчик за серым щитом…» зі сцени Майдану, я сподівалась, що там, по інший бік вогню і чорного диму, є якісь ознаки і залишки людяності… помилялась…
Хлопець той, що стояв за щитом,
Нову форму вдягає радо.
Патріоти воюють в АТО,
А цей знов… на цепку у влади.
Йдуть у небо найкращі сини,
Білий янгол сльозами вмився,
А посади… життя… ордени
Дістаються баригам і вбивцям.
Гірко бачити – знов переміг
Гаманець. А точніше – шлунок.
Але встане солдатик без ніг
І пред’явить всім власний рахунок!
Сонце випарить краплі роси,
Замість арт загуркочуть грози.
Бог положить на терези
Статки влади і батьківські сльози…
Пацюків не сховають щити,
Ні мандати, ні коло парканів.
Не здамося – йдемо до мети
І руйнуємо еру жиганів.
Тетяна МАЛАХОВА
