• Сьогодні: П’ятниця, Травень 24, 2019
Інфо ПС

ВИБЕРИ МЕНЕ! ВИБЕРИ МЕНЕ! ПТАХА ЩАСТЯ, ВИБЕРИ МЕНЕ!

Центральна виборча комісія завершила реєстрацію кандидатів у президенти України. Серед них 16 нардепів, 2 журналістів, 1 актор, 1 безробітний, 1 президент… Усього четверо жінок. Подаємо повний список 44 учасників президентського марафону:

екс-міністр екології Ігор Шевченко;

народний депутат Сергій Каплін;

екс-голова СБУ Валентин Наливайченко;

професор Віталій Скоцик;

мер Львова Андрій Садовий;

народний депутат Віталій Купрій;

народний депутат Євгеній Мураєв;

екс-міністр оборони Анатолій Гриценко;

колишній народний депутат Геннадій Балашов;

народний депутат Ольга Богомолець;

народний депутат Олександр Шевченко,

відновлений на посаді голови Державної фіскальної служби Роман Насіров;

народний депутат Юрій Бойко;

народний депутат Олег Ляшко;

народний депутат Аркадій Корнацький;

народний депутат Олександр Вілкул;

народний депутат Юлія Тимошенко;

народний депутат Дмитро Добродомов;

екс-спікер Верховної Ради Олександр Мороз;

екс-радник міністра внутрішніх справ Ілля Кива;

колишній народний депутат Руслан Кошулинський;

член партії «Громадянський рух «Спільна справа» Олександр Данилюк;

народний депутат Сергій Тарута;

колишній голова СБУ Ігор Смешко;

колишній народний депутат Інна Богословська;

актор Володимир Зеленський;

голова Патріотичної партії України Микола Габер;

народний депутат Юрій Дерев’янко;

колишній народний депутат Роман Безсмертний;

народний депутат Віктор Бондар;

підприємець Сергій Носенко;

народний депутат Віктор Кривенко;

перший заступник командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ Сергій Кривонос;

співробітник «Севастопольського морського рибного порту» Руслан Ригованов;

народний депутат Юрій Тимошенко;

тимчасово безробітний Андрій Новак;

голова Федерації футболу Маріуполя Василь Журавльов;

президент України Петро Порошенко;

колишній народний депутат Юрій Кармазін;

журналіст Юлія Литвиненко;

голова правління громадської організації «Влада народу» Олександр Ващенко;

політтехнолог Володимир Петров;

журналіст Дмитро Гнап;

лідер партії «Розумна сила» Олександр Соловйов.

Вибори президента України відбудуться 31 березня 2019 року.

САЛО І В АНГЛІЇ НАЙКОРИСНІШЕ ЗА ВСЕ

Оливкова олія, що традиційно вважається найкориснішим для здоров’я продуктом, поступилася свинячому салу!

Зокрема, виявилося, що сало (а також вершкове масло) набагато доречніше для використання у приготуванні гарячої їжі. Таке встановили вчені з Університету Де Монтфорт в Англії. Дослідники заявили, що хоча користь рослинної олії добре відома, готувати на оливковій, соняшниковій чи кукурудзяній олії шкідливо для здоров’я, пише fithacker.

Краще використовувати для приготування їжі свиняче сало або вершкове масло”, — радять вчені. На користь цього висновку говорять результати 20-річного дослідження щодо вивчення складу хімічних речовин, які виділяються в процесі нагрівання різних харчових жирів.

Фахівці дійшли висновку, що під час приготування на рослинній олії відбувається виділення альдегідів — речовин, чий вплив на організм пов’язаний із підвищеним ризиком розвитку раку, хвороб серця і пошкодження мозкових функцій.

Наприклад, у рибі, приготованій на соняшниковій або кукурудзяній олії, міститься в 200 разів більше токсичних альдегідів, ніж допускають стандарти безпеки.

Вчені пояснюють, що отримані відомості не свідчать про безумовну шкоду рослинних олій. Головна їх користь полягає в тому, що вони містять поліненасичені жирні кислоти — важливий елемент для повноцінного харчування людини.

Проблема в тому, що при нагріванні ці компоненти виділяють більше токсичних сполук, ніж мононенасичені жирні сполуки, присутні в таких продуктах, як сало, вершкове або кокосове масло, коментують вчені. При цьому особливу небезпеку становить те, що зазначені сполуки мають властивість накопичуватися в організмі, нарощуючи свій шкідливий потенціал для здоров’я.

«У МОЇХ ЖИЛАХ ТЕЧЕ УКРАЇНСЬКА КРОВ» (АНТОН ЧЕХОВ)

«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», – писав А. Чехов українському історику, письменнику, перекладачу та сходознавцю кримськотатарського походження Агатангелу Кримському.

Треба пам’ятати, що безліч українських письменників і поетів, які перейшли в своїй творчості на російську мову, як і раніше, залишаються ЧАСТИНОЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Подібно до того, як залишаються класиками саме ірландської літератури ірландці Олівер Голдсміт, Джонатан Свіфт, Річард Стіл в 18 столітті, Семюел Беккет, Джеймс Джойс, Джойс Кері, Шерідан Ле Фаню, К. С. Льюїс, Т. Майн Рід, Чарлз Метьюрін, Брем Стокер, Оскар Уайльд, Бернард Шоу, які писали англійською.

Чехов народився 29 січня 1860 року. Загальновизнаний класик світової літератури. За професією лікар. Почесний академік Імператорської Академії наук у галузі красного письменства (1900-1902). Один із найвідоміших драматургів світу. Його твори перекладені більш ніж на 100 мов. Його п’єси, особливо «Чайка», «Три сестри» і «Вишневий сад», протягом більше ста років ставляться в багатьох театрах світу. До речі, його п’єси незмінно входять до репертуару багатьох театрів України. Існує музей Чехова в Сумах, вже не кажучи про його музеї в Ялті та Гурзуфі й фестиваль мистецтв «Дні Чехова в Ялті». У Ялті Чехов написав оповідання «Довгий язик», «Дама з собачкою», «Архієрей», «Студент», «Нова дача», «Душка», «Наречена», а також п’єси «Три сестри» і «Вишневий сад». Таганрог, де народився Чехов – як відомо, українське місто, вкрадене Москвою в України. А його батько Павло Ігорович Чехов народився на Полтавщині. У його родині вважали, що своє прізвище вони отримали від предка чеха.

Майбутній письменник з дитинства багато спілкувався і з батьком, і зі своєю бабусею, українкою Єфросинією Шимко. Фахівці добре знають, що в дитячі роки в будинку Чехових в Таганрозі (до речі, їхній будинок – типово українська саманна хата) постійно звучала українська мова. Діти слухали українські пісні та грали в домашніх виставах по-українськи, наприклад, про «Чупруна та Чупруніху». Пізніше письменник навіть відобразив у своїй творчості українські пісенні мотиви – «Не женися на багатiй» – в повісті «Три роки».

Все своє життя Чехов залучав себе до українців, він навіть вказав у перепису населення свою національність як «малорос». Таке самовизначення національності письменником підтверджується у численних листах, де він незмінно називає себе малоросом (або загальновживаним в той час синонімом – «хохлом»). Ніжно люблячи Україну, Чехов не тільки із задоволенням там жив, подорожував і спостерігав народне життя, але й не раз запрошував друзів відпочити з ним у тих місцях. Він часто відвідував Харківську і Полтавську губернії, а у Львові купив твори Шевченка українською мовою.

У 1888-1889 роках А.П. Чехов відпочивав у Сумах. Тут він написав оповідання «Неприємність» і «Красуні», а також водевіль «Трагік мимоволі». Свої сумські враження він відобразив в оповіданнях «Іменини», «Нудна історія», в п’єсах «Лісовик» і «Чайка». Там, у Сумах, в 1889 році був похований молодший брат Чехова художник Микола Чехов. Чарівність України вплинула на рішення письменника купити хутір у Полтавській губернії.

За спогадами і листами Чехова і його родичів [Чехов А.П. Твори. М., 1987. – Т. 7, 12, 13, 17], значний інтерес до української культури прищепила письменнику сім’я українських поміщиків потомствених дворян Линтварьових. В їхній садибі в слободі Лука в Сумському повіті Чехов жив разом з родиною влітку 1888 і 1889 років. Тут він лікував хворих, мав численних друзів і знайомих. Звідси він вирушав подорожувати Україною.   Історик з міста Суми Наталія Вікторівна Лобко встановилa, що родоначальником роду Линтварьових був козацький сотник Андрій Марченко, тому припускає, що ця сім’я отримала свої землі під час заселення Лівобережної України в нагороду за військову службу після Визвольної війни українців від поляків під керівництвом Богдана Хмельницького. Особливо цікавив Чехова той факт, що предки Линтварьових дружили з відомим філософом Г. Сковородою, а батьки – схилялися перед Тарасом Шевченком. Дві доньки господарки садиби – Зінаїда Михайлівна і Олена Михайлівна Линтварьови – були одними з перших жінок-лікарів у Російській імперії.

Чехов також дружив з різними представниками української інтелігенції, наприклад, з актрисою Марією Заньковецькою, яка вважається головним прообразом Ніни Зарічної з «Чайки». Антон Чехов вважав її талант «страшною силою».

Порушуючи закони Російської імперії, Чехов розсилав друзям і знайомим зарубіжні випуски української літератури, заборонені в Росії Емським указом: «Вельмишановний Павло Федорович, надсилаю Вам для бібліотеки трохи книг і, між іншим, три номери львівського журналу «Літературно-науковий вісник». Так як малоросійські журнали, що видаються в Австрії, наскільки мені відомо, не пускаються цензурою в Росію, то доведеться ці три номери тримати в бібліотеці під забороною» (Лист П. Ф. Іорданову).

Письменники України з увагою стежили за творчістю Чехова, цінували його новаторський підхід до малої прози і його майстерність. Не раз надсилали Чехову свої книги з присвятами. Дуже високо відгукувалися про російського письменника М. Коцюбинський та І. Франко.

Навіть майбутній перший президент Української республіки М. Грушевський друкував переклади чеховських творів в журналі «Літературно-науковий вісник». Це були сім оповідань у січні 1899 і сім гуморесок в березні 1902. А в 1904 році у Львові був опублікований збірник оповідань «Змори» в перекладі його дружини Марії Грушевської, чиї переклади Чехов особливо цінував: «Сердечно дякую за надіслані переклади моїх творів. Будьте люб’язні, напишіть пані М. Грушевській, що, наскільки я розумію, переклади зроблені нею дуже добре, якби я знав її адресу, то поспішив би подякувати її саму» (Лист А.Є. Кримському).

Нагадаю, що російською мовою частково писали Євген Гребiнка і Марко Вовчок, навіть сам Шевченко (його проза). Тому насправді письменники-українці, навіть писавши тільки російською, ніяк не можуть вважатися «не-українцями» і вилучатися з української літератури. Україна може пишатися не тільки багатою літературною рідною мовою, а й тим, що значна частина російських письменників-класиків – Капніст, Наріжний, Сомов, Гоголь, Кукольник, Погорельський, А. К. Толстой (правнук графа Кирила Розумовського, останнього гетьмана Малоросії), Данилевський, Чехов, Короленко, Аверченко, Зощенко, автор «Незнайки» Н. Носов та інші – насправді були українцями. Від такої спадщини не можна відмовлятися.

 

Андрій Безсмертний-Анзіміров 

incognita.day.kiev.ua

З НАГОДИ 101-Ї РІЧНИЦІ БОЮ ПІД КРУТАМИ У КАРПАТАХ ПРОЙШОВ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ВИШКІЛ ПРАВОЇ МОЛОДІ

В одному з карпатських сіл пройшов вишкіл молодіжного крила НВР «Правий сектор», котрий цього року був приурочений 101-ій річниці бою під Крутами. Ні погода, ні далека дорога не стали на заваді нашому юнацтву.

До вишколу долучились члени Львівського, Стрийського, Тернопільського, Вінницького, Київського та Миколаївського осередків Правої молоді.

Зібравшись разом у побратимській атмосфері, молодь самовдосконалювалася, здобувала та закріплювала навички з парамедицини, зброєзнавства, топографії, майстер-класи з яких проводили інструктори з вишкільно-патріотичної організації “Патріот”.

Керівник ідеологічного відділу подруга “Ластівка” та керівник Львівського обласного осередку “Правого Сектору” друг “Хамер” проводили гутірки та лекції на історичні теми, після яких капелан провів катехізис.

Не обійшлось і без повстанських пісень та колядок, які супроводжували молодь у дорозі та вишколі. Гра ж “Криївка” допомогла членству здружитися та розвеселитися.

Права молодь і надалі продовжуватиме самовдосконалюватись, аби стати справжньою елітою своєї нації.

Mихайло ІЛЛЄНКО 

ЧИ ВСТИГНУТЬ ЩУРІ ВТЕКТИ З КОРАБЛЯ? – ВАША СТАВКА, ПАНОВЕ!

Повідомлення ЗМІ про те, що, цитуємо «УП», «у столиці біля Міжнародного виставкового центру затримали керівника комунального підприємства Стрийської міської ради та директора товариства, який надав комунальнику 680 тисяч гривень відкату», викликало бурхливу реакцію стриян. Місто буквально гуде цією новиною, обговорює її на кухнях, в лікарнях, маршрутках, перукарнях, магазинах, кафе і барах, на ринках і базарчиках… Стрий розділився на два табори.

«Ніхто його не посадить! Хіба перший раз справу проти Васьковича заводять?! Відпустять – от побачите. У нього і кума – скрізь свої люди!»,- авторитетно заявляють одні.

«Та ні, цього разу не випустять. Це ж у Києві, та ще й зі стріляниною! І з такою сумою! Сяде! Ще й кума за собою потягне! Постійно ж із Шрамов’ятом ділиться…», – заперечують інші.

І закладаються, і ставлять 1 проти 10, 1 проти 100… Грають по-крупному.

Нагадаємо, 31 січня в коментарі “Українській правді” прес-секретар департаменту захисту економіки Нацполіції Наталя Калиновська повідомила: “Працівники поліції були вимушені застосувати зброю, так як останні, намагалися втекти з місця злочину. Наразі керівника комунального підприємства та директора товариства затримали. За цим фактом слідчі ГУНП у Львівській області відкрили кримінальне провадження за ч.2 ст.364 (зловживання владою або службовим становищем) КК України».

Ось ця остання обставина – слідство веде поліція Львівщини – і збільшила лави скептиків. Хоча ставки залишилися високими…

Хочеться вірити, що правосуддя все-таки нарешті восторжествує! Що б там хто не казав, а фундамент під непохитною міською владою Стрия дав тріщину і похитнувся. У задачці питається: чи встигнуть щурі втекти з корабля?

Ваша ставка, панове!

ТАМ НЕМАЄ ЖОДНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ШКОЛИ, ЖОДНОГО УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ ЧИ ПЕРІОДИЧНОГО ВИДАННЯ

25 серпня 1792 року перші українські переселенці на чолі з полковником Савою Білим перетнули Керченську протоку й висадилися на острові Тамань у гирлі ріки Кубань. З того часу прийнято вести відлік освоєнню Північного Кавказу європейською, християнською цивілізацією, чим згідно з рішенням російського імператорського двору займалися саме етнічні українці з Середнього Подніпров’я.

Розрахунок Катерини II був простим: після остаточного розгрому Кримського ханства (1783) потіснити у гори місцевих осілих язичників-адигів (черкесів) та кочових мусульман-ногайців. Слід було лише знайти виконавців такої досить непростої місії. При цьому вони мусили бути 1) не місцевими; 2) відданими Її Величності та тим цінностям, які вона уособлювала.

Наближені до цариці фаворити з-поміж української олігархії швидко переконали її у безальтернативності власних послуг. Щойно завойований край вирішили заселити “своїми” – вільними православними козаками, які у свою чергу добровільно погодилися на масове переселення. В такий спосіб вони прагнули врятуватися від неприйнятних для них наслідків ліквідації автономії Гетьманщини (1783) та зруйнування Запорізької Січі (1775), а саме від закріпачення й заборони козацького самоврядування.

Спецоперацією із заселення Кубані в Санкт-Петербурзі командував колишній полковник ніжинський та київський, а на той час вже прем’єр (канцлер) Василь Безбородько, а безпосередньо на місці – кошовий отаман Антін Головатий, якому найбільше допомагали сотники Захарій Чепіга і вже згаданий Білий.

    Козакам більше не було місця на Дніпрі. Не вважали за потрібне лишити їх і в завойованих їхніми ж життями сучасній Одеській, Миколаївській та Херсонській областях, котрі, знову ж таки за допомогою вчорашніх січовиків – того ж Головатого та його людей, були окуповані Росією. Це вони вибили турків з Очакова, Хаджибея (перейменованого на Одесу) й Ізмаїла, заслуживши в такий спосіб милість цариці та приємний бонус у вигляді грамоти на “вічне володіння” Чорноморським козацьким військом землями Кубані.

Перша козацька церква на Тамані. Зберіглася й понині

Разом з тим на нових територіях українцям дозволяли зберігати традиційний полковий устрій, власний суспільний лад, мову, звичаї.

У відповідь вимагалася, звісно ж, участь у подальших військових аферах імперії й певні речі церемоніального плану: столицю, названу ім’ям Катерини, приналежність до фактично одержавленої церкви тощо. В усьому іншому свобода дій особливо не гарантувалася, але й не обмежувалася.

Дослідники нараховують 5 хвиль переселення українців на Кубань: 1792, 1803-1809, 1810-1811, 1820-1825 та 1848-1849. Починаючи з 1810, коли туди переїхали майже усі запорожці, російська адміністрація заходилася переміщати на східне узбережжя Азову реєстровців з нинішньої Чернігівської, Полтавської, Київської і Черкаської областей.

Катерино-Либідська Свято-Миколаївська пустош – найбільша святиня кубанських українців, архітектура якої точно повторювала Межигірський Спасо-Преображенський монастир. Іконостас там теж був із Межигір’я. Зруйновано більшовиками майже одночасно з Межігір’ям на Київщині.

Азовське море, таким чином, стало внутрішнім морем українців. При цьому по той берег вони мали значно більше прав та можливостей, ніж по цей.

Свої перші селища (станиці) кубанські козаки називали за куренями на Січі, а вже потім – за тим містом чи селом у Великій Україні, звідки прибули переселенці (Хмельницька, Дніпровська, Брюховецька, Старокорсунська, Новомиколаївська та ін.). Найбільшою за кількістю населення у Краснодарському краї Росії досі є станиця Канівська, яка завдячує своєю назвою полковнику Павлу Животовському й Канівському куреню січовиків.

Серед назв населених пунктів у Краснодарському та Ставропольському краї досі трапляється така екзотика як хутір Мова чи станиця Пластунівська.

Державні символи КубНР

Традиційний козацький устрій, українська мова, точно такі, як і на історичній Батьківщині, імена, прізвища підтримували у кубанців відчуття політичної і культурної нерозривності з Подніпров’ям. Особливо сильно це проявилося під час Першої та Другої світової війни, коли в усіх українців з’явився шанс на визволення від поневолення Росією.

Варто наголосити, що у Києві кубанські землі вважали невід’ємною частиною України як тодішні ліві, так і праві. Єдиною принциповою розбіжністю між ними з цього питання були методи відвоювання Кубані: Грушевський і Винниченко віддавали перевагу дипломатії, а Скоропадський робив ставку на повстання проти “білогвардійців” і висадку гетьманського десанту.

4 січня 1918 року кубанці або, як вони тоді себе називали, “чорноморці” підтримали III Універсал Центральної Ради й звернулися з проханням про воз’єднання з Матір’ю-Україною.

Далі події розвивалися наступним чином:

28 січня – проголошується Кубанська Народна Республіка;

16 лютого – КубНР оголошує про вихід зі складу федеративної Росії (УНР, як відомо, перехворіла й успішно вилікувалася від “федералізації” роком раніше);

28 травня – на перемовинах в українській столиці побувала делегація Кубанської Ради. Скоропадський домовився з її керівником Миколою Рябоволом про поставки зброї й спільну військову кампанію проти денікінців.

Микола Степанович Рябовіл

За останніми історичними даними, влітку того року КубНР отримала від Української держави 9700 гвинтівок, 5 млн. патронів, 50 тис. снарядів для 3-дюймових гармат. Усе йшло за планом.

На допомогу кубанцям мали прийти 15 тис. вояків добре вишколеної в боях з більшовиками дивізії генерала Зураба Натіїва, але в останній момент Скоропадського підвели його стратегічні партнери – німці. Тоді кубанці зрозуміли, що їм слід розраховувати виключно на власні сили.

Не отримавши в повній мірі обіцяної Києвом підтримки й розриваючись у боротьбі між двома підступними ворогами (“червоними” та “білими”), молода республіка впала.

У ніч з 13 на 14 червня 1919 року денікінці застрелили Рябовола в готелі “Палас” у Новочеркаську, а вже 17 березня Червона армія увійшла до Катеринодару (сучасна назва – Краснодар).

Діалектологічна карта України. 1926 рік

Етнографічна карта України. 1949 рік

Разом з окупантами у козацькі станиці прийшла колективізація, депортація, русифікація, штучний Голодомор і масові розстріли. На сьогодні там немає жодної української школи, жодного українського театру чи періодичного видання.

    Проте із 5 млн населення Краснодарського краю півмільйона вважають своєю рідною мовою “балачку” (місцевий діалект української) й продовжують вільно користуватися нею у побуті. Окрім того, влада дозволяє діяльність козацької народної самодіяльності, репертуар якої на 100% складається з українського фольклору.

    Вдруге у ХХ ст. кубанці надіслали на Велику Україну сигнал про готовність до спільної боротьби проти СРСР вже після Другої світової війни. На цю тему у ЗМІ вийшло кілька публікацій, в яких повідомляється про діяльність в околицях Краснодара партизанської “Козацької повстанської армії” (КоПА), бійці котрої нібито координували свої акції з проводом УПА.

Разом із тим повна закритість архівів російських спецслужб і “табу”, накладене на “український сепаратизм” в Кубані, роблять свою справу. Науковці наразі не можуть ані спростувати подібні уривчасті свідчення, ані підтвердити їх.

 Третім й поки що останнім символічним “сигналом” з Кубані, певно, можна вважати позицію кількох молодих людей на початку російського військового вторгнення в Крим та на Донбас.

Найактивнішу з них, 28-річну Дарину Полюдовову зі станиці Полтавської (тієї самої, з якої 1932 року депортували усе 27-тисячне населення) за, здавалося б, безневинний пост у мережі “ВКонтакте” засудили до 2 років позбавлення волі у колонії-поселенні.

Суд встановив, що дівчина виготовила та розмістила демотиватор зі словами:

“SOS. Кубань: етнічні українці Кубані просять Україну та світову спільноту захистити їх від утисків російського шовінізму. Кубань вимагає приєднання до України – історичної батьківщини!”.

ДМИТРО ДОБРИЙ 

ІНШІ ПРИЧИНИ ЗУПИНКИ АВТОМОБІЛЯ ПОЛІЦЕЙСЬКИМ – НЕЗАКОННІ

  У статті 35 закону «Про національну поліцію» прописані правила зупинки транспортних засобів. Такої причини, як «перевірка документів», у правилах зупинки автомобілів немає.

Перше, що ви повинні знати – поліцейський зобов’язаний назвати причину, чому він зупинив автомобіль.

Далі вже – назвати одну з перерахованих причин:

Порушення правил дорожнього руху.

Немає номерного знака, або він закріплений в недозволеному місці. Також поліцейський має право вас зупинити, якщо номера автомобіля забруднені брудом і цифри на них не видно.

Якщо є ознаки того, що ваш автомобіль несправний.

Якщо є підозра, що ви, ваша машина, або пасажири, маєте відношення до ДТП або інших порушень закону.

Якщо автомобіль знаходиться в розшуку.

Якщо є необхідність опитати водія чи пасажирів, які можуть бути свідками аварії.

Якщо вантаж на вашому автомобілі незакріплений належним чином.

Якщо ви встановили на автомобіль світлові або звукові сигнали, які заборонені законом.

Поліцейський також має право зупинити автомобіль і попросити водія про допомогу або для дачі показань свідків.

Всі інші причини зупинки автомобіля – незаконні.

ТАК ЗВАНІ «ТРАДИЦІЙНІ ЦІННОСТІ» – УКРАЇНІЗОВАНА ВЕРСІЯ «РУСКАВА МІРА»

Пірнання в ополонку на свято Богоявлення не є і ніколи раніше не було українською християнською традицією. Наші предки в мороз не пірнали в ополонки, а тим паче не роздягалися в присутності священиків і не бруднили щойно освячену воду (яку після освячення набирали, щоб пити, а не купатись).

Це є швидше постсовковським спотворенням наших багатовікових національно-релігійних традицій. Ця мода з’явилася у нас в 1990-ті рр. і особливо в 2000-ні завдяки деяким політикам і ЗМІ, які нав’язали цей стереотип під виглядом «багатовікової народної традиції». В результаті «моржівство» стало підмінювати сенс і зміст великого християнського свята, перетворившись на якийсь безглуздий ритуал, який більше схожий на язичництво, аніж на християнство.
Зі спогадів старого запорожця Микити Коржа, записаних у ХІХ ст. в працях історика козацтва проф. Д. Яворницького, ми дізнаємось, що кожного нового року на свято Водохреща у цей день із самого ранку на Запорозькій Січі «всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія, збиралися на площі перед церквою і стояли тут рядами по куренях, без шапок, до завершення богослужіння; всі одягали найкращий одяг, озброювалися найкращою зброєю; над кожним куренем майоріли особливі розмальовані прапори, котрі тримали хорунжі, сидячи на гарячих, чудово прибраних конях. Після закінчення Божественної Літургії з церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним парами йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, у дорогому одязі; за духовенством злагоджено, рядами, з хоругвами та важкими гарматами ступали козаки; за козаками – маси простого люду, і всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордан. Тут усі ставали шеренгами й слухали службу Божу. Коли архімандрит уперше занурював хрест у воду, козаки одночасно гримали таким залпом, що від того удару аж земля стогнала. А глядачів укривав густий дим, мов пітьма… Заспокоївшись на кілька хвилин, поки розвіювався дим, а настоятель ще раз занурював хрест у воду, козаки знов стріляли, цього разу скільки кому заманеться».
Як бачимо, жодного роздягання і пірнання в ополонку. А у козаків здоров’я і міці було побільше нашого. Але навіть у них не виникало думки в мороз пірнати в ополонку без будь-якої потреби.
В давнину у наших пращурів не було водопровідних кранів у хатах – тому на Богоявлення святу воду після освячення набирали з ополонки, щоб пити потім хрещенську святу воду цілий рік, а тому не бруднили її купаннями. Більше того, в народних звичаях не прийнято було після Водохреща цілий тиждень навіть прати в освячених хрещенських джерелах та ополонках, щоб не забруднити святої води.

А ось якої думки з цього приводу митрополит Димитрій Рудюк.

Оці купання в «прорюбях» пришкандибали до нас нещодавно з північних московських земель. Ще московський церковно-правовий документ – Стоглав 1551 р. – забороняв вдаватися московитам до всіляких купань в «прорюбях» на Водохрещі. Називав це поганським видовищем і погрожував карою для тих, хто це практикує. Але ніякий Стоглав цього явища в Росії не викорінив.
Україна, українці, козаки на Січі, не знали такого звичаю, як погруження у воду на Водохрищі всім своїм тілом. У Олекси Воропая в «Звичаях нашого народу» ніде, підкреслює це, ніде ви не знайдете і натяку на те, що українці, майстерно приготовляючи Йордан за кілька днів до Хрещення Господнього, поливаючи вирубаний з криги хрест буряковим квасом, готувалися до того, щоб неодмінно після великого водосвяття стрибнути в ополонку з крижаною водою.

Чому? Відповідь дуже проста – українці з великою побожністю і навіть зі страхом ставилися до великої АҐІАСМИ, ставилися до води, як до святині. Адже, з річки, чи ставка, вода в яких колись була криштально чистою, всі намагалися набрати води у приготовлені і спеціально прикрашені посудини. Тому дико б виглядало таке видовище, коли люди після водосвяття побожно набирають воду, а тут хтось поруч викупується, «змиваючи свої гріхи» зануренням у воду. За О. Воропаєм у нашого народу існувало повір’я, що як тільки-но священик занурить хреста у воду, то з води біси всі вискакують, і мерзнуть на хрещенських морозах доти, доки не прийде якась жінка прати брудну білизну. Тому після Водохрещ десь приблизно до одного тижня жодна побожна жінка не ходила до річок і ставків прати одяг та білизну, щоб вся нечисть, яка вискочила зі святої води, вимерзла. Можливо, це повір’я саркастичне та дещо дивакувате, але воно засвідчує наскільки шанобливо до освяченої води ставилися наші предки-українці. Вони не розливалися нею повсюдно. Коли кропили домівки, то крейдою малювали хрестики на дверях та стінах, щоб бодай зайвої краплини не пролити просто так, чи на землю.

Саме таке шанобливе ставлення до Води-Аґіасми я побачив цього року в Константинополі. Там Патріарх шалено, як це буває в нас, не окроплював всіх і не лив ні на кого з відра, а легенько потрохи окроплював усіх, доторкаючись тільки голови, маленьким миртовим кропильцем, омочуючи його в щойно освячену воду, бо це ж велика святиня…
На моїй пам‘яті 90-ті – поч. 2-тисячних років. Київ. Ніяких купань. Щороку Патріарх Філарет освячує воду на Дніпрі, але моржі кидаються в річку десь далеко. Вони тримаються осібно. Ведуть себе культурно. Аж ось настає друга половина 2-тисячних. Вже ніхто нікого не боїться і не соромиться. Роздягтися перед всіма не соромно – перед священиком, перед старенькими півчими. І, о лихо, київський мер Л. Черновецький після того, як священик занурив у воду хреста, так пірнув в ополонку на Водохрещі, що виплив без трусів. Тоді у Києві тільки лінивий не піднімав цієї гуморної події на сміх.

Згодом купання на Водохрищі набули вже такого характеру, що їх навряд чи хто колись приборкає.   Видається мені, що ще трохи, так кілька років такого дикого ентузіазму, і священики будуть приходити разом з півчими на Йордан у трусах та купальниках і чин великого освячення води будуть звершувати, стоячи по пояс у крижаній воді. Замість молитв звучатимуть матюки, бо вода така холодна, що той, хто в неї тепер влазить у присутності священика спочатку хреститься, а потім всіх і вся криє матом і воду святу також… і вже не одна побожна душа про таке свідчила, бо чула… Диво дивнеє це бачити, але нічого святого і такого, що має відношення до Йорданського свята у цьому немає. Ні в яких книгах, статутах та літургіках такого не написано.

Якщо вогонь і вода стихії, то чому у воду стрибати можна, а через вогонь – ні? Це питання я ставлю священикам, бо вони це практикують і самі часто стають прикладом перед всіма людьми. А священики напевно ж добре знають, що через вогонь на «Купала» стрибати не можна? Ну, і якщо Христос, у всьому подібний до нас, окрім гріха, увійшов у воду один раз, щоб хреститися від Іоана Предтечі, то і нас під час хрещення занурювали у воду, тому сповідуємо одне хрещення. Якщо ми, прибувши до Святої Землі, йдемо на Йордан і там занурюємось, то творимо ми це на спомин про подію Хрещення Господнього. Але навіщо безглуздо це робити під час великого освячення води і думати, що занурення в ополонку замінює Таїнство Сповіді? Навіщо чин великої аґіасми перетворювати на цирк? При цьому всьому я поважаю тих, хто відійшов собі далеко, смиренно і без показухи десь там пірнув у воді, вийшов спокійно з води, помолився наодинці з Богом, і пішов. Також є й такі, які скромно, по обіді, або увечері після водосвяття йдуть до ополонки вмиватися, або ж навіть купатися, тоді, коли нікого немає, без показухи і хизування. В такому випадку нічого тут скверного не може бути…


Ось що на цю тему написав архиєпископ Харківський і Полтавський Української Автокефальної Православної Церкви Ігор Ісіченко:

– Київська християнська традиція завжди ставилася до Богоявлення або ж Хрещення Господнього з пієтетом. У церкві велике освячення води відправлялося напередодні, 5 січня. А в сам день Богоявлення, 6 січня, громада вирушала на річку, озеро або ставок. Там заздалегідь виливався зі скрижанілої води, часто забарвленої буряковим квасом, хрест, ставився престіл, розчищалася ополонка і священик відправляв у ній освячення води. Це освячення називалося ще Йорданським, бо кожна водойма з освяченою водою символічно уподібнювалася до річки Йордан, у якій Ісус Христос прийняв хрещення від Іоана Предтечі.

Воду з освяченої водойми пили, нею кропили оселі, її зберігали в хатах як велику святиню. Нікому й на гадку не спало б купатися в цій воді. Навпаки – подекуди існувала навіть народна пересторога: до кінця богоявленських свят або принаймні три дні не використовувати освячені водойми для побутових потреб, не занурюватися в них оголеним тілом.

Натомість у російських селах поширилася цілком інша звичка: пірнати в ополонку відразу після освячення води. Вона мала свої історичні прецеденти. Пригадаймо: ще наша «Повість временних літ» передає подив апостола Андрія Первозваного, коли він, встановивши хрест у Києві, подався на північ і там побачив у землях фіно-угорських племен, де згодом сформувався російський народ, лазні. В уста апостола Нестор-літописець вкладає розгублені спогади про диваків, які після лазні «вилізуть ледве живі. А обіллються водою студеною — і тоді оживуть». Можливо, спонукою для росіян став теж побачений у Греції звичай кидати після освячення води хрест у море, звідки його діставали пірнальники.

Перед большевицьким переворотом і запровадженням державного атеїзму хрещенські купання поширилися в російських селах, а звідти перейшли і в марґінальні верстви міщан. Ясна річ, жодному чиновникові, а тим більше високопосадовцеві чи інтеліґентові, не спало б на гадку приєднатися до цих простонародних розваг.  Російська церква їх не забороняла, приймаючи за одну з ознак сили свого народу за логікою популярного там прислів’я: «Что русскому здорово, то немцу смерть». В міру зросійщення захоплених Москвою теренів цей дивакуватий обряд починає поширюватися і на них.

Заборона комуністами церковних відправ поза храмом унеможливила хресні ходи «на Йордан» і супровідні звичаї. Але з падінням імперії зла та приходом до церкви натовпів невоцерковлених людей із напівпоганськими уявленнями про віру, богоявленські купання раптом перейшли із категорії сумнівного ескорту в центральні елементи нової російської релігійности.

Різного роду жириновські почали демонструвати свою наготу перед телекамерами, виражаючи цим російський патріотизм і «почвенническую» причетність до народної звичаєвости. «Шарикови», що повилазили на поверхню суспільного життя, не усвідомлювали, що до революції представники суспільних еліт ніколи б не полізли прилюдно в ополонку. Публічне купання на Богоявлення перетворилося в Росії Путіна на маніфестацію національної ідентичности, одну зі «скреп», що єднають російський народ у протистоянні цивілізованому світові.

Політичні еліти України, позбавлені міцного відчуття власної національної ідентичности й обтяжені безліччю комплексів, з дивовижною недалекоглядністю включилися в цю гру. За часів Віктора Ющенка участь у хрещенському купанні стала візитівкою лояльности до київських еліт. Президента і його оточення стали наслідувати реґіональні чиновники, причому часто формально належні до «національно-демократичних» партій. І поступово купальний супровід освячення води вийшов за межі російської громади в Україні, почав, ніби ракова пухлина, заражати й ідеологічно далекі від неї середовища.

Годі й говорити, що хрещенське купання абсолютно суперечить характерові християнського свята. Адже на Богоявлення Церква вшановує акт смирення Божого Сина. Ісус Христос, не маючи жодного гріха, приходить, аби перед усіма скласти символічний акт покаяння: прийняти від Іоана Хрестителя обмивання йорданською водою.

Натомість занурення в крижану воду має продемонструвати фізичну силу, витривалість, тілесну привабливість учасника цієї гри. По суті – гри марнославства. А до неї неодноразово додається й споживання оковитої – мовляв, «щоб нагрітися».


Те саме свого часу писав і священик Юрій Юрченко:
– В старій Україні наші благочестиві предки не робили цього. Пращури мали велику побожність, шанували святиню – освячену воду, до того ж мали цноту – роздягатися привселюдно, та ще й на таке свято, вважали за ганьбу та зневагу Господнього дня.

Тепер же чимало людей не мають ані побожности, ані цноти, а священики мовчать ніби води в рот набрали. А чого? Треба знати свої побожні, правдиві християнські звичаї.

Освячена на Водохреща вода зветься “Велика Святиня“. Тож і ставитися до неї слід належним чином. Не варто ганьбити святого празника. Хто ж, маючи правдиву пошану до Господа, у святиню – освячену воду полізе напідпитку чи голяка, чи з реготом і криком, чи заради розваги і пустощів?
Розумний і благочестивий, навряд. Хіба лиш той, що має хибне розуміння того, нащо освячується водичка і як її використовувати.

І насамкінець – думка нашого сучасника, публіциста, відомого телеведучого Остапа Дроздова:
Ексгібіціоністське пірнання в ополонки – це не лише дешеве позерство, але й нав’язана російська псевдотрадиція, якої ніколи в нас не було. Не-бу-ло.   Який сенс співати осанну Томосу – і далі святкувати разом із кірілом і путіним Різдво 7 січня, а також влаштовувати “другий-третій-четвертий” святвечір? Нам треба припиняти цю шизофренію і називати її “споконвічною традицією“. Бо насправді все, що я вже котрий рік спостерігаю в січні-місяці – це сліпе святкування своєї приналежності до русского міра.
Мені доводилося чути це від дуже навіть притомних людей – буцімто міжгалактична місія України (найбіднішої країни Європи) – привнести в Європу свої традиційні цінності. У це справді вірять люди – ніби ми маємо Європу навчити колядувати до середини лютого, паралізувати пів-січня й демонструвати зайву вагу 19 січня.
Так звані “традиційні цінності” (а по суті – українізована версія русского міра), виявляється, має нести народ, який (очима європейця) закакав найродючіші чорноземи в світі, конвейєром штампує емігрантів, саботує будь-яку реформу, славиться дешевим секс-туризмом і є чемпіоном із помилок на виборах.
Поціновувачам “традицій русского міра” я би порадив дещо інше експортувати у світ. А саме: вміння «рішати» питання, запихати своїх неуків в університети, на кожних виборах вкидати потрібні бюлетені, жити на одну зарплату держслужбовця, девальвувати свою валюту в 5 разів, вестися на клоунів у політиці.
Найгірше те, що про “традиційні цінності” говорить суспільство, яке не забезпечує інвалідів елементарними пандусами, убиває бездомних собак у дідівський спосіб, змалечку націлює своїх дітей працювати в податковій і митниці, ходить до сповіді перед Паскою, придумало пісний майонез, практикує невинний побутовий антисемітизм і переконане, що звертатися до психолога – це ганьба, треба терпіти чоловіка-садиста заради дітей, геїв треба лікувати, носити яйця і сметану священикові, будуватися без документів, темношкірих називати неграми і кожного, хто до 30 років без обручки, плескати по плечу: коли ти сі нарешті вжениш?
Традиції бувають гарні і страшні, веселі і потворні, мотиваційні і образливі, мудрі і дурноваті, красиві й жахливі, актуальні й допотопні. Робити з них фетиш – сумнівна цінність. Традиція вимагає глибокого розуміння свого кореня, передісторії і семантики. Окрім селфі – чим керуються 19-січневі моржі хренові, скажіть мені? Окрім вірності москві – чим керуються апологети 7 січня?
А я б хотів, аби в моїй країні традиційними цінностями стало не пірнання в холодну воду в унісон із москалями, а прості й чудові речі: пандуси, інклюзивна освіта, повага до людської індивідуальності, культ прав людини, мандрівки світом, відірваність держави від церкви і щоденне примикання до європейського простору, а не путінського. І тоді не виникатиме потреби доводити свою українськість у дикий водний спосіб.

«ЧОРНА ПІХОТА» РПЦ НА МЕРСЕДЕСАХ НАБАГАТО ЕФЕКТИВНІША ЗА МОСКОВСЬКІ ТАНКИ

     У середині ХVII століття до московитів прийшла велика біда – почалася релігійна смута. Старі богослужбові книги стали спалювати, вводилися нові церковні обряди, прихильників старої віри піддавали анафемі та переслідуванням, тортурам і навіть стратам.  Дійшло й до повстань. Першим піднявся Соловецький монастир. Бунт був жорстоко придушений. Почалися масові страти і самоспалення. Загинули тисячі людей.

Смута виходила з самого верху – із Кремля. Затіяли її цар Олексій Михайлович (батько Петра I) і патріарх Нікон.

То якою ж вірою пожертвував Кремль? На знаменитій картині В. Сурікова «Бояриня Морозова» знатна дама, яка не захотіла переходити у нову віру, готова заради батьківської віри піти на смерть, високо піднімає руку (в кайданах) з двоперстним хресним знаменням. Але двоперстя – ознака християнської течії, яку в релігієзнавчих колах називають «несторіанство».

Доля цієї, ще не старої жінки (їй виповнилося лише 43 роки) склалася трагічно. Бояриня Морозова та її сестра, княгиня Урусова, були за наказом царя заморені голодом. Чотирнадцять їх слуг, які теж сповідували стару віру, були заживо спалені в хаті.

     Несторіани, аріани, монофізити – християнські течії, що мали велике поширення на зорі християнської ери. Аріанство в основному концентрувалася на заході (германські племена і королівства), а несторіанство поширилося на сході (аж до Китаю). Корінні розбіжності цих церков – у розумінні суті Христа. Якщо у католиків і православних Ісус вже народився Богом, то у несторіан вважається, що Христос народився і жив як людина, а святий дух зійшов на нього при хрещенні. Тобто Богом він став тільки після хрещення. Осіняючи себе двома перстами, віруючий показував, що визнає подвійну (божественну і людську) сутність Христа.

Християнство несторіанського штибу сповідували монгольські племена: меркіти, кераіти і наймани. А також уйгури, народ тюркського походження, що проживає на північному заході Китаю.  Уйгурською мовою розмовляли у ставці Батия, це була мова міжнаціонального спілкування в Золотій Орді. Уся письмова документація в орді велася саме уйгурською мовою. Хан Золотої Орди Сартак, побратим Олександра  Невського, був саме несторіанином. Несторіанство різні вищеперелічені народи сповідували ще задовго до моменту створення Золотої Орди. Після монголо-татарської навали (1237 – 1240) несторіанство утвердилося в Заліссі (межиріччі річок Оки і Москви), тобто на землях, де пізніше виникло царство Московське.

     До проведення Никонівських реформ московити протягом чотирьох століть сповідували християнство несторіанського штибу. Себе вони вважали православними, хоча їх віра істотно відрізнялася від православної або католицької (ці два християнських напрямки, що розділились у 1054 році, один до одного найближче, і мало хто з віруючих знає суть відмінностей). Але раптом сталося дещо, що змусило царя задуматися – чи відповідає прийнята в державі релігія його намірам.

То що ж трапилося? У 1653 році в Москву приїхало посольство від Богдана Хмельницького, який  шукав союзника у важкій боротьбі з Річчю Посполитою. І для царя заблищали привабливі горизонти розширення кордонів царства далеко за межі лісів і боліт. Але для захоплення і надійного закріплення територій потрібен був потужний ідеологічний базис, тобто віра. Без армії в сутанах тут ніяк не обійтися. Нав’язати віру московитів Україні, розсудили в Кремлі, навряд чи вийде – вона енергійно відбивається від католицтва, яке для неї незрівнянно ближче, ніж несторіанство. Значить, будемо переходити в їхню, «грецьку» віру – прорік Олексій Михайлович.

І Никон, не витрачаючи часу даремно, відразу ж, в 1653 році, почав свої кардинальні реформи. Перехід у нову віру спрощувався для мирян тим, що для них видимі були тільки зовнішні ознаки – деякі зміни у церковній службі та використання триперстного хрещення замість двоперстного. Богословські тонкощі для простої людини були недоступні (і сьогодні велика частина віруючих не в змозі пояснити, що таке «трійця»). Але, з іншого боку, для основної маси народу, зовнішня, обрядова сторона становила суть «батьківської» віри.

     Вже у 1653 році реформи Никона зустріли сильний опір. Відходити від дідівської віри не бажали ні священнослужителі, ні миряни. Тому в 1656 році відбувся помісний собор, на якому всі, хто хрестяться двома перстами, були оголошені єретиками і віддані прокльону. У 1667 році відбувся Великий Московський собор, який схвалив нові богослужбові книги, нові церковні обряди і одночасно наклав прокляття і анафеми на старі книги і обряди. Прихильники ж старої віри знову були оголошені єретиками.

Сам факт спалення старих книг говорить багато про що. Русь прийняла християнство, ще не розділене на православ’я і католицизм, у 988 році. В Україні та Білорусії тоді з’явилися перші богослужбові книги, які до середини XVII століття не втратили своєї актуальності. Саме такі книги і став впроваджувати Никон. А чому ж не підійшли старообрядницькі книги, яких піддали анафемі і стали спалювати? Бо вони не відповідали православним догматам: несторіанство було оголошено єрессю ще на Другому Константинопольському соборі 553 року.

У 451 році, на Халкідонському Вселенському соборі, коли було засуджено монофізитство і прийнято двоперстне хресне знамення, несторіанство формально ще не вважалося єрессю. З середини XV століття в православ’ї стали використовувати триперстне знамення, яке в Україні пройшло зовсім безболісно, ​​тому що українські парафії входили в систему Константинопольського патріархату. Відлучені ж і прокляті православною церквою несторіани ніяк не відреагували на ці зміни і продовжували хреститися двома перстами. Але через 200 років політична ситуація змінилася, і московська церква стала змушувати переходити своїх прихожан до  триперстного знамення.

У 1681 році відбувся помісний собор Московської церкви, який для подолання народного опору переходу на «грецьку» віру просив царя про страти і спалення старообрядницьких церков, монастирів, книг і, природно, самих непокірних віруючих. У 1682 році відбулася показова масова страта прихильників старої віри. У хаті було заживо спалено кілька людей. У 1685 році, за царівни Софії вийшов спеціальний звід законів, так звані «дванадцять статей», на основі яких творилася дика розправа над нещасними старовірами.

Не обійшлося і без ідеологічного забезпечення. Друкувалися від імені старообрядницьких богословів провокативні книги, за які потім страчували реальних старовірів. У 1686 році виявилася вдалою зовнішньополітична махінація Московської церкви – отримали, нібито, всі права на Київську митрополію. Тодішній Вселенський Патріарх в умовах Османської імперії мав статус державного чиновника. Добре «підмазані» султанські вельможі натиснули на Вселенського Патріарха і той поступився зовсім небагато, поставивши підпис під якимось документом. Однак московити на підставі цієї маленької поступки захопили усе!

    Війна зі старовірами важко відбилася на Московії: великі людські втрати, колосальні економічні проблеми, розкол серед християн. Ще в ХІХ столітті (через 200 років після Никонівських реформ!) старовірами залишалися більше 30% етнічних росіян, яких обмежували у правах і всіляко переслідували.

Якби у Кремлі в ХVII столітті не побачили перспектив на створення великої імперії, то, швидше за все, московити залишалися б і донині монолітною релігійною масою, об’єднаною навколо своєї старообрядницької церкви. Ця церква вважалася б єретичною щодо інших течій християнства. Адже і сьогодні прекрасно почуває себе Вірменська апостольська церква! А вона ще більше відрізняється від інших християнських церков, тому що є монофізитською.

Зате, помінявши свою стару віру на православну, московити змогли отримати контроль над православними людьми в Україні, Білорусі, Молдові, Грузії. Відразу ж після захоплення чергової території там з’являлися російські попи, підпорядковували собі місцеві православні церкви. Це було вкрай необхідно для функціонування імперії. Зокрема, підпорядкована Москві церква зіграла значну роль у поразці Мазепи. Після повторного  захоплення Західної України (1944 р) у «бій» була кинута нещодавно відроджена Сталіним Російська православна церква…

Грубий примус до переходу в іншу віру позначився украй негативним чином на релігійності росіян. Більшість населення, побоюючись за своє життя і майно, змушені були формально визнати “грецьку” віру. Але ставлення до нової віри і священиків стало досить прохолодним. Навіть у казках попи стали негативними героями і об’єктами глузувань. Наприклад, пушкінська казка “Про попа і працівника його балду”. Схожа історія трапилася з чехами, які, на відміну від своїх сусідів, поляків, палких католиків, є на сьогодні найбільш атеїстичним народом в Європі. Причиною є жорстке нав’язування чехам, прихильникам протестантизму (“чашники”) католицької версії християнства після поразки у 30-річній війні. Реакція народу була природною – відторгнення нав’язуваної релігії.

Після розвалу Російської імперії, зазнавши спершу жорстокого ставлення з боку комуністичного режиму, російська церква пішла до нього на службу за першим же покликом, як тільки для неї знайшлася робота у нових господарів. Нова робота, нові умови – але мета колишня: комуністичній імперії знадобилося військо у сутанах, як і 300 років тому.

Мапа старообрядницьких поселень у Московській губернії, 1871 рік.

Сьогодні РПЦ є важливою складовою путінського «русского міра». Ось тільки завдання у Російської Православної церкви тепер стали зовнішньополітичні. РПЦ діє там, куди не можуть дістатися російські танки. Причому діє набагато ефективніше за танки. Позначається більш ніж трьохсотлітній досвід. До діяльності цієї «чорної піхоти» на мерседесах треба ставитися дуже уважно і завжди бути напоготові.

Анатолій ПОНОМАРЕНКО

ПОМИЛКИ СТОЛІТНЬОЇ ДАВНИНИ, ЩО ЇХ ЖИТТЄВО ВАЖЛИВО НЕ ПОВТОРИТИ ЗАРАЗ

Сьогодні одразу кілька людей задали питання – так, а що це за помилки столітньої давнини, що їх життєво важливо не повторити зараз? Напевно, грунтовніше можуть дати відповідь науковці, – вислювлю своє враження… Можливо, не щодо помилок, бо там – хмара, а скоріше – порад, з огляду на помилки, котрі були:

  1. НІЯКИХ ІЛЮЗІЙ! Центральна Рада не наважувалася на різкі рухи і мала ілюзію, що Україні досить автономії в складі великої Росії, і знадобилося аж 4 універсали, щоб до панів політиків дійшло: Росія ворог. Дійшло надо пізно. Та ж ілюзія була у Скоропадського. Отже, Росія – ворог. Володимиро-Суздальске князівство, Московське князівство, Російська імперія, РСФСР, СРСР, Російська Федерація… як би не називалася – завжди була, є і буде нам ворогом. Чому? Бо на дух не переварює українську окремішність.
  2. НЕ СПОДІВАЙСЯ НА КОГОСЬ. Наївні версії, що можна єднатися із білими проти червоних, із німцями проти росіян, із поляками проти росіян, чекати розуміння Антанти – зло. У них свої інтереси, і їхні інтереси не обов’язково і не завжди дорівнюють нашим. Безручко врятував Польщу від червоного наступу, Польща зрадила угоду з Україною і уклала Ризький мир. Чому? Бо в якийсь момент Польщі її інтерес переважив силу угоди з Україною. Життя потім Польщу покарало, але нам від того не краще…
  3. ПОКИНЬ ВЗАЄМОПОБОРЮВАННЯ! Особисті амбіції, бажання потримати булаву, довести, що ти рулитимеш краще – зло. Тільки єдність довкола спільної справи, спільних ідей є квитком в завтра. Перші Визвольні Змагання зазнали краху через ТОТАЛЬНУ взаємну недовіру українців один до одного! Краще повільніше, але разом і фундаментально, аніж бігом, поверхнево, усі в різні боки і до першого вітру.
  4. ГНОБИ ПОПУЛІЗМ І ДЕМАГОГІЮ! Бажання Центральної Ради не мати армію, бо це зайве… бажання Петлюри завалити Скоропадського, бажання УГА вбачати страшнішим ворогом соціалістів, аніж білогвардійців, бажання Директорії ставити ліво-революційність вище за українськість – смертельно. Рідний наївний популізм робив нас беззахисними. Більшовики валили українське військо зсередини демагогією…
  5. СОЦІАЛІЗМ – ЗЛО. Ліваки і тільки ліваки, котрі знаходилися при владі на хвилі загальних революційних коливань, винні, що проект «Україна» зазнав фіаско під зовнішнім впливом. Лівий соціальний популізм, обіцянки халяви, роздача будь-чого запросто так – підрив країни. Той, хто це робить – ворожа курва. Українці слабі на бажання щось урвати нахаляву, це один із найбільших наших гріхів, котрий треба випалювати розпеченим залізом. Порятунок України в діалозі і змаганні центристів та консерваторів.
  6. ФАХОВІСТЬ ВАЖЛИВІША ЗА ПАРТІЙНІСТЬ. В часи, коли на посадах мали бути кваліфіковані менеджери або виконавці, ліваки призначали соратників по соціалістичному божевіллю. А коли було інакше – Скоропадський спробував призначати тих, кого вважав фахівцями – призначення вважалися зрадою, бо не вкладалися в революційне кліше. Через недостатню революційність була страчена ціла низка талановитих офіцерів, зокрема Болбочан. І те, що він корисний країні, нікого не збентежило.
  7. АРМІЯ – ГАРАНТ ІСНУВАННЯ КРАЇНИ. Військо і тільки військо є запорукою потужної України. Якби в 1917 році соціал-популісти почали будувати військо і доручили цей процес профі (а вони були), у 1920 році ситуація розвивалася б краще для нас, і 1921 рік не став катастрофою. Армія України має бути максимально великою для захисту з усіх боків. Вороги можуть бути скрізь і, про всяк випадок, до цього треба бути готовими. Армія має спиратися на потужний оборонний комплекс, щоб не довелося купувати набої у Румунії за цукор. Армія має бути максимально ідеологічно лояльна до українства. Ніякого соціалізму, совка і інших марень. Коли ворог не може здолати нас в бою, він діяв, діє і буде діяти пропагандою і агітацією з середини.
  8. УКРАЇНСЬКА ПРОПАГАНДА МАЄ БУТИ. Скоропадський бачив наскільки потужною є сила слова, коли політики розігнаної Центральної Ради заходилися дискредитувати Українську Державу і його особисто. Скоропадський розумів, що потрібна контрпропаганда і ідеологічна робота – не встиг. Лише ідейно потужні підрозділи українського війська змогли зберегти вірність країні і були змушені закінчити життя в еміграції. Пішли, але не зрадили ідею – Україну.
  9. ПРОСВІТНИЦТВО І ЗНАННЯ – КАПІТАЛЬНИЙ УДАР ПРОТИ ЗРОСІЙЩЕННЯ І ПОЛОНІЗАЦІЇ. Українці в масі не розуміють, що таке Україна, її історію, місце і роль в Європі. Не навчені. В масі українці політично малоосвічені. Не маючи досвіду існування розгалуженої політичної системи, українці ведуться на тих, хто гучніше і яскравіше говорить, не занурюючись в суть сказаного. Цим користуються пройдисвіти.
  10. ЗНЕВІРА У СЕБЕ. Українці швидко опускають руки і впадають у всепропадницькі настрої. «Нас зливають» – не сучасно ноу-хау, 100 років тому було те саме. Разом із тим, ті, хто вірили в себе і не ламалися попри все, ставали легендами – перший зимовий похід, Холодний Яр, тощо… Ти програв бій тоді, коли ти не віриш у перемогу. Є сили – біжи до мети, стомився – йди до мети, не можеш йти – повзи до мети, не можеш повзти – ляг і лежи в бік мети…. Відпочинеш – знову побіжиш. Опустиш руки і складеш зброю, знай – попереду в тебе Голодомор, Розстріляне Відродження, ГУЛАГ, депортація, русифікація…
  11. ЕМОЦІЇ – ЗЛО. Лише холодною головою можна зрозуміти, в якому ти стані і що далі робити. Українці емоційні, і саме це використовують популісти і ворог, щоби вивести нас із рівноваги. Коли ми втрачаємо рівновагу, ми втрачаємо пильність, починаємо вірити тим, кому не варто.
  12. НЕ ЧЕКАЙ РЕЗУЛЬТАТ ЗАВТРА. Емоційна нетерплячка – невміння грати в довгу. Ми хочемо результати очевидні і вже зараз. Якщо ми це не бачимо, ми впадаємо у відчай, припиняємо вірити в себе і покидаємо боротьбу за свою країну. Саме тому українці піддавалися на більшовистську агітацію – бачили безлад своєї влади і починали думати, що може чужа влада буде краще. Перевірили? Не буде. Що складніша задача, то довше досягати результату. Ті, хто чітко бачив мету, не складали зброю все життя. І саме ті, хто на чужині все життя вірив в Україну, змогли дочекатися відродження незалежності.
  13. ГРАТИ В ДОВГУ. Капітальні речі будуються довго, але і стоятимуть віки. Капітальні процеси – це системні процеси. Системні процеси потребують програмного мислення і багатоступеневого планування. Вирішувати тільки сьогодні на завтра – зло. Треба чітко розуміти дії свої і ворога на кілька, а краще десятки кроків вперед. Невміння стратегічно мислити, зважаючи на обставини, призвело до неправильних пріорітетів і Центральної Ради, Української Держави і Директорії. Це особливо важливо, коли мова йде про реформи. Це кричуще важливо, коли мова йде про формування візії, якою має бути країна і як цього досягти. 100 років тому це не подужали. 100 років ми це розгрібаємо.
  14. УКРАЇНА ПОНАД УСЕ, це проста формула – не питай, що країна зробила для тебе, скажи, що ти зробив для країни. Робитимеш друге, отримаєш перше.

 

Віталій ГАЙДУКЕВИЧ

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України