• Сьогодні: Понеділок, Листопад 19, 2018
Інфо ПС

У ЛЮДСТВА ЩЕ Є ШАНС…

Згідно з доповіддю Міжурядової групи експертів по зміні клімату (МГЕЗК), проблему глобальних змін клімату більше не можна відкладати на потім. Діяти треба прямо зараз – інакше непоправної шкоди для екосистем планети може бути завдано вже до 2030-го року, тобто через 12 років.

“В Паризькій угоді поставлена мета утримати глобальне підвищення середніх температур на рівні 1,5 градуси Цельсія порівняно з доіндустріальним рівнем. Проте людство впевнено рухається до позначки в 3 градуси“, – йдеться в повідомленні BBC.

У доповіді наголошується, що щоб утриматися в заявлених рамках, потрібні швидкі, масштабні і безпрецедентні зміни у всіх аспектах життя суспільства. Це буде коштувати дуже і дуже дорого. Проте все ще можливо.

Крім того, людству необхідно кардинально переглянути принципи землекористування, сільського господарства, містобудування та промисловості в цілому.

“Кардинальні зміни повинні статися у житті кожного з нас. Нам доведеться споживати значно менше м’яса, масла, сиру і молока, а також інших продуктів тваринного походження, повністю перейти на електричні автомобілі, практично відмовитися від подорожей  повітрям“, – йдеться в повідомленні.

Щоб утриматися у визначених рамках  і повністю реформувати енергетичну систему, потрібно приблизно 2,5% від сукупного світового ВВП або в абсолютних цифрах – по 2,4 трлн доларів щорічно протягом 20 років. І навіть у разі, якщо ці гроші знайдуться, людству доведеться придумати додаткові способи витягувати з атмосфери надлишки парникових газів і навічно захоронювати їх під землею.

ІСТОРІЯ ЦИКЛІЧНА, АЛЕ ЧОМУСЬ ВОНА НІЧОМУ НЕ ВЧИТЬ ТИХ, У КОГО ЗРИВАЄ ДАХ ВІД НЕОБМЕЖЕНОЇ ВЛАДИ

Справжня подруга України і українців, соратниця екс-Президента Грузії Михайла Саакашвілі – Даля Грібаускайте показала Президенту України червону папочку з офшорними рахунками топ українських чиновників, в тому числі і Петра Порошенка, повідомляє Elise Journal.

За словами обізнаних людей, Даля показала Петру Порошенку копії розвідданих фінансової розвідки США, в яких повністю розписані схеми і офшорні рахунки від Яценюка до Порошенка.

Даля наполягала на тому, щоб Петро Порошенко не заважав створенню антикорупційного суду.

Варто зазначити, що прямої розмови про Саакашвілі не було, проте були натяки, що Янукович теж так робив і закінчив дуже і дуже погано.

За словами оточення Саакашвілі, після цього Порошенко кілька годин спілкувався телефоном із Луценком, Яценюком і Аваковим.

Тим часом повідомляється, що ФБР і фінансова розвідка США впритул наблизилася до Петра Порошенка і його оточення.

Екс-нардеп від «Батьківщини» Андрій Сенченко заявив в  ефірі  ZIK про документації ФБР діяльності основних українських корупціонерів. При цьому він підкреслив: відставка Єгора Соболєва з посади голови антикорупційного комітету Ради свідчить про те, що  президенту набридло грати в боротьбу з корупцією  – «Петру Порошенко набридло грати в боротьбу з корупцією. Ця зміна курсу. Це все продемонстровано діями щодо керівництва комітету, НАБУ і САП. Навіть те, що Україна вустами Генерального прокурора огризнулася до ФБР».

Тим часом повідомляється, що виконавчий директор «Центру протидії корупції» Дар’я Каленюк заявила на  своїй сторінці в Facebook про ініціювання перевірки розміщених на Заході активів Петра Порошенка, Юрія  Луценка та інших українських топ-чиновників.

При цьому вона нагадала, що в грудні 2013 року «так само просила країни ЄС і США морозити рахунки Януковичів» – «І спочатку ніхто не вірив, що це можливо. Історія циклічна. І чомусь вона нічому не вчить тих, у кого зриває дах від необмеженої влади».

МИ ПЛАТИМО ЗА ГАЗ НАВІТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ТАК ЗВАНА «РИНКОВА» ЦІНА

Можливо дехто хотів би почути від мене: «Ніякого підвищення цін на газ. Газ має роздаватися безплатно» чи «IMF, get away! Забирайся з України і не нав’язуй нам цінових рішень!»
Але я не скажу ні першого, ні другого.
Перш за все. А скільки ми платили за газ до останнього підвищення? Якщо хтось вважає, що 7 тис. грн (округлюю) за тисячу кубометрів, то це не більше за гарну, солодку, але ілюзію. Ми завжди платили і платимо за газ реальну ціну. І коли це було 450 доларів, і коли це 304 долари (у вересні 2018 р. на кордоні). Просто ми платили і продовжуємо платити другу частину вартості такими болотистими манівцями, що тільки чортам там добре водиться. Бо там ходить та невидима частина ціни, яку ми чомусь вважаємо, платить хтось інший, але не ми.
Та це далеко не так. Невидиму частину оплати робить бюджет. Інколи бачити і розуміти це легше, бо це відбувається прямо. Часто це відбувається складніше – через доходи публічної компанії «Нафтогаз України», які все одно зав’язуються на бюджет. Бо публічна, як і бюджет, належить усім нам, українській громаді. Варто пригадати у зв’язку з цим 104 млрд. грн. наших грошей, які довелося сплатити бюджету компанії у 2015 р. І це «гріхи» не тільки цього року, а й багатьох попередніх років.
У наших головах ніяк не може зачепитися думка, що бюджет формується тільки з нашої кишені. Ми чомусь думаємо, що це відбувається тільки через прибутковий податок. А це далеко не єдиний канал. Виключним платником такого джерела казни, як ПДВ (і не тільки), є кишеня громадян. Бо це – спеціальна надбавка до ціни конкретного товару. А нема подібних думок у наших головах, мабуть тому, що сплачуючи за хліб, ми розуміємо, що оплачуємо. Але сплачуючи додатково ПДВ при купівлі хліба, ми не знаємо, за що платимо – за оборону, освіту, медицину чи за той же газ, бо гроші потрапляють спочатку у спільну бочку, що бюджетом зветься.
Таким чином, ми завжди платили, платимо і будемо сповна платити за газ. Просто одну частину ми платимо самі, а другу – спільно, громадою. У кінцевому рахунку ми платимо за газ навіть більше, ніж так звана ринкова ціна купівлі, бо в тихому болоті чорти добре бенкетують.
Друге. Чи виправдана система багатоканальної оплати газу? Або поставимо це питання у іншій площині. Саме: чи повинні ми з нашої спільної бочки підтримувати усіх, чи тільки тих, кому найважче. У мене таке питання ніколи не викликало роздвоєння особистості. Я розумію політику, коли підтримують саме найбідніших. Коли ж це роблять ціною, то гроші потрапляють у кишені і тих, для кого річна оплата газу – це один похід у ресторан.    Більше того, перевагу якраз отримують ті, хто більше споживає газу. А це не найбідніші. Унікальний варіант соціальної політики. Може, сходимо до церкви і згадаємо, кого з ближніх треба підтримати, кому допомагати?
Третє. Наявність двох цін на газ, що відрізняються майже на 4 тис.грн. за тисячу кубометрів – це клондайк для зловживань і корупції. Достатньо, щоб дешевший газ потрапив туди, де мали б платити значно вищу ціну. Облік у нас – краще не буває. Чи ми віримо в чесних чиновників, які щодня і щогодини контролюватимуть грошово-газові потоки, вбиваючи у зародку спокусу спокійно дивитися, як поруч рікою течуть чиїсь гроші (бо ми ніяк не хочемо сприйняти бюджет як свій, а не чийсь, чужий)?
Четверте. Постачання газу для населення, виробникам тепла і гарячої води сьогодні монополізовано, його продаж здійснює одна компанія. А цей ринок має стати конкурентним. І споживачі повинні отримати можливість обирати постачальника, того, хто пропонує кращі умови. Це неможливо зробити, коли діють різні правила формування цін. З необхідності формування конкурентного ринку випливає і потреба у монетизації субсидії.
Два заключних моменти.
Перший. Дуже важливо задіяти добре працюючу систему підтримки найбідніших, оперативно реагуючи на збої, що виникають.
Другий. Український газ. За наявних рішень доходи видобувних компаній просто непристойні. Ними мали б поділитися із суспільством. І не в тих розмірах, у яких це відбувається зараз. У секторі генерується дохід, який достатній і для масштабних інвестицій у газовидобуток і для значно більших надходжень в українську казну. Не раз піднімав цю проблему на різних рівнях. Мене не чують.
І насамкінець. Навіщо я все це пишу? Може краще повернутися до: «Go home, IMF». Як просто і зрозуміло, на відміну від моїх, можливо не таких уже й простих пояснень. Багатьом це просте «забирайтесь» сподобається. І головне – мізки не треба напружувати.
Але так розмовляють з електоратом. Я розмовляю з громадянами.

Віктор Пинзеник

ТА ТО Ж НАША ЗЕМЛЯ! ВІДДАВНА КАЗАЛИ: «ЗНАЙ, ЛЯШЕ, ПО ВЕПР – НАШЕ»

На фото: депортація холмщаків 1915 року.

Доки жити буду – пам’ятати буду той ясний осінній день. Худа кляча тягне напівпорожнього воза. Мати й сестричка сидять ззаду, а на передку – я. За фурмана. Мені цікаво. І навіть чомусь весело. Щоправда, доти, доки не переводжу погляд убік батька.

Батько, поклавши долоню на ключицю, йде біля воза. Батькові всього-на-всього під сорок, а він уже горбатий. Горбатий від горя. Помічаю, що відвертає від мене обличчя.
Лишень пізніше я зрозумію його. Чоловік уже вдруге покидає рідну землю. Вперше – 1915 року, якраз у моєму віці. Може, так само, як і я, сидів на передку воза на початку своєї важкої дороги аж у Тамбовську губернію в село Лозову, здається, Іванівського району. Там, щоб вижити, мусив пасти вівці у «барина», а потому розпалювати піч у школі й «носити воду школярам». Та ще й вчитися. Хлопчина той сяк-так знав українську мову, а тут одразу ж довелося вивчати зовсім невідому йому «кацапську». І невзабарі стати першим учнем у школі. Збаламучені революцією вчителі пророкували Єгору (так хлопчину називали в селі) успішну кар’єру, але мій дід Петро рвався додому, на рідну Холмщину і залишити напівсироту-сина на чужині не відважився.
У рідному селі чекала спалена хата, і він розмістив багатодітну сім’ю в церковній дзвіниці на цілу зиму. Одначе влітку відомий на всю округу столяр збудував біля крижової дороги нову хату і завів разом із другою дружиною п’ятьох синів до неї.
Гірше спіткало сім’ю Василя Вовчука – залишив у чужій землі п’ятеро дітей, а з чотирма вернувся у рідні Стрільці – поміж них виділялася карими очима та проворними руками Гандзя, в майбутньому – моя мати.
…Батько мав що згадати. І як банда кракусів безкарно гуляла українськими селами, розпорюючи подушки і пускаючи за вітром пір’я, б’ючи вікна і заливаючи керосином борошно; і як церкву, яка стояла в селі віддавна, у липні 1938 року розвалили; і нарешті, як палили першим на Холмщині його рідне село, де за переказами король Данило збудував по лінії Стрільці-Ратиборовичі заслін (заставу) від азійських ординців.
І ось тобі друге виселення. Про це сьогодні засвідчує сухою канцелярською мовою документ: «Наряду с проведением массово-разъяснительной работы немедленно же наши районные уполномоченные приступили до самой эвакуации. Уже 1 ноября 1944 года был отправлен первый эшелон с эвакуированными из села Стрельцы Грубешовского района, состоявший из 26 вагонов, в которых было отправлено 78 хозяйств, насчитывающих 290 человек. Эшелон был отправлен со станции Владимир-Волынский на станцию Ново-Хортица Запорожской области». (ЦДА ГОУ, фонд 1, опис 23, справа 4356).
Що ж то за «массово-разъяснительная работа»? Вона зводилася до того, щоб загітувати нас переселитися в СРСР. Обіцяли щасливе життя, але люди не дуже вірили, бо перед тим, у 1939-му, дехто вже встиг побувати в «совіцькому раю» і ледь ноги з нього виніс. Серед них – і мій допитливий дядько Володимир Струцюк, який був не проти, аби наш пан поділився своїм майном із бідними односельцями. Одначе дядькові політичні симпатії не знайшли відгуку на Житомирщині, і він ледь вирвався з рук більшовицьких опричників.
Згодом «массово-разъяснительная» набрала інших форм, відверто погрозливих. «Районные уполномоченные» заявили, що після відходу радянських військ поляки передушать нас. Власне, в цьому ми й не дуже сумнівалися. Досвід підказував, що такий варіант можливий. Дехто намагався уточнити: «Та то ж наша земля. Віддавна казали: Знай, ляше, по Вепр – наше». Агітатори тільки посміхалися: «Так решили за нас». «А хто решив?» – дехто допитувався. І знову тільки посміхалися.
…Батько мав що згадати. А на горбі, навпроти панського двору, ще раз оглянувся на село. Я зробив те саме. Чомусь захотілося запам’ятати Стрільці на все життя. Запам’ятати уже без старенької церкви й рідної хати, з обпаленою черешнею, що усе далі віддалялася від мене, як і моє обпалене лихоліттям дитинство.


Уже в лісі я зліз із воза й пішов поряд батька. Я ніби заступився батьком од того лісу. Як виявилося – недарма. На нас мала напасти банда Яна Сватка. Але їй завадив загін Холмської самооборони. Він супроводжував нас на відстані пострілу до самого Бугу. Перед Бугом стрільці самооборони повернули назад: аби не потрапити на очі отим «уполномоченным». Хлопці розуміли, що так звані українські буржуазні націоналісти не мають права виявити свої симпатії до нас, бо можуть лише посприяти тому, що пункт нашого остаточного призначення виявиться не в Ново-Хортиці, а значно далі – приміром, за хребтом Уралу.
У Володимирі-Волинському ми скиталися декілька днів на рампі. Йшов дощ, не було куди сховатися. А як вигулькнуло сонце – дуже зраділи: нарешті благенький одяг просохне. Не відаю чому, та запам’ятався луг навпроти вокзалу, а на ньому мій ровесник, який ішов і на весь луг заводив:
Стели, стели, Марино, перину
Я до тебе спать прийду!
Може, тому, що дуже хотілося спати. Та ще й на перині! Мелодія цієї пісні – понині в моїх вухах. Це чи не найсвітліше осоння в пам’яті мого вигнанства.
Уже з напіврозбитого товарняка звернув увагу на велику кількість підбитих літаків. Особливо під Києвом. І Дніпро запам’ятав. Широкий і могутній. Справді, рідко яка птаха долетить до його середини.
Згодом до тієї ріки я часто бігав, перепливав на острів Хортицю, блукав по ньому. Зрозуміло, тоді багато чого не знав з героїчної звитяги того острова. І все ж козацький слід у душі вигнанця-холмщака він залишив назавше.
У німецькому селі Новослобідка Верхнє-Хортицького району ми мешкали до червня 1946-року.
Наближався страшенний голод. Властиво, він уже гуляв по наддніпрянських селах. Але не лишень він нас лякав. Пам’ятаю, холмщаки колядували:
Нова радість стала, яка не бувала,
Звізда ясна на чужині нам вже не засяла.
У колгоспі все було не так. І наші люди не сприйняли колгоспу. Батько зібрався на Волинь. «Звідти ближче до Стрільців», – казав. А як від’їжджав, то й мене взяв із собою. Мати витирала очі краєчком хустини: «Ви хоч не забудьте за нами приїхати».
Тепер уже і я мав що згадати. А згодом навіть написав такі рядки:
Як ти живеш, село моє?
Як маєшся за синім Бугом?
Як небо там твоє жиє?
Із Богом чи уже без Бога?
Як спочива мій родовід
на цвинтарному хрестоносці?
Як мій прапрадід, прадід, дід?
Не вивернуто їхні кості?
Нещодавно я побував у рідному селі і можу відповісти: то як і з якого боку підходити до кладовища. В першу чергу на цвинтарі кидається у вічі сміттєзвалище.

Йосип Струцюк

ЯВОРІВСЬКИЙ ЕНЕРГООСТРІВ

       У межах ХVIII Міжнародного економічного форуму, що триватиме на Львівщині упродовж 1-2 листопада, відкриють нову сонячну електростанцію.

Потужність сонячної електростанції “Енергопарк Яворів” – 36 МВТ.

Перша черга сонячної електростанції “Яворів-1” розташована в с.Терновиця Яворівського р-ну.   Електростанція займає площу 75 га, на якій розташовано понад 134 тисячі фотоелектричних панелей, трансформатор та підстанція 110-10-10 кВ потужністю 62 МВА для постачання електроенергії в мережу об’єднаної енергосистеми України.

В рік електростанція генеруватиме 41,251 млн кВт/год електроенергії.

Обсяг інвестицій 34 мільйони євро, з яких 70% є коштами Європейського банку реконструкції та розвитку.

 

Прес-служба ЛОДА

МИ МОЖЕМО СИСТЕМНО ЗМІНИТИ УКРАЇНУ БЕЗ «революцій, бунтів і повстань» (В.Симоненко), А СИСТЕМНОЮ РОБОТОЮ

Голодомори 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років були спланованими акціями тоталітарного режиму, встановленого більшовиками на чолі з Леніном, а потім Сталіном. Особливо цинічним і страшним був Голодомор 1932–1933 року.

Хоча названі голодомори є історично встановленими фактами і подіями, як явища вони ще мало досліджені, і напевно було б доцільним навіть створення в Україні Інституту Голодомору – науково-дослідної структури, завданням якої було б зосередитися на студіюванні цих злочинів більшовицько-комуністичного режиму в СРСР.

Хоч пострадянська Україна й продовжує жити в умовах тієї ж радянської влади, яка є становим хребтом авторитарно-тоталітарного устрою й адміністративно-командного способу урядування, скорочення кількості й зубожіння населення за роки незалежності в Україні, безумовно, має якийсь зв’язок з тенденціями розвитку постгеноцидного суспільства, але навряд чи можна ці тенденції ставити виключно у пряму залежність і в один ряд із подіями вказаних вище часових відтинків.

Справді, в останні чотири роки темпи скорочення населення і його зубожіння прискорилися. Ця тенденція є закономірним явищем процесів, про які я нещодавно написав у нотатках «Хто винен? Що робити?» (див.: ХТО ВИНЕН? ЩО РОБИТИ? – https://volodymyrivanenko.com/2018/10/24/%d1%85%d1%82%d0%be-%d0%b2%d0%b8%d0%bd%d0%b5%d0%bd-%d1%89%d0%be-%d1%80%d0%be%d0%b1%d0%b8%d1%82%d0%b8/).

Упродовж усіх років незалежності, власне, починаючи від найвищого за всю історію України прояву свободи слова і свободи зібрань (1989–1992 роки) і закінчуючи нинішніми, зокрема – свободою переміщення (безвізовий виїзд до ЄС та Канади), українське суспільство має достатньо можливостей для консолідації здорових сил для усвідомлення, осмислення можливостей і випрацювання шляхів із того становища, в якому опинилася Україна.

Якби ці сили проявилися, згуртувалися й набрали критичну масу, взялися за піднесення національної свідомості й громадянської зрілості/відповідальності усього суспільства, запропонували широкому загалові програму системних змін, Україна напевно вийшла б із кризи через демократичні виборчі процеси.

Такий шанс був ув України у 2004–2005 та 2013–2014 роках. Але ні перший, ні другий Майдан не став поштовхом до системних змін, як не стали й події 1989–1991 років.

Голодомори початку 20-х і 30-х та середини 40-х років були наслідком невдалих спроб українського державотворення 1917–1921 років. Озираючись в історію, ми маємо достатньо підстав вважати себе жертвами зовнішніх чинників.

За нинішніх умов багатомільйонній нації продовжувати позиціонувати себе як жертву зовнішніх чинників є безглуздям. Зверніть увагу на справді разючу відмінність: сто років тому Україна не змогла протистояти натискові з боку Росії і була завойована, поневолена й виморена Голодоморами. Чотири роки тому, незважаючи на такі ж несприятливі обставини, Україна зупинила агресора й досить міцно тримає оборону.

Отже, щось таки змінилося і змінюється в українському суспільстві. В Україні зареєстровані сотні політичних партій і напевно тисячі й тисячі громадських організацій і рухів. Свободу зібрань і свободу слова формально ніхто не обмежує: збирайтесь мітингуйте чи дискутуйте, створюйте нові ЗМІ чи роздавайте листівки і т.ін. Головне ж – громадяни України мають повні права й достатньо можливостей проявити свою волю під час виборів.

Звичайно, є в Україні сили, які діють не в інтересах суспільства, що відбивається на становищі пересічних громадян. Проблема не в тому, що ці сили узурпували владу й господарюють в економіці країни, висотуючи з населення усе, що можна висотати.

     Проблема в тому, що активна частина суспільства усе ще наївно сподівається на реформування, на ремонт тих механізмів функціонування суспільства й держави, які упродовж десятиліть радянської влади засвідчували свою неефективність, витрачають зусилля на явно ситуативні підходи до розв‘язання проблем, які повсякчас засвідчують свою непродуктивність.

Візьміть боротьбу з корупцією. Усі зусилля і суспільства, і влади (держави) спрямовані виключно на боротьбу з наслідками, а про викорінення причин ніхто навіть і не думає.

Візьміть декомунізацію. Усі зусилля і суспільства, і держави спрямовані на знищення пам‘ятників та зміни топоніміки часів тоталітарного минулого, але про викорінення радянщини із ментальності, свідомості й підсвідомості громадян України ніхто й не думає.

Нарешті, візьміть мовне питання. Скільки енергії і суспільства, і держави витрачено й витрачається на захист і поширення застосування української мови (чого варті, наприклад, боротьба з російськомовними маргіналами та закони про освіту й квотування в телерадіомовленні), але ніхто не хоче думати про здійснення глибинної, сутнісної українізації.

З якого боку і до якого аспекту життя суспільства, процесів націєтворення й державотворення не підійти, стає очевидним, що УКРАЇНА ПОТРЕБУЄ СИСТЕМНИХ ЗМІН (див.: https://www.facebook.com/UkraineSystemChange/).    Номенклатура, яка трансформувалася в олігархію, як я вже писав, безумовно, не зацікавлена в таких змінах, і вона робила, робить і буде робити усе для того, щоб утриматися на командних висотах і контролювати суспільство й визискувати народ.

Але це не повинно бути причиною і приводом проголошення суспільства, народу жертвою зовнішніх чинників та апелювати до ООН чи світового співтовариства про захист від тих, кого це суспільство само ж і приводить до влади, кожних п‘ять років продовжуючи наступати на одні й ті ж граблі.

Притомному прошарку українського суспільства час уже усвідомити й зрозуміти НАГАЛЬНІСТЬ СИСТЕМНИХ ЗМІН і зайнятися осмисленням ідеї, випрацюванням проектів та підготовкою до втілення в життя цих системних змін.

Дехто закидає мені, що я закликаю до революції чи навіть перевороту, які зазвичай призводять до масових жертв. Будучи прихильником і промоутером ідеї системних змін упродовж десятків років – від часу горбачовської перебудови й розпаду СРСР, я ніколи жодним словом, навіть жартома, не обмовився про можливість чи доцільність силової зміни системи, бо я свідомий того, що це дорога в нікуди. Інша справа – захист уже досягнутих результатів успішних змін і успішного розвитку.

Нам ніщо не заважає створити рух за українізацію, всеукраїнський козацький рух (рух за відродження національних традицій і звичаїв), рух світового українства, україноцентричну мережу ЗМІ, а відтак і потужну політичну силу, яка очолить підготовку і реалізацію системних змін.

Але для початку нам потрібно створити ініціативні групи інтелектуалів та громадських активістів, які розуміють важливість системних змін і які можуть невідкладно узятися до роботи. Без емоцій, без демагогії, без політичної тріскотні і, звичайно ж, без позиціонування себе як жертви.

Ми можемо системно змінити Україну без «революцій, бунтів і повстань» (В. Симоненко) і, ясна річ, без допомоги ООН, інших зовнішніх сил чи спортлото, як оце пропонує Анатолій Трофименко (Анатолій Трофименко: Звернення до Генерального Секретаря ООН Антоніу Гутерріш з приводу створення штучного голодомору і геноциду в сьогодняшній Україні – https://sveola.blogspot.com/2017/04/blog-post_10.html), а СИСТЕМНОЮ РОБОТОЮ.

 

Володимир ІВАНЕНКО

Український Університет

Міжнародна Фундація Лідерства

Українська Світова Інформаційна Мережа

Лукаві провідники нижчих міських каст колись спокусили люд Стрийський – cказали їм, що є така штука – «господарка».

Не сказали, що за «господарку» хтось має платити.

Міські народники в цьому напрямку попрацювали фундаментально.

З низькими бажаннями стрийського обивателя потрібно було вести системну роботу, аби нарешті навчити людей годитися на менше.

Їм це вдалося…

Сьогодні кожен депутат, який не стелить бруківку чи не латає ями – нездалий мандатарій.

І не важливо, які соціальні чи економічні ініціативи ти втілив, скільки проектів рішень, справді важливих для життєдіяльності муніципалітету, написав чи реалізував: якщо ти – не в «господарці», ти – не в «темі»!

Олег ФИЛИК

КОЛИ І ЧИ ПРИЙДУТЬ ВЗАГАЛІ КОЛЕКТОРИ І СУДОВІ ВИКОНАВЦІ ДО БОРЖНИКІВ-ОЛІГАРХІВ? ЧИ ВОНИ ЗДАТНІ ПОЗБАВЛЯТИ МАЙНА ЛИШЕ МАЛОЗАБЕЗПЕЧЕНИХ ПЕНСІОНЕРІВ?

Стала відома заборгованість олігархів до бюджету України

Коломойский — 16,128 мільярдів долларів
Ахметов — 5, 231
Тарута – 3,000
Клюєви — 1,483
Жеваго — 2,942
Гути — 1,297
Березкін – 0,704
Костельман – 0,404
Тисленко — 0,35
Клімов – 0,346
Святаш — 0,300
Дзензерський — 0,245
Константиновські – 0,185
Лук ‘яненко — 0,172
Васадзе – 0,145
Юркевич — 0,133
Всього тільки найбільші олігархи НЕ ЗАПЛАТИЛИ В БЮДЖЕТ 33,065 мільярда доларів США! Якщо додати дрібнійших грабіжників – депутатів, суддів, прокурорів та безліч інших паразитів – то сума мінімум потроїться. 100 (!!!) мільярдів доларів США!!! Це майже 3 трильйони гривень!!!
В АМЕРИЦІ ДАВНО Б УСІ СІЛИ ДОВІЧНО! РОКІВ НА 500 КОЖНЕ…
Ми маємо жити заможно без будь-яких позик, не сплачуючи НІЧОГО ДЕРЖАВІ майже ЧОТИРИ РОКИ! Без будь-якої інфляції ЧИ ЧЕРГОВИХ ПІДВИЩЕНЬ КОМУНАЛКИ ТА ЦІН НА ХАРЧІ!
ЗА УМОВИ, ЩО БАРИГИ РОЗРАХУЮТЬСЯ З БЮДЖЕТОМ!
Або ще є пропозиція.
Один НАЙСУЧАСНІШИЙ «Абрамс» – найкращий американський танк – коштує всього-навсього 4,3 мільйони доларів! Тож, купуємо 20000 – ДВАДЦЯТЬ ТИСЯЧ! – найкращих танків з п’ятикратним боєкомплектом, амуніцією, та за тиждень УТЮЖИМО КЛЯТУ РАШУ ДО УРАЛУ! А далі – хай китайці. НАМ – ВИСТАЧИТЬ відновлених територій Могутньої Київської Русі!
P.S. Немає, на жаль, інформації про борги самої ПОПи. Думаю, вистачить ще на 5000 Гарпій…
Ось такий він, алігархопаханат!!!

ВОЛОДИМИР ПИЛИПЧУК

ЩОДО ВИБУХІВ ПІД ІЧНЕЮ І НЕ ТІЛЬКИ

… тисячі тонн БК пішли в повітря і навколишні села, БК – такого потрібного на передовій, за який судять рядових військових, який не допросишся для справи, який Україна не виробляє і не думає про це!!! По кілька днів ідуть дискусії –  чи це рука москви, чи замітання слідів злодійства!

Яка мені різниця – чи це москва, чи “своя”, не наша,  влада винна у цьому – і те, й інше є диверсією проти нас – українців. І коли завтра нам не буде чим зарядити старенький “машингвер” при наступі москалів, ми “згадаємо” їх всіх!

У будь-якій іншій, як то кажуть, демократичній (не кажучи про те, що в ній іде війна) країні міністр оборони, як мінімум, мав би вибачитись і тихенько піти у відставку…  А там – і незаангажоване розслідування, і військовий трибунал!

Ми ж дійшли до того, що крім державної нагороди йому більше нічого не загрожуватиме – ні зараз, ні згодом…

Михайло Алєксєєв

НА РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКІЙ ВІЙНІ ЗАГИНУВ 27-РІЧНИЙ РОМАН МАГАС ЗІ СТРИЙЩИНИ

    На Сході під час виконання бойового завдання загинув військовослужбовець Роман Магас, 1991 року народження.

Роман Магас родом із с. Баня Лисовицька Стрийського району, відряджений у 128-му окрему гірсько-штурмову бригаду.

У загиблого залишилась дружина та двоє дітей.

Висловлюємо щирі співчуття рідним та близьким з приводу непоправної втрати.

Упродовж минулої доби, 10 жовтня,  двоє військовослужбовців Об’єднаних сил загинули та троє зазнали поранень.

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України