• Сьогодні: Вівторок, Березень 19, 2019
Інфо ПС

ПУТІНОЛОГІЯ: президентом Росії стала людина, вихована на примітивних блатних поняттях, і плюс професійний помічник терористів за своєю службовою біографією

Володимир Путін і Борис Єльцин, 1999 рік

20 років тому, навесні 1999 року, в Кремлі шукали «спадкоємця». 26 березня Володимир Путін був призначений секретарем Ради безпеки, зберігши за собою посаду директора ФСБ. Вже до початку травня Єльцин вирішив, що передасть владу саме йому – полковнику ФСБ Путіну. Хто насправді просував Путіна до влади? Чи були у Путіна могутні покровителі або спонсори, імена яких досі невідомі більшості? Редактор сайту «Путінізм» Артем Круглов вивчає маловідомі сторінки з біографії президента Росії. Він розповів Радіо Свобода про причини раптового злету на «владний олімп» до того нікому невідомого «спіробітника органів».

    – До кінця правління Єльцина в Росії було два найбільші організовані злочинні угруповання (ОЗУ) світового рівня, що мали величезні ресурси – «подільсько-ізмайловське» і «солнцевське». Обидва злочинні угруповання «кришувалися» спецслужбами, так що Путіну, йдучи в президенти, треба було домовитися з ними. Обидва ці угруповання усі роки правління Путіна прекрасно себе почувають.

З приходом Путіна ізмайловським бандитам віддали Одинцовську митницю, через яку був налагоджений нелегальний експорт зброї. Курував цей бізнес Юрій Заостровцев. Цього видалося замало, і одночасно чекісти з бандитами налагодили там зустрічний канал контрабандимеблів із Німеччини. Що набула розголосу свого часу через сварку між двома кланами урко-чекістів: патрушівські проти групи Черкесова – Золотова (справа «Трьох китів»).

У 2004-му Заостровцев був змушений піти у відставку, до того моменту він був уже заступником директора ФСБ. Але ніякого покарання не поніс, природно, а ізмайловські так і сидять на Одинцовській митниці досі.

Подольська ОЗУ прославилася організацією афери «ландромат» з виведення з РФ і відмивання близько 50 мільярдів доларів в 2011-2013 роках. Центром афери був Подольск, місцевий «Промсбербанк» під контролем бандитів. Саме через Подольск йшли всі ці ліві перекази за кордон за рішеннями молдовських судів, що досі розслідують в Європі. Подольські – також учасники «колумбійського бартеру», на якому робить гроші ГРУ.

    – Що таке «колумбійський бартер»?

– Зброю продаємо наркокартелям, «наркоповстанцям» в джунглях. Вони розплачуються кокаїном. Коли побудують Путін-центр в Петербурзі, там буде окремий зал для цього. Можливо, буде ще зал «Венесуела». Адже там дружина у Мадуро – наркобаронша місцева, «кокс» – це частина їхньої «революційної диктатури».

    – Нещодавно 9,5 тонн кокаїну затримали на російському судні в Африці, в Кабо-Верде. Більше ніж на один мільярд доларів. Теж «колумбійський бартер»?

​    – Це Кінахан. Є такий наркокартель в Європі, порівняно новий, виник на початку 2000-х. Спільне дітище колумбійців, ГРУ та ірландської братви. Його засновник – Крісті Кінахан, неодноразово судимий ірландський кримінальник. Йому допомагає син – Ден Кінахан. Обидва довго жили в Марбельї на півдні Іспанії, останні роки перенесли штаб-квартиру в Дубай, в Емірати.

​    – Як працює цей картель?

– Бере оптом наркотики у виробників: кокаїн – в Латинській Америці, гашиш – в Марокко, завозить до Європи і займається дистрибуцією. Здає партії марсельській мафії, неаполітанській, сім’ї Адамс (лондонські бандити-ірландці). Крім того, Кінахан – великий гравець на чорному ринку зброї. Бойова сила картелю – ірландські гангстери. Базуються вони в Дубліні (Ірландія) і Коста-дель-Соль на півдні Іспанії. Там якраз на іншому березі – Марокко, великий перевалочний пункт. Самі ватажки картелю, батько і син Кінахани, живуть в Дубаї, їх особиста гвардія – ветерани спецназу ГРУ, своїм ірландцям вони довіряють менше. Як пишуть в західній пресі, Крісті Кінахан навіть російську мову вивчив, щоб було легше спілкуватися з колегами.

    – У чому ще роль ГРУ, крім забезпечення особистої безпеки босів картелю?

– Поставка зброї, допомога з відмивання виручки. Подольсько-ізмайловське ОЗУ тут якраз, до речі, є підшефним ОЗУ при путінських спецслужбах.

    – А корабель Eser, який віз кокаїн на мільярд доларів, звідки там росіяни?

– Взагалі морським перевезенням наркоти для Кінахана займаються турки, турецькі бандити. Це їхня спеціалізація історично. Я не думаю, що російські моряки на тому кораблі – з картелю. У Росії багато моряків торгового флоту, а роботи немає, ось і найнялися на контейнеровоз у південних морях.

    – У зв’язку з операціями ГРУ останнім часом постійно згадується ім’я Євгена Пригожина, «кухаря Путіна». Як Путін потоваришував з Пригожиним і чому ця людина володіє такими небанальними можливостями?

– У російському жаргоні є таке нове дієслово: «фронтіть». Тобто працювати фронтменом – зображувати, що бізнес твій, прикриваючи його реальних господарів. Ось Пригожин – фронтмен Путіна.

Пригожин – квартирний злодій і гоп-стопник, провів молодість у в’язниці. У 1990-х він приєднався до ОЗУ Міші Кутаїського в Петербурзі. Відповідав там за якісь магазини. Потім став трактирником – відкрив кілька ресторанів (на гроші Михайла). А потім Мішу кинув. Це десь році в 2001-му відбулося. Міша на нього «наїхав», але Пригожин пішов під Рому Цепова – був такий авторитет, старий друг Путіна і Золотова. Рома на початку 2000-х був на коні. Якщо раніше він був авторитетом і «решальщиком» міського значення, то тепер разом з Путіним вийшов на всеросійський рівень. У нього було куплене все МВС на північному заході. Цепов практично відкрито організовував вбивства. Наприклад, в 2003 році вбили Руслана Коляка (авторитет «Пучеглазый», тамбовське ОЗУ). Весь його бізнес і активи відійшли Ромі. Так Цепов в одному інтерв’ю ледь не відкритим текстом сказав про свою причетність до злочину: мовляв, так, у мене з Коляковим був конфлікт, а про вбивство його я дізнався першим, раніше від преси та міліцейських зведень… Цілком прозорий натяк.

Загалом, Пригожин правильну зробив ставку, коли пішов під «дах» до Цепова і Золотова.

    – Але Цепова самого вбили у вересні 2004 року?

Пригожин на той час уже потрапив у найближче оточення Путіна. І, крім того, хоча Цепова отруїли (за симптомами – полонієм), але Золотов залишився і був начальником особистої охорони Путіна ще довго. У них же був тандем нерозлучний: Цепов – Золотов. До речі, в період, коли Цепов особливо активно займався бандитизмом, в 2003-2004 роках, різко пішов угору добробут Золотова – палаци з’явилися, рідня вся стала мультимільйонерами.

    – У березні 2000 року, перед обранням Путіна, вийшла стаття Марини Сальє: «Путін – президент корумпованої олігархії». Марина Сальє, колишній депутат Ленінградської ради, яка розслідувала діяльність Путіна в мерії у Собчака, закликала не допустити його до влади…

– Марина розслідувала всього один епізод діяльності Путіна в 1990-х – аферу «Сировина в обмін на продовольство». Вона не знала того, що знаємо ми сьогодні: подробиць приватизації морського порту, де Путін був у частці з бандитами; приватизації міських АЗС і нафтобаз, які Путін віддав тамбовському ОЗУ.

Не знала вона про транзит кокаїну через порт, про що говорили на суді у справі Литвиненка. Не знала про діяльність фірми SPAG – російсько-німецької компанії, яка відмивала в Петербурзі гроші картелю «Калі». Причому створював SPAG теж Путін на пару з Володимиром Смирновим – першим головою кооперативу «Озеро». Не знала Марина Сальє і про «справу 20-го тресту» – кримінальна справа 1999 року про багаторічне розкрадання бюджетних грошей в мерії Собчака, де Путін був фігурантом.

Сальє розслідувала всього одну першу аферу з сировиною 1992 року. Але цього їй вистачило, щоб скласти думку про Путіна. Власне, з Марини Сальє почалася путінологія – робота дослідників з написання реальної (не вигаданої пропагандою) біографії пана Путіна.

    – У лютому цього року виповнюється 27 років доповіді Марини Сальє про цю аферу «Сировина в обмін на продовольство». Чи все сьогодні зрозуміло про механізми афери і її бенефіціарів? Чи залишився хтось із них в оточенні президента Путіна?

– Спершу маю сказати, що завдяки Марині Сальє ми точно знаємо, чим займався Путін в момент розпаду СРСР, який він тепер так оплакує: «найбільша геополітична катастрофа ХХ століття» тощо. У момент агонії СРСР (кінець грудня 1991 року, плюс перші новорічні дні 1992 року) Путін і його спільники із комітету зовнішніх зв’язків мерії Собчака (міська рада Ленінграда) гарячково видавали ліцензії на експорт сировини з держзапасів. Ліцензії видавалися всіляким лівим фірмам під приводом того, що треба продати сировину за кордон і купити продовольство для міста, що голодує – в Пітері в кінці 1991-го стояли черги за хлібом, як під час блокади. Ліцензії видали, сировину вивезли, а гроші, як відомо, вкрали. Що і отримало назву: афера «Сировина в обмін на продовольство».

    – Ви назвали дії Путіна мародерством в одній із ваших статей.

– А як називаються люди, які в момент безвладдя або війни грабують склади, магазини, своїх земляків, які стоять в чергах за їжею? Мародери. Ось Путін був мародером в момент розпаду СРСР. Склади розтягував.

    – Як розвивалися події далі?

– Уже 10 січня 1992 року депутати Петроради забили тривогу, створили комісію Марини Сальє для розслідування бурхливої діяльності Володимира Володимировича. 23 лютого 1992 року комісія представила свій звіт («доповідь Сальє»), де зажадала усунути Путіна з посади за злодійство і передати справу в прокуратуру. Доповідь Сальє також передали пресі, в березні про неї написала «Новая газета» і ще низка видань. Виник великий скандал. Однак Собчак (Анатолій Собчак, перший мер Санкт-Петербурга, батько Ксенії Собчак) залучив усі свої зв’язки в Кремлі, у Єльцина, щоб не дати справі хід.

Крім того, в доповіді Сальє спливло листування Путіна з Москвою – з Гайдаром (Єгор Гайдар, заступник Єльцина з економічної політики ), Авеном (в той час міністр зовнішньої торгівлі, нині співвласник «Альфа-Банку»). З цього листування випливало, що дії Путіна були в цілому санкціоновані Москвою, вони були в курсі видачі ліцензій. А враховуючи, що в результаті було вкрадено більше ніж 100 мільйонів доларів, підозра могла впасти і на Авена з Гайдаром. Коротше кажучи, Собчак і Москва вважали за краще справу зам’яти.

​    – Чи залишилися «білі плями» в розслідуванні афери «Сировина в обмін на продовольство»?

– Там досі багато незрозумілого. Наприклад, пропали 150 тисяч тонн нафтопродуктів. Путін видав ліцензію на їх вивезення якійсь фірмі «Невський будинок», яка потім зникла. Судячи з документів, нафтопродукти пішли з Кірішського НПЗ в Англію. Всього на 30 з лишнім мільйонів доларів.

Давайте подивимося на деталі. Експорт з Кірішського НПЗ в 1992 році і всі 1990-і контролювала дуже вузька група людей на чолі з Тимченком. Без них нічого звідти піти не могло. Далі – фірма «Невський будинок». Власників її не знайшли. Була підозра, що це Смирнов з «Озера», фінансист тамбовського ОЗУ, але ця версія не знайшла достатньо підтверджень. Зате людина, яка підписувала документи від «Невського будинку» і значилася там як заступник директора – це цілком реальний персонаж, відомий у вузьких колах, Вітенберг Володимир Михайлович. За радянських часів – офіцер кримінального розшуку, який потім перейшов у бригаду Руслана Коляка («Пучеглазого»). Коляков – це тамбовське ОЗУ. Тобто нафтопродукти вивозили Путін, Тимченко і братва.

     – А що була за історія із заміною фірми, на яку Путін оформляв ліцензію на експорт нафтопродуктів? Адже спочатку замість «Невського будинку» планували дати ліцензію іншій фірмі, московській?

– Спочатку дійсно планувалося, що 150 тисяч тонн нафтопродуктів повезуть за кордон москвичі. Але потім все переграли по ходу п’єси, і Путін дав ліцензію пітерській конторі.

     – Хто були ці «москвичі», про яких ви говорите?

– Солнцевські. Григорій Мірошник, соратник авторитету Могилевича (кличка Сєва). Спочатку Путін уклав договір на вивіз сировини з фірмою Мірошника. Вона називалася «Інтеркомцентр Формула-7». Але потім з невідомих причин все передали «Невському дому».

    – Хто такий взагалі Семен Могилевич? ФБР називало його «бос босів» російської мафії. Звідки його люди з’явилися в афері «Сировина в обмін на продовольство»? Могилевич якось пов’язаний з Путіним?

– Говорячи про солнцевське ОЗУ, деякі уявляють собі, що це просто банда качків із підмосковного передмістя, які збирали данину з комерсантів у Москві і наводили шерех у столиці в лихі 90-і. Однак мало хто знає, що в 90-і у солнцевських було дві територіальні бази – Москва і Будапешт. В Угорщині з 1990 року діяла «міжнарода філія» солнцевського ОЗУ під керівництвом «авторитета» Могилевича. І цей міжнародний філіал був під дахом ПГУ КДБ, а потім СВР.

Семен Могилевич – скріншот із сайту ФБР

    – Служба зовнішньої розвідки – це спадкоємці ПГУ КДБ після розпаду СРСР…

– Так. І підшефних бандитів вони теж успадкували. У «філії» у Будапешті жваво йшла торгівля зброєю, якої після СРСР залишилися гори. Через солнцевських чекісти і генерали продавали його по всьому світу. У доповіді ФБР «Організація Семена Могилевича» в 1996 році Будапештська філія солнцевського ОЗУ була названа найбільшим майданчиком із нелегальної торгівлі зброєю в Східній Європі на той час. Надалі Могилевич дійсно удостоївся від ФБР звання «бос босів» російської мафії, був у топ-10 розшуку ФБР. Однак Сєва – це бос саме солнцевської мафії, один із її засновників. Крім того, через створену Сєвою Могилевичем «філію» в Угорщині в 90-і йшли зустрічні потоки контрабанди з Європи в Росію: горілка «Распутін», спирт «Роял», пільгові сигарети для Російської Православної Церкви. Пільги ці пробивав Кирило, майбутній патріарх, а тоді – голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків (ВЗЦЗ). Весь імпорт за церковними пільгами вела така фірма «Ніка» при ВЗЦЗ, яка контролювалася солнцевською ОЗУ.

    – Патріарх Кирило вів бізнес із солнцевськими?!

– Ну, він же теж на ПГУ все життя працював. «Агент Михайлов».

    – Як довго існувала філія солнцевського ОЗУ у Будапешті?

– Приблизно з 1990 по 1999 рік. У 1999 році під тиском ФБР Могилевич був змушений «закрити лавочку» і повернутися в Росію.

    – Путін особисто знайомий із Могилевичем?

– Литвиненко стверджував, що вони знайомі з 1993 року, коли Сєва приїжджав до Пітера з візитом. Тобто на момент афери «Сировина в обмін на продовольство» вони не були знайомі. Швидше за все, Путіну просто рекомендували працювати з Могилевичем його старші товариші з ПГУ КДБ. Однак з фірмою Мірошника виникли якісь проблеми, і операцію передовірили пітерським чекістам.

    – А що було про знайомство Путіна і Могилевича в «плівках Мельниченка»?

– У 2000 році на Захід втік офіцер з особистої охорони українського президента Кучми. І вивіз плівки з прослуховуванням, яке він таємно встановив в його кабінеті. Там головний скандал був, що на цих записах Кучма нібито, де-факто, замовив вбивство журналіста Ґонгадзе. На це всі звернули увагу. Однак потім всі ці багатогодинні розмови в кабінеті Кучми розшифрували повністю, і виявилося ще багато цікавого. Там є кілька епізодів, в лютому 2000 року, коли Кучма і місцеві силовики (тодішній глава СБУ Деркач, голова військової розвідки ЗСУ Смешко) обговорюють якісь справи з Могилевичем. Є розмова, її не раз уже публікували в ЗМІ, де глава СБУ Деркач каже Кучмі, що ось, мовляв, і Вова Путін теж знає Сєву, у них «хороші особисті стосунки ще з Ленінграда», і що Путін дав притулок Могилевичу після від’їзду з Угорщини, і що при Путіні Сєва переїхав до Москви, купив віллу в Снігура і дуже задоволений своїм життям. А незабаром після цього ще є розмова Кучми і Смешка, де глава військової розвідки Смешко скаржиться, що СБУ куплено Сєвой з потрохами, а сам Могилевич – «номенклатура ПГУ КДБ».

     – У 1996 році Собчак програв вибори мера у Пітері, і Путін теж втратив свою посаду в мерії. Існує легенда про те, що Путін після цього втратив засоби до існування і навіть мав намір працювати таксистом. Що відбулося насправді?

– Так, є така легенда. Що його відлучили від годівниці, він впав у депресію, сидів на дачі у Міші Кутаїського і готувався працювати таксистом. Чесно кажучи, я не дуже в це вірю. Путін працював в мерії Собчака 5 років (1991–96 роках). 5 років суцільних афер і корупційних схем: то сировина, то казино, то SPAG, то розподіл портів і нафтобаз. І він ніде не забував про себе. Не думаю, що в 1996-му Путін залишився «без засобів до існування». Та й роботу він знайшов швидко, буквально протягом декількох місяців його покликали в Москву, в адміністрацію Єльцина, на високу посаду. Чого сумувати?

     – Путінологія іноді підказує дивовижні сюжети. Завдяки вашій статті я з подивом дізнався про те, що батько Путіна виколов око його матері вилами. Як таке могло статися?

– Папа у Путіна відрізнявся, як тепер кажуть, девіантною поведінкою. Припадками агресії без урахування можливих негативних наслідків. Прийшов якось до дівчини, яка йому сподобалася, нікого вдома не було, але вона його чомусь на двір не пустила. Тоді він схопив вила і став ламати ворота. І якось так вийшло, що в якийсь момент він через пролом в паркані потрапив їй вилами в око. Мало не вбив, коротше. Дівку повезли в лікарню, вставили скляне око, а рідня поставила умову: “Тепер, милок, одружуйся, а ні, то напишемо заяву в ментовку і підеш ти за тяжкі тілесні”. Так батько Путіна одружився на його мамі. Один необережний удар вилами. Насправді ця історія давно відома, її розповідали журналістам односельці батьків Путіна ще років 15 назад.

    – Що взагалі можна сказати про батьків Путіна і його ранній період життя? Який вплив це справило на майбутнього президента РФ?

– Якщо коротко – цілковита сірість. Навряд чи батьки взагалі справили на свого сина який небудь значний інтелектуальний або культурний вплив. Їм просто не було чого йому передати в цьому плані. Судячи з усього, коли він говорить про себе «ленінградська вулиця мене навчила» – це не «фігура мови». Саме там Володимир Путін і сформувався як особистість. У підворітті. Знову ж диплом ЛДУ, який він отримав, це теж фікція, оскільки він був туди зарахований за спортивною квотою – за протекцією свого тренера, який за сумісництвом був кримінальним авторитетом, але з великими зв’язками (Леонід Усвяцов на прізвисько Льоня-Спортсмен). Ну а потім КДБ. Як сказав Березовський – місце, де вчили скоювати злочини, але пояснювали, що це не злочини. Тут особливо хотілося б звернути увагу на Дрезден. Путін там виконував, серед іншого, і завдання від управління «С» ПГУ (нелегальна розвідка). А саме був зв’язковим між КДБ і терористами РАФ («Фракція Червоної Армії»), які проходили підготовку в ГДР і потім здійснювали теракти в Західній Німеччині. Це додатково розвинуло цинізм і аморальну «вовчу психологію», яку Путіну прищепили раніше в підворіттях.

Президентом Росії стала людина, вихована на примітивних блатних поняттях, і плюс професійний помічник терористів за своєю службовою біографією.

    – Ви писали в одній із ваших статей, що в НДР Путін був зв’язковим у Дітмара Клод, міжнародного терориста і соратника Карлоса «Шакала». Клод сам говорив про це?

– Так, Клод живе сьогодні в Німеччині, на пенсії, він відсидів термін, довго мовчав, але в 2013 році він повідав деякі подробиці свого знайомства з Путіним.

    – Клод також був членом «філії» солнцевського ОЗУ в Будапештіув 1990-і. Звідки такий поворот у долі? Від лівого терориста – в мафію?

– Ну от так. У 1980-і боровся за комунізм, підриваючи і вбиваючи буржуїв в Європі, а в 90-і подався в російську мафію до Могилевича. Ось така у нього біографія. Але оскільки корінь у РАФ і банди Могилевича один – ПГУ КДБ (і у Путіна теж), то, напевно, це не дивно.

    – Історик Олександр Янов, прогнози якого часто збуваються, написав статтю про неминучість депутінізаціі. Але це далека перспектива, а що, на вашу думку, чекає на країну зараз?

– Думаю, нічого хорошого. 10 років стагнація ВВП (з 2008 року економіка не росте), копійчані зарплати, як в країні третього світу, соціальних ліфтів немає, смертність вища народжуваності. Число лікарень скоротилося в два рази – до рівня 1932 року. Убога політична система за типом Середньої Азії або Гаїті часів татуся Дювальє. Зате процвітають чекісти, кримінальники, корумпована олігархія. Ну і плюс зомбоящик-дебілізатор 24 години на добу. Невесела картинка.

Оригінал – на сайті Російської служби Радіо Свобода

Дмитро Волчек

ВИЩЕ ГОЛОВУ, МАЕСТРО! СПОГАДИ ПРО ВИДАТНОГО КОМПОЗИТОРА І ДИРИГЕНТА АНАТОЛІЯ ПАШКЕВИЧА

Анатолій Пашкевич ще задовго до мого знайомства з ним для мене був уже живою легендою. Навіть зараз важко повірити, що свою знамениту «Степом, степом…» він створив, власне, ще в юнацькі роки. Та пісня завжди звучала в день перемоги над фашистською Німеччиною. Вона сприймалася як реквієм по тих, котрі полягли у Другій світовій бойні. А полягло їх, як нині виявляється, у декілька разів більше, ніж та відома кругленька цифра, котру обвів своїм знаменитим синім олівцем єдиний радянський генералісимус і батько всіх насильно збратаних народів. Із-поміж тих полеглих, як нині відомо, половина українців. Пашкевичів реквієм особливо переконливо звучав на фоні скорботної матері-Вітчизни, піднесеної на кількаступінчастий стереобат не в одному населеному пункті і не лишень «на нашій не своїй землі».
Мати, мати, жде свого солдата.
А солдат спить вічним сном.
Саме проста геніальна музика Анатолія Пашкевича прорвала досить умовні національні кордони і зазвучала життєстверджуючим пафосом на просторах «нерушимых республик свободных», розчинивши в собі звичайні словесні банальності:
Степом, степом поросли берізки,
Степом, степом сонце розляглось.
Степом, степом стали обеліски.
А кругом розлив колось.
Музика просто-на-просто задушила слово, заступивши його собою. Так рідко буває, але буває.
Недарма на берегах далекого Іртиша почув цю українську пісенну перлину (чи не від засланих українців?) чудовий російський письменник Віктор Астаф’єв і переслав композитору свої палкі братерські обійми.
Незважаючи на свою окличну фразеологію навколо знаменитого твору, мені завжди більше імпонували Пашкевичеві спокійні, наче пастельні мазки «Ой ти, ніченько», «Гуси летіли», бо вони стояли поза кон’юнктурою часу і були, як мені видається, істинно народними, а відтак вічними. Про це я казав авторові – він відмовчувався. Пашкевич був якийсь приречений на воєнну тему. Не відаю, чи то пішло від першого свого успіху, чи від чогось іншого. Часто у звичайні вірші він сам вносив рядки, позначені воєнною термінологією.  Так трапилося й зі мною. Пісню «Щаслива, земле, будь» розучив Григорій Кульба і на якомусь конкурсі навіть став лауреатом. Потім її викликав «на біс» в Луцькому міському будинку культури Йосип Кобзон. Співали її Алла Кудлай і Алла Опейда. І всі озвучували не зовсім мої вірші. Свої я ж встиг видрукувати в журналі «Дніпро», і цим трохи спантеличив шанувальників Анатолія Максимовича.
Але це було згодом. А перед тим, як я вже признався, А. Пашкевич був для мене легендою. Він міг легко обростати дивовижними небилицями, бо міг сам легко творити дивовижі. Хто знає його зблизька, той, гадаю, мені не заперечить. А близько я познайомився з популярним композитором лише в червні 1980-го року. Він організовував Волинський державний народний хор.  Зрозуміло, що роботи вистачало. До Пашкевича йшли і їхали. Їхали навіть здалеку, бо кожен вважав за честь працювати під егідою легендарного маестро. Будинок на вулиці Б. Хмельницького, який був відведений для занять хору, називали «Смольний». І в ньому, зрозуміло, ошелешував новобранців несподіваними вокальними декретами вже з помітною залисиною вождь. Вождь не картавив, але не лише тим відрізнявся від кремлівського. Він не проголошував банальних істин, котрі цитували на кожному кроці: «Мистецтво належить народові», а одухотворював молодих людей, залучав їх до творення найбільшого в світі дива – пісні. Він любив свою землю і особливо свій край, де «Случі рідної веселі береги». Заворожений історією рідного народу, він ходив під стінами старого замку, довго вдивлявся в плесо Стиру під вербами, що поопускали довге віття у воду, і тому саме він, патріот і майстер, від імені Волині мав право заявити:
«Я вся в гаях, озерах і долинах.
Я вся в розлогих вербах і калинах». 

Хористи з сяючими обличчями стежили за кожним рухом руки свого маестро, котрий ще і ще раз інтонував звук. Ця ода волинському краю вже звучала, а він уже задумував іншу. І тут – я під руку. Зовсім несподівано. Прямий і довірливий композитор, не випускаючи моєї руки, безцеремонно заявив: «То, здається, про тебе мені казав Дідула?… Знаєш такого?… Зі Львова. Я вже більше як півроку тут, в Луцьку, чого не приходиш?» «Хіба до тебе доступишся?» – не то виправдовувався, не то звинувачував когось я. «А ти принеси щось. Казав Роман…» – і Анатолій відкланявся.
В середині червня я поїхав на Бердянську косу, поїхав заради хворого сина. Коса вузька, і обабіч коси хвилі Азовського моря сконденсували мої емоції навколо молодих років римського імператора Нерона. Звичайно, я не сподівався, що п’єса буде ставитись у театрі, але свідомо історичним підтекстом намагався зачепити сучасну тиранію. Писав вірші один за одним, може, тому, що вдома залишив тяжко хворого батька. А кругом – море і чужа мова. Минав тиждень, другий, третій. Брудні хвилі моря мене чомусь перекинули на хвилі Свитязя*. Я прокинувся рано й зрозумів, що засумував за рідним і рідними. І тут – стукіт у двері. Дружина відчинила. «Вам телеграма». Я здригнувся. «Батько?» – запитав у Тетяни. Та заспокоїла: «Ні. Пашкевич рибу прислав». Здивованими очима подивився на дружину: «Яку рибу?» «Зі Свитязя». Я з недовірою почав читати телеграму: «Висилаю рибу…» і далі йшли без ніякої логічної послідовності слова. Найчастіше згадувався Свитязь… Мені відлягло. А потім нараз сміхом сперло груди. Як я не старався не розбудити сина, а не вдалося. На радощах я видихнув: « Та це ж він пісню, розумієш, пісню! Розмір пісні вислав. Той умовний зразок називається «рибою». «А Свитязь до чого тут?» – вперлася очима в мене Тетяна. «Очевидно, пісня про Свитязь має бути», – здогадався я. «То ви самі розбирайтеся, що то за риба. Я тільки собі подумала: «І навіщо сюди рибу слати? Тут же море. Риби не менше, ніж у Свитязі. Аби гроші, думаю…»
Про те, як творилася пісня, згодом зафіксував сам композитор в одному зі своїх оповідань: «Мій друг, поет Йосип Струцюк, добре знав Свитязь, бував тут не раз, але ми ніяк не могли написати з ним пісню про це чарівне озеро. Скільки не брався, нічого не виходило. Саме він і порадив мені побувати на озері, побачити своїми очима, відчути серцем його незбагненну таїну, красу, велич.
    І от я вернувся. Ми зустрілися у мене на квартирі. Я сів за інструмент і взяв перший акорд…
    Поет збуджено ходив у мене за спиною, декламував. Але я нічого не чув, я увесь був у полоні натхнення і продовжував грати. Коли мелодія звучала тихше, до мене долинали слова:
Любов ти моя невмируща,
Висока – Свитязь,
Тобі на крило
Півнеба лягло,
Поліська легендо – Свитязь.
Його голос вплітався в акорди і відлунював, як мені здавалося, не берегах Свитязя:
Ти гордо несеш свої хвилі, як море, Свитязь,
Віками для тебе сія в небі сонце, Свитязь.
Кленове весло
На хвилю лягло.
Волинська ти пісне – Свитязь.
    Поет підійшов до вікна. Поклав на підвіконня списані аркушики. Повіяв вітер, і вони закружляли по кімнаті, як білі чайки над Свитязем:
Чайки злітають над хвилями,
Чайки вітають нас крилами,
Крилами білими, білими – Свитязь.
Він дописав останні рядки приспіву і поклав перед мною нову пісню – «Свитязь».
    Ми були щасливі. Ми дарували Свитязю свою пісню».
Цей витяг не треба вважати як документ, але він засвідчує і про непересічний літературний талант композитора, котрий іноді під готову музику підставляв свої вірші. І були вони не позбавлені літературного вишколу. Одначе ні в одній публікації, на відміну від теперішніх піснетворців, не виставляв себе поетом. Це засвідчує не лише про скромність автора, а й про його вибагливе ставлення до слова. Слово у нього, крім змісту, мусило звучати. А якщо ще додати, що композитор не любить класти готові вірші на музику, а найчастіше підсовує поетові заготовлену вищезгадану «рибу», то можна собі уявити, що співпрацювати з ним непросто. У всякому разі я від того не завше виносив задоволення.  Так було з «Материнською піснею». А коли почув, як дівчата з хору виконують її – пройнявся як співавтор гордістю. Так було з піснею «Зашуміли сосни», поки вона не була проінтерпретована Українським державним народним хором імені Верьовки. Уславлений лірник і кобзар Василь Нечепа своїм виконанням «До сина» захоплював українську діаспору не лише в Європі. А були ще «Горить Батурин», «Дума про Берестечко», «Лебедем злетіла…», а були ще чудові пісні на вірші інших волинських поетів. Одержимий маестро працював на Волині, як ніколи, як ніде. І Волинський хор звучав, як ніколи. Одначе незалежна позиція керівника не сподобалася вірнопідданим клеркам із «сірого» дому. Вони почали ставити на митця сільця, а він сам ішов у них. Вони звільняли його з роботи, знову поновлювали. Тут, у Луцьку, в місті, яке дуже полюбив, він часто сидів без ніяких засобів на існування. Виручали друзі, але не завжди. Бо й вони не завжди знали, як тяжко митцеві. І все ж він творив, творив натхненно, творив до безумства. Часом попивав «пивечко» і плакав, згадуючи матір.
Якось він мені награв мелодію. Мелодія дуже сподобалася, особливо супровід. «То бери», – сказав Анатолій. І продиктував «рибу».
«Щедро мені розквітала
Мамина вишня в саду» і т.д.
«Що хочеш роби, а «Мамина вишня» мусить бути», – ніби наказав.
Ритмічний малюнок пісні був простий. Мелодія, як мовиться, «у вусі» – і я невдовзі приніс вірш. Анатолій Максимович декілька разів проспівав, акомпануючи собі на фортепіано. Потім нервово обпершись на клавіші, повернувся до мене: «А хто співати буде? Пісню не тільки написати треба вміти. А ще й проштовхнути. Ти до того не годишся. У мене раніше з рук рвали, а тепер… Показав тут уже декому. І твою «Розрив-траву» показував. Як той гоголівський Вій колом одкреслив себе від усіх», – помовчав-помовчав і додав: «А може, то мене так окільцювали, як ту щуку Фрідріха Барбаросси, наче експериментують, скільки так жити мона…»
Пам’ятаю, після того я сказав співавторові: «Треба тобі шукати перспективнішого поета-текстовика, обов’язково зі столиці». «А що з твоїм віршем?» «Рибою прислужуся», – відповів я.
…У моїй бібліотеці зберігається збірка вокальних творів композитора під назвою «Мамина вишня». На її титулі чітким почерком значиться: «Дорогому Йосипу, моєму брату по пісні, з великою вдячністю за співтворчість. Щиросердечно А. Пашкевич. 6 жовтня 1988 року.»
Мій вірш про мамину вишню прислужився доброю «рибою» для більш відомого поета-пісняра. Я щиро тиснув руку маестрові, вітаючи його з успіхом. Але наші руки чи то від хвилювання, чи від передчуття близької розлуки тремтіли. Увечері про це я згадав у вірші, але оскільки вірш мені видався банальним, то я його відразу ж і знищив.
Невдовзі Анатолій Пашкевич повторив слова своєї великої землячки:
«Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!
Мене од тебе доленька жене,
Немов од дерева, одірваний листочок…»

І помчав його «залізний велетень» повз рідну Звягельщину аж ген на чужу зросійщену землю.  Переконаний, зі сльозами на очах споглядав він крізь подвійне вагонне вікно рідні волинські краєвиди.
У ті часи незалежним митцям було сутужно. Але перед тим відправляли їх навіть далі – в Мордовію і на Колиму. В почесних доспіхах ходили хіба що ті, котрі синхронно повертали носи за флюгерами кон’юнктури. Власне, вони й нині на виду і возсідають у перших рядах, засліплені прожекторами визнання.
Провінційні «метри» поза очі не раз докоряли Пашкевичу, що він не має потрібної консерваторської освіти, а тому його «речі не тої проби». Можна було б повірити тим критикам, аби їхні твори користувалися вищою любов’ю серед шанувальників співу. Якось я на ту тему обмовився з Кос-Анатольським. Анатолій Йосипович сказав приблизно так: «А то ще хто знає, як було б, якби Пашкевич закінчив «консу». Себто, консерваторію. Може б, його так навчили, як багатьох інших. А Пашкевич все-таки неординарна фігура. Його ні з ким не сплутаєш». Щось подібне про українського маестро сказав і незрівнянний мелодист Ігор Шамо.
Якось Анатолій мені по телефону похвалився, що нашу думу про Мазепу чудово виконує кобзар і лірник Василь Нечепа, котрий відомий далеко за межами України.
…Після того, як віддаленів за волинський обрій наш вигнанець, я творив пісні з іншими. Признаюся, з ними мені працювати було легше. Хай там як, а я пройшов чималий вишкіл піснетворення з таким досвідченим і чесним співавтором, яким був, є і, сподіваюся, ще довго буде Анатолій Пашкевич.
Сьогодні він успішно долає свою 60-літню планку. Долає не з важким баластом, а ваговитим набутком.
Вище голову, маестро! Україна понині вслухається до тебе і чекає нових музичних одкровень!
З роси і води тобі, друже!

Йосип Струцюк

Газета «Віче». –1998. – 5 лютого.
*Назву озера автор подає завжди в такій орфографії.

НЕНАПИСАНИЙ НАТЮРМОРТ ОЛЕКСАНДРА ВАЛЕНТИ

Познайомився з Олександром Валентою десь у середині шістдесятих. Здається, при сприянні робітника Луцької взуттєвої фабрики Володимира Гаврилюка. Цей робітник пізніше махнув рукою на Львівський університет (не захотів забивати собі голову всілякими історіями КПРС, істматами, діаматами та іншими «матами», що широко культивувалися вже в студентському середовищі), у Луцьку був одним із не багатьох високо ерудованих інтелігентів посеред заляканої, упослідженої, вірнопідданої інтелігенції. Володимир сказав мені: «Сашко виріс без батьків і разом зі мною виховувався в інтернаті. А малює ще з дитинства і на відміну від багатьох теперішніх художників – не халтурить».


Перше, що кинулося у вічі, це те, що молодий художник працює під французьких імпресіоністів і постімпресіоністів. З-поміж них за технікою виконання йому чи не найближчий пуантеліст Сьора. Про це я натякнув Сашкові. Він наче й не почув. Як я пізніше переконався, Олександр Валента не любив теревенити про мистецтво. Ніколи не ділився творчими задумами. Він малював, як третій півень кукурікав – від необхідності. Дехто з атестованих у вищих навчальних закладах вважав його навіть дилетантом, бо, опріч художньої школи, Олександр нічого не закінчував. Мені ж зараз здається, що це йому не нашкодило. Принаймні початківець одгородив себе від багатьох згубних речей так званого соцреалізму. Що ж до моїх підозр відносно техніки виконання, то Валента радше органічно потягнувся до яскравих фарб. У цьому понурому світі він любив все світле, бо й сам був пронизаний якимось внутрішнім промінням доброти й щедрості. Як ніхто з відомих мені митців, був абсолютно байдужий до того, хто про нього що думає. Слава не була його заповіддю. У цьому я переконався, коли працював разом із Олександром в обласному Будинку народної творчості. Він – методистом з образотворчого мистецтва, я – старшим редактором. (Чомусь молодший за штатом не числився).
До Валенти приходили люди різні, але він найчастіше уникав тих, хто настирливо привселюдно намагався витлумачити ту чи іншу його роботу. Він просто ніяковів, коли його хвалили. І переводив розмову на інше. Мені здається, що він ніколи не був задоволений завершенням своєї картини, а радше благоговів од процесу самого її творення.


Я не раз їздив із Олександром по гриби. Це було чи не найперше його хобі. Я – нікудишній грибник, а він здобич у лісі, як вовк, нюхом чув. Через те часто, йдучи за мною, повертав мене назад і тицяв пальцем: «Дивіться, кого ви не побачили! Який красень!» Спочатку я сприймав це як кепкування над моєю сліпотою, а потім зрозумів, що Олександр завше милувався своєю знахідкою перед тим, як її зірвати.
Потім оті красені він наносив на полотно і виходили шедеври.
Хто не знав їх, Валентиних?
А ось скільки їх було – чи порахував хто?
І де вони зараз?
А були ще чудові натюрморти з рибою. Хоч рибу він не любив ловити, бо, як зізнавався, доводилося витягувати іноді з рота німої гострий гачок разом із зябрами.
Колись мене ошелешив його «Бузок». Від нього повіяло такою довгожданою весною, і я у безсонні законспектував:
В ту мудру ніч
росли мої слова
до хряскоту потягуючись
у суглобах
а вікнам снилася роса
і під смичком голодна скрипка
на таці площ офіціантки
несли додому
содові залицяння клієнтів
і виручку худу свою
сопли паркани ситі помпи
а під одним вікном низеньким
бузок сопів вологим щастям
аж з пантелику збились ліхтарі
і перейшли потойбіч ночі

ще ступня дві
й мольберт Сашка
в ту мудру ніч
мої слова поділить
на довгі вії дівчини
завіяної бузковим сопінням
(1969)
В обласному Будинку народної творчості зарплати були мізерні, і Валента згодом перейшов у Художній фонд.
На хрущовську відлигу ударили заморозки. І хлопці уже копіювали членів політбюро, героїв доблесних соціалістичних змагань, невинні волинські краєвиди почали перекреслювати високовольтними лініями, в панораму затягувати як не трактори, то космічні ракети – символи нової доби. А Валента у спеку й поміж дощами, а то й заморозками викладав поетичною мозаїкою зупинки, до речі, не ординарно. За це непогано платили. Але, як виявилося, «поетам деньги не даются». За більшими грішми появилося і більше «друзів». Олександра гроші муляли за пазухою, і він їх розкидав перед кожним.


Йому виділили майстерню, здається, в найтемнішому і найвологішому підвалі неподалік лялькового театру.
Якось довго стояли біля його нової роботи з серії «Писанки» і дивувалися, як у тій темряві й прогнилій задусі митець міг нанести на полотно краплини сонця!
Одну з тих робіт («Літо») він подарував мені, а згодом…. і забрав. Мабуть, не вистачило грошей на чергові витрати.
Продавав він свої полотна за безцінь. Добре, що хоч «Літо» не продав. Зараз воно експонується в картинній галереї.
Одна з його ранніх картин є в мене понині. А ще копія ікони «Волинської Богородиці», яку Олександр виписав для мого сина Богдана з такою переконливою печаллю в очах, що хочеться запитати: «Чому Ти, Пречиста й Непорочна, не захистила цю довірливу й талановиту душу? Адже їй нині виповнилося б усього-на-всього шістдесят».
Як сьогодні бачу: йде невеличкий на зріст чоловік, у руці тримає два яблука – червоне й жовте. Іде й щербато усміхається:
– Перед тим, як з’їм, напишу натюрморт, Погляньте, які красиві!
Здається, що уже не встиг.
Принаймні написати.
(Газета «Віче». – 2004. – 12 лютого.)

Йосип Струцюк

ТОРГУЮЧИ ЧЕСТЮ, БАГАТО НЕ ЗАРОБИШ, А ОТ МІСТОМ – ТАК…

Ще й як заробиш!

Заробляти всюди, на всіх і на всьому. Торгувати безпекою, муніципальними послугами, посадами, землею, людьми вас навчать ті, хто вам служить.

Зараз вони заробляють на демонтажі цього міста. Бо як не дивно це звучить, а збитковий, борговозалежний водоканал чи МКПП сьогодні не вигідні і обтяжливі стриянам, але вкрай зручні для влади – бо як же тоді будуть освоюватися мільйони рятівних коштів, які вкидатимуться туди постійно…

Якісна суспільна дискусія стає неможливою, позаяк «люди-функції» не запрограмовані на діалог, а лише на його блазенську імітацію або ж блокування. Стриянин дивується тому, що зрощена з бізнесом місцева бюрократія робить одну помилку за іншою. Він ніяк не зрозуміє: те, що він сприймає за помилки влади, насправді є логістичними кроками для управління деградацією.

На порядку денному нинішньої 20-річної давності влади прибутковим є правильно організоване руйнування міста. І, насправді, вони не бояться нічого – ні Феміди, бо обов’язково відкупляться, ні правоохоронців, бо обов’язково домовляться, ні людей, бо хто ж боїться банкомату, банкомат просто використовують…

Так, так, Люди. Якщо нам із вами вдасться змінити цю ситуація, а я би радше сказав – позу, і запрацює міська економіка, щоби прийшов інвестор – тоді вони зі своїм примітивним латанням вулиць стануть просто непотрібні.

Тож, Люди, обирайте самі: або далі жити в місті, яке нікуди не йде, і жевріти на третину своїх потреб – або……….

Олег ФИЛИК, депутат Стрийської міської ради

Я ХОЧУ ВИЇХАТИ З ТЕМРЯВИ… АЛЕ – ЗАЛИШУСЯ, БО…

Найтемніше перед світанком. А я знаю, що він настане ще в цьому десятилітті.

     Я хочу виїхати. Кудись туди, на Захід, слідом за мільйонами хапучких, працелюбних, підприємливих, розумних. За мільйонами тих, хто сподівався і навіть боровся, але втомився. Хто надав перевагу власному млинку перед донкіхотством. Хто надсилав гроші сюди, а зараз забрав дітей і відчалив, лишивши стариків і фразу на прощання: “Життя одне і йде воно в одному напрямку”.
Я хочу поїхати геть від Незалежності, що не відбулася. Бо, озираючись назад, мене не полишає думка, що політичний клас використав незалежну Українську державу лише з однією метою — розграбувати. Ми втратили території, всохли у демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, грохнули науку. Зате ми сяяли в рейтингах “Форбсу”. Та навіть цей час минув, тому що ми втратили території, всохли у демографії, майже добили медицину, освіту і промисловість, грохнули науку.
За двадцять сім років мало хто зрозумів, що “меншовартість” — це не лише стосовно Росії, а й  Заходу теж. Влада так і не навчилася говорити тверде “так” і тверде “ні”, коли йдеться про національні інтереси. Вона готова обмінювати ці інтереси на будь-якому ринку, аби лиш їй не заважали збагачуватися.
Я хочу поїхати геть від президента, народженого під знаком “Жадібні Терези“. Від президента, який не задає трендів розвитку і не приймає стратегічні рішення. Не приймає через зважування копійок від зупинки на тому чи іншому варіанті.
Хочу поїхати від олігархів, котрі проливають крокодилячі сльози з приводу низької капіталізації їхнього бізнесу в нецивілізованій країні і незмінно під час виборів фінансують переможців кастингу підлотників.

Я просто хочу поїхати подалі від глупоти.
Я боюся виборців, які крадуть у мене п’ятирічки нормального життя і розмінюють своє на 200 гривень. Я хочу втекти від жителів міст, здатних “довірити ключ від своєї квартири” злісному аферисту з десятком років відсидки і незмінним трауром під нігтями. І від сільських виборців, здатних віддати голоси за людину, котра на зорі дев’яностих рекетувала не вилами, а журналістським посвідченням аптекарів, які приторговували наркотою.
Я побачила як частина волонтерів продалася й нажилася. Але я хочу виїхати, аби не бачити як остаточно з’їдуть із глузду від чужих горя, крові, болю і сліз ті чесні, хто залишиться.
Я не хочу бачити як рейдери і рекетири, надбавши ідеологію, нашивки і збившись у корпуси та охоронні агентства, потрошать безкарно фірми, банки і несимпатичних їм громадян. Не пояснили їм владні куратори, що патріотизм — це не забирати, а віддавати.
Я 45 років дивилася у вікно на Голосіївський ліс і не хочу бачити, як його закриють і вб’ють тринадцять 27-поверхових блоків, зведених за наводкою продажної гебні, що випускає з СІЗО бізнесмена-сєпара за сотню квартир. Якби ж то тільки продажних… До того, що мене “слухають”, за два десятка років я звикла. Але коли я бачу покладені на стіл президента резюме моїх телефонних розмов, де Червона шапочка на авіа-килимі залітає у Вінтерфел, я жахаюся рівня компетенції моїх наглядачів. Не за себе лячно. За країну. За президента, якого годують продуктом інтелектуальної неїстівності.
Хочу поїхати геть від всюдисущої і всевиправдальної фрази: “Ну, ви ж знаєте в якій країні ми живемо”. Від брехні та підмін, що плутають піар зі справами; політично активного бізнесмена — з президентом; кількість обшуків — з ефективністю влади; оголошення підозри — з вироком суду; ухвалу продажного судуз істиною; істерику — з диктатурою; пустозвонів — з реформаторами
Я втомилася канючити гроші на газету. Перетаскавши в редакційну бухгалтерію з дому все, що могла, ще у 2000-і, я втомилася бути лавіруючою прохачкою, не бажаючи потрапити в полон вітчизняного бізнесу. Я втомилася не писати, тому що мені потрібно шукати гроші для виплати злиденних зарплат і гонорарів, для підтримки невідомо кому потрібного майданчика, де мислячі люди публікують розумні, системні, суспільно важливі і державно-прикладні тексти.
Я хочу втекти. Але! Так, ви праві, — я залишусь.
Тому що найтемніше завжди перед світанком. А я знаю, що він настане ще в цьому десятилітті. Не питайте, — звідки. Просто знаю – і все.
Не поїду, тому що мої батьки повинні, згорблячись, сидіти на могилах своїх матерів і батьків, коли захочуть із ними поговорити.
Тому що моїм дітям потрібна Батьківщина, а вони мають бути потрібні їй. Навіть якщо вони не будівельники і продавці, а некорисні нині біохіміки, які вивчають мозок людини. Той самий орган, що не встигає не те що за інформпотоком і функціоналом гаджетів, а навіть за нумерацією айфонів.
Тому що, забувши про хабалок-перекупщиць, я не поїду від нечастої радості сумних зморщених бабунь. Хто ж тоді купить у них непотрібний кілограм сиру, зім’яту малину, немиту картоплю?
Тому що, побувавши майже у півсотні країн, я не бачила Харків, Шацькі озера, Чернівецький універ, Кам’янець-Подільську фортецю і щойно розібралася у нумерації станцій Фонтану. Я, ентомолог Печерських пагорбів, ще не бачила своєї країни.
Я не поїду від Любомира Гузара, який приїхав із благополучного світу, щоб зробити нашу країну кращою; який повернувся, щоб лишитися. Від Лесі Литвинової: я їй не потрібна, але вона потрібна мені. Від Віталія Шабуніна: у нього такий красивий хук! Від стариків-конструкторів, які пам’ятають, що ВПК — це не тільки відкат. Від дивом вцілілих злиденних шкільних вчителів, учні яких привозять медалі із всесвітніх олімпіад. Від кількох тисяч розумних студентських очей, хай і лишиться в країні лише половина з них.
Я не поїду від тих, хто не здався. Хто мужніє, розумнішає, міцніє. Хто вчиться на своїх помилках. Від тих, хто буде готовий, а не думає, що вже готовий, коли Україні випаде черговий шанс стати іншою. Я хочу застати цей день. Я хочу брати в цьому участь. Я хочу нарешті порадіти з того, що вийшло.
Я знаю, що всі чудово впораються без мене. Але я не поїду. Мені нікого там любити. Ні в кого вірити. Немає за кого надривати серце. Хай воно розірветься тут.

ЮЛІЯ МОСТОВА

(фото Ані Гриценко)

ВИБЕРИ МЕНЕ! ВИБЕРИ МЕНЕ! ПТАХА ЩАСТЯ, ВИБЕРИ МЕНЕ!

Центральна виборча комісія завершила реєстрацію кандидатів у президенти України. Серед них 16 нардепів, 2 журналістів, 1 актор, 1 безробітний, 1 президент… Усього четверо жінок. Подаємо повний список 44 учасників президентського марафону:

екс-міністр екології Ігор Шевченко;

народний депутат Сергій Каплін;

екс-голова СБУ Валентин Наливайченко;

професор Віталій Скоцик;

мер Львова Андрій Садовий;

народний депутат Віталій Купрій;

народний депутат Євгеній Мураєв;

екс-міністр оборони Анатолій Гриценко;

колишній народний депутат Геннадій Балашов;

народний депутат Ольга Богомолець;

народний депутат Олександр Шевченко,

відновлений на посаді голови Державної фіскальної служби Роман Насіров;

народний депутат Юрій Бойко;

народний депутат Олег Ляшко;

народний депутат Аркадій Корнацький;

народний депутат Олександр Вілкул;

народний депутат Юлія Тимошенко;

народний депутат Дмитро Добродомов;

екс-спікер Верховної Ради Олександр Мороз;

екс-радник міністра внутрішніх справ Ілля Кива;

колишній народний депутат Руслан Кошулинський;

член партії «Громадянський рух «Спільна справа» Олександр Данилюк;

народний депутат Сергій Тарута;

колишній голова СБУ Ігор Смешко;

колишній народний депутат Інна Богословська;

актор Володимир Зеленський;

голова Патріотичної партії України Микола Габер;

народний депутат Юрій Дерев’янко;

колишній народний депутат Роман Безсмертний;

народний депутат Віктор Бондар;

підприємець Сергій Носенко;

народний депутат Віктор Кривенко;

перший заступник командувача Сил спеціальних операцій ЗСУ Сергій Кривонос;

співробітник «Севастопольського морського рибного порту» Руслан Ригованов;

народний депутат Юрій Тимошенко;

тимчасово безробітний Андрій Новак;

голова Федерації футболу Маріуполя Василь Журавльов;

президент України Петро Порошенко;

колишній народний депутат Юрій Кармазін;

журналіст Юлія Литвиненко;

голова правління громадської організації «Влада народу» Олександр Ващенко;

політтехнолог Володимир Петров;

журналіст Дмитро Гнап;

лідер партії «Розумна сила» Олександр Соловйов.

Вибори президента України відбудуться 31 березня 2019 року.

САЛО І В АНГЛІЇ НАЙКОРИСНІШЕ ЗА ВСЕ

Оливкова олія, що традиційно вважається найкориснішим для здоров’я продуктом, поступилася свинячому салу!

Зокрема, виявилося, що сало (а також вершкове масло) набагато доречніше для використання у приготуванні гарячої їжі. Таке встановили вчені з Університету Де Монтфорт в Англії. Дослідники заявили, що хоча користь рослинної олії добре відома, готувати на оливковій, соняшниковій чи кукурудзяній олії шкідливо для здоров’я, пише fithacker.

Краще використовувати для приготування їжі свиняче сало або вершкове масло”, — радять вчені. На користь цього висновку говорять результати 20-річного дослідження щодо вивчення складу хімічних речовин, які виділяються в процесі нагрівання різних харчових жирів.

Фахівці дійшли висновку, що під час приготування на рослинній олії відбувається виділення альдегідів — речовин, чий вплив на організм пов’язаний із підвищеним ризиком розвитку раку, хвороб серця і пошкодження мозкових функцій.

Наприклад, у рибі, приготованій на соняшниковій або кукурудзяній олії, міститься в 200 разів більше токсичних альдегідів, ніж допускають стандарти безпеки.

Вчені пояснюють, що отримані відомості не свідчать про безумовну шкоду рослинних олій. Головна їх користь полягає в тому, що вони містять поліненасичені жирні кислоти — важливий елемент для повноцінного харчування людини.

Проблема в тому, що при нагріванні ці компоненти виділяють більше токсичних сполук, ніж мононенасичені жирні сполуки, присутні в таких продуктах, як сало, вершкове або кокосове масло, коментують вчені. При цьому особливу небезпеку становить те, що зазначені сполуки мають властивість накопичуватися в організмі, нарощуючи свій шкідливий потенціал для здоров’я.

«У МОЇХ ЖИЛАХ ТЕЧЕ УКРАЇНСЬКА КРОВ» (АНТОН ЧЕХОВ)

«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», – писав А. Чехов українському історику, письменнику, перекладачу та сходознавцю кримськотатарського походження Агатангелу Кримському.

Треба пам’ятати, що безліч українських письменників і поетів, які перейшли в своїй творчості на російську мову, як і раніше, залишаються ЧАСТИНОЮ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ. Подібно до того, як залишаються класиками саме ірландської літератури ірландці Олівер Голдсміт, Джонатан Свіфт, Річард Стіл в 18 столітті, Семюел Беккет, Джеймс Джойс, Джойс Кері, Шерідан Ле Фаню, К. С. Льюїс, Т. Майн Рід, Чарлз Метьюрін, Брем Стокер, Оскар Уайльд, Бернард Шоу, які писали англійською.

Чехов народився 29 січня 1860 року. Загальновизнаний класик світової літератури. За професією лікар. Почесний академік Імператорської Академії наук у галузі красного письменства (1900-1902). Один із найвідоміших драматургів світу. Його твори перекладені більш ніж на 100 мов. Його п’єси, особливо «Чайка», «Три сестри» і «Вишневий сад», протягом більше ста років ставляться в багатьох театрах світу. До речі, його п’єси незмінно входять до репертуару багатьох театрів України. Існує музей Чехова в Сумах, вже не кажучи про його музеї в Ялті та Гурзуфі й фестиваль мистецтв «Дні Чехова в Ялті». У Ялті Чехов написав оповідання «Довгий язик», «Дама з собачкою», «Архієрей», «Студент», «Нова дача», «Душка», «Наречена», а також п’єси «Три сестри» і «Вишневий сад». Таганрог, де народився Чехов – як відомо, українське місто, вкрадене Москвою в України. А його батько Павло Ігорович Чехов народився на Полтавщині. У його родині вважали, що своє прізвище вони отримали від предка чеха.

Майбутній письменник з дитинства багато спілкувався і з батьком, і зі своєю бабусею, українкою Єфросинією Шимко. Фахівці добре знають, що в дитячі роки в будинку Чехових в Таганрозі (до речі, їхній будинок – типово українська саманна хата) постійно звучала українська мова. Діти слухали українські пісні та грали в домашніх виставах по-українськи, наприклад, про «Чупруна та Чупруніху». Пізніше письменник навіть відобразив у своїй творчості українські пісенні мотиви – «Не женися на багатiй» – в повісті «Три роки».

Все своє життя Чехов залучав себе до українців, він навіть вказав у перепису населення свою національність як «малорос». Таке самовизначення національності письменником підтверджується у численних листах, де він незмінно називає себе малоросом (або загальновживаним в той час синонімом – «хохлом»). Ніжно люблячи Україну, Чехов не тільки із задоволенням там жив, подорожував і спостерігав народне життя, але й не раз запрошував друзів відпочити з ним у тих місцях. Він часто відвідував Харківську і Полтавську губернії, а у Львові купив твори Шевченка українською мовою.

У 1888-1889 роках А.П. Чехов відпочивав у Сумах. Тут він написав оповідання «Неприємність» і «Красуні», а також водевіль «Трагік мимоволі». Свої сумські враження він відобразив в оповіданнях «Іменини», «Нудна історія», в п’єсах «Лісовик» і «Чайка». Там, у Сумах, в 1889 році був похований молодший брат Чехова художник Микола Чехов. Чарівність України вплинула на рішення письменника купити хутір у Полтавській губернії.

За спогадами і листами Чехова і його родичів [Чехов А.П. Твори. М., 1987. – Т. 7, 12, 13, 17], значний інтерес до української культури прищепила письменнику сім’я українських поміщиків потомствених дворян Линтварьових. В їхній садибі в слободі Лука в Сумському повіті Чехов жив разом з родиною влітку 1888 і 1889 років. Тут він лікував хворих, мав численних друзів і знайомих. Звідси він вирушав подорожувати Україною.   Історик з міста Суми Наталія Вікторівна Лобко встановилa, що родоначальником роду Линтварьових був козацький сотник Андрій Марченко, тому припускає, що ця сім’я отримала свої землі під час заселення Лівобережної України в нагороду за військову службу після Визвольної війни українців від поляків під керівництвом Богдана Хмельницького. Особливо цікавив Чехова той факт, що предки Линтварьових дружили з відомим філософом Г. Сковородою, а батьки – схилялися перед Тарасом Шевченком. Дві доньки господарки садиби – Зінаїда Михайлівна і Олена Михайлівна Линтварьови – були одними з перших жінок-лікарів у Російській імперії.

Чехов також дружив з різними представниками української інтелігенції, наприклад, з актрисою Марією Заньковецькою, яка вважається головним прообразом Ніни Зарічної з «Чайки». Антон Чехов вважав її талант «страшною силою».

Порушуючи закони Російської імперії, Чехов розсилав друзям і знайомим зарубіжні випуски української літератури, заборонені в Росії Емським указом: «Вельмишановний Павло Федорович, надсилаю Вам для бібліотеки трохи книг і, між іншим, три номери львівського журналу «Літературно-науковий вісник». Так як малоросійські журнали, що видаються в Австрії, наскільки мені відомо, не пускаються цензурою в Росію, то доведеться ці три номери тримати в бібліотеці під забороною» (Лист П. Ф. Іорданову).

Письменники України з увагою стежили за творчістю Чехова, цінували його новаторський підхід до малої прози і його майстерність. Не раз надсилали Чехову свої книги з присвятами. Дуже високо відгукувалися про російського письменника М. Коцюбинський та І. Франко.

Навіть майбутній перший президент Української республіки М. Грушевський друкував переклади чеховських творів в журналі «Літературно-науковий вісник». Це були сім оповідань у січні 1899 і сім гуморесок в березні 1902. А в 1904 році у Львові був опублікований збірник оповідань «Змори» в перекладі його дружини Марії Грушевської, чиї переклади Чехов особливо цінував: «Сердечно дякую за надіслані переклади моїх творів. Будьте люб’язні, напишіть пані М. Грушевській, що, наскільки я розумію, переклади зроблені нею дуже добре, якби я знав її адресу, то поспішив би подякувати її саму» (Лист А.Є. Кримському).

Нагадаю, що російською мовою частково писали Євген Гребiнка і Марко Вовчок, навіть сам Шевченко (його проза). Тому насправді письменники-українці, навіть писавши тільки російською, ніяк не можуть вважатися «не-українцями» і вилучатися з української літератури. Україна може пишатися не тільки багатою літературною рідною мовою, а й тим, що значна частина російських письменників-класиків – Капніст, Наріжний, Сомов, Гоголь, Кукольник, Погорельський, А. К. Толстой (правнук графа Кирила Розумовського, останнього гетьмана Малоросії), Данилевський, Чехов, Короленко, Аверченко, Зощенко, автор «Незнайки» Н. Носов та інші – насправді були українцями. Від такої спадщини не можна відмовлятися.

 

Андрій Безсмертний-Анзіміров 

incognita.day.kiev.ua

З НАГОДИ 101-Ї РІЧНИЦІ БОЮ ПІД КРУТАМИ У КАРПАТАХ ПРОЙШОВ ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ВИШКІЛ ПРАВОЇ МОЛОДІ

В одному з карпатських сіл пройшов вишкіл молодіжного крила НВР «Правий сектор», котрий цього року був приурочений 101-ій річниці бою під Крутами. Ні погода, ні далека дорога не стали на заваді нашому юнацтву.

До вишколу долучились члени Львівського, Стрийського, Тернопільського, Вінницького, Київського та Миколаївського осередків Правої молоді.

Зібравшись разом у побратимській атмосфері, молодь самовдосконалювалася, здобувала та закріплювала навички з парамедицини, зброєзнавства, топографії, майстер-класи з яких проводили інструктори з вишкільно-патріотичної організації “Патріот”.

Керівник ідеологічного відділу подруга “Ластівка” та керівник Львівського обласного осередку “Правого Сектору” друг “Хамер” проводили гутірки та лекції на історичні теми, після яких капелан провів катехізис.

Не обійшлось і без повстанських пісень та колядок, які супроводжували молодь у дорозі та вишколі. Гра ж “Криївка” допомогла членству здружитися та розвеселитися.

Права молодь і надалі продовжуватиме самовдосконалюватись, аби стати справжньою елітою своєї нації.

Mихайло ІЛЛЄНКО 

ЧИ ВСТИГНУТЬ ЩУРІ ВТЕКТИ З КОРАБЛЯ? – ВАША СТАВКА, ПАНОВЕ!

Повідомлення ЗМІ про те, що, цитуємо «УП», «у столиці біля Міжнародного виставкового центру затримали керівника комунального підприємства Стрийської міської ради та директора товариства, який надав комунальнику 680 тисяч гривень відкату», викликало бурхливу реакцію стриян. Місто буквально гуде цією новиною, обговорює її на кухнях, в лікарнях, маршрутках, перукарнях, магазинах, кафе і барах, на ринках і базарчиках… Стрий розділився на два табори.

«Ніхто його не посадить! Хіба перший раз справу проти Васьковича заводять?! Відпустять – от побачите. У нього і кума – скрізь свої люди!»,- авторитетно заявляють одні.

«Та ні, цього разу не випустять. Це ж у Києві, та ще й зі стріляниною! І з такою сумою! Сяде! Ще й кума за собою потягне! Постійно ж із Шрамов’ятом ділиться…», – заперечують інші.

І закладаються, і ставлять 1 проти 10, 1 проти 100… Грають по-крупному.

Нагадаємо, 31 січня в коментарі “Українській правді” прес-секретар департаменту захисту економіки Нацполіції Наталя Калиновська повідомила: “Працівники поліції були вимушені застосувати зброю, так як останні, намагалися втекти з місця злочину. Наразі керівника комунального підприємства та директора товариства затримали. За цим фактом слідчі ГУНП у Львівській області відкрили кримінальне провадження за ч.2 ст.364 (зловживання владою або службовим становищем) КК України».

Ось ця остання обставина – слідство веде поліція Львівщини – і збільшила лави скептиків. Хоча ставки залишилися високими…

Хочеться вірити, що правосуддя все-таки нарешті восторжествує! Що б там хто не казав, а фундамент під непохитною міською владою Стрия дав тріщину і похитнувся. У задачці питається: чи встигнуть щурі втекти з корабля?

Ваша ставка, панове!

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України