• Сьогодні: Вівторок, Березень 19, 2019
Інфо ПС

7 РАЙОНІВ ЗАМІСТЬ 20, А СТРИЙСЬКИЙ – НАЙБІЛЬШИЙ

Це наразі лише пропозиція. Кожна адміністративна одиниця області має взяти участь в обговоренні. Також громади закликають вносити у проект свої правки, але є умова – вони мають бути економічно обгрунтовані, пише Твоє міcто.

Наразі планується такий адміністративний поділ Львівщини:

Дрогобицький район: Дрогобич, Борислав, Трускавець і Дрогобицький район;

Золочівський район: Золочівський, Бродівський, Буський, Перемишлянський райони, Ходорівська ОТГ (зараз у складі Жидачівського району);

Львівський район: Львів, Пустомитівський район, Дублянська, Жовківська, Куликівська ОТГ (Жовківський район зараз), Жовтанецька і Новояворичівська ОТГ (Камянка-Бузький район зараз);

Новояворівський район: Яворівський, Городоцький, Мостиський райони, Рудківська ОТГ (зараз – Самбірський район);

Самбірський район: Самбір, Самбірський район, крім Рудківської ОТГ, Старосамбірський, Турківський райони;

Стрийський район: Стрий, Моршин, Новий Розділ, Стрийський, Сколівський, Миколаївський райони, Жидачівський район, крім Ходорівської ОТГ;

Червоноградський район: Червоноград, Сокальський, Кам’янка-бузький райони, крім Жовтанецької та Новояричівської ОТГ, Жовківський район, крім Жовківської та Куликівської ОТГ, Радехівський район.

Найбільшим серед районів Львівщини, якщо пропозицію ухвалять в такому вигляді, буде Стрийський район.

ЛАРИСА КОСАЧ МОГЛА БИ СТАТИ ОКРАСОЮ БУДЬ-ЯКОЇ ЛІТЕРАТУРИ, АЛЕ…

Леся Українка. Її не завжди розуміла мати, Олена Пчілка, з її дещо солдафонським характером. Її не розумів і не міг зрозуміти чоловік, Сергій Мержинський, якому вона віддала свою душу, як Мавка Лукашеві з «Лісової пісні». Українські актори не завжди розуміли її п’єс, починаючи від «Блакитної троянди».


Відомі на той час літературні критики поблажливо шепотіли до її вуха:
– Госпожа Косач, вы же талантливая… Всё понимаю, только зачем на украинском?
Її книги читало небагато українців, а ще менше розуміли висоти її таланту. Леся гаряче сперечалася із багатьма письменниками того часу, зокрема з Іваном Франком.

Її безкомпромісні вислови про тогочасну українську літературу нищили муругий національний провінціалізм. Здається, що нерозуміння, недооцінка, невіра у талант завжди оточували її. Тогочасна колонізована Україна було зовсім не готова до появи великої письменниці. Сором за цю невідповідність, нерозуміння доводиться списувати на колонізацію….
Леся Українка боролася з хворобами, фактично страждаючи фізичним каліцтвом значну частину життя.   Вона, як людина, зазнала небагато любові, віддавши всю свою любов нам, її нащадкам. Впевнений, що вона і тепер, у райських садах, спостерігаючи за сучасним національним життям, докірливо посміхається нам, нагадуючи, що взаємна ненависть лише незворотньо руйнує, що Україну треба будувати кожноденно, а після президентських виборів життя триватиме.
Витончена світловолоса пані Лариса Косач могла би стати окрасою будь-якої літератури. Але Промисел захотів, щоб вона віддала свій талант українству. Добровісне світло від її енергії написаного залишається нетлінним.

Степан Процюк

КОРІННИМ НАРОДОМ Є УКРАЇНЦІ, УКРАЇНА Є НАЦІОНАЛЬНА ДЕРЖАВА

Київ, як не дивно та трагічно, стає чужим для українців. Київ нині настільки зрусифікований, що такого не було навіть за клятих комуністів, за того страшного режиму.

Недавно прочитав у газеті інтерв’ю з вірменином, який має в Києві бізнес. Чоловік розповідав, що столиця України йому дуже подобається, але на тезу про те, що Київ є українським містом, він відповів, що за десять років роботи там жодного разу не чув української мови. Вірменин сказав: «Я не понимаю за что вы воюете, если в Киеве не услышишь украинской речи».

Це трагедія! Цього ніхто не розуміє! Та навіть наш рідний Президент повиступає на сцені українською мовою, відходить від мікрофона – і відразу «па рускі». Це жах. Це є біль – чути в рідній державі повсюди чужу мову.

Де ви бачите етнічних українців? Яке медіа нині є в руках етнічних українців? От візьмімо телеканал «1+1», який позиціонується як патріотичний, український. Ви бачили їхнє останнє кіно? Та хлопці просто охрініли! Зовсім бездарно в усіх аспектах знято кіно і головне – російською мовою. Маю на увазі серіал «У неділю рано зілля копала». Назву вкрали в Кобилянської, написали щось своє. Чому російська мова? Де ви живете? Біда з цього і починається, що мало хто усвідомлює, де він живе.

Що зробили в Росії, знаєте? Років п’ятнадцять тому Слава Говорухін зібрав усіх російських кінематографістів, запросили Путіна, розповіли йому, що таке кіно, – а завдяки кіно весь комуністичний режим тримався, бо там талановиті люди робили кіно, яке возвеличувало цих убивць-комуністів, – і переконали. Тож із бюджету Російської Федерації виділили 100 мільйонів доларів стартового капіталу в кінематограф. Спочатку там робили лайно, але поступово воно шліфувалося і почали створювати серйозні фільми. Кіно, крім того, що є високим мистецтвом, ще й поширює ідеологію, якщо держава її має. Для нашої влади (а я там був і переконався) ідеалом мистецтва є Поплавський. Вони ходять до нього на концерти, усі машини чиновників та депутатів стоять під концертним залом, коли виступає Поплавський.

Усе довкола настільки запаразитовано, настільки загиджено українську мову, що боляче на кожному кроці. Коли слухаю журналістів центральних каналів, то не можу зрозуміти, де вони вчилися. Я колись записував ті їхні «перли», але змучився. Коли проходжу біля ЛНУ Франка, можу чути розмови дітей, які вибігають з університету. «Канєшна», «тіпа», «поняв»… Ці слова-паразити страшенно спотворюють нашу мову.

     Зараз вибори. На мою думку, в Україні їх треба проводити якнайчастіше, бо цей процес проявляє ту всю людську гидоту, яка випливає наверх. Одразу видно цих двоногих істот, тих рабів, яких дуже багато, які вилизують будь-що будь-кому. Є така категорія людей, яким за кожної влади добре. Скажімо, Софія Ротару. Вона спокійно їздить у Росію, виступає перед російськими військами, в Кадирова була якось. Не маю слів, щоб про це говорити.

     Згідно зі статистикою, яка мене дуже тішить, але якій я не довіряю, 86% населення України позиціонуються етнічними українцями. Сумніваюся, що це правда, але дай Бог. То чому в нас не має бути національної держави? Он в Ізраїлі нещодавно зробили таке, але багато про це не говорять, не акцентують на цьому. От їхні представники тут: усілякі червоненки, кернеси, добкіни – та вся гидота. Як вони допустять національну державу українців? Потрібно ухвалити закон про корінний народ: корінним народом є українці, Україна є національна держава. Конституція залишається поза тим незмінною.

Якщо не буде внутрішньої культури, якщо самі себе не поважатимемо і не пишатимемося тим, що ми – українці, хай де опинимося –  в Європі, Африці чи Америці – нічого в нас не вийде.

     У нас була Революція гідності, в людей має бути та гідність, честь і Бог.

Як казав генерал Чумак, і це дуже влучно, ми маємо два президенти – один для внутрішнього вживання й один – для зовнішнього. Той, що для зовнішнього, – супер. Він був міністром закордонних справ, має досвід, знає, що робить. Але той, що для внутрішнього, – це банда. Він оточив себе людьми, які виробляють, що їм заманеться.

Мене вразив мій колишній приятель Юрій Луценко. Юра, якому я вірив до останнього. Гордон у нього брав інтерв’ю – і раптом Юрочка заговорив російською мовою. Дуже поганою, але все ж російською. Він п’ять годин говорив російською. Генеральний прокурор, державний службовець говорить російською мовою! А ви питаєте про мову…

     Мені кажуть, що наш народ мудрий, він не може помилятися, на всьому розуміється. Нашому народу поставлять діжку пива і горілки, скажуть: «Це Гаврилюк пішов, він ворог, стріляйте!» – люди й застрелять. Народ… Це так само, як народна пісня: це що, люди зібралися всім селом і написали пісню? Та пише хтось один.

Погляньте на нашу історію: козацтво, Княжа доба, Гетьманщина тощо – усюди, хоч які були події, великі чи малі, є зрада. Уся історія України просякнута, на жаль, одним словом – зрада. Через гроші.

У Верховній Раді, всюди є агенти КДБ. Я, коли був депутатом, сперечався з одним колегою з Партії регіонів. Він був професійним розвідником. Він мені приніс 36 справ із копіями документів про людей, яких ми з ним згадували в розмовах. Якби я назвав вам ці прізвища, ви не повірили б. Серед них є такі патріоти! Це – поети, письменники, артисти. Лише кілька з них померло, а решта живе досі. Ці папери дуже довго лежали в мене на тумбочці і я ніяк не міг прийти до тями. У мене був шок, що ці люди – агенти. Краще б я цього не знав. Це наші найпатріотичніші патріоти!

     Вербували мене постійно. Разів шість, а може, й більше. Багато моїх знайомих погодилося. Тебе ловлять на якійсь побутовій події, про яку не хочеш розповідати загалові, ти потрапляєш на гачок і виконуєш вказівки. Колись усі естрадні співаки були завербовані, стукали один на одного, актори, усі відомі люди.

     Нещодавно в Гордона на передачі був радянський розвідник з українським корінням, який живе в Америці. Там був дуже цікавий діалог, серед іншого говорили про підслуховування в кабінетах українських президентів. Гордон запитав, про кого найбільше в усіх кабінетах українських президентів говорили. Розвідник відповів, що про Юлю Тимошенко. До речі, Тимошенко теж дуже багато знає. Якби влада була українською, вони використали б усі ці знання, але вони не українці.

Треба звертатися не до українців, а до громадян України. Бо, коли політики звертаються до українців, то кажуть не всім, бо не всі в нас є українцями. Громадяни України мають обирати, опираючись і на розум, і на емоції.

У нас біда в тому, що люди дуже швидко все забувають. Усі забули, хто такий був Кравчук. Тепер він з’являється на телебаченні і всі трублять: «Перший президент!». Але ж він був секретар ЦК Компартії з ідеології, який нищив українську культуру, митців тощо. Другий – Леонід Кучма – це просто друг по розуму і всьому решта Віктора Януковича, хіба що хитріший і добріший. Саме він створив отих усіх покидьків-олігархів. Віктор Андрійович, який профукав усю Україну, віддав з поклоном цьому хворому Януковичу. А тепер маємо Петра Олексійовича. Ажіотаж навколо нього теж скоро спаде, а тоді всі швидко забудуть про нього.

Іван Гаврилюк, народний артист України

Leopolis.news

ОСТАННІЙ ФОРПОСТ МОСКОВСЬКОЇ ЦЕРКВИ НА СТРИЙЩИНІ ВПАВ!

У с.Баня-Лисовицька Стрийського району на Львівщині відбулися збори прихожан храму Покрови Божої Матері, підпорядкованого московському патріархату.
Згідно із законом №4128-Д щодо зміни релігійними громадами підлеглості, який Верховна Рада ухвалила 17 січня, рішення про зміну підлеглості та внесення змін або доповнень до статуту ухвалюється загальними зборами релігійної громади та не менш, як двома третинами її складу. Ці дві третини вираховуються від необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади. Рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів релігійної громади.

Отож за підсумками зборів (на яких також були присутні учасники бойових дій російсько-української війни) рішення про підлеглість релігійної громади храму Покрови Божої Матері до Української Православної Церкви та направлення звернення до Дрогобицько-Самбірської Єпархії ПЦУ про приєднання до свого кліру, було прийнято ОДНОГОЛОСНО, за винятком одного голосу «проти»!

 

Правий Сектор Стрий

МІСТО СТРИЙ У 17-МУ СТОЛІТТІ: ДОКУМЕНТИ, ПОДІЇ, ФАКТИ

У 1604 році трапилась велика пожежа, під час якої згоріло півміста, у тому числі костьол. У тому ж році Король Сігізмунд III Ваза на чотири роки звільнив Стрий від податків.

З 1607 року місто мало назву Стрий. До цього були інші варіації цієї назви.

У 1612 році стрияни отримали право на варіння і збут пива із дешевого вівсяного солоду. А у 1617 році оглядова комісія затвердила право міщан на вільне варіння пива з гіршого вівса, гоніння горілки і торгівлю трунками всупереч наказу старости варити дорожче пиво із збіжжя з його фільварків.

У 20-х роках XVIІ століття з’являються відомості про будівництво синагоги в Стрию.

У 1620 році відбувся напад татар на місто після битви під Цецорою. Було частково спалено будівлю костьолу. А 28 лютого 1621 року на місто ще раз напали татари і знищили міський триколісний вальник та млини.

У 1621 році з’являються відомості про витрату коштів від міських прибутків на відбудову і подальше зведення міських валів. А у 1623 році Король Сігізмунд III Ваза визначив частину податку, що мала йти на продовження спорудження міських валів. Того ж року король заборонив стрийському старості Адаму Стадницькому незаконно утискувати жителів міста і звільнив їх від податків з огляду на те, що вони потерпіли від нападу татар.

У 1633 році шляхтич Косовський підписав угоду про оренду королівського міста Стрий.

З історичних документів можна довідатись, що у 1633 році в місті існувала одна скляна крамниця, яку було зобов’язано безкоштовно склити вікна костьолу, які часто нищили сильні вітри з гір. Також працювали цехові корпорації гончарів, кравців, кушнірів, ткачів, ковалів, слюсарів та окремі ремісники: постригач, колодій, пекарі, боднар. Відомо, що підмайстер ткацького цеху за день отримував п’ять грошів, тесля — дванадцять, муляр — двадцять чотири. Як правило, зароблені гроші видавали в суботу. Буханець хліба у цей час коштував дванадцять грошів, курка — сім грошів, пара чобіт — два злотих.

У 1638 році, згідно з наказом старости Кшиштофа Конєцпольського, на ставку біля замку для зміцнення його оборони збудовано млин. Штучний ставок розширював межі ровів навколо замку.

У 1642 році споруджено муровану вежу костьолу. Про це написано на пам’ятній таблиці (збережена донині).

У 1646 році місто спіткала пошесть чуми, від якої люди масово вмирали. Варто зазначити, що з 1646 до 1848 років було шість спалахів епідемії цієї страшної хвороби.

Загони армії гетьмана Богдана Хмельницького завоювали місто у 1648 році. Тоді польський уряд стягнув до Стрия королівські війська.

20 травня 1650 року Король Ян II Казимир підтвердив права п’яти стрийських церков для українського населення: Різдва Богородиці (за міською брамою), Успіння Пресвятої Богородиці (в місті під валами), монастирської церкви (в полі біля річки), Святого Духа, званої в народі “Козелинською” (за Львівською брамою), Благовіщення Пресвятої Богородиці, званої в народі “Вигова”. Тоді ж король затвердив привілей, який захищав віруючих православної церкви від військових данин та здирств, що чинилися по всій Європі.

Український письменник Григорій Куйбіда у 1652 році написав в Стрию збірку повчальних оповідань на основі творів Кирила Ставровецького.

У цей час, внаслідок пошесті чуми в місті 100 будинків стояли пусткою, завмер ремісничий рух. З історичних документів відомо, що сплатили податок лише 1 швець, 1 кравець, 3 кушніри, 1 різник, 1 коваль, 7 пекарів і перекупників та утримувач лазні.

У 1654 році вишенський соймик схвалив рішення про звільнення Стрия від стаціонування військ, щоб запобігти знищенню міста. А у 1656 році козацьке військо під командуванням полковника Антона Ждановича прибуло під Стрий, щоб з’єднатися тут із союзником Богдана Хмельницького князем Трансільванії Дєрдем Ракоці. У 1659 році у місті на тиждень затримався козацький посол Сулима.

З історичної довідки відомо, що 1660 року витрати на утримання війська та замкової челяді становили п’ять тисяч польських злотих, які покривалися старостою за рахунок податків на торгівлю алкогольними напоями, які стягували з міських корчм. У тому ж році стрийський староста Кшиштоф Конєцпольський дозволив перенести на нове місце синагогу. У цей період також розпочався матеріальний занепад польських та українських міщан. Причиною цього стала підтримка місцевими старостами євреїв, які перейняли від купців всю торгівлю (зокрема спиртними напоями), що була найголовнішим джерелом міщанського добробуту.

У 1661 році єврейській общині виділено ґрунт під кладовище. У тому ж році стрияни були звільнені від податків, а чоповий податок повернули місту на зміцнення фортифікацій.

Історичні документи у 1662 році зафіксували: у Стрию проживало 1050 українців (70% населення міста), 328 — поляків, 70 — євреїв.

У 1664 році в описі огляду замку значилось, що він обнесений довкола ровом з водою, має двоє воріт, чотири башти, шість литих гармат та вісімнадцять гаківниць. При ньому знаходились сімдесят драгунів, повсякчас готових до оборони. (За історичними описами зовнішній вигляд замку відтворив (у 1997 р.) стрийський художник Олег Завозін).

Король Ян III Собеський у 1674 році побував у стрийському замку. Він розробляв план оборони Речі Посполитої від татар і турків.

У 1676 році місто було звільнене від чопового податку, оскільки потерпало від частих нападів ворогів, що призвело до руйнування валів, парканів. Тоді ж стрияни отримали привілей короля Яна III Собеського на ще один, крім суботи, торговий день — вівторок.

У 1680 році король Ян III Собеський прийняв рішення про підпорядкування всіх храмів міській церкві Різдва Пресвятої Богородиці через часті конфлікти між парафіяльним духовенством та братствами.

Сучавський митрополит Досифей, відомий румунський письменник, утікаючи із зайнятої турками Молдови, знайшов притулок у Стрийському замку у 1686-1691 роках. Збереглися твори церковнослов’янською мовою, написані та перекладені ним тут.

У 1687 році костьол Марії Магдалини передано монахам ордену францисканців.

У місті в 1689 році завалилася синагога.   Перемишльський єпископ Ян Дальський дозволив єврейській общині збудувати на тому ж місці нову.

Перемишльська єпархія перейшла до унії у 1691 році. Церковні братства Стрия не підписалися під клопотанням до короля про прийняття унії. Підпис поставив стрийський намісник о.Іван Балинський.

Історичні документи розповідають, що у 1692 році, під час ревізії поселень Перемишльської землі складено опис Стрия із зазначенням кількості будинків на окремих вулицях і дільницях міста. Зокрема в ньому налічувалося 292 будинки, в тому числі 17 корчм і 4 водяні млини. У цьому ж році стрийські парафії і монастир стали унійними.

Рік 1696 став знаковим для стриян. Велика повінь на ріці Стрий знищила монастир, з часом його було відновлено як чернечу резиденцію при церкві Святого Духа.

Закінчилось XVIІ століття для Стриян тим, що у 1699 році місто спалили татари.

 

а матеріалами книги: Галина Верес. Стрий: дати, події, факти, імена. – Стрий, 2012).

НІХТО НЕ МАЄ ПРАВА ЗАБРАТИ ВАШЕ ЖИТЛО!

В міру того як уряд рекламує монетизацію субсидій, людям, які не отримують державну допомогу, все важче оплачувати рахунки за комуналку. За даними Державної служби статистики України, загальна заборгованість українців за житлово-комунальні послуги вже перевищила 55,6 млрд грн. За минулий рік сума заборгованості зросла на 70%. У цій ситуації все частіше звучать коментарі фахівців про те, що постачальники послуг мають право вимагати повернення боргів шляхом продажу майна боржників. Причому таким майном може виявитися навіть квартира боржника. Міністр юстиції України Павло Петренко висловив свою точку зору з приводу зростаючих боргів населення і способів стягнення заборгованості.

– У рамках правового просвітницького проекту “Я маю право!” ми розгортаємо нову кампанію, – сказав Петренко. – Будемо пояснювати українцям, як захистити себе від необгрунтовано нарахованих платежів за комунальні послуги. Хочу підкреслити, що питання про конфіскацію майна і житла через борги за комуналку – навіть не обговорюється. Ніхто не має права забрати квартиру, в якій ви живете.

     Якщо вам загрожують конфіскацією майна через борги за комунальні послуги, міністр юстиції рекомендує звертатися за консультацією до юристів системи безоплатної правової допомоги координаційного центру з надання правової допомоги Міністерства юстиції за номером 0-800-213-103 (цілодобово і безкоштовно в межах України).

Нагадаємо, сума боргу за житлово-комунальні послуги, яка стрімко збільшується, може змусити державу на популістський крок – списання заборгованості населенню. Тим більше що подібний законопроект вже знаходиться у Верховній Раді України.

Наталія Міхєєнко

МИ – НАЦІЯ ПЕРЕМОЖЦІВ НА МАЙДАНАХ, АЛЕ ЛУЗЕРІВ НА ВИБОРАХ

Ми, українці, полюбляємо говорити про свою унікальність. Але навіть сьогоднішні наші проблеми не є чимось новим для історії.

У 2019 році, коли ми маємо нібито демократію, український економічний та суспільний стан історично нагадує часи Великої Депресії в Сполучених Штатах Америки.

Не відкрию секрет, якщо скажу, що сучасній, так званій, українській еліті не вигідно мати вільне від бідності суспільство – влада, власне, не готова мати таке суспільство. Саме для цього ця еліта і запровадила такі правила, стандарти та процедури які створюють її монопольне панування в економіці, політиці та медіа. Ці інструменти перетворюють весь процес зміни еліт – вибори – в змагання не ідей та концепцій розвитку суспільства, а фінансових та медійних ресурсів.

Технологічний прогрес та розвиток людських цінностей крокує вперед неймовірними темпами, а чиновницькі лави кволо плентаються за трендами, намагаючись переробити їх на власний лад, щоб утримати владу у своїх руках.

Лише уявіть, як важко керувати самодостатнім та вимогливим суспільством.

Можу сказати, що у чинної влади вдало виходить маніпулювати і тримати у напрузі громадян, яких я не можу назвати вільними у первинному розумінні цього слова.

Адже справжня особиста свобода неможлива без економічної безпеки і незалежності. Голодні та безробітні люди — це кадри для диктатури.

Американці вийшли з «депресії» важким, але вдалим шляхом, обравши президента, який і по цей день вважається найуспішнішим Президентом в історії США.

Мова йде про Франкліна Рузвельта. Його успіх, на мою думку, полягає у тому, що він був дійсно зацікавленим у економічних змінах і декларував свої чітко сформульовані цінності.

Наприклад, за його теорією, щасливим і по справжньому вільним суспільство може вважатися лише маючи чотири свободи: свободу слова, свободу віросповідання, свободу від злиднів та свободувід страху.

     Чи маємо ми в сучасній Україні свободу слова?

Номінальну – так. Фактичну – ні.

Монопольні олігархічні медіа є найсильнішою зброєю старих еліт. Саме вони викривляють реальну картину стану справ в країні і працюють виключно на відтворення панування олігархів в економіці та політиці. А олігархи не зацікавлені у створенні вільного суспільства, а лише у поновленні схем проникнення до кишень українського народу шляхом маніпуляцій і використання політиків.

     Чи маємо ми в сучасній Україні свободу віросповідання?

Тут можна сказати, що маємо, але це не надбання окремо українського суспільства, це багаторічний історичний досвід людства.

Кожна людина має право на віросповідання тієї релігії, яку вважає істинною, та у тій формі, яку бажає мати за потрібне.

Єдине, що бентежить у історії з релігією в Україні, це бажання топ-політиків маніпулювати на темі віри, виставляючи себе у кращому світлі, як на міжнародній арені, так і на внутрішній. Простими словами, гра у показуху.

     Чи маємо ми в сучасній Україні свободу від злиднів?

Ні номінально, ні фактично.

Тут ситуація набагато гірша ніж зі свободою слова чи віросповіданням.

Українська держава економічно нестабільна країна. За рівнем видатків на ведення домашнього господарства Україна посідає одне з останніх місць серед країн Східної Європи.

Зрештою, чинній українській владі не вигідно покращувати економічний стан держави, адже існуючі схеми наповнюють кишені окремої верстви населення, яка, дякуючи всюдисущій бідності, «тримає за шлунок» майже 80% населення.

Керування голодним суспільством – найкращий варіант для побудови тоталітаризму та ілюзії безвихідності.

А лякає у цій ситуації те, що суспільство грає у запропонований провладними політиками лабіринт, з якого вихід лише один – підкоритися.

     Чи маємо ми в сучасній Україні свободу від страху?

Однозначно, ні. Україна – держава із зовнішнім воєнним конфліктом.

Кожного дня ми вимушені захищати кордони своєї держави від російських агресорів та окупантів.

Крім того, влада залякує населення східним конфліктом і не забуває ще й підзаробити на війні.

Ця практика не є новою. Всі ці процесі відбувалися у різних історичних відрізках часу та країнах.

     Чи є вихід?

Скажу популярно – вихід є завжди!

Об’єднання мудрої та розуміючої свою справу політичної еліти, яка зможе приборкати свої особисті амбіції для спільного майбутнього, зможе вивести українців із кола відсутності свобод.

Тут дуже багато залежить від громадян, від їхньої уважності та вимогливості. Ми – нація переможців на Майданах, але лузерів на виборах, тому що завжди амбіції величезної кількості політиків розпорошують можливості громадян зробити вірний вибір.

Я не писатиму про жодного з кандидатів на пост Президента, адже це право на вибір, яке повинно бути пріоритетним.

Я абсолютно переконаний, що наше завдання – нарешті почати будувати країну, засновану на принципах справедливості та розумінні свободи громадянина.

Майбутнє сьогодні значно важливіше для нас. Захищати своїх дітей або створене своїми руками громадянин буде значно швидше і ефективніше ніж будь-що, залишене йому у спадок.

Адже, створене власними руками – це найбільше щастя, за яке ми тримаємось і ніколи нікому не хочемо віддати.

Саме тому маю велику надію на те, що українське суспільство у своїй більшості розуміє важливість сьогодення, адже такі події та переломи устрою держав трапляються циклічно, але дуже рідко.

Давайте не ловити гав: майбутнє – це вчасно прочитана газета, або гортання відібраної літератури, зрештою, майбутнє – це осмислено зроблений політичний вибір, за який також потрібно нести відповідальність.

Віктор Чумак

УСЕ Є В ЙОСИПА СТРУЦЮКА – ОКРІМ КОСМОПОЛІТИЗМУ, БАЙДУЖОСТІ, ЦИНІЗМУ…

В усі часи і в усіх племен та народів братство по духу цінувалося вище ніж братство по крові…
Хоча, як відомо, з усіх правил є винятки, які те ж правило і підтверджують: історія культури знала цілі династії-роди духовних подвижників, пов’язаних між собою не лише духом, але й кров’ю, навіть пуповиною. Візьмімо батька та сина Дюма, наших Олену Пчілку та Лесю Українку, Олександра Олеся та Олега Ольжича…
Над моєю сирітською колискою в селі Ужова Рожищенського району Волинської області висіли ікони, привезені бабусею і прабабусею із Холмщини – звідки їх примусово переселили. І почувалися вони (ікони, очевидно, також), як я тепер відчуваю і розумію, перелітними птахами розорених гнізд.
Трохи нижче, у рамках під склом, – родинні фотографії, серед яких ще юна бабуся Тетяна, гордий прадід Герасим зі своїм конем… і молодий чоловік із копицею такого пишного волосся, що я думав: це у нього на голові шапка.
– А то хто такий? – запитав якось я, страшенно допитливий, бабусю, коли вже покинув колиску, як Юрій Гагарін планету Земля.
– То мама твоя поставила цю карточку. То її брат на ній, а тобі дядько – Юзьо. Він – поет!..
Така відповідь цілком задовольнила мене, бо ж поети, знімки яких я бачив у книжках із бібліотеки покійної мами – вчительки початкових класів – мало чим за німбовістю, сакральною таємничістю, відрізнялися від тих, що висіли у нашій хаті трохи вище… на образах, прости Господи, на які мене навчили молитися.
Тому до моїх вісімнадцяти років із дядьком Юзьком, в миру Йосипом Ґеорґійовичем Струцюком, для мене було все ясно… Тобто (за великим рахунком) нічого неясно – як і з тими, хто був над ним – на іконах, як і з тими дідами-бабами, які виростили мене – і пішли Додому. Працьовитими. Чесними. Людяними. Набожними. Пораненими…
Знову і вже назавжди зустрів дядька Йосипа в 1985 році в місті Ківерці, де він тоді знімав кіно, а я працював, повернувшись із армії, у районній газеті. Жив у тітки Соні – вчительки і його сестри – і вже (несподівано для самого себе і свого роду) здружився з незвичайною дівкою – Евтерпою – музою поезії, про що тітка не без гордості сповістила при зустрічі визнаного поета нашого роду – Йосипа Струцюка, і навіть показала йому мої вірші, надруковані у цій же «районці».
Потім було запрошення Йосипа Ґеорґійовича у його затишну квартиру в Луцьку, моє щире подивування його розкішною бібліотекою. Перша несмілива чарка зі справжнім поетом. Позичання у нього грошей на купівлю моєї першої друкарської машинки. Публікація з його передмовою моїх віршів у газеті «Радянська Волинь» (Перший засів // Радянська Волинь. – 1990. – 7 січня)… Він радо вітав мою першу поетичну ластівку «Острови юності» у львівському видавництві «Каменяр» цього ж року. Розповіді про все, що поєднувало наш Рід, його рідного дядька, а мого колоритного прадіда Герасима, з яким я виростав, а він у молодості косив траву…
Поезія крові, слова, язичесько-християнське крилато-корінне чуття землі предків, схожі уявлення про честь, гідність, правду-кривду поєднали нас.
В Глинищах – чумиза,
В Рудці – коксагиз.
Нарубали хмизу –
а порожній віз…
Де ж та мить щаслива?
Де той світлий день?
І селянським нивам
вже не до пісень…
Вранці – автомати,
ввечері – обріз…
Не встигає мати
витирати сліз, – читаю вірш «Не до пісень» Йосипа Струцюка, написаний 1954 року, присвячений його шкільному другу і водночас нелегальному літгуртківцю Олександрові Синюку, і чую стукіт серця своїх родичів по лінії матері, яких доля закинула у маленьке село Ужова, яке й лягло між оцими, згаданими поетом, Рудкою (там була церква) та Глинищами (там була школа).
Баба пошепки розповідала про бандерівців, яким щось там возив уночі дід, про схрони та обрізи, на що моє романтичне дитяче серце не могло реагувати без містичного інтересу. І ми з хлопцями довго шукали ті схрони в околицях, підсвідомо сподіваючись заглянути в живу історію, а свідомо знайти там зброю…
Тепер я розумію, що душевно-світоглядна аура Йосипа Струцюка тут, на історичній Волині, лише закріплювалася, а формувалася вона, як і в кожного справжнього поета, у ще первіснішому дитинстві – тобто у лісах, лугах, полях, за сволоками прарідної Холмщини, де його рідні дядьки Євген та Володимир із крісами в руках відстоювали незалежність Батьківщини.
Гени яскравого й вдумливого хлопця сильно тужили за теплим і добрим калиновим гніздом села Стрільці (за переказами, заставою короля Данила), за кольорами, звуками, запахами королівської Холмщини – і від цієї туги народжувалася у ньому, з нього музика, пісня… тобто народжувався Поет.
Коріння крилатіло, а крила вкорінювалися у небо, яке, на відміну від землі, коней, насильно, жорстоко, через політичні реалії покинутих домівок, могил предків, належало всім. І навіть радянська колгоспна влада не могла забрати неба в людей.
Біль ставав Богом, а кучерявий симпатичний хлопчик Юзьо – українським поетом Йосипом Струцюком, нутряну поетику якого відчули і привітали його старші побратими по перу: Ліна Костенко, Михайло Стельмах, Микола Бажан, Дмитро Павличко… Далі самодостатній внутрішній світ поета оберігав його від усіх спокус світу зовнішнього (не будемо торкатися ідеології), які вбили, знищили, зігнули не одного поета. Одні хотіли перетворити новообітовану землю поета в казарму, інші – у суцільний бюрократичний офіс, треті (теперішні) – в казино.
А Струцюк зоставався Струцюком – і шукав сенс життя. Бо, направду, що ж таке література, як не пошук сенсу життя?.. Особливо в ситуації, коли твоя батьківщина і батьківщина твоїх дітей – різні землі.
Поетові заважає все: ідеологічно дозована інформація, етично-естетичний контроль в СРСР – погано, надкомунікація, мобілізованість, інтернетизованість суспільства – також заважає усамітнитись і зосередитись вічному, безсмертному, тому, що не любить суєти й дешевого недушевного блиску. Відсутність грошей-гонорарів – несправедливо, їх присутність – розбещує і спродажнює. Врешті, на те, що найнеобхідніше людині, – теплоту, доброту, ласку, співчуття, – гроші не потрібні.
Йосип Струцюк як людина, громадянин, чоловік, батько пройшов і через те, і через се, як і багато чого болючо-несправедливого – крізь нього. Чого варта лише трагічна втрата першої сім’ї, доньки, хвороба сина…
Але не про те зараз слово. Та й сам письменник шляхетно уникає розмов-співчувань на ці теми. Хоча ми то розуміємо, де береться щемний матеріал і для Струцюкових чудових дитячих книжечок, і для «дорослих» віршів, драматичних поем, прози – таких різних за формою, змістом, але таких єдиних за тремтливим відчуттям вирію західноукраїнської душі переселенця, яка попри все і вся прагне уберегти свою первородність від все більш нахабного наступу монстра «маскультури», як ще недавно ідеологічної цензури.
Розгадку Йосипа Струцюка – поета і громадянина – знаходимо, наприклад, у таких віршах як «Хвилина мовчання» (1989 рік), де є такі рядки:
«Шановні депутати! Вчора помер народний депутат СРСР, академік Андрій Дмитрович Сахаров. Вшануємо його пам’ять хвилиною мовчання…»
Головуючий З’їзду народних депутатів СРСР
Відірветеся мовчки із місць депутатських,
опустите чола…
Запізно, звичайно. Як завжди, запізно.
На жаль, на Русі так уже повелося.
Згадаєте, може, як йшов він, незграбний,
як коло трибуни (а не позад не
і не понад нею) ставав нерішуче,
немов вибачався у тої трибуни,
що він їй не зовсім, що він їй не завжди
іще довіряє. Бо в нього трибуна –
то плечі народів і сам він трибуна
для тих же народів, котрі завжди спертись
повинні на когось.
І – тут же – у ранньому (1953 рік):
Дверима гримнув – у колисці
Синок здригнувся, а на щоки
У неї сльози – дві зернисті –
З очей прорвались – може, докір?
Зате десь інша вже відкрито
Чекає за столом на нього.
Безцеремонно закурити
Попросить, випивши хмільного.
А за вікном ридає осінь,
За поли рвуть вітри сердиті.
…Ми часто топчемо колосся,
Шукаючи волошок в житі.
Принагідно зазначимо, що така кінцівка вірша є і в іншого поета. Але то вже – плагіат. Або (ще пізніше…):
Чорнобильська АЕС
носила ім’я того
хто чи не найбільше від усіх ратував
за світле майбутнє людства
після вибуху четвертого реактора
уже ніхто не зважився
її перейменовувати
та й не варто було.

Вірш «Року божого 1991 місяця серпня числа 24» про великий суспільно-ідеологічний перелом (пророчо-влучно, як стало зрозуміло тепер):
Кайдани спали. Все. Нарешті
ані доносів, ні арештів.
Біжи! Волай у світ… О Боже,
а раб і порадіть не може…
Про півнів (уривок із вірша «Півні»):
Я в селі, у своєму селі.
Мозолями й скупою грядкою
тут причетні до землі
хлібороби – мої предки.
Тут усе історично-земне.
Навіть півні, мислителі півні,
серед ночі збудили мене,
щоб я вірші писав – запівніч.
Ох і півні! Які ж бо ви
невгомонні і жорстокі!
Пробудили в моїй голові
родоводу мого неспокій.
І – нарешті – зовсім людське, як кажуть, без коментарів:
Їй зіроньки пальчики ссуть
повна пазуха цвіркунів
іде і сміється
сама до себе.
Так пише поет, в арсеналі якого, як мало в кого з його ровесників, книги верлібрів, тобто душевно молодий модерний поет-експериментатор, на противагу тим, сучасним постмодерністам, які замість безпосередніх людських почуттів «по-модньому» демонструють речовий та ідеологічний фетишизм, сорочу любов до блискіток та фантомів.
Мене ж хвилює у контексті спілкування з дядьком спадкоємність традицій, без яких не було, нема і не буде справжнього, органічного, натурального мистецтва.
Вітер. Сивіють косми.
Темна шаль на підлозі.
Пращур їде у космос
На чумацькому возі, – написав я ще в 1996 році у вірші «Пращур», присвяченому Йосипові Струцюку, ратуючи за органічну єдність традиції і модерну, кореня і крила…
Правила співжиття на землі, перейняті від предків, прості, як біблійні заповіді, але жити за ними непросто. Особливо поетам. Особливо – коли стараєшся писати так, як живеш, а жити – як пишеш. У цьому – суть благородства, без якого всяке мистецтво втрачає смисл, а значить – втрачає смисл саме життя-буття.
Як переконливо свідчить біографія Йосипа Струцюка, він «жив-любив і не набрався скверни» (за Василем Стусом). Хоча рівень його суспільного сервілізму, геройства визначати не нам і не зараз. Адже принаймні він був і зостається совісним професіоналом. А справжні письменники (цілком погоджуємося із Л. Фейєрбахом) – сумління людства.
Працював учителем, науковим співробітником музеїв, знімав відомі у всій Україні та навіть за її межами кінострічки, керівником уже тепер (і завдяки йому також) легендарної літстудії в Луцьку «Лесин кадуб», очолював крайову організацію Всеукраїнського Товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка.
У цей же час потужне внутрішнє життя талановитого холмщака «видавало на гора» різножанрові книги, яких на сьогодні близько п’ятдесяти, у різних видавництвах України, як-от: Освідчення: поезії. – Львів: Каменяр, 1965. – 27 с.; Гостинець од зайця: вірші та казки. – Львів: Каменяр, 1971. – 48 с.; Вареники: вірші. – К.: Веселка, 1977. – 16 с.; Лінія життя: повість, оповідання. – К.: Рад. письменник, 1985. – 208 с.; Смерть Хмельницького: драм. поема на 1 дію. – Луцьк: Надстир’я, 1994. – 44 с.; Гучва: роман. – Луцьк: Волин. обл. друк., 2001. – 124 с.; Вогонь предків: лірика. – Луцьк: Твердиня, 2007. – 188 с.; Чорний припс: роман, повісті. – Луцьк: Терен, 2008. – 550 с.
Не зупинятимемося тут на характеристиці образного ладу, темах, мотивах, сюжетах, композиціях, формах творів Йосипа Ґеорґійовича Струцюка, про це вже густо й глибоко писали професіонали-літературознавці та літературолюби, серед яких наш спільний друг-побратим Віктор Вербич, Володимир Лучук, професор Л. К. Оляндер, академік М. Г. Жулинський, вище згадувані уже класики, відомі волинські письменники Олександр Рисак, Петро Мах, Іван Чернецький, Василь Слапчук, Петро Коробчук, Ніна Горик, Валентина Штинько, Надія Гуменюк, Ігор Ольшевський, Олена Пашук
Такого розмаїття жанрів, тем, багатства асоціацій, підтекстів, як у Йосипа Струцюка, – мало в кого із сучасних письменників України. Колодязно бездонна історіософія, радянсько-воєнна реальність, космологічна фантазія, м’ясники і месники, бендери і бандерівці, зáмки і замки – усе вміє охудожнити Й. Струцюк, усе в нього є – окрім космополітизму, байдужості, цинізму
При тому всі його твори глибоко, переконливо характéрні, харáктерні, із потужно-філігранним, калиново-золотим запасом національно-вселюдського, що при певних сприятливих державницько-інтеграційних процесах могли би бути (і будуть) перекладеними багатьма мовами світу, як уже перекладена «Ро tamtej stronie ciszy: переклад із української Т. Карабовича. (Віаlystok: Ргуmaт, 2000. – 71 c.).
До речі, Йосип Ґеорґійович – співупорядник збірника та й збирач холмщацьких пісень. А самих пісень, написаних на вірші поета, стільки, що можна цілий рік співати на призьбі хати нашого спільного з ним предка: кожен день – іншу пісню. Хоча ще Іван Франко, як відомо, казав, що віддав би всі свої вірші за один, який би став народною піснею…
Й. Г. Струцюк, який не одержав від радянської влади жодної літературної премії, тепер цілком заслужено – перший лауреат літературно-мистецької премії ім. Агатангела Кримського, а також… Але це, так би мовити, зовнішнє, формальне… Приємне – але не головне.
Головніше, суттєвіше – що на книжечках «діда Йосипа» для дітей виховувалися мої доньки – Надія та Олеся, на таких його книгах, як «Од Гучви до Стоходу: дилогія: романи. – Луцьк: Волин. книга, 2007. – 332 с., Вогонь предків: лірика. – Луцьк: Твердиня, 2007. – 188 с., Цвіт дикої шандри: повісті, оповідання. – Луцьк: Твердиня, 2008. – 164 с., драматичній речі «Роман Мстиславич – великий князь Волинський і Галицький», успішно інсценізованій Волинським музично-драматичним театром ім. Т. Шевченка, виховувався і виховуюся, згадуючи, відроджуючи себе, аз грішний, весь наш нарід…
«Наші предки чесно працювали на землі, співали, розповідали дітям казки вечорами і молилися, – часом згадуємо-розмірковуємо ми з дядьком Йосипом Струцюком, сидячи на березі Стиру в Луцьку, як вони (предки) – на березі Бугу там, колись, вічно. – А хто у цьому генетичному ланцюгу ми – відпочинок генів, їх сплеск чи надрив?.. Що б вони сказали нам на раді Роду?»
Нехай за предків говорять нащадки, адже все під нашим спільним духовно-родовим небом іде, слава Богу, по колу.

В мене доля – негостинна,
колоски скупі збирала
і сиріткою під тином
у сусіда помирала.
Хтось розрадив, хтось і зрадив
і мене з чужинцем нищив.
Половина мого роду
на чужому кладовищі.
Виганяли зайди з хати
і морозами карали.
Українська Божа Мати
тихо розпач витирала, – зафіксував у не такому вже й далекому 1953-му Йосип Струцюк про себе, про нас, про Божу Матір, про Україну.
Отож, думайте, читайте…

Ігор ПАВЛЮК

ЙОСИП СЛІПИЙ: ЧВАРИ В ХРИСТОВІЙ ЦЕРКВІ — ЦЕ НЕ ВИЯВ БОЖОЇ ВОЛІ, А НАСЛІДОК ЛЮДСЬКОЇ НЕМОЧІ

    Поза сумнівом, Йосип Сліпий — людина, яка значною мірою вплинула на світові процеси періоду холодної війни. Проводжаючи патріарха у вічність, Папа Іван Павло ІІ сказав: «Він належав до найвидатніших мужів ХХ століття». У словах понтифіка немає ноток перебільшення. Відомий богослов та історик церкви, духовний провідник мільйонів вірних… Якщо митрополит Андрей Шептицький був фундатором Української греко-католицької церкви, то Йосип Сліпий заявив на цілий світ про її існування. Йому не було вороття на батьківщину, в радянську Україну. Але й в еміграції, розбудовуючи переслідувану в СРСР церкву, він наближав крах комунізму і час постання вільної та соборної Української держави.

З Богом — від колиски

17 лютого 1892 року над садибою хліборобської родини Івана Коберницького-Сліпого та Анастасії Дичковської засяяла ще одна зірочка: народився хлопчик. Він був останньою, восьмою, дитиною в сім’ї. Йосипа виховували у глибоко релігійному дусі. Під час святої літургії з нагоди 120-ї річниці від дня народження патріарха УГКЦ архієпископ, митрополит Тернопільсько-Зборівський Василій Семенюк сформулював зміст сімейного виховання свого духовного наставника: «Його вчили почитати Пресвяту Трійцю, Богородицю і святого Миколая». А сам Йосип Сліпий на схилі літ із вдячністю згадає батьків, які наполягали, «щоби я відмовляв щодня молитви, пильно вчився і не підпадав під лихі впливи».  Рідні мети досягли. Йосип змалечку проявляв дорослість — був серйозним, дисциплінованим, наполегливим. Вивчаючи абетку, яку купив йому старший брат Роман, у п’ятирічному віці навчився читати й писати.

1912 року Йосип з відзнакою закінчує Тернопільську гімназію і вступає до Львівської греко-католицької духовної семінарії. Через багато років блаженнійший згадуватиме: «Після зложення гімназійної матури я довго мучився з вибором звання теології чи філософії. Священиком хотів я бути, і родина дуже бажала цього, але я невторопно боявся душпастирства, бо воно могло стати мені на перепоні бути професором університету і, як тоді говорили, «аристократом духу». Але дивна рука Господня, котра провадила мене ціле життя понад всіма життєвими пропастями, провела мене свобідно й без примусу до священства».

30 вересня 1917 року митрополит Андрей Шептицький висвятив Йосипа Сліпого на священика. Глава УГКЦ побачив у юнакові незвичайні здібності і відправив навчатися до католицького університету міста Інсбрука (Австрія). Там Йосип Сліпий захистив працю «Наука візантійського патріарха Фотія про Пресвяту Трійцю» і здобув ступінь доктора богослов’я. Згодом отець навчався в Римі — у Папському Григоріанському університеті і «Анджелікумі» (нині — Папський університет святого Томи), а також у Східному папському інституті, де написав габілітаційну роботу.

Влітку 1922 року Йосип Сліпий повертається до Львова, де з ласки митрополита Андрея Шептицького служить професором греко-католицької семінарії у Львові, викладаючи догматику. Через чотири роки стає ректором духовної семінарії і водночас деканом богословського факультету. Під час поїздок до Італії, Франції, Бельгії, Німеччині вивчив досвід провідних наукових релігійних установ, а відтак вирішив створити в очолюваному ним закладі науковий, богословський і видавничий центри. За ректорства Й.Сліпого духовна семінарія трансформувалася в академію. Беручи приклад з керівника, науковці академії заклали добру базу для розвитку екуменічного руху в Україні, поставивши його на міцні богословсько-догматичні засади.

Йосип Сліпий був одним із фундаторів, а потім і головою Богословського наукового товариства. Він провів значну роботу з укомплектування його бібліотеки, яка вважалася однією з найбагатших у Львові. Редагував квартальний журнал «Богословія», перетворивши його на поважний науковий часопис.

Авторитет Йосифа Сліпого у складних богословських темах — Пресвятої Трійці, походження Святого Духа, релігійної науки Сходу — був незаперечним. Вчений-богослов глибоко досліджував проблеми схоластики, особливу увагу приділяв філософії святого Томи Аквінського. Написав низку праць з історії східних церков, церкви в Україні та унії. За значні наукові здобутки та активну участь в національно-культурному та релігійному житті його було обрано дійсним членом Наукового товариства імені Т.Шевченка.

Чашу страждання він випив до дна

У грудні 1939-го, після першого приходу в Західну Україну більшовиків, митрополит Андрей Шептицький за згодою Папи Пія ХІІ таємно висвятив Йосипа Сліпого на єпископа з правом наступництва і титулом архієпископа Серрейського, тобто законного спадкоємця глави УГКЦ. За іронією долі, в час його визнання НКВС розпочав операцію під кодовою назвою «Ходячие». Під пильне око радянських органів держбезпеки потрапили 50 ієрархів УГКЦ, серед яких — митрополит Андрей Шептицький, архієпископ Йосип Сліпий, єпископи Микита Будка, Іван Бучко та інші.

30 червня 1941 року Йосип Сліпий підтримав Акт відновлення української державності: він виступив під час проголошення цього пам’ятного документа, передавши благословення митрополита Андрея. А 6 липня 1941 року на зборах українських політичних і громадських діячів було обрано «Раду сеньйорів» — як дорадчий орган Українського державного правління (уряду). Президентом ради став доктор Кость Левицький, заступником — доктор Йосип Сліпий.

Невдовзі після звільнення Львова від німців, НКВС у лютому 1945 року реанімував справу «Ходячие» і знову встановив нагляд за діячами УГКЦ. Над церквою, яка плекала національну свідомість українців, нависли важкі хмари Львівського Собору 1946 року… 11 квітня 1945 року енкаведисти провели операцію у Святоюрському соборі Львова: митрополита Йосипа Сліпого прийшла заарештовувати група з шести оперативних співробітників держбезпеки, очолювана підполковником Волошиним. Главу церкви звинуватили у шпигунстві на користь Ватикану, вихованні молоді в дусі ненависті до СРСР, співпраці з націоналістичними видавництвами «Мета», «Дзвони» і в… паразитуванні за рахунок трудящих.

Та Йосип Сліпий не зламався. Під час допитів (їх протоколи, інші важливі документи нещодавно експонували на ювілейній виставці в державному архіві Тернопільської області) він заявив: «…греко-католическая церковь существует и я являюсь ее законным митрополитом» і відкинув усі пропозиції перейти на російське православ’я. Йому присудили вісім років виправно-трудових таборів, трирічне позбавлення громадянських прав і конфіскацію майна. Відбувши один строк покарання, Йосип Сліпий за таємні богослужіння отримав іще три: 1953 року його на п’ять років заслали до Сибіру, 1957-го — присудили чотири роки каторжних робіт, а 1962-го колегія Верховного суду УРСР визнала блаженнійшого «особливо небезпечним рецидивістом» і засудила до довічного ув’язнення. Духовного наставника політв’язнів переводили з табору до табору, щоб не встигав заручитися їхньою підтримкою.

Мирослав Іван Кардинал Любачівський так згадував страдницьку одіссею Патріарха: «Він витримав чи не найтяжчі часи в історії гнаної Церкви — сталінщину Спочатку в тюрмі, відтак у Києві, в Мордовії, в Єнісейському краї. Він витримав і був готовий до кінця нести той хрест». Каральні органи підкидали дедалі більше дров у вогнище комуністичної інквізиції, сподіваючись, що «этот поп подохнет». Благо, їхня мрія не збулася. Йосип Сліпий перехворів на дизентерію, запалення легень, але вижив.

На вимушеній еміграції, але з думою про Україну

Під тиском світової спільноти, зокрема тодішнього президента США Джона Кеннеді, та Папи Римського Івана ХХІІІ Верховна Рада СРСР у січні 1963 року ухвалила звільнити митрополита УГКЦ з ув’язнення з вимогою виїхати з СРСР. Дев’ятого лютого Йосип Сліпий прибув до Рима. Ватикан визнав, що галицький митрополит має статус Верховного архієпископа, і йменував його членом Східної конгрегації церков. А 25 січня 1965 року папа Павло VI надав главі УГКЦ титул кардинала.

Поза батьківщиною Йосип Сліпий, не шкодуючи сил та енергії, продовжив виконувати перервану більшовиками релігійну місію. Під його орудою було збудовано Собор Святої Софії на зразок Софії Київської. Митрополит відновив храм Жировицької Божої Матері для українців-католиків, заснувавши при ньому музей та лікарню, дав нове життя монастиреві ордену студитів. Свідомий свого високого покликання, він сміливо звернувся до німецьких уряду та товариств: зробіть хоч невелику компенсацію за розбомблені під час Другої світової війни українські храми. І німці відгукнулися: давали гроші на відновлення та побудову святинь. Надсилала пожертви й українська діаспора.

Чималу увагу Йосип Сліпий приділив богословській науці та освіті. Заснував Український католицький університет імені святого Климента, бо з пієтетом ставився до «першого високоосвіченого папи та вченого, папи-мученика, а також наділеного даром примиряти ворогів». Релігійний заклад зміцнили бібліотека, видавництво, архів, філіали університету в найбільших містах Європи та Америки. Йосип Сліпий пожвавив діяльність відновленого Українського наукового богословського товариства, повернув до життя наукові видання — «Богословія» та «Дзвони». Фактично врятував Український Вільний університет у Мюнхені, виділивши 1976 року майже мільйон німецьких марок, щоб купити будинок для закладу. Став почесним доктором УВУ та декількох університетів США і Канади.

Обстоювати самостійність УГКЦ Йосипу Сліпому було дуже нелегко. На Другому Ватиканському соборі 1963 року він вніс пропозицію створити Патріархат УКЦ і як Верховний архієпископ з патріаршими правами скликав Синод українських греко-католицьких єпископів. Проте Конгрегація східних церков відмовилася затвердити його рішення. У 1975-му прийняв титул Києво-Галицького патріарха УГКЦ. Втілити свій стратегічний задум Йосиф Сліпий зміг лише наприкінці життя. Папа Іван Павло ІІ таки визнав Синод УГКЦ, на початку 1983 року було затверджено його статут.

Опинившись у вимушеній еміграції, Йосиф Сліпий відвідував українські громади США, Канади, Німеччини, Великобританії, Австралії та інших країн, бо поставив перед собою мету — зблизити українців діаспори. Більше того, глава УГКЦ домагався об’єднання всіх українських церков в один патріархат. Він був переконаний, що православна і католицька церкви принципово не відрізняються, що ці гілки християнства доповнюють одна одну, а отже, потрібне оновлення української церкви, що означає — єдність. Йосип Сліпий дав чітко зрозуміти: «чвари в Христовій церкві — це не вияв Божої волі, а наслідок людської немочі».

Його життя можна порівняти з долями апостолів Христа, бо проніс важкий хрест мученика за віру, глави переслідуваної владою, але авторитетної в народі Української греко-католицької церкви. Помер блаженнійший 7 вересня 1984 року в Римі. А на світанку української незалежності, у серпні 1992 року, домовину з його тілом було перевезено із Собору Святої Софії у Ватикані і поховано у крипті Собору Святого Юра у Львові. Так нащадки виконали заповіт патріарха.

Гідне вшанування пам’яті глави УГКЦ стало реальністю лише в Українській державі. До 100-річчя з дня народження Йосипа Сліпого на його малій батьківщині — у селі Заздрість — встановлено меморіальний знак, а 1994 року — погруддя (автор — скульптор Еммануїл Мисько). Згодом у будинку Львівської богословської академії (нині — Український католицький університет) організували музей патріарха. 1998 року в Заздрості відкрито великий духовний центр Йосипа Сліпого з музеєм та церквою, неподалік скрупульозно відтворено його родинну садибу. Більшість меблів, посуду, предметів господарського реманенту — автентичні. 2004 року в Тернополі непересічному релігійному діячеві встановлено пам’ятник (скульптор Роман Вільгушинський, архітектор Анатолій Водоп’ян).

Хоча й з великими потугами, пам’ять про Йосифа Сліпого ожила й заговорила — його думками про земне призначення людини та про принцип діяльного християнина, який «не повинен чекати на ласку Божу, а має кинутися у вир життя, напруживши і найменшу клітину свого мозку, і своїх м’язів». Адже «віра вимагає від людини діяльності, а не фанатизму і неробства».

Звучить — наче написано сьогодні.

Роман ЯНКЕЛЬ

https://dt.ua/SOCIETY/tragediya_i_triumf_patriarha.html

МОСКВА СИЛАМИ НКВС ЗАХОПИЛА СТРУКТУРИ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ В УКРАЇНІ

Архиєпископ Йов (Геча) – доктор богослов’я, професор Інституту вищих досліджень в галузі православного богослов’я при Православному центрі Вселенського Патріархату в Шамбезі (Швейцарія) і Паризького католицького університету (Франція), постійний представник Вселенського патріархату при Всесвітній раді церков у Женеві, співголова Об’єднаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Православною та Римо-Католицькою церквами. З благословення Вселенського патріарха Варфоломія був одним із головних спікерів Святого і Великого Собору Православної Церкви на Криті 19-26 червня 2016 року. Володіє англійською, французькою, грецькою, українською, російською та італійською мовами. Глибоко знається на українській церковній історії. Докторську дисертацію захистив на тему «Літургійна реформа митрополита Киприяна Київського (1330 — 1406 рр.)».

Канонічні структури Константинопольського Патріархату проіснували на Закарпатті до 1946 року. Пізніше вони були захоплені Москвою. Про це в інтерв’ю «Главкому» заявив представник Вселенського Патріархату при Всесвітній раді Церков у Женеві архиєпископ Тельміський Іов (Геча).

«Після 1946 року структури Константинопольського Патріархату на Закарпатті були насильно приєднані за допомогою каральних органів НКВД до Московського Патріархату, а тих, хто відмовлявся, репресували і знищили як мучеників за віру Христову. І, що важливо, Константинополь ніколи, жодним актом, не визнавав знищення комуністичним режимом на Закарпатті єпархії Вселенського Патріархату і приєднання її до іншої юрисдикції. Це приєднання було неканонічним і насильницьким. І це було не 300 років тому, а в 1946 році.

Відгомоном перебування Закарпаття під омофором Вселенського Патріархату є автономна Карпато-Русинська православна єпархія (American Carpatho-Ruthenian Orthodox Diocese), що збереглася в США донині й існує у складі Вселенського Патріархату. Її предстоятелем зараз є єпископ Ніський Григорій (Тацис). Крім того, сама Російська Православна Церква ще на початку ХХ століття визнавала збереження юрисдикції Вселенського Патріархату на Закарпатті. Член Синоду Російської Церкви митрополит Київський Антоній (Храповицький) на початку ХХ століття з метою здійснення в цих українських землях опіки над православною паствою, письмово звертався про дозвіл і благословення до Вселенських патріархів і навіть просив з цією метою надати йому титул Екзарха Вселенського Патріарха в Галичині і Закарпатті. І таким титулом Екзарха Вселенського Патріарха в Галичині і Закарпатті цей російський єрарх був наділений в 1910 р. грамотою Вселенського Патріарха Йоакима III. Пізніше цей титул Екзарха за ним був підтверджений і Вселенським Патріархом Германом V (1913 – 1918 рр.).

На підставі цього історично-канонічного права для православних єпархій на території окупованих Польщею Західної України і Західної Білорусії Вселенський Патріархат 13 листопада 1924 року видав Томос про дарування автокефалії Польській Церкві. Цей Томос скасовував акт 1686 року, яким передавалась Київська кафедра під тимчасову опіку (адміністрацію) Московському Патріарху. Томос Вселенського Патріарха 1924 року стверджує, що це приєднання суперечило канонічним правилам і що Московський Патріархат не виконав обумовлених в акті 1686 року вимог, згідно з якими Київська митрополія повинна була зберегти свої права автономії і канонічний зв’язок з Вселенським Патріархатом.

Таким чином, автокефальна Православна Церква в Польщі (а по суті, Західної України і Західної Білорусі) проголошувалася правонаступницею історичної автономної Києво-Галицької митрополії Вселенського Патріархату».

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України