• Сьогодні: Субота, Січень 19, 2019
Інфо ПС

ОРЛИНИЙ ЧИ СВИНЯЧИЙ РІК: ВИБІР КАЛЕНДАРЯ-2019 – ЗА ВАМИ

    Слов’янський календар зародився приблизно дві тисячі років тому.

На відміну від східного, слов’янський календар містить не 12, а 16 тварин-талісманів. До них відносяться Лось, Шершень, Вовк, Білка, Щука, Жаба, Кабан, Пугач, Вуж, Лис, Їжак, Павук, Півень, Тигр, Кінь, Орел.

Слов’янський календар існує і донині. Характеристика тварини-покровителя 2019 року допоможе вам зрозуміти, як краще діяти, щоб домогтися успіху і процвітання.

    У 2019 році покровителем буде Ширяючий Орел. Цей птах гордо дивиться на нас зверху, вистежуючи здобич і мудро оцінюючи обстановку своїм зірким оком. Саме з цієї причини древні слов’яни називали такий рік часом отримання безцінного життєвого досвіду і мудрості. Дуже корисним вважалося отримання знань, навчання нових ремесел.

Стосовно до наших днів це означає, що 2019 рік сприятливий для зміни обстановки, пошуку нової роботи і нових захоплень, розвитку нових навичок, розширення світогляду.

Орел вимагає спокою. У такі періоди слов’яни намагалися трохи віддалятися один від одного в емоційному сенсі, не ділитися один з одним занадто детальною інформацією про почуття. Фахівці рекомендують уникати конфліктів і ретельно контролювати емоції в 2019 році, щоб цей період пройшов вдало.

Орел – символ свободи, ясності розуму. Усі нові знайомства в рік Орла повинні бути дуже обережними. Крім того, в цьому році особливо важлива особиста відповідальність. Приймати рішення треба самостійно, якомога менше покладаючись на поради інших людей. Це підвищить шанси зробити правильний вибір.

Інтуїція в 2019 році відійде на другий план, тому що Орел не користується нею. Він завжди покладається лише на те, що бачить. Вам необхідно буде стати схожими на хижака, який спостерігає і нападає лише тоді, коли момент найбільш зручний. Це буде рік обережності. Не залишайте без уваги випади ваших недругів, але не прагніть відразу ж почати конфлікт. Спокій, розрахунок і хитрість будуть більш виграшною стратегією.

У любові цей рік сприятливий для цілеспрямованих та відповідальних людей, які готові працювати над стосунками. Хороші вчинки допоможуть зміцнити довіру і ще більше зблизитися з другою половинкою.   Необхідна буде готовність надати своєчасну підтримку коханій людині, друзям, рідним. Все це допоможе зберегти гармонію в особистій сфері життя.

У моменти браку мотивації та впевненості в собі у 2019 році будуть корисними афірмації на удачу та процвітання. Потрібно частіше говорити собі, що ви на правильному шляху.

Якщо все зробити правильно, то 2019 рік стане одним з найпродуктивніших за останнє десятиліття.

СХІДНИЙ (КИТАЙСЬКИЙ) КАЛЕНДАР

2019 рік — це рік Свині або Кабана. Йому супроводжує стихія Землі. Він настане 5 лютого 2019 року, а закінчиться 24 січня 2020 року.
Цей знак дуже рішучих, цілеспрямованих, сильних людей. Вони повільні, неквапливі, але чітко йдуть до своєї мрії. У будь-якій ситуації він обмірковує кожен свій крок, ретельно зважуючи всі «за» і «проти». Ця властивість демонструє витримку і твердість характеру. Оточуючі люблять таку людину за її величезну енергію, силу волі і впевненість у собі. Навіть у конфліктних і непростих ситуаціях вона вміє тримати себе в рамках, спокійна, з терпінням ставиться до недоліків інших. Але цей знак дуже довірливий. Завдяки доброму почуттю гумору представники цього знака — бажані гості в будь-якій оселі.

Невипадково дуже часто скарбнички роблять в вигляді свині. Вона обіцяє в цьому році благополуччя. І не тільки у вигляді фінансів. Але також в сімейному житті. Багатьох чекає поповнення в сім’ї.
Рік Земної Свині буде сприятливий для фермерів, землеробів і працівників інших галузей, пов’язаних із землею. Для тих, хто пов’язав своє життя зі сферою фінансів (бізнесмени, підприємці, економісти) цей рік обіцяє успіх. Всі фінансові вкладення пройдуть з мінімальним ризиком.
Рік хороший для того, щоб якомога більше часу проводити на природі. Це може бути пікнік біля річки, походи в ліс або гори, якщо є будинок у селі або дачна ділянка, то краще бути там основну частину часу.
Цей рік сприятливий для сім’ї. Ті, хто укладе шлюб саме в 2019, проживе з партнером довге і щасливе життя. Свиня «подарує» їм своє терпіння, розуміння і вміння йти на компроміс.

ukr.media

2019.pp.ua

СТЕРТИ ІДЕЮ КИЄВА ЯК ДРУГОГО ЄРУСАЛИМА ПРОСТО НЕРЕАЛЬНО

Тут і далі – фото EPA з Об’днавчого собору в Києві 15 грудня і першої літургії, проведеної митрополитом Єпіфанієм в якості предстоятеля Православної церкви України.

Концепція «Москва – третій Рим» підтримувалася державною політикою Московського царства, і тут був ресурс адміністративний, фінансовий та інформаційний. З XVI століття, коли виникла концепція псковського монаха Філофея, вже “Russia Today” працювала, ця ідея поширювалася і на Європу, купувалися журналісти, проплачувалися відповідні статті, це працювало.

В той же час «Київ – другий Єрусалим» – це сакральна ідея, вона більше живиться внутрішнім переживанням, внутрішнім відчуттям людини. Зрозуміло, особливо після падіння Києва під ударом Володимиро-Суздальських військ 1169 року, пізніше Монгольська навала, воно десь частково ніби десакралізує, але лише частково.

Ця ідея завжди виринала з низів. Вона постала знизу, десь із кола книжників часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого в XI столітті, і пізніше, вже всупереч державній політиці Речі Посполитої, вона відроджується.

Ця ідея зберігається і в литовський період – недаремно митрополити, хоча живуть то у Володимирі, то в Москві, то у Вільно (наприклад, наші, українські), але все одно Київ залишається сакральним саме через те, що він є цим другим, новим Єрусалимом, він цю сакральність зберігає.

Він її зберігає до кінця, доки є православ’я, доки воно є державною релігією, і навіть на сьогодні ми бачимо, що все одно ідея цього сакрального місця не політична, вона все одно залишається.

Але вона не актуалізована, тому що не підтримується агресивною інформаційною політикою, вливанням грошей, але вона не стирається, тому що стерти ідею Києва як другого Єрусалима просто нереально.

   Митрополит Іларіон одним із перших її найбільш чітко висловив у своєму творі «Про закони благодаті». Там уже чітко проходить ідея саме Києва як нового, другого Єрусалима.

    Можна припустити, що вже й раніше ця ідея була.

Потім, десь приблизно в цей же час, у Іларіона з’являється Андріївська легенда, яка знову ж таки проводить цю ідею другого Єрусалима, бо апостол Андрій Первозванний благословляє Київські гори. В цей час навіть в інших текстах, у літописі, ми бачимо це радісне сприйняття хрещення.

Дуже парадоксальна ситуація, що для ранніх церков, ранонавернених (або свіжонавернених), неофітів вже факту хрещення абсолютно достатньо для спасіння, а Єрусалим у середньовічній ментальності, свідомості – це місце раю.

     Вже фактично від Володимира йде концепція Юрія Завгороднього про Київ як «місто трьох храмів». Софія, зараз все більше науковців підтримують, що Володимир вже її збудував, а Ярослав завершив.

     Володимир і Ярослав, – про це писала ще Полонська-Василенко – це сплеск рушійного існування середньовічного Києва. Ми бачимо дуже цікаву концепцію, коли ці всі богородичні храми, хоча Софія – це ніби друга іпостась Ісуса Христа, але вона все одно явлена в образі Оранти, який є вівтарним образом, центральним образом. І ми бачимо, що Десятинну церкву Богородиці будує Володимир, а далі Ярослав зводить церкву Благовіщення. Між церквою Благовіщення і Десятинною Богородиці – Софія Київська, і вони йдуть по прямій лінії. Не випадково цю лінію зводили, засипали яри – цю лінію потрібно було провести саме з заходу на схід, позаяк ми знаємо, що сакральна історія починається з Благовіщення.

Святий Київ – ця концепція святого града зберігається до сьогодні, проходить через офіційні джерела, церковні, епістолярні, щоденники; буквально тисячу років цій тезі – святий град Київ.

Людина, яка входить через Золоті Ворота, через церкву Благовіщення, отримує благу вість, в’їжджаючи в Київ. Далі вона йде через Софію як Премудрість – другу іпостась Ісуса Христа – і знову ж таки через образ Оранти, вона йде до Богородиці Десятинної. І третій дуже важливий київський сакральний топос – це Успенська Лавра.

Більше того, топографія печер самої Лаври певним чином наслідувала топографію Єрусалима – це теж одне із підтверджень того, що Київ не просто десь світоглядно себе сприймав другим Єрусалимом (чи новим Єрусалимом), а навіть намагався відтворити у своєму просторі цей земний Єрусалим.

    Київ одразу розбудовується, позаяк ми знаємо, що до остаточного хрещення Києва (тут я підтримую думку, що хрещення не було одноразовим з Володимиром, він завершив процес християнізації), до хрещення Володимира, його завершення діяльності з християнізації України, ми не маємо Верхнього граду. І коли відбулося остаточне хрещення, ми маємо розбудову Верхнього Києва на Подолі, на Поштовій Площі.

Зараз ми знаємо, що там є проблемні ситуації з музеїфікацією цих залишків, але Верхнього Києва ми не маємо. Одразу, коли розбудовується Верхній Київ (він починає розбудовуватися за Володимира, продовжує за Ярослава), він вже розбудовується зі взоруванням на сакральну топографію і цей уявний земний “другий Єрусалим”.

Тому не випадково, коли Адам Бременський вже в XI столітті називає Київ суперником Константинополя. Це не політичне суперництво, як нам його інколи подають в літературі, що нібито Київ кидав виклик Константинополю, а саме як релігійний, сакральний центр.

І не даремно той же Адам Бременський називає його окрасою грецького, – тобто православногосвіту. Вже в XI столітті бачимо, наскільки ця ідея стала органічною для Києва за дуже короткий проміжок часу, буквально за життя одного покоління ця ідея стала загальносприйнятною.

    У Середні віки легітимна влада могла бути санкціонована лише з боку Константинополя. І Володимир одружується не з ким-небудь, а з сестрою візантійського імператора; тим більше він був першим, перепрошую, «варваром», який одружився з «порфірородною» принцесою, царицею – це був статус такий, до якого не піднявся навіть творець Священної Римської імперії Оттон Великий, і навіть Карл Великий не мав такої честі від Константинополя (чи навіть Риму) отримати таку, перепрошую, інсігнію, як саму царицю.

Зрозуміло, що коли приходить Анна зі своїм почтом, інтелектуальним колом, напрацюваннями ідеологічної та політичної думки Візантії, отримує tabula rasa (а найбільше думка працювала, як не дивно, в епоху іконоборства), сюди вона приносить нові концепції на «чистий будівельний майданчик», чого не було в Константинополі, тому що Константинополь засновувався не як християнська столиця.

І вже фактично ці смисли, – що таке «новий Єрусалим», що таке «другий Єрусалим», яким він має бути, де має бути церква Софії, де має бути церква Благовіщення – в Константинополі розвивалися поетапно. В Києві вони отримали «чистий будівельний майданчик», де могли втілити саме теоретичну думку на практиці (і це не тільки розбудова самого Києва).

Навіть розбудова, сама архітектура Софії Київської в цьому плані значно ідеологічно вища, ніж Софія Константинопольська, позаяк Софія Київська втілює вершину богословської думки, храму як образу світу. Тому коли ми бачимо настільки складну композицію Софії Київської, то це теж втілення цієї ідеї другого Єрусалиму.

В Софії Київській радісні сцени, там немає ні Страшного суду, нічого, тому що кияни часів Володимира і Ярослава радісно сприймали хрещення і кінець світу. І в Іларіона це є, і в Новому Завіті Біблії, що кінець світу настане тоді, коли всі народи увірують в Ісуса Христа.

    До середини XV століття всі митрополити називаються «київськими», хоча вони сидять у Володимирі, Москві, Вільні, Галичі, але все одно титул «митрополит Київський» фігурує, він є.

Очевидно, заднім числом ще в уста Олега (він нібито поганин, хоча зараз є підстави вважати, що він все-таки хрестився) вкладена ця ідея – Київ буде мати градам руським (а «мати» – це «метрополіс» по-грецьки). Тобто вже поганин Олег проголошує, що саме Київ має бути метрополією.

І ця ідея зберігається фактично до середини XV століття – тільки тоді, 1448 року, московський митрополит починає називати себе митрополитом Московським. Це було пов’язано з тим, що митрополит Київський підписав Фераро-Флорентійський соборунію з римською церквою, – яку прийняла Константинопольська церква, і тоді була така ідея, що нібито йде втрата цієї сакральності.

Якщо у Великому Князівстві Литовському ця ідея була сприйнята більш-менш нормально, то Москва її різко не сприйняла, і, відповідно, першою була ідея, що Константинополь «втратив благодать», а разом з ним і Київ.

Прив’язка Києва до Константинополя у російській політичній, релігійній і сакральній думці вже є в XV столітті. І вже тут Москва частково (однак не остаточно) втрачає києвоцентричне мислення. Але в Україні воно залишається надалі.

Це сакральне місце Києва навіть надає нових смислів, позаяк у Відродженні поруч із християнством жодного разу його не забували, у жодному разі християнство не втрачало своїх позицій, але дуже сильно актуалізувався саме античний текст. Тут ми теж бачимо накладання цих загальноєвропейських смислів на територію України.

«Другий Єрусалим» (чи «новий Єрусалим») – це сакральна і спасенна концепція, вона абсолютно світла. Ця концепція говорить про те, що сутність життя християнина у спасінні.

Відповідно, якщо Київ – «другий Єрусалим» (або «новий Єрусалим»), то це місце, яке несе цю благодать. Саме тому «Про закон і благодать» й несе благу звістку, слова Ісуса Христа, веде людей до спасіння, до життя вічного або небесного Єрусалиму через земний Єрусалим – Київ.

Якщо брати концепцію «Москва – третій Рим» – це абсолютно політична концепція. Вона частково має під собою певне релігійне підґрунтя, або релігійне забарвлення, але це суто політична концепція, імперська концепція. Вона тягнеться ще від уявлення про Давній Рим як про єдину легітимну державу, взагалі середньовічний європейський Рим. Імперію – тому що якщо вона одна єдина, то інших просто бути не може. І тому на Заході Карл Великий відроджує саме Римську імперію, Оттон Великий відроджує саме Священну імперію, яка пізніше стає Римською імперією.

Москва так саме тягне цю римську традицію. Але найцікавіше те, що, наприклад, Константинополь себе «другим Римом» ніколи не називав. Він був Roma Nova – «новий Рим», але не «другий Рим»; не протиставляв перший і другий.

    У всіх релігіях число «3» сакральне. Відповідно, якщо ми маємо сакральне число «3», то тут сакральне підґрунтя саме політичної теорії, тобто «перший», «другий», «третій». І ще дуже важливий політичний момент, що він «вічний» – «вічне місто Рим». У свідомості людей це є, але Рим нібито впав. Є другий Рим, який теж впав.

Відповідно, чому ж тоді Рим – «вічне місто»? «Хтось же має ним стати. Давайте назвемо Москву?» – так її і назвали: «Москва – третій Рим», «вічний Рим», бо потрібно було пояснити, чому впали перший і другий, що вони вічні.

Москва якраз тоді переможно йшла, коли Філофей 1509 року обґрунтував цю концепцію, сама ідея вже була, вже був потоплений у крові Новгород, вже було підкорення Пскова, цих північних земель та інших князівств.

Однозначно, політика пронизує все життя, релігія пронизує все суспільне життя, тому тут розділяти не можна, це очевидно. Будь-який суспільний інститут, який існує, буде десь із релігією пов’язаний. Навіть коли Володимир приймає хрещення остаточно, то він накладає десяту частину на церкву – це католицька традиція. Маємо навіть державну волю про те, щоби була ця десятина, і з державної ж волі християнство запроваджується остаточно.

Без Києва московське православ’я просто не грає, бо все московське православ’я йшло через Київ, йшло з Києва, з берегів Дніпра, і вся традиція у них іде від Києва.

Тому вони так чіпляються за Київ і в історичній складовій; і не просто чіпляються, а цей контекст поширюють по всьому світу, що це, мовляв, їхня історія, і сюди прийшли нібито люди з Галичини, а всі кияни чомусь виїхали до Москви, якої на той момент дійсно не було. Для них це втрата підмурків, втрата фундаменту.

Що таке втрата фундаменту, ми добре розуміємо, – коли втрачено фундамент, валиться вся подальша конструкція. Варто згадати, що одним із творців і модифікаторів ідеї про «третій Рим» був випускник Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович-молодший, який був ідеологом Російської імперії.

Навіть тут, коли творив цю ідеологію Російської імперії, яку було проголошено 1721 року, він все одно «притягував» київського Володимира. Власне, його поема «Володимир» спершу присвячена гетьману Мазепі, потім він її трансформує під Петра I, але все одно, як бачимо, навіть ця ідея Російської імперії все одно витягується до Києва.

І згадаємо Радянський Союз, коли Київ був «родной Киев», звучав постійно; коли тут йшли якісь концепції «спільної колиски» тощо; він постійно фігурує в російській ментальності.

А церква і томос – це не просто визнання історичних прав, історичної справедливості і тієї брехні, яку нам нав’язала Росія. Томос, окрема автокефальна церква, як ми знаємо, за канонами та постановами Вселенських Соборів – це на церковному рівні визнання того, що це окрема держава, окрема нація.

    Крим однозначно потрапляє до Української церкви, ми зараз виводимо цей процес. Кримська церква навіть у ранньому Середньовіччі, територія на північ від Чорного моря – це була єдина єпархія Готська, Босфорська та інші; вони вже були на Вселенських Соборах, десь одночасно ми навіть бачимо такий спільний простір. Те, що Крим тимчасово під окупацією, – це теж для нас виклик зберегти там ті залишки Української церкви, які є, і цих ідей.

Але і для Криму томос – це теж позитив, бо якщо Росія не витримає цього удару, то для Криму це дуже добре, оскільки це пришвидшить його повернення до складу України і подальшого нормального розвитку. Ми бачимо, що темою Криму Путін також намагається маніпулювати: проголошення Севастополя «Святою горою» – це на кшталт єрусалимської Стіни плачу; намагання створити з Криму вже не той топос героїчного Севастополя, а сакральний топос. Якщо він говорить, що Херсонес – це місце хрещення, – будь ласка, може бути, але хрестив все ж таки київський князь.

   З отриманням томосу Україна не йде в конкуренти Константинополю, а повертає свої позиції рідної сестри вселенських церков.

 

Дмитро ГОРДІЄНКО, історик

ЯКЩО СУСПІЛЬСТВО НЕ КАРАЄ ВИННИХ У ЗЛОЧИНАХ ПРОТИ СЕБЕ, ВОНО НЕ РОЗВИВАЄТЬСЯ

От був Майдан. Але Порошенко зробив усе, щоб вже до 2017 року цінності Революції гідності зникли з українських пріоритетів.

Якщо суспільство не карає винних у злочинах проти себе, воно не розвивається. В Україні вже 20 років діє закономірність: кожен наступний Президент — гірший за попереднього, новий Президент приховує злочини попередників. І саме цю закономірність на сьогодні освоїв і Президент Петро Порошенко. Ним і його наближеними було зроблено дуже багато, щоб представники режиму Януковича змогли зберегти награбовані в українців гроші, щоб вони уникнули тюрми та виїхали за кордон, або ж продовжували безбідно жити в Україні.

До цієї тенденції вкрай негативно ставляться наші західні партнери, бо вони ж усе це бачать.

Будь-який новий Президент повинен, прийшовши до влади, сказати: «Я не прикриватиму тих, хто мучив український народ». Бо в Україні немає розвитку через те, що при владі змінюються лише обличчя, а система та сама, яка була при Кучмі, Ющенку й Януковичу.

Те, що Порошенко сприяє проросійським політикам, призведе до того, що у Верховній Раді вже наступного скликання може опинитись чимало представників проросійських сил. І крім злочинців-регіоналів будуть ще й ті злочинці, котрі розкрадали Україну за Порошенка, вони просто змінять назву партії, щоб відвести негатив.

 

Віктор НЕБОЖЕНКО, директор соціологічної служби «Український барометр»  

ТЕПЕРІШНЯ УКРАЇНСЬКА ВЛАДА — ЦЕ НЕВІД’ЄМНА ЧАСТИНА ПОПЕРЕДНЬОЇ

Вони разом створювали політичні проекти, працювали спільно в різних урядах і відповідно не будуть вони ж проти себе воювати. За Порошенка по-суті уже легалізований той реванш, якого боялись українці. Зрозуміло, що Порошенко активно співпрацює з Ахметовим і той завдяки податковим пільгам, які таємно протягує Верховна Рада, а також схемі «Роттердам+» продовжує стрімко багатіти. А тому немає нічого дивного, що Злочевський, колишній міністр екології, тепер знову отримує газові свердловини та багатіє. Всі ті політики, котрі поширювали сепаратизм на Донбасі та причетні до війни на Сході, сьогодні борються нібито за мир. А насправді вони хочуть лише контролю над активами та грошовими потоками.

Свого часу націоналісти пропонували закон про люстрацію зробити значно дієвішим. Він мав не допустити до виборних та адміністративних посад представників Партії регіонів. Проте так звані громадські активісти змінили цей закон настільки, що тепер він дискредитує в очах суспільства саму ідею люстрації влади. Саме закон про очищення влади дозволив усім регіоналам знову потрапити у парламент та у місцеві органи влади.

    Теперішній владі вигідно розділяти українців на два фронти та дозволяти існування промосковських партій, щоб на цьому протиставленні отримати більший рейтинг. А тому сьогодні й діють такі політичні сили, як Партія регіонів, партія Мураєва «Наші», політична сила Рабиновича-Медведчука «Опозиційна платформа. За життя».

У нас Ахметов фінансує навіть ті проекти, які прикриваються патріотичними гаслами, просувають його бізнес-інтереси. А Медведчук, котрий має всі шанси увійти у ВР, в Україні розгорнув цілий бізнес, торгуючи російським газом і нафтою на українських заправках, чим по-суті монополізував цей ринок замість Курченка. А тому не будьмо наївними: реванш проросійських сил уже відбувся.

Порошенко — це головний цинік теперішньої влади. Він розповідає про те, що воює з Москвою, а насправді — торгує. Порошенко лише використовує націоналістичні гасла, за якими немає реальних дій, або ці дії є неповноцінними. Це стосується одного з його гасел про мову: в Україні тисячі порушень прав україномовних, і що? Де покарання? Порошенко ж, коли вмикається камера, розмовляє українською, але у його родині мова спілкування — російська.

Чому на п’ятому році війни й досі немає хоча б візового режиму з агресором? Розпіарене розірвання «Договору про «дружбу» з РФ» — це банальне його призупинення. У нас і досі є дипломатичні зв’язки з РФ! Російські олігархи, причетні до анексії Криму та до фінансування армії країни-агресора, й досі заробляють на українцях. Адміністрація Президента — це великі імітатори та лицеміри, які розповідають про одне, а роблять — інше.

Скоро вибори. Хай ті, хто хочуть голосувати за Порошенка, перечитають в Інтернеті, що він казав, будучи на посаді голови РНБО за часів Ющенка і співставлять, що він каже зараз. Виборцям потрібно обирати ті політичні сили, які ніколи не відступали від своїх ідей і не змінювали ідеології. Вони є. А українцям треба відповідальніше ставитись до власного майбутнього.

 

Ігор МІРОШНИЧЕНКО, депутат Верховної ради України VII скликання

ЩЕ 2014 РОКУ У ВЛАДИ ВЖЕ БУЛИ ДОМОВЛЕНОСТІ З ПРОРОСІЙСЬКИМИ ПОЛІТИЧНИМИ СИЛАМИ В УКРАЇНІ

   Теперішня влада та представники Партії регіонів уклали домовленості одразу після перемоги Майдану. Вони стосуються економічної та політичної площини.

Про те, що влада перебуває у тісних стосунках із представниками Януковича, свідчить хоча б закон про люстрацію, в якому не передбачили політично-партійної відповідальності за злочини режиму Януковича. Замість того, щоби прийняти рішення, що за антидержавні дії, розстріли на Майдані тощо відповідальними є представники двох політичних сил — Партії регіонів і Комуністичної партії, прийняли рішення про люстрування державних службовців: міліціонерів, суддів, прокурорів, котрих працевлаштовували під час правління Януковича. А тому представники Партії регіонів, перейменувавшись у «Опозиційний блок», знову могли займати посади народних депутатів. І саме викривлений механізм закону про люстрацію ще 2014 року свідчив про те, що у влади уже є домовленості з проросійськими політичними силами в Україні.

Потім почалась активна економічна співпраця із тими, хто володіє великими капіталами. Наприклад, із так званого Юрія Єнакієвського, котрого вважали відповідальним за розстріли у Маріїнському парку, Генеральна прокуратура зняла всі звинувачення. Після цього його перестали переслідувати й інші європейські правоохоронні органи. Як наслідок, він спокійно живе у Монако.

Влада від початку була зацікавлена у тому, щоб вивести представника від колишніх проросійських сил у другий тур президентських виборів, аби протиставити його Порошенку. Саме через це проросійським силам в Україні надавали можливість максимальної репрезентації у медіа. Проте, коли стало зрозуміло, що у другому турі спаринг-партнером Порошенка може стати Тимошенко, було прийняте інше рішення.

Відповідно до нього проросійські сили не повинні мати єдиного кандидата: тепер вони повинні розпастися і висунути на посаду президента кілька претендентів. Це потрібно, щоб вони уже не пройшли до другого туру та не забирали голосів у Порошенка. І саме для цього на Банковій вигадали політичні ігрища із цим розколом проросійських сил. А тому, якщо проросійські політики з АП уклали таку домовленість, отже, повинні бути і нові преференції. Ось і тут все стає зрозумілим, зокрема, чому знімаються арешти з коштів Януковича, чому Ахметов, Королевська й Єфремов — більше не підозрювані у фінансуванні тероризму тощо.

 

Олесь ДОНІЙ, політолог

ВЛАДА ТІСНО ПОВ’ЯЗАНА З ПАРТІЄЮ РЕГІОНІВ І ЗАЙМАЄТЬСЯ ТИМ САМИМ

Влада нічого не зробила, щоб винні у злочинах посадовці часів режиму Януковича були покарані. Не було проведено розслідування всіх злочинів на Майдані. Не була заборонена Партія регіонів, а її члени отримали дозвіл входити в інші політичні сили, що вони й зробили, створивши «Опоблок».

Влада тісно пов’язана з Партією регіонів і займається тим самим, що було за режиму Януковича: у нас зараз усе так, ніби Революції гідності та війни і не було ніколи.

 

Сергій ДАЦЮК, філософ

ПИЛИП ОРЛИК ЗАЛИШИВСЯ ПРИНЦИПОВИМ І НЕПОХИТНИМ У СПРАВІ ЗДОБУТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Гетьман, котрий не зміг реально встановити свою владу в Україні, але його боротьба за незалежність Батьківщини була більш, ніж реальною. Видатний гетьман досить довгий час вважався правою рукою Івана Мазепи, його найближчим сподвижником. Аналіз діяльності Пилипа Орлика часто неповний, історики оцінюють та демонструють юридично-формальну сторону його життя, в першу чергу – знамениту Конституцію.

Натомість, про військові та дипломатичні якості майже не говорять, тим самим замовчують великого стратега. Послідовник Мазепи був надзвичайно талановитим, і зумів зацікавити Західну Європу українським питанням. На жаль, його потуги залишилися не здійсненими, причому значною мірою через відсутність взаємодії в Україні між Запорозькою Січчю та Гетьманщиною.

     Пилип Орлик походив із чеської шляхти, котра осіла в Речі Посполитій, точніше в Литві, ще після Гуситських війн. Поступово родина Гетьмана Пилипа Орлика схилилася до православ’я, – мабуть, під впливом білоруського оточення. Кар’єрне зростання Пилипа Орлика після єзуїтського училища все одно відбувалося в напрямку православ’я Києво-Могилянської колегії, і в цій системі його помітили.

    Здібний писар зацікавив людей Мазепи, котрі, як і сам гетьман, також мали давні зв’язки із київським братством.

Для тогочасної системи гетьманського управління Орлик був справжньою знахідкою, оскільки володів неабияким талантом ораторства та був здібним поліглотом – знав мови всіх сусідніх з Україною народів, а також володів тими, котрі вважалися міжнародними – латинською, грецькою, польською, французькою, німецькою та іншими. Інтелігентність та освіченість допомагали Орлику зростати вгору по щаблях влади, якої він, однак, ніколи не добивався надто жадібно – скоріше, навпаки, не проявляв достатньої активності для освоєння нових урядів.

Це була людина, котра вміла грати в команді і бути її органічним елементом – найважливішим для Івана Мазепи.

    Генеральний писар традиційно мав друге значення в державі після самого гетьмана – якщо не за формальністю посади, то за впливом на ситуацію.

    Пилип Орлик поділяв плани Мазепи щодо протистояння із Москвою. Більше того, можемо стверджувати, що в силу молодшого віку Пилип Орлик бачив ситуацію в Україні по-іншому, більш сучасно, ніж старий гетьман, і був готовий до радикальних змін. Тому під час гетьманування Орлика відкрита антиросійська дипломатія стала одним із провідних напрямків його діяльності.

Шведський король Карл ХІІ розглядав Орлика як одного із претендентів на гетьманство після смерті Івана Мазепи. Орлик перебував на стороні повстанців та шведів під час Полтавської битви, а потім рятувався втечею до Бендер.

У 1710 році Пилипа Орлика обирають гетьманом Війська Запорізького, а фактично – всієї України, але вже у вигнанні. Орлик мав велику підтримку серед старшини і беззаперечний авторитет як досвідчений керівник та послідовник Мазепи. У зв’язку із обранням Орлик укладає із козацтвом особливий договір – «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького». Вважають, що цей документ було створено ще при Мазепі за його ініціативи, хоча істину знайти складно.

Важливо те, що Конституція стала втіленням стремлінь козацтва до демократичного розвитку країни – як гетьманської старшини, так і запорожців, а також їхніх спільних перспектив здобути державну незалежність.

     Новий гетьман України Пилип Орлик мав намір продовжувати боротьбу із Росією. Для цього за допомогою Швеції та Османської імперії було створено коаліцію, яка розпочала черговий етап Північної війни, і одночасно – війни за незалежність України. Показовим є той факт, що це була боротьба не лише проти Гетьманщини на Лівобережжі, – адже Петро І захоплював Правобережну Україну під час протистояння зі Станіславом Лещинським – союзником Швеції. Цікавим є і участь в цій війні «Бога війни» Семена Палія та гетьмана Івана Скоропадського на стороні Петра І.

Цей елемент громадянського внутрішнього протистояння в Україні демонстрував розкол серед її основних політичних сил, котрий проявився ще за часів Мазепи. Завданням Орлика було ліквідувати цей розкол. Проте міжнародні обставини йому не стільки допомагали, скільки заважали.

Татари, як завжди, не дотримувалися умов договору, грабували населення та брали ясир. Скориставшись Прутським договором та послабленням позицій Петра І, Орлик разом із козацько-шведськими військами при підтримці татар, турків і поляків, форсує Дністер і вступає на території, підконтрольні Петру І.

Поділля і Брацлавщина швидко переходять на сторону гетьмана, а той у битві під Лисянкою перемагає полковника Григорія Бутовича – ставленика Скоропадського. На жаль, Орлик не зміг здобути Білу Церкву, котру обороняли російські війська, а залишати її в тилу було небезпечно. Петро І перейшов у наступ, і похід Орлика провалився.

     Довелося повертатися на територію Османської імперії. Похід наступного 1712 року взагалі був ще більш невдалим – татари були ненадійним союзником, а Швеція не могла надати дієвої допомоги. Гетьман не зміг налагодити ефективну співпрацю зі Скоропадським. Цю невдачу можна вважати знаковою і типовою для української еліти того часу.

     Орлик намагався спрямувати політичну активність європейських країн проти Росії, але це було складним завданням, особливо з огляду на протистояння центральноєвропейських держав із Османською імперією та Швецією.

     Міжнародна думка була досить інертною. Важливу роль у цьому питанні могли відіграти запорожці, котрі після 1709 року заснували Олешківську Січ. Але Орлик і тут зазнав невдачі через їхній перехід на сторону Росії в протистоянні з Османською імперією в 1734 році.

Постійні зміни місця проживання – Франція, Швеція, Чехія, Німеччина, Польща, Молдавія, Греція, Валахія – були скоріше поневіряннями, котрі не дозволяли організувати прагматичну роботу.

Помер гетьман Пилип Орлик у 1742 році. Своїми діями Пилип Орлик продемонстрував можливість залишатися принциповим і непохитним у справі здобуття незалежності України, незважаючи на складні обставини всередині країни та за кордоном.

 

http://indragop.org.ua/getmany/pilip_orlik.html

СУЧАСНИЙ ПРАВИЙ РУХ В УКРАЇНІ ПОТРЕБУЄ ПОБУДОВИ НОВОГО ДИСКУРСУ

Після Майдану в Україні відбулася значна легітимізація символів та міфів, що стосуються націоналістичного руху минулого століття. Ця легітимізація позначилася і на правлінні Петра Порошенка та риториці значної частини політикуму. Тут ми маємо і повсякчасне використання націоналістичного вітання “Слава Україні – Героям слова!”, і встановлення на Покрову державного свята, і використання ОУН-івського маршу “Зродились ми великої години”, і багато чого іншого.

В усьому цьому є свої переваги. Легітимізація націоналістичних символів та міфів стала одним із механізмів мобілізації суспільства в умовах війни, а також подолання прикрої світоглядної спадщини СРСР.

Але поруч із цими перевагами маємо наступну ситуацію.   Цитування Порошенком лідерів та ідеологів ОУН аж ніяк не заважає йому чинити те, що не відповідає ні українським національним інтересам, ні тим консервативним цінностям, на які орієнтувалися, скажімо, Донцов, Бандера та Стецько.

Не заважає робити Україну заручницею зовнішньої політики Берліну та Брюсселю. Не заважає ігнорувати можливості, які дарує Україні новітній політичний динамізм. Не заважає раз у раз демонструвати лояльність західним ліво-ліберальним елітам і водночас виразно протиставлятися тим силам, які борються за етнічне і цивілізаційне виживання власних народів. Не заважає стояти за нав’язуванням Україні гендерної теорії у якості державної ідеології.

Звісно, можна було б дуже довго говорити про непослідовність Порошенка чи інших “неофітів” націоналістичних символів та міфів, нагадуючи, чим насправді була ОУН. Але річ у тім, що ті, хто протиставляє нинішньому націоналістично-лібералістичному гібриду образ якогось “чистого націоналізму”, самі опиняються на нетривкому ґрунті.

Парадокс націоналізму в узагальненому сенсі полягає у тому, що його не можна вважати ні правим, ні лівим, ні консервативним, ні прогресистським.

Сама парадигма модерної нації постала на основі ідей Просвітництва і є генетично спорідненою з лібералізмом і марксизмом. Водночас, коли на межі XVIII і XIX ст. процес націєтворення перекинувся із Франції до Німеччини, він увібрав у себе чутливість до органічного елементу – етнічності. Впродовж XIX ст. ті чи інші європейські націоналізми вбирали в себе окремі консервативні елементи. Та назагал тогочасні націоналізми були частиною широкого ліберального руху (власне кажучи, терміни “націоналізм” і “лібералізм” були тоді майже синонімічними).

На межі XIX і XX ст. ми бачимо більш відчутне поєднання націоналістичних і консервативних, антипросвітницьких елементів. Це поєднання набирає особливої сили у міжвоєнний час, одночасно поєднуючись зі зростанням національного егоїзму (який важко назвати відповідним консервативним цінностям). А вже по Другій світовій війні націоналізм стає дискредитованим. Ба більше, розпочинається процес нищення європейських народів. Причому цей процес захоплює собою не одну лиш структуру модерної нації, але й більш глибокі пласти існування сформованих упродовж багатьох століть народів. І тут маємо черговий парадокс: в логіці розгортання історії цей процес був плодом розвитку тих самих ідеї, на основі яких, власне, і виникла модерна нація.

Сповнена парадоксів і історія українського організованого націоналістичного руху. Безперечно, ОУН міжвоєнного часу та перших десятиліть по Другій світовій війні – це організація з відчутним консервативними чи консервативно-революційними елементами у своїй ідеології. Але у той же час, будучи визвольним націоналізмом, націоналізм ОУН містив окремі риси, які споріднювали його з лібералізмом та марксизмом. Так само, виконуючи ряд завдань модерного націєтворення, цей націоналізм сьогодні може служити ґрунтом для плекання явно невідповідних нинішній ситуації ментальних і світоглядних установок.

Кілька місяців тому, захищаючи свою концепцію “ліберального націоналізму”, Володимир В’ятрович наголошував, що націоналізму як чогось єдиного не існує. І мав у цьому рацію.

Апелюючи хоч до узагальненого поняття націоналізму, хоч до історії конкретного українського націоналістичного руху, можна відстоювати різні сценарії розвитку України. У тому числі ті, які не відповідають нашим інтересам і в цілому вкладаються в логіку нищення європейських народів.

За таких умов правий рух в Україні потребує світоглядного перезавантаження. Такого перезавантаження, зрештою, потребують націоналістично-консервативні сили усіх народів Центрально-Східної Європи. Мова не йде про те, що потрібно цілком відмовитися від парадигми модерної нації. Але низка елементів цієї парадигми потребують радикального переосмислення.

На прикладі тих же українсько-польських протиріч ми бачимо, як надмірна прив’язаність до історичної міфології шкодить консолідації, якої вимагають сучасні реалії існування наших народів (це, зрозуміла річ, докір не тільки у бік українських правих, які, зрештою, не перебувають при владі, але й у бік нинішнього консервативного уряду Польщі).

Інший приклад – те, як саме відбувається осмислення війни з Росією. Цю війну можна осмислювати з прагматичної точки зору. Можна – з точки зору глибокого розуміння геополітичної конкуренції між Києвом та Москвою. Натомість у нас сьогодні актуалізується притаманний націоналізму визвольного типу ресентимент, який служить підставою для низки спекуляцій із боку лібералів і глобалістів.

На моє глибоке переконання, сучасний правий рух в Україні потребує побудови нового дискурсу, який відзначався б, з одного боку, здоровим прагматизмом, з іншого боку – принциповими і послідовними відповідями на виклики, які несе гегемонія лібералізму у його сучасній версії.

В умовах втрати монополії на націоналістичні символи та міфи сучасні українські праві без побудови такого дискурсу просто скотяться на марґінес.

Ігор Загребельний

БОГ МОЖЕ ЗМІНИТИ ПРИРОДУ ЛЮДЕЙ І РЕЧЕЙ, ПРОТЕ РАБСЬКОЇ ПРИРОДИ БОГ ЗМІНЮВАТИ НЕ БУДЕ

Велика доба українських революцій гідності кожного разу заставала нас, стрияни, малими.

Вивітрилася кудись наша стрийська СЕБЕвартість.

Все дуже просто – є МИ, і є ВОНИ. Їх – одиниці, а нас – решта. Їх називають панами, владою, поважними місцевими людьми; нас – лахмітниками, бражниками, хорошильниками – масою. Вони привласнили майже все у цьому місті, починаючи від міських активів і закінчуючи нашим побутом, присадивши наших дітей на цілодобові алкостопи, вбравши у зношене лахміття та привчивши випрошувати те, що належить за пропискою.

Не подобається – білет, вокзал, на заробітки.
Заробите грошей, приїдете, якщо повернетесь,- і вони продадуть вам за ваші гроші те, що у вас забрали, вкрали, приватизували, отримали, їм виділили і так далі…
І це не дивно – вони захищають свій спосіб життя: завжди бути владою, завжди бути біля влади, завжди служити нам за наш рахунок. Владою, яка викликає не відповідальність, не обов’язок, а лише страх її втратити….
І тому сьогодні – належить їм! А от кому належатиме завтра – вирішувати, звичайно, вам.
Стрияни, нинішні діти будуть на нашій з вами совісті. Ми будемо за них відповідати.

Боже, я так не хочу бачити їх – чистих, амбітних, молодих – своїми клієнтами у кримінальних провадженнях, адже цей шлях веде саме туди.
Так, Бог може змінити природу людей і речей, проте рабської природи Бог змінювати не буде.

Пам’ятайте про це, люди! Особливо у рік свині. Або Орла. Що кому до вподоби…

 

Олег ФИЛИК, депутат Стрийської міської ради, адвокат

РЯДЖЕНІ ПАТРІОТИ ЧИ ХОРОБРІ МАЛОРОСИ: ТРЕТЄ – ДАНО

Йшов четвертий день офіційної виборчої кампанії Президента України. Соціальні мережі та медіа загалом переповнені непримиренною війною між піар-армією діючої влади та фанами сатиричної опозиції. Біда, щоб не сказати трагедія, цього протистояння у ШКІДЛИВОСТІ для УКРАЇНИ ОБОХ альтернатив розвитку нашої держави.

Самоочевидно, що влада, яка ОФІЦІЙНО клянеться у любові до української мови, культури, церкви та простого народу, у вільний від РЯДЖЕНОГО ПАТРІОТИЗМУ час набиває кишені бюджетними грошима у спілці з найбільш одіозними предстаниками команд Януковича і Черновецького.

Натомість, ХОРОБРІ МАЛОРОСИ, які “кинули виклик” корумпованій владі, досі на корпоративах обслуговують олігархів України та Росії різних ідеологій, бо “язык не важен”, а національна гідність і державні інтереси для них “где-то посередине”?!

ПЕРЕКОНАНИЙ – Є ІНШИЙ ШЛЯХ для МАЙБУТНЬОГО УКРАЇНИ і ТРЕТЄ ДАНО.
Бо справжніх патріотів і чесних людей більше й саме вони мусять визначати ДОЛЮ УКРАЇНИ, а не гроші й медіа влади чи олігархів!

Досить заробляти і визискувати глитаям з нашої рідної країни – ЧАС ЇЇ ЛЮБИТИ, ЗАХИЩАТИ І БУДУВАТИ!

Микола ТОМЕНКО

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України