Микола Міхновський був одним із найбільш неординарних представників українського руху початку XX століття. Адже саме він першим із наддніпрянських політиків висунув ідею самостійної соборної України, у той час як для більшості українських діячів вершиною прагнень був статус автономії. Саме він у 1917 році найбільш послідовно відстоював ідею створення українського війська, хоча для інших членів Української Центральної Ради ця потреба була далеко не очевидною.
Чимало колег не розуміли Міхновського, ба навіть відверто недолюблювали за авторитарний характер і надмірний радикалізм, якщо не екстремізм. Як на ті часи, його справді можна було назвати екстремістом. Достатньо згадати, що він організував підрив пам’ятника Пушкіну (1904 року в Харкові) задовго до того, як це стало мейнстрімом. Пам’ятник, незважаючи на вибух, встояв, проте Міхновський мав підстави говорити, випереджаючи героя “Польоту над гніздом зозулі”: “Я хоча би спробував”.
Як і Євген Чикаленко, Микола Міхновський занадто мало часу провів на авансцені української політики і рано пішов із життя, залишивши по собі відчуття якоїсь недосказаності. Низка ідей Міхновського залишалася актуальною й після його смерті, та й сучасники подекуди визнавали, що він випередив свій час.
Микола Міхновський не вів щоденник і не залишив спогадів, а власні правила життя лаконічно окреслив у “Десятьох заповідях Української народної партії”. Проте його публіцистика, суспільно-політичні праці та спогади сучасників допомагають сформувати об’ємніше бачення цієї непересічної фігури початку минулого століття.
Читати новину →
