• Сьогодні: Вівторок, Березень 19, 2019
Інфо ПС

КОМЕРЦІЯ – ПОНАД УСЕ: ДЛЯ СЕБЕ – БАРАХЛО, ДЛЯ ІНОЗЕМЦІВ – НАЙВИЩА ЯКІСТЬ!

Повідомлення про крадіжки бюджетних коштів на оборудках з військовою технікою, зброєю, будівництвом воєнних і побутових об`єктів для військових – це корупція на крові мафіозного клану за участі представників РНБОУ і Збройних Сил України. Скільки б воєнної техніки і зброї можна було б виготовити додатково за вкрадені гроші – і це при тому, що на ці цілі виділяється з оборонного бюджету замало коштів.

Ця інформація змушує критично оцінити спроможність і бажання Порошенка і його командного оточення підняти нашу обороноздатність і досягти відновлення нашого суверенітету над захопленими агресором територіями.  Такі злочинні дії воєнної верхівки прикриваються словесним символізмом, коли нам повідомляють про такі «досягнення» влади, як зведення прикордонної «стіни», безглузде зіткнення з ворогом у Керченській протоці, нібито про фінансування Порошенком із власної кишені модернізації системи протиповітряної оборони м. Києва тощо. Зате нам брешуть офіційні особи і затикаються роти проінформованим воєнним спеціалістам щодо справжніх даних про реальні причини іловайського і дебальцевського вбивств сотень наших воїнів, про фактичну відмову центральним штабом воєнної допомоги кіборгам донецького аеропорту, про відмову захищати Крим, хоча позиційні переваги, як мені видається, були на нашій стороні.
Що випливає з усього цього оборонного марева після розкриття корупційних оборудок із поставками зіпсованих воєнних засобів з Росії кланом Порошенка-Свинарчука?
По-перше, стає зрозумілим, що збільшення фінансування армії, яке відбувається кожного року, не приводить до пропорційного підвищення нашого оборонного потенціалу і військово-технічного оснащення Збройних Сил. Через завищення закупівельних цін і придбання бракованих і зношених компонентів техніки і зброї збільшення бюджетних витрат приводить лише до більшого наповнення кишень власників фірм-посередників, в якості яких виступають не тільки фіктивні й офшорні компанії, а й реальні заводи, такі як Ленінська кузня Порошенка. А озброєність військ залишається низькою. Розсекречення оборудок із закупівлею техніки і зброї, виготовленої як в середині України, так і в Росії, відкриють нам масові зловживання при розподілі оборонних замовлень між підрядниками на користь фірм-прокладок партнерів олігарха, встановленням 5-7кратно завищених цін, оплатою невиконаних робіт, некондиційної техніки, непоставленої зброї.
По-друге, оборонні замовлення надаються не тим підприємствам, які здатні виготовляти краще військове обладнання, а тим, бенефіціарами яких є сам Порошенко або його бізнес-партнери. В Україні існує більше сотні повноцінних воєнних підприємств, які здатні випускати кінцеву продукцію воєнного призначення (танки, літаки, ракети, підводні та надводні плавзасоби, БТР і БМП, вантажні автомобілі, ручну зброю, піротехніку, засоби зв`язку тощо), але більшість з них не завантажені, бо гроші з бюджету йдуть не їм, а підприємствам, з якими договори укладаються за вказівкою зверху. В результаті техніка, вироблена «Богданом» та іншими сателітами порошенківського холдингу, частково псується вже в дорозі і не витримує експлуатації на фронті, залишаючи наших воїнів беззахисними. За своїми характеристиками вона нагадує зразки зброї і машин часів першої світової війни і фактично змушує наші підрозділи протистояти ворогу більшою чисельністю з більшими людськими жертвами.
По-третє, наші воєнні заводи продовжують працювати як суб`єкти комерційного права, тобто можуть бути не підпорядковані воєнному командуванню, затримувати відправку зброї на фронт, якщо платежі за неї ще не надійшли, не допускають покупців до перевірки якості продукції на самому підприємстві перед її відправкою у війська, виставляють інші вигідні собі умови. В результаті на заводах простоюють готові машини, техніка, обладнання, а неякісна й несправна продукція ремонтується на передовій, де ремонтна база відсутня. Такий порядок (а точніше – безлад) не відповідає умовам воєнного часу і робить наші Збройні Сили технічно незабезпеченими і неоснащеними при формальній наявності зброї та інших засобів. Проте такий комерційний режим дозволяє виробникам воєнних засобів уникати будь якої відповідальності за невиконання своїх зобов`язань. Загальне прикриття цьому бізнесу робить державна корпорація Укроборонпром, яка «тримає касу» військово-промислового комплексу (ВПК), ділить бариші і не цікавиться проблемами фронту. За такої організації повноцінно забезпечити війська і досягти перемоги неможливо.
По-четверте, виробничі структури в угоду комерції виготовляють не ту новітню зброю, яка вже розроблена у наших КБ і є потужнішою за російську, а морально недолугу зброю радянської епохи, випуск якої давно освоєний, а тому вона є легшою здобиччю для виробника. Так, воюємо на радянських танках, в той час як за кордон продаємо одні з найкращих у світі «Булати». Не організоване виробництво необхідної кількості вітчизняних безпілотників, які є однію з найбільш ефективних і заощаджуючих життя воїнів видів зброї.    Перелік можна продовжити. Комерція – понад усе! Олігарх залишається олігархом. Виходить якась потворна військово-промислова система: для себе – барахло, для іноземців – найвища якість. Нехай захищаються бійці іноземних армій, а ми маємо проливати свою кров.
По-п`яте, спеціалісти, в тому числі іноземні експерти як англійський полковник Г. Грант (радник Генштабу України з 2015 р.), вказують на архаїчність тактико-стратегічного управління і побудови системи оборони, яка повторює свою радянську попередницю і не відповідає стандартам країн-членів НАТО. Марно красномовлять головнокомандувач та його генералітет про створення в Україні однієї з найпотужніших армій у світі. Так, військові спеціалісти західного штибу вказують на необхідність створення на Донбасі другої лінії більш ешелонованої і високо-мобільної оборони, збільшення числа спеціалізованих (зокрема, розвідувальних) підрозділів, організації навчань динамічним бойовим діям, запровадження сучасних логістичних систем поставок у війська зброї, обладнання, матеріальних засобів (продуктів, ліків, деталей для ремонту тощо) без перебоїв, притаманних радянській системі централізованного постачання. Треба також, як відзначають спеціалісти, збільшити число військових у ЗСУ (за рахунок переводу сюди частини службовців Нацгвардії та поліції – до третини їх складу), що дасть змогу підвищити швидкість ротації кадрів на передовій як необхідної передумови підтримки боєздатності і попередження деградації армії. Така деградація стає можливою в умовах довготривалої «окопної» війни (а у нас саме така і причому довготривала і безкінечна війна) та засилля у центральному штабі ЗСУ і верховному командуванні великого числа кабінетних генералів, що не пройшли жорна війни на Донбасі.
У сукупності всі ці обставини складають разом непривабливу картину стану нашої армії. Вона залишається кволою, морально застарілою, незабезпеченою в необхідній мірі технічними і військовими засобами, незважаючи на хоробрість і винахідливість наших бранців. Потрібна серйозна модернізація і військово-технічне переоснащення Збройних Сил. Цьому, на жаль, заважають корупція у розподілі оборонних замовлень, у державній закупівлі техніки і зброї, у завищенні цін на них та мародерстві при розкраданні коштів оборонного бюджету. Мародери бенкетують у час воєнної чуми!
Ви думаєте, що росіяни цього не бачать і не розуміють? Що вони не виношують нових загарбницьких планів, особливо якщо наша обороноздатність послаблятиметься? Чи може вони підуть на переговори і укладання мирного договору, як сподіваються деякі сьогоднішні кандидати в президенти України, зі значно слабкішим супротивником? Без нашого посилення – це марні сподівання. Тільки якщо ми будемо готові нищівно відповісти агресору, мир стане реальним.
І от при такому стані системи безпеки і оборони головнокомандувач включився у передвиборчі перегони. Армійські питання він вважає вирішеними, адже Свинарчук і К* «належно» наглядають за оборонкою, а Грицак щоденно подає переможні бойові реляції. При цьому Порошенко не взяв відпустку, отже він виконує командні функції й управляє бойовими операціями з міст і сіл перебування під час передвиборчої кампанії… Іншими словами, він не виконує своїх конституційних обов`язків, фактично затягує війну, яка приносить йому шалені прибутки, а нам смерті та злиденність. За таких обставин цілком своєчасною і правильною є ініціатива щодо початку процедури імпічмента чинного президента.
Окрім того, як не крути, а Порошенко не має ні юридичного, ні морального права брати участь у виборах, залишаючись на своїй посаді. Боронити країну важливіше, ніж витягати гроші з держбюджету на власні потреби та бігати по всіх усюдах і агітувати за свою персону. Мав би приборкати свої амбіції та апетити. При тому, що сам він не відповідає вимогам до головнокомандуючого і воєнного стратега. Але бездіяльність Верховного та інших командирів високого рангу під час війни є військовим злочином. За стан армії та військові злочини треба буде відповідати. Він сам собі заробляє на горіхи!
Вихід із виборчого процесу і концентрація на воєнних проблемах стали б вчинками відповідального державного діяча, а не егоїстичного ділка. Але це не про нього. Спотворювати виборчий процес і цим самим вбивати демократію в Україні – ось його доля.
Є й інший варіант розвитку подій. Стало відомо про його бажання продати Ленінську кузню за 300 млн. дол. (продавати Рошен немає потреби, оскільки останній перереєстрований у офшорній зоні). Разом з інформацією про декларування ним величезних грошових доходів, які виросли за рік у 82 рази, це дає підстави зробити висновок про підготовку його втечі з України через безнадійність перемоги у перегонах.
А йому доведеться відповідати і за армію, і за корупцію на крові, і за порушення виборчого права, а отже і за порушення Конституції держави.

 

Володимир Лановий

НА СМІТНИК ТРЕБА ТОЙ (АНТИ)КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД!   

Мені одному здається, що в Україні відроджено владу Політбюро ЦК КПСС? 18 членів Конституційного суду, поміж яких 5, котрі призначені ще Януковичем, можуть відмінити будь-який закон парламенту, чи указ Президента, чи постанову Кабміну.

І це при тому, що значна частина статей Конституції так і не розпочала дію, або десятиліттями порушується.  Взяти хоча б статтю 13, де надра є “об’єктами права власності Українського народу”.
Хтось зі звичайних громадян це відчуває, коли газ, нафта, залізна руда, літій, бурштин дерибаниться поміж олігархами? Чи є хоч якась дещиця від прибутків простим сім’ям, як це помітно навіть у нафтових монархіях Близького Сходу? Думаєте, хоч колись це кричуще порушення нове Політбюро розгляне? Не дочекаєтесь. Спадкоємці великого сталінського юриста Вишинського здатні лише виправдовувати тотальне приниження громадян.

З таким підходом вони можуть відмінити всі, навіть формальні, здобутки після Майдану. Але ще більше мене обурює теляча покірність народу, який все ковтає, будь-яку органіку…

Та на смітник треба той КС!

 

Viktor Leshyk

РОСІЙСЬКИЙ РЕЖИМ – ЗАГРОЗА ЖИТТЮ НА ПЛАНЕТІ. КРАПКА

15 березня Рада Безпеки ООН збереться, щоб обговорити ситуацію в українському Криму через 5 років після окупації півострова Росією.

П’ять років тому засідання Радбезу, на яких тодішній представник Кремля цинічний Віталій Чуркін просто відмахувався від міжнародної стурбованості, стали символом розвалу післявоєнного міжнародного права. Нове засідання тільки підкреслить це безсилля права перед правом сили, пише espreso.tv.

П’ять років тому Росія фактично продемонструвала, що за наявності політичної волі і військової сили одна держава може приєднати до себе територію іншої без його згоди. Фактично було відкрито скриньку Пандори.   Наслідки очевидні – можливість нових територіальних конфліктів, воєн, навіть світової війни. Одночасно було продемонстровано, що гарантії ядерних держав країні, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї, нічого не варті. Наслідки цього вже позначаються, буквально кожен день. Президент США Дональд Трамп в цьому переконується, коли танцює навколо північнокорейського диктатора Кім Чен Ина.

Здавалося б, висновки зробити було нескладно. Цивілізований світ повинен був приступити до заходів із демонтажу російського політичного режиму, щоб показати – агресія не може залишитися без покарання, міжнародне право порушувати не можна. Справа, зрештою, не в Криму, не в Україні, навіть не в Росії. Справа в дотриманні цього простого принципу. Якщо людство хоче вижити, запобігти новим війнам і Третьої Світової, російський режим повинен бути демонтований. Саме його існування – загроза життю на планеті. Крапка.

Замість цього західні політики змагаються між собою в спробах зрозуміти, як так покарати Путіна, щоб не постраждали їхні економіки, щоб не образились виборці, чия дурість і недалекоглядність може позмагатися з жадібністю і боягузтвом еліт. Всі ці п’ять років ми спостерігаємо моральну капітуляцію Заходу перед силою, небажання приймати реальні рішення, посилення віри в те, що можна замінити принципи угодою. Ті, хто намагається зберегти хоча б видимість тиску, відстоює санкції, бореться за їх посилення, виглядає маргіналом.   Дякую за жорсткість Заходу можна сказати самому Путіну – він то пошле отруйників в Солсбері, то втрутиться у вибори, то ще щось. А так всі давно б уже забули і про Крим, і про Донбас.

Тому важливі не слова осуду, які прозвучать на Радбезі. Важливі дії.

 

ВІТАЛІЙ ПОРТНИКОВ

РОДИННЕ ДЕРЕВО ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ: ЛИШЕ ПЛЕМІННИКІВ БУЛО БІЛЬШЕ СОТНІ!

Прізвище “Шевченко” належить до найпопулярніших в Україні: його має близько 160 тисяч осіб! Найбільше Шевченків живе у Києві – 11 тисяч, Харкові – 7 тисяч, Дніпрі – 5,5 тисячі. І багато з них є нащадками родини найвідомішого українського поета.

Сам Тарас Шевченко дітей не мав, та його брати й сестри створили великі сім’ї, пише газета “Експрес”.

Багато Шевченкових родичів по материнській лінії нині можуть проживати на території Львівської та Івано-Франківської областей, і гадки не маючи про кровні зв’язки із найвідомішим українським поетом.

Мати Тараса Шевченка походить із Прикарпаття, — розповідає Іван Ціхоцький, доцент кафедри української мови імені професора Івана Ковалика. — Її дівоче прізвище було Бойко.

Крім майбутньої матері Кобзаря, Катерини, Яким та Параска Бойки мали ще доньку Ганну та сина Павла. Із Прикарпаття родина пересилася в Моринці та, за переказами, була досить заможною: мала просторий будинок, ниву, віз, волів та сад”.

Батько Тараса походив із села Керелівка. Сюди свого часу прапрадід Кобзаря, Андрій Безрідний, переїхав із козацького Низу. У козаків він був кошовим писарем. У Керелівці прадід Кобзаря взяв за дружину доньку козака Івана Швеця Єфросинію. Оскільки родина дружини прийняла його до себе, за тодішнім звичаєм він мав взяти її прізвище. От і став Безрідний Шевченковим.

“У родині народилося троє синів. У наймолодшого із них, Івана, у шлюбі з Горпиною з’явився батько ТарасаГригорій. Крім нього, Іван Шевченко мав ще сімох дітей від трьох дружин, усі вони є Кобзареві дядьками та тітками, — розповідає пан Ціхоцький. — За деякими припущеннями, Тарас Шевченко зробив портрет діда в альбомі за 1839—1843 роки”.

У Кобзаря було дев’ятеро братів та сестер. Цікаво, що трьох сестер звали… Марія. Одна з них померла ще малятком, друга дожила до двох років, а третя в дитинстві втратила зір і дожила до 27. Також лише по два роки прожили на світі ще дві Тарасові сестри — Параска та Єфимія.

Старша сестра Катерина була для нього ледь не матір’ю. Коли одружилася із селянином із Зеленої Діброви, Тарас до неї частенько навідувався. Також поет згадував сестру в повісті “Княгиня” та в листах до брата Микити.

Молодша сестра Ярина була для Тараса порадницею, — каже дослідник. — Так, коли поет мав намір одружитися із Харитиною Довгополенко, писав триюрідному братові Варфоломію Шевченку: дуже радий, що Харитина сподобалась Ярині. А коли Кобзар облишив сподівання одружитися із Харитиною, просив сестру допомогти йому знайти добру дівчину. Після останньої зустрічі із Яриною у 1859-му Тарас присвятив їй вірш “Сестра”.

 Старший брат Тараса — Микита, заледве йому виповнилося 15, одружився із сусідською дівчиною. Спочатку чумакував із батьком, а після його смерті — перейняв на себе господарство. Відомо, що Тарас допомогав йому грошима. А в повісті “Княгиня” згадав брата в частині про залізні стовпи”.

Після смерті Тараса Микита супроводжував його домовину із Броварів аж до самого Канева. А потім тісно співпрацював із дослідниками, щоб передати їм відомості про брата.

Молодшого брата Кобзаря звали Йосип. Тарас хрестив його старшого сина Трохима, заїжджав у гості до Йосипа під час мандрівок 1845 та 1859 року.

“Поет неодноразово клопотав до поміщика Валеріана Фліорковського, щоби той відпустив Йосипа, Микиту та Ярину із неволі, — розповідає далі Іван Ціхоцький. — Але пан погоджувався звільнити їх лише без земельного наділу. Йосип погодився, за що Тарас був неабияк розсерджений. Бо ж селянин без землі приречений на жебрацтво”.

Брати й сестри Кобзаря народили загалом 23 дітей: від Катерини поет мав 12 племінників, від Йосипа та Микити — по троє, від Ярини — п’ятьох. А троюрідних племінників нараховуємо майже 90!

 

Інна Кучер, Експрес

ВЕНЕСУЕЛЬСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ І ЇЇ СУМНІ ВІДБЛИСКИ НА УКРАЇНУ

  Олег Баган

Теперішні революційні події у Венесуелі підказують задуматися над двома значущими проблемами:

1) чому ця і подібні соціальні катаклізми відбуваються з такою тривалою регулярністю саме в Латинській Америці?

2) чим події у Венесуелі нагадують нам рідні українські соціальні контрасти й напруження?
Нагадаємо, що минуло вже рівно 20 років, як до влади у Венесуелі прийшли ліві політики на чолі з екстравагантним Уґо Чавесом (президентство у 1999 – 2013 рр.), саме походження якого було дуже цікавим: генетично він був самбо, тобто гібрид індіанця й африканки з домішкою іспанськї крові. За час свого президентства він потрафив довести цю, колись найстабільнішу і достатньо заможну країну Латинської Америки, країну з одним із найбільших запасів нафти у світі, майже до банкрутства, до вибуху соціальної руїни й нужди небачених масштабів (зараз із Венесуели емігрувало через бідність бл. 3 млн.люд.). Як завжди у таких випадках, влада лівих набула диктаторських ознак, спиралася на військову силу (сам У.Чавес був професійним військовим), на системні маніпулювання судовою й парламентською гілками влади (наприклад, суд перестав бути незалежним, а виборча система округів була збудована так, що майже 50 % парламентських мандатів надавалися обранцям від малозаселених, бідних регіонів, якими легко керувала влада за рахунок подачок). Мейнстримом політики У.Чавеса була ідеологічна боротьба з гегемонією США у світі, і тому вона знаходила собі зацікавлену підтримку з боку Москви. Сама ідеологія «чавізму» була гібридом соціалізму, дешевого популізму, марксизму та боліваризму (від імені Симона Болівара), останній виражав ідеї інтеграції й солідарності латиноамериканського світу, націоналізм та егалітаризм. Боліваризм ивражає собою приховану проблему всього латиноамериканського континенту: домінування США у просторі Америки триває ще від середини ХІХ ст. (внаслідок т. зв. «доктрини Монро», тобто геополітичної ініціативи президента США Дж. Монро від 1823 р., за якою вся Америка проголошувалася зоною інтересів США, обмежувалися впливи європейських держав). Тому У.Чавесові так подобався приклад Куби з її патологічним антиамериканізмом (він демонстративно «обожнював» Фіделя Кастро і демонстрував свій повний пієтет до нього) і в цьому його згодом підтримали ліві уряди Ево Моралеса в Болівії, Рафаеля Кореа в Еквадорі та знаменитого жорстокого диктатора Даніеля Ортеґи в Нікараґуа, ще улюбленця покійного Совєтськогог Союзу.

Коли ми кинемо поглядом назад, принаймні до 1945 р., то побачимо дивну закономірність в суспільно-політичному бутті всіх латино­амери­кансь­ких держав: усі вони, від Куби до Аргентини, живуть у переважній бідності, в них час від часу відбуваються військові перевороти з боку правих, інколи профашистських, сил або з боку лівих, інколи радикальних марксистів; всі ці перевороти і їхні «тверді» влади приносять на деякий час стабільність, але майже завжди закінчуються провалом, тобто страшною диктаторською або й тоталітарною владою з масовими жертвами, загальним відставанням та збіднінням країни, соціальними збуреннями і гострими зіткненнями двох ворожих таборів – лівого і правого. Певним винятком з цієї «залізної парадигми» стали історії останніх десятиліть Чилі, Аргентини, Уруґваю і Коста-Рики, де після всіх потрясінь нарешті запанувала демократична законна влада і встановилася відносна економічна стабільність. Отже, виникає кардинальне запитання: чому Іберійська цивілізація від Ріо-Ґранде на півночі, в Мексиці, до о. Вогняна Земля на півдні, в Аргентині, яка складається із 22-ох великих держав (не беремо до уваги крихітних острівних країн в Карибському морі), в якій проживає бл. 470 млн. людей, так разюче відрізняється від двох успішних північноамериканських держав – США й Канади – за всіма головними рівнями суспільно-політичного життя і постійно породжує вибухові імпульси, які подають для усього світу негативні приклади політичної та соціальної жорстокості, саморуїнництва і плебейства?

Щоб відповісти на це питання, мусимо трохи заглибитися в історію. Від ХVІ ст. Латинська Америка формувалася на 99% переселенцями із Іспанії і Португалії. Лише в невеликих країнах Ґаяна, Суринам, Ґвіана, Беліз та на кількох островах Карибського моря була значна кількість історичних колоністів із Голландії, Британії, Франції. Тож це виразно католицька цивілізація. Першою кардинальною відмінністю її від Північної Америки стало те, що тут відбулося масове, широкомасштабне расове змішування між європейськими колоністами та індіанцями, т.зв метисизація соціумів. Попри перші масові і жорстокі вигублення місцевих мешканців, які стали легендарними й увійшли до всіх європейських підручників історії, надалі іспанці й португальці як щирі католики почали вірити в те, що з християнізацією корінні американці стали їхніми «братами». Відтак у країнах Латинської Америки на сьогодні кількісно явно переважають метиси, які в деяких з них або самі, або разом із чистими індіанцями та неграми складають явну більшість – до 80 – 90 % від загальної кількості населення (це Болівія, Перу, Колумбія, Венесуела, Мексика, Бразилія та ін.). Нащадки чистих європейців перебувають у відносній більшості лише в Чилі й Аргентині.

Натомість в Північній Америці, де перші переселенці з Європи були переважно протестантами з Британії, Голландії, Франції, Північної Німеччини, країн Скандинавії, склалося інше ставлення до аборигенів: як прагматики-раціоналісти, вони менше вірили в містику християнського осяяння душ через зовнішнє хрещення і тому піддали абсолютно чужих їм за ментальністю і культурою індіанців або масовому винищенню на грані геноциду, або суворій сегрегації через систему резервацій. Тож Північноамериканська цивілізація сформувалася передусім як домінування білих, протестантів і англо-саксів. Саме їхні ментальні характеристики – буттєвий динамізм та історичний героїзм, соціальна статечність і принциповість,глибокий традиціоналізм та елітаризм – створили матрицю американського й канадського суспільств. Тому наступні мільйонні маси переселенців з інших країн – насамперед з Ірландії, Італії (знамениті італійські мафіозі), Південної Німеччини, слов’янських країн, Греції, тепер – з Мексики – не змогли перемінити твердих основ цих соціумів: потрапивши в сувору систему правових і соціальних стосунків, вибудувану на принципах громадянської дисципліни, дотримання законності, національної солідарності, пошанівку до порядку, вони мусили змінити свої ментальні звички і життєві засади. Це видно і по українській еміграції в Канаді і США: там українці, на відміну від своїх одноплемінників в Україні, чомусь здебільшого чесні, сумлінні, відповідальні.

Другою кардинальною відмінністю між Іберійською та Англосаксонською цивілізаціями Америки було те, як вони по-різному поставилися до своєї європейської спадщини. Якщо південноамериканці, коли вони почали формуватися в нові нації, рішуче відкидали все іспанське і португальське як «принизливо колоніальне», висміювали й забували європейські традиції – культурні, громадянські, господарські, – то північноамериканці, навпаки, навіть з певним фанатизмом прагнули перенести на американський континент всі традиції з Європи – політичні, освітні (знамениті американські університети!), соціальні, мистецькі, аж до того, що вони, щоб перейняти дух минулого якнайповніше, перевозили із «старої доброї Англії» цілі замки, розібравши їх по-каменеві і відбудовували по-новому десь під Чикаго чи під Цинцинаті. Відтак в Латинській Америці створилися абсолютно оригінальні цивілізаційні й морально-духовні основи для творення нових націй і ті стали абсолютно відмінними від європейських націй, натомість Північна Америка є лише продовженням великого Заходу в усіх аспектах його цивілізаційного буття.

І третя кардинальна відмінність між Америками – ментальна. Латиноамериканці, освоюючи багатий Новий Світ, сприйняли його, як Рай, як нову радість і насолоду життя, вивозячи з нього тонни золота; вони перенесли сюди одну яскраву характеристику європейської душі – кар-навальність, здібність переживати світ як свято і гру (не випадково знаменитий грандіозний бразильський карнавал став символом латиноамериканського буття!). Натомість цілком інші життєві засади і настрої бачимо ми на Півночі: панівні вихідці з Північно-Західної Європи, суворі протестанти (часто особливі ригористи і фанатики – кальвіністи-пуритани), сприйняли американський світ як Виклик; їхніми гаслами стали: «Здобування», «Зусилля», «Устремління». ВонизавоювалиАмерику для того, щоб насамперед перебудувати її і створити щось абсолютно нове в цивілізації людства; в той час, як ібероамериканці прагнули лише паразитувати на захоплених просторах Американський культуролог Говард Джонс так по-філософськи узагальнив про глибини американської душі: «Коли звернутися до ренесансного мистецтва Північної Європи, то відразу стає ясним, які глибокі зміни приніс протестантизм в систему [європейських] вартощів; ці зміни й породили Америку. Порівняйте портретне малярство Дюрера, Кранаха і Гольбейна з полотнами Рафаеля, Тиціяна і Тинторето. Відмінність полягає не в тому, що пуританин відкидає мистецтва, а католик приймає його, і не в тому, що тевтонський світ не довіряє язичництву, а латинська культура зустрічає його з обіймами; відмінність в тому, що одна культура виховує характер (виділення наше – О.Б.), а друга формує особистість. Похмурі лиця, що дивляться на нас з картин північних малярів, – це лиця людей справи, людей, чия цілісність навіює довіру … це культура Біблії на відміну від стихійної культури країн Середземномор’я».

І ще таке: «Від протестантської Реформації Сполучені Штати успадкували ідею Kulturkampf (культурної боротьби – нім.), яка своєю суттю нагадує боротьбу в Європі ХVІ – ХVІІ століть».

Цими тезами вчений підсумував про сутність американізму північного: це ментальність людей, зосереджених на конкретності здобування, які спокійно сприймають всю суворість і жорстокість життя, націлених на перетворення невідомого світу, відповідальних перед своєю долею, дуже вольових і завзятих, сповнених великої віри і твердих у тому, щоб втілити її суворі моральні заповіти. Саме цей суворий і страшний світ пуританів ми зустрічаємо в чудовій за своєю художньою і психологічною глибиною драмі Лесі Українки «У пущі». Це твір, який вчить нас, що таке зіткнення реальності і мрії.

Натомість латиноамериканці – це ті, що успадкували гедоністичну складову Ренесансу, його радісність і світлість, що вилилося у їхню незбориму тягу до насолод і карнавальності. Легко здобувши колосальний світ Індіани, вони лише паразитували на його багатствах і не формували його в нову якість. Вони так і не загартували свого національного характеру, бо що означає сьогодні латиноамериканець? Які ідеали і принципи втілює цей психологічний тип? Майже ніякі. Вони наче розчинилися у велетенській людській масі тубільців – таких же радісних дітей природи. Їхня велика релігійність вилилася тільки в багатства ритуальностей та надмірну містику-екзальтованість, що наклалася на таку ж екзальтованість тубільних релігій. Розбившись на низку партикулярних націоналізмів, переважно вмотивованих лише територіально, вони так і не спромоглися на творення чогось суцільного і виразного, що б ми могли назвати болівійським чи перуанським національним характером.

Хоча всі держави Південної Америки формувалися як республіки, саме республіканізм, тобто віддана любов до свободи, пошана до законності і принципів соціального буття, повага до прав і чеснот іншої людини тощо, не став їхньою громадянською релігією. Всі вони запозичили собі як зразок американську конституцію, прагнучи розбудувати справжню демократію, але ставилися до неї, як мавпа до пістолета: абсолютно без розуміння, що таке конституціоналізм, на всі лади змінюючи свої конституції, залежно від конкретної ситуації і цим доводячи до абсурдності принципи демократії. (Щось подібне від 1960-х років відбувалося в африканських країнах, а тепер – в Україні і більшості постсовєтських держав, де демократія перетворюється на вивіску і декорацію жахливої корупції та змішаної потворної форми реальної олігархо-охлократії).

У більшості латиноамериканських країн еліту становили білі креоли. І це на певний час забезпечило бодай якесь цивілізоване життя нових держав, які потворилися на початку ХІХ ст. Та це не була та аристократія, передусім аристократія духу і культури, яку ми бачимо в Північній Америці. Її вистачало переважно на те, щоб експлуатувати природні багатства континенту і згодом перетворитися на плутократію, розбагатівши спочатку на сільськогосподарських латифундіях, потім на викачуванні надр землі і природи, врешті – на безсовісних фінансових операціях і цинічних капіталовкладеннях індустріально-масовістської епохи, пройнятих духом компрадорства, тобто реальної зради національних інтересів. Вони й близько не спромоглися створити щось такого, як у Північній Америці, – досконалої системи права, чудових університетів, динамічних структур виробництва та технологічних інновацій. Образно кажучи, коли Північна Америка тяжко працювала, стрімко підносилася інтелектуально, організовувала найрізноманітніші форми самовдосконалення, Америка Латинська насолоджувалася життям, співала і танцювала та з заздрістю поглядала на здобутки передових держав.

На 2-у половину ХХ ст. в усіх латиноамериканських країнах склалася загрозлива демографічна ситуація: метисів, мулатів, негрів та корінних індіанців в більшості з них стало критично багато; усі вони повільно просувалися в справі підняття свого освітнього і культурного рівня; громадянська і соціальна дисципліни щораз більше розхитувалися; економіки цих країн мало модернізувалися; реальністю ставали колосальні масштаби бідності й паразитарності (в деяких латиноамериканських державах бідні верстви складають до 70–80% населення); правові системи цілком не забезпечували нормальних форм загального розвитку, а, навпаки, ставали середовищами страшної корупції, настільки страшної, що в деяких державах макрорегіону бандити, наркокартелі, спекулянти реально контролюють цілі сфери життєдіяльності суспільств, іноді захоплюють контроль над великими регіонами, в яких суцільно запановують насильство і беззаконня, як в Колумбії чи Мексиці.

Тож, закономірно, що простір Латинської Америки став органічним середовищем для безнастанного змагання крайніх лівих та правих політичних ідеологій, бо вони пропонували швидкі рецепти поліпшення суспільної ситуації. Почергово до влади тут приходять то марксисти, то протофашисти, намагаючись залізною рукою навести порядок. Однак порядок не приходить, бо, як ми з’ясували, він на ментальному рівні є чужим для свідомості латиноамериканця. Тому політичний процес віднайдення порядку нагадує в цій частині світу вічну гонитву за fata morgana. Ці народи не мають головного для перемоги порядку – моральної сили. У них немає тієї національної гордості, яка просто двигтить у північних американців.

Чи переможуть ліві екстремісти, як на Кубі, чи праві фундаменталісти, як це було в Параґваї і в Аргентині, – за великим рахунком, для соціального світу Латинської Америки не має суттєвого значення. Вона однаково розвиватиметься за своїми фатальними законами: її пауперизовані маси тільки розростатимуться, а її політичні еліти тільки ще більше цинічно збагачуватимуться (сучасні процеси це тільки підтверджують, коли мільйони заробітчан майже з усіх країн Південної Америки щоденно шукають собі притулку за її межами). Закони психіки і моралі завжди виявлятимуться сильнішими за закони економіки, за бажання розуму і свідомості. Тож змучений Меланією президент Сполучених Штатів Дональд Трамп вічно будуватиме й будуватиме залізну й уявну стіну на кордоні з Мексикою, щоб зупинити ці мільйонні орди бідних переселенців з Півдня. І ця в чомусь страшна й моторошна у своїй холодності мегаспоруда завжди нагадуватиме нам, яким жахіттям може стати стихійне змішування рас.

Події у Венесуелі і їхній загальний латиноамериканський контекст зайвий раз нагадали нам певну спорідненість суспільних процесів в Україні із тамтешніми. Ще у 1990-і рр. скептичні політологи, оглядаючи цинічнізм, хаос і бездумність української політики, заговорили про «шлях бананової республіки» для неї. Сьогодні ми можемо лише подивуватися, наскільки вони були пророчими. Можливо, тоді ще не всі усвідомлювали захланність і брутальний характер української олігархії, масштаби і катастрофічні наслідки розграбування країни політико-кримінальними кланами, глибину морального і духовного занепаду соціуму, в якому безпринципність, меркантилізм і пристосуванство заступлять всі високі ідеали, та процеси 2000-х рр. потвердили це у найвідразливіших формах. Місце внутрішніх «метисів» і «мулатів» в Україні надійно зайняли специфічні малороси, екзистенційні космополіти і філістери. Саме вони складають ту переважну більшість в українському суспільстві, яка своїм апатріотизмом і громадянською пасивністю, своїм цілковитим холуйством і поверховим світобаченням перетворює українську націю на хаотичну, невиразну і примітивну масу, місиво корисливих, боязливих і некультурних індивідів, що не поважають своєї Батьківщини, не здатних боротися за хоч якісь принципи, диких у своїх уподобаннях та устремліннях. Це суспільство, яке легко голосує за кримінальників типу В.Януковича (в Латинській Америці також безліч бандитів надовго приходили до влади або контролювали пів країни, як наркобарон і рекетир П.Ескобар в Колумбії), яке перетворило своє культурне життя на суцільне вульгарне шоу типу «95-го кварталу», і тому клоун став найпопулярнішим висуванцем у президенти (згадаймо карнавальність культурного життя Латинської Америки і той факт, що Еквадором, наприклад, кілька років правив напів божевільний президент, який чимось нагадував нашого незабутнього Черновецького), яке не має моральної сили, щоб хоч якось боротися зі Злом (згадаймо очевидну злочинність, яка панує в Латинській Америці майже відкрито, і водночас ті комедійні наші НАБУ і НАЗК разом із прокуратурою, які імітують «боротьбу з корупцією і злочинністю»). Це перетворення Східної Європи (бо подібні до українських політичні процеси відбуваються в Росії, Білорусі, Молдові, Грузії, Вірменії та Азербайджані) на Латинську Америку сьогодні стає цивілізаційним викликом для планети, оскільки саме від стабільності і сили Середньо-Східної Європи залежить геополітична стабільність цілої планети (твердження класика теоретичної геополітики Гелфорда Джона Маккіндера (1861 – 1947).

Тут мені пригадалося ось таке з особистого досвіду. У 1996 р. я виступав із політологічною лекцією перед членами однієї молодіжної організації і намалював перед ними сумну картину українського майбутнього, коли вже було очевидним, що нація втратила революційну мобілізованість, що країну опановують політикани і пристосуванці, що її розкрадають криміналітет і чиновницька номенклатура. І тут встав один чоловік і докірливо запитав мене: чому Ви не кажете нічого про нову конституцію, яку ми недавно прийняли, адже це – надія? Я розповів йому ось приблизно таке, про що написав вище, про повну профанацію конституціоналізму у непідготовленому морально суспільстві, про абсолютну підміну демократії в умовах реальної олігархії і бандократії. Молодий чоловік подивився на мене недовірливо… Правда, тоді я й на 20% не уявляв собі тієї катастрофи, яка станеться з Україною у 2000-і і дотриває до 2010-х, коли її покинуть понад 10 млн. збіднілих і обманутих у своїх надіях громадян…

Теперішні революційні події у Венесуелі підказують задуматися над двома значущими проблемами: 1) чому ця і подібні соціальні катаклізми відбуваються з такою тривалою регулярністю саме в Латинській Америці? 2) чим події у Венесуелі нагадують нам рідні українські соціальні контрасти й напруження?
Нагадаємо, що минуло вже рівно 20 років, як до влади у Венесуелі прийшли ліві політики на чолі з екстравагантним Уґо Чавесом (президентство у 1999 – 2013 рр.), саме походження якого було дуже цікавим: генетично він був самбо, тобто гібрид індіанця й африканки з домішкою іспанськї крові. За час свого президентства він потрафив довести цю, колись найстабільнішу і достатньо заможну країну Латинської Америки, країну з одним із найбільших запасів нафти у світі, майже до банкрутства, до вибуху соціальної руїни й нужди небачених масштабів (зараз із Венесуели емігрувало через бідність бл. 3 млн.люд.). Як завжди у таких випадках, влада лівих набула диктаторських ознак, спиралася на військову силу (сам У.Чавес був професійним військовим), на системні маніпулювання судовою й парламентською гілками влади (наприклад, суд перестав бути незалежним, а виборча система округів була збудована так, що майже 50 % парламентських мандатів надавалися обранцям від малозаселених, бідних регіонів, якими легко керувала влада за рахунок подачок). Мейнстримом політики У.Чавеса була ідеологічна боротьба з гегемонією США у світі, і тому вона знаходила собі зацікавлену підтримку з боку Москви. Сама ідеологія «чавізму» була гібридом соціалізму, дешевого популізму, марксизму та боліваризму (від імені Симона Болівара), останній виражав ідеї інтеграції й солідарності латиноамериканського світу, націоналізм та егалітаризм. Боліваризм ивражає собою приховану проблему всього латиноамериканського континенту: домінування США у просторі Америки триває ще від середини ХІХ ст. (внаслідок т. зв. «доктрини Монро», тобто геополітичної ініціативи президента США Дж. Монро від 1823 р., за якою вся Америка проголошувалася зоною інтересів США, обмежувалися впливи європейських держав). Тому У.Чавесові так подобався приклад Куби з її патологічним антиамериканізмом (він демонстративно «обожнював» Фіделя Кастро і демонстрував свій повний пієтет до нього) і в цьому його згодом підтримали ліві уряди Ево Моралеса в Болівії, Рафаеля Кореа в Еквадорі та знаменитого жорстокого диктатора Даніеля Ортеґи в Нікараґуа, ще улюбленця покійного Совєтськогог Союзу.

Коли ми кинемо поглядом назад, принаймні до 1945 р., то побачимо дивну закономірність в суспільно-політичному бутті всіх латино­амери­кансь­ких держав: усі вони, від Куби до Аргентини, живуть у переважній бідності, в них час від часу відбуваються військові перевороти з боку правих, інколи профашистських, сил або з боку лівих, інколи радикальних марксистів; всі ці перевороти і їхні «тверді» влади приносять на деякий час стабільність, але майже завжди закінчуються провалом, тобто страшною диктаторською або й тоталітарною владою з масовими жертвами, загальним відставанням та збіднінням країни, соціальними збуреннями і гострими зіткненнями двох ворожих таборів – лівого і правого. Певним винятком з цієї «залізної парадигми» стали історії останніх десятиліть Чилі, Аргентини, Уруґваю і Коста-Рики, де після всіх потрясінь нарешті запанувала демократична законна влада і встановилася відносна економічна стабільність. Отже, виникає кардинальне запитання: чому Іберійська цивілізація від Ріо-Ґранде на півночі, в Мексиці, до о. Вогняна Земля на півдні, в Аргентині, яка складається із 22-ох великих держав (не беремо до уваги крихітних острівних країн в Карибському морі), в якій проживає бл. 470 млн. людей, так разюче відрізняється від двох успішних північноамериканських держав – США й Канади – за всіма головними рівнями суспільно-політичного життя і постійно породжує вибухові імпульси, які подають для усього світу негативні приклади політичної та соціальної жорстокості, саморуїнництва і плебейства?

Щоб відповісти на це питання, мусимо трохи заглибитися в історію. Від ХVІ ст. Латинська Америка формувалася на 99% переселенцями із Іспанії і Португалії. Лише в невеликих країнах Ґаяна, Суринам, Ґвіана, Беліз та на кількох островах Карибського моря була значна кількість історичних колоністів із Голландії, Британії, Франції. Тож це виразно католицька цивілізація. Першою кардинальною відмінністю її від Північної Америки стало те, що тут відбулося масове, широкомасштабне расове змішування між європейськими колоністами та індіанцями, т.зв метисизація соціумів. Попри перші масові і жорстокі вигублення місцевих мешканців, які стали легендарними й увійшли до всіх європейських підручників історії, надалі іспанці й португальці як щирі католики почали вірити в те, що з християнізацією корінні американці стали їхніми «братами». Відтак у країнах Латинської Америки на сьогодні кількісно явно переважають метиси, які в деяких з них або самі, або разом із чистими індіанцями та неграми складають явну більшість – до 80 – 90 % від загальної кількості населення (це Болівія, Перу, Колумбія, Венесуела, Мексика, Бразилія та ін.). Нащадки чистих європейців перебувають у відносній більшості лише в Чилі й Аргентині.

Натомість в Північній Америці, де перші переселенці з Європи були переважно протестантами з Британії, Голландії, Франції, Північної Німеччини, країн Скандинавії, склалося інше ставлення до аборигенів: як прагматики-раціоналісти, вони менше вірили в містику християнського осяяння душ через зовнішнє хрещення і тому піддали абсолютно чужих їм за ментальністю і культурою індіанців або масовому винищенню на грані геноциду, або суворій сегрегації через систему резервацій. Тож Північноамериканська цивілізація сформувалася передусім як домінування білих, протестантів і англо-саксів. Саме їхні ментальні характеристики – буттєвий динамізм та історичний героїзм, соціальна статечність і принциповість,глибокий традиціоналізм та елітаризм – створили матрицю американського й канадського суспільств. Тому наступні мільйонні маси переселенців з інших країн – насамперед з Ірландії, Італії (знамениті італійські мафіозі), Південної Німеччини, слов’янських країн, Греції, тепер – з Мексики – не змогли перемінити твердих основ цих соціумів: потрапивши в сувору систему правових і соціальних стосунків, вибудувану на принципах громадянської дисципліни, дотримання законності, національної солідарності, пошанівку до порядку, вони мусили змінити свої ментальні звички і життєві засади. Це видно і по українській еміграції в Канаді і США: там українці, на відміну від своїх одноплемінників в Україні, чомусь здебільшого чесні, сумлінні, відповідальні.

Другою кардинальною відмінністю між Іберійською та Англосаксонською цивілізаціями Америки було те, як вони по-різному поставилися до своєї європейської спадщини. Якщо південноамериканці, коли вони почали формуватися в нові нації, рішуче відкидали все іспанське і португальське як «принизливо колоніальне», висміювали й забували європейські традиції – культурні, громадянські, господарські, – то північноамериканці, навпаки, навіть з певним фанатизмом прагнули перенести на американський континент всі традиції з Європи – політичні, освітні (знамениті американські університети!), соціальні, мистецькі, аж до того, що вони, щоб перейняти дух минулого якнайповніше, перевозили із «старої доброї Англії» цілі замки, розібравши їх по-каменеві і відбудовували по-новому десь під Чикаго чи під Цинцинаті. Відтак в Латинській Америці створилися абсолютно оригінальні цивілізаційні й морально-духовні основи для творення нових націй і ті стали абсолютно відмінними від європейських націй, натомість Північна Америка є лише продовженням великого Заходу в усіх аспектах його цивілізаційного буття.

І третя кардинальна відмінність між Америками – ментальна. Латиноамериканці, освоюючи багатий Новий Світ, сприйняли його, як Рай, як нову радість і насолоду життя, вивозячи з нього тонни золота; вони перенесли сюди одну яскраву характеристику європейської душі – кар-навальність, здібність переживати світ як свято і гру (не випадково знаменитий грандіозний бразильський карнавал став символом латиноамериканського буття!). Натомість цілком інші життєві засади і настрої бачимо ми на Півночі: панівні вихідці з Північно-Західної Європи, суворі протестанти (часто особливі ригористи і фанатики – кальвіністи-пуритани), сприйняли американський світ як Виклик; їхніми гаслами стали: «Здобування», «Зусилля», «Устремління». ВонизавоювалиАмерику для того, щоб насамперед перебудувати її і створити щось абсолютно нове в цивілізації людства; в той час, як ібероамериканці прагнули лише паразитувати на захоплених просторах Американський культуролог Говард Джонс так по-філософськи узагальнив про глибини американської душі: «Коли звернутися до ренесансного мистецтва Північної Європи, то відразу стає ясним, які глибокі зміни приніс протестантизм в систему [європейських] вартощів; ці зміни й породили Америку. Порівняйте портретне малярство Дюрера, Кранаха і Гольбейна з полотнами Рафаеля, Тиціяна і Тинторето. Відмінність полягає не в тому, що пуританин відкидає мистецтва, а католик приймає його, і не в тому, що тевтонський світ не довіряє язичництву, а латинська культура зустрічає його з обіймами; відмінність в тому, що одна культура виховує характер (виділення наше – О.Б.), а друга формує особистість. Похмурі лиця, що дивляться на нас з картин північних малярів, – це лиця людей справи, людей, чия цілісність навіює довіру … це культура Біблії на відміну від стихійної культури країн Середземномор’я».

І ще таке: «Від протестантської Реформації Сполучені Штати успадкували ідею Kulturkampf (культурної боротьби – нім.), яка своєю суттю нагадує боротьбу в Європі ХVІ – ХVІІ століть».

Цими тезами вчений підсумував про сутність американізму північного: це ментальність людей, зосереджених на конкретності здобування, які спокійно сприймають всю суворість і жорстокість життя, націлених на перетворення невідомого світу, відповідальних перед своєю долею, дуже вольових і завзятих, сповнених великої віри і твердих у тому, щоб втілити її суворі моральні заповіти. Саме цей суворий і страшний світ пуританів ми зустрічаємо в чудовій за своєю художньою і психологічною глибиною драмі Лесі Українки «У пущі». Це твір, який вчить нас, що таке зіткнення реальності і мрії.

Натомість латиноамериканці – це ті, що успадкували гедоністичну складову Ренесансу, його радісність і світлість, що вилилося у їхню незбориму тягу до насолод і карнавальності. Легко здобувши колосальний світ Індіани, вони лише паразитували на його багатствах і не формували його в нову якість. Вони так і не загартували свого національного характеру, бо що означає сьогодні латиноамериканець? Які ідеали і принципи втілює цей психологічний тип? Майже ніякі. Вони наче розчинилися у велетенській людській масі тубільців – таких же радісних дітей природи. Їхня велика релігійність вилилася тільки в багатства ритуальностей та надмірну містику-екзальтованість, що наклалася на таку ж екзальтованість тубільних релігій. Розбившись на низку партикулярних націоналізмів, переважно вмотивованих лише територіально, вони так і не спромоглися на творення чогось суцільного і виразного, що б ми могли назвати болівійським чи перуанським національним характером.

Хоча всі держави Південної Америки формувалися як республіки, саме республіканізм, тобто віддана любов до свободи, пошана до законності і принципів соціального буття, повага до прав і чеснот іншої людини тощо, не став їхньою громадянською релігією. Всі вони запозичили собі як зразок американську конституцію, прагнучи розбудувати справжню демократію, але ставилися до неї, як мавпа до пістолета: абсолютно без розуміння, що таке конституціоналізм, на всі лади змінюючи свої конституції, залежно від конкретної ситуації і цим доводячи до абсурдності принципи демократії. (Щось подібне від 1960-х років відбувалося в африканських країнах, а тепер – в Україні і більшості постсовєтських держав, де демократія перетворюється на вивіску і декорацію жахливої корупції та змішаної потворної форми реальної олігархо-охлократії).

У більшості латиноамериканських країн еліту становили білі креоли. І це на певний час забезпечило бодай якесь цивілізоване життя нових держав, які потворилися на початку ХІХ ст. Та це не була та аристократія, передусім аристократія духу і культури, яку ми бачимо в Північній Америці. Її вистачало переважно на те, щоб експлуатувати природні багатства континенту і згодом перетворитися на плутократію, розбагатівши спочатку на сільськогосподарських латифундіях, потім на викачуванні надр землі і природи, врешті – на безсовісних фінансових операціях і цинічних капіталовкладеннях індустріально-масовістської епохи, пройнятих духом компрадорства, тобто реальної зради національних інтересів. Вони й близько не спромоглися створити щось такого, як у Північній Америці, – досконалої системи права, чудових університетів, динамічних структур виробництва та технологічних інновацій. Образно кажучи, коли Північна Америка тяжко працювала, стрімко підносилася інтелектуально, організовувала найрізноманітніші форми самовдосконалення, Америка Латинська насолоджувалася життям, співала і танцювала та з заздрістю поглядала на здобутки передових держав.

На 2-у половину ХХ ст. в усіх латиноамериканських країнах склалася загрозлива демографічна ситуація: метисів, мулатів, негрів та корінних індіанців в більшості з них стало критично багато; усі вони повільно просувалися в справі підняття свого освітнього і культурного рівня; громадянська і соціальна дисципліни щораз більше розхитувалися; економіки цих країн мало модернізувалися; реальністю ставали колосальні масштаби бідності й паразитарності (в деяких латиноамериканських державах бідні верстви складають до 70–80% населення); правові системи цілком не забезпечували нормальних форм загального розвитку, а, навпаки, ставали середовищами страшної корупції, настільки страшної, що в деяких державах макрорегіону бандити, наркокартелі, спекулянти реально контролюють цілі сфери життєдіяльності суспільств, іноді захоплюють контроль над великими регіонами, в яких суцільно запановують насильство і беззаконня, як в Колумбії чи Мексиці.

Тож, закономірно, що простір Латинської Америки став органічним середовищем для безнастанного змагання крайніх лівих та правих політичних ідеологій, бо вони пропонували швидкі рецепти поліпшення суспільної ситуації. Почергово до влади тут приходять то марксисти, то протофашисти, намагаючись залізною рукою навести порядок. Однак порядок не приходить, бо, як ми з’ясували, він на ментальному рівні є чужим для свідомості латиноамериканця. Тому політичний процес віднайдення порядку нагадує в цій частині світу вічну гонитву за fata morgana. Ці народи не мають головного для перемоги порядку – моральної сили. У них немає тієї національної гордості, яка просто двигтить у північних американців.

Чи переможуть ліві екстремісти, як на Кубі, чи праві фундаменталісти, як це було в Параґваї і в Аргентині, – за великим рахунком, для соціального світу Латинської Америки не має суттєвого значення. Вона однаково розвиватиметься за своїми фатальними законами: її пауперизовані маси тільки розростатимуться, а її політичні еліти тільки ще більше цинічно збагачуватимуться (сучасні процеси це тільки підтверджують, коли мільйони заробітчан майже з усіх країн Південної Америки щоденно шукають собі притулку за її межами). Закони психіки і моралі завжди виявлятимуться сильнішими за закони економіки, за бажання розуму і свідомості. Тож змучений Меланією президент Сполучених Штатів Дональд Трамп вічно будуватиме й будуватиме залізну й уявну стіну на кордоні з Мексикою, щоб зупинити ці мільйонні орди бідних переселенців з Півдня. І ця в чомусь страшна й моторошна у своїй холодності мегаспоруда завжди нагадуватиме нам, яким жахіттям може стати стихійне змішування рас.

Події у Венесуелі і їхній загальний латиноамериканський контекст зайвий раз нагадали нам певну спорідненість суспільних процесів в Україні із тамтешніми. Ще у 1990-і рр. скептичні політологи, оглядаючи цинічнізм, хаос і бездумність української політики, заговорили про «шлях бананової республіки» для неї. Сьогодні ми можемо лише подивуватися, наскільки вони були пророчими. Можливо, тоді ще не всі усвідомлювали захланність і брутальний характер української олігархії, масштаби і катастрофічні наслідки розграбування країни політико-кримінальними кланами, глибину морального і духовного занепаду соціуму, в якому безпринципність, меркантилізм і пристосуванство заступлять всі високі ідеали, та процеси 2000-х рр. потвердили це у найвідразливіших формах. Місце внутрішніх «метисів» і «мулатів» в Україні надійно зайняли специфічні малороси, екзистенційні космополіти і філістери. Саме вони складають ту переважну більшість в українському суспільстві, яка своїм апатріотизмом і громадянською пасивністю, своїм цілковитим холуйством і поверховим світобаченням перетворює українську націю на хаотичну, невиразну і примітивну масу, місиво корисливих, боязливих і некультурних індивідів, що не поважають своєї Батьківщини, не здатних боротися за хоч якісь принципи, диких у своїх уподобаннях та устремліннях. Це суспільство, яке легко голосує за кримінальників типу В.Януковича (в Латинській Америці також безліч бандитів надовго приходили до влади або контролювали пів країни, як наркобарон і рекетир П.Ескобар в Колумбії), яке перетворило своє культурне життя на суцільне вульгарне шоу типу «95-го кварталу», і тому клоун став найпопулярнішим висуванцем у президенти (згадаймо карнавальність культурного життя Латинської Америки і той факт, що Еквадором, наприклад, кілька років правив напів божевільний президент, який чимось нагадував нашого незабутнього Черновецького), яке не має моральної сили, щоб хоч якось боротися зі Злом (згадаймо очевидну злочинність, яка панує в Латинській Америці майже відкрито, і водночас ті комедійні наші НАБУ і НАЗК разом із прокуратурою, які імітують «боротьбу з корупцією і злочинністю»). Це перетворення Східної Європи (бо подібні до українських політичні процеси відбуваються в Росії, Білорусі, Молдові, Грузії, Вірменії та Азербайджані) на Латинську Америку сьогодні стає цивілізаційним викликом для планети, оскільки саме від стабільності і сили Середньо-Східної Європи залежить геополітична стабільність цілої планети (твердження класика теоретичної геополітики Гелфорда Джона Маккіндера (1861 – 1947).

Тут мені пригадалося ось таке з особистого досвіду. У 1996 р. я виступав із політологічною лекцією перед членами однієї молодіжної організації і намалював перед ними сумну картину українського майбутнього, коли вже було очевидним, що нація втратила революційну мобілізованість, що країну опановують політикани і пристосуванці, що її розкрадають криміналітет і чиновницька номенклатура. І тут встав один чоловік і докірливо запитав мене: чому Ви не кажете нічого про нову конституцію, яку ми недавно прийняли, адже це – надія? Я розповів йому ось приблизно таке, про що написав вище, про повну профанацію конституціоналізму у непідготовленому морально суспільстві, про абсолютну підміну демократії в умовах реальної олігархії і бандократії. Молодий чоловік подивився на мене недовірливо… Правда, тоді я й на 20% не уявляв собі тієї катастрофи, яка станеться з Україною у 2000-і і дотриває до 2010-х, коли її покинуть понад 10 млн. збіднілих і обманутих у своїх надіях громадян…

Венесуельська революція й її сумні відблиски на Україну

НА СТРИЙЩИНІ МОСКОВИТСЬКА ЦЕРКВА «НАКАЗАЛА ДОВГО ЖИТИ»

Нещодавно я повідомляв на своїй сторінці у ФЕЙСБУК про те, що в Сокальському районі, що на Львівщині, всі наявні девять церков Московського патріархату перейшли до новоутвореної Помісної Православної Церкви України. І ось зі Львівщини порадувала українців ще одна приємна новина – усі три церкви УПЦ МП СТРИЙСЬКОГО РАЙОНУ також вийшли з підпорядкування Московському патріархату і влилися в ряди ПЦУ. Останньою це зробила громада села Баня Лисовицька. Читати новину

СЬОГОДНІ Є ЗАБАГАТО «МОЯ ХАТА З КРАЮ»…

Направду, ніде немає такого криводзеркалля і підміни понять як у альянсі часу з особистістю.

Ми старіємо, обростаючи лисинами, сивинами і целюлітами. Стають дорослими наші діти, повносило включаючись у нові гонки на маленькому міському іподромі.

Нам ніколи не вдасться володіти взаємовиключаючими можливостями: бути членом комуністичної партії і конгресу українських націоналістів, публічно боротися і приватно служити, мати необмежену владу і не мати ні грама відповідальності.

З цим гірким усвідомленням наймудріше хіба змиритися. І що там наша воля! Для добробуту міста замало одиничних воль. Бо є забагато «моя хата з краю».

Але весь парадокс полягає в тому, що доля всіх приватних хат, квартир і будинків тісно пов’язана з диригентськими паличками наших керманичів.

Зрештою, все, що сьогодні здається монолітом, завтра скаправіє і понікчемніє, а непримітне нині – буде новим монолітом завтра, щоб потім потьмяніти. Бо така абсолютна необхідність.

Багатьом із нас просто не пощастило з часом, бо сьогодні посада талановитої людини просто відмінена – масове вище від елітарного, профанне важливіше від сакрального, а на святому висить цінник…

 

Олег ФИЛИК

КОЛИ НЕ ВИДНО ПОЗИТИВНИХ РЕЗУЛЬТАТІВ РЕФОРМ, ТО У БОРОТЬБІ “ТЕЛЕВІЗОРА” І “ХОЛОДИЛЬНИКА” ПЕРЕМАГАЄ ОСТАННІЙ

Є кілька об’єктивних причин, чому українці переважно негативно оцінюють результати реформ, та багато з них лежить у площині психології. По-перше, це великий розрив між доходами населення і чиновників та, як наслідок, відчуття соціальної несправедливості.

Всі бачать, на яких машинах їздять і в яких будинках живуть депутати, міністри, судді, високопоставлені чиновники правоохоронних органів і так далі.

І якщо для більшості українців падіння курсу з 8 гривень за долар до 27 – це економічний шок і кратне падіння реального рівня доходів, відпочинок не в Таіланді і навіть не в Туреччині чи в Карпатах, а на городі чи на місцевій річці – то депутат як Їздив на Mercedes і відпочивав на Мальдівах, так і продовжує.

І при цьому самі чиновники кажуть, що треба потерпіти і скоро реформи дадуть позитивний ефект. Проте на сьогодні реальні доходи українців так і не повернулися ні до рівня 2013-го, ні до 2008 року.

По-друге, це небажання самих українців мінятися, адже у свідомості людини закладено страх перед змінами і невідомістю. Реформи – це зміна порядку функціонування певних механізмів і процедур.

Якщо суспільство не починає жити за новими процедурами – смислу в таких реформах немає. Середньостатистичний українець хоче, аби не було корупції, але у випадку чогось, щоби “кум міг все порішати“.

Це несумісні речі. Це дуже по-нашому – їздити на “євроблясі”, мати зарплату “в конверті”, але скаржитися на дороги і корупцію в країні.

Ще однією проблемою є інформаційна складова – кампанія інформування. Соцопитування показують, що інформації або мало, або вона незрозуміла населенню.

Медична і пенсійна реформи висвітлювалися досить широко, але не меншим був й інформаційний спротив супротивників цих реформ.

Та не можна говорити, що інші реформи висвітлювалися так само широко і доступно. А коли не видно позитивних результатів реформ, то у боротьбі “телевізора” і “холодильника” зазвичай перемагає останній.

Безуспішність реформ багато в чому пов’язана з тим, що немає політичної волі на їх проведення або ж їх здійснюють немовби “з-під палки”. Багато реформ є зобов’язаннями України перед МВФ і викладені у відповідному меморандумі.

Політична воля для проведення реформ – це взагалі складна штука. Вона то впирається у небажання, то в нестачу кадрів, то у брак часу. В основному невиконання по-українськи впирається у щось одне з вищезгаданого.

Наприклад, земельна реформа впирається не лише у небажання, а й у брак часу – 2019 рік (вибори президента і парламенту), і ніхто з нинішньої влади не ризикне виступити за відкриття ринку землі, що не підтримує майже 75% українців.

В той же час медреформу провадять як і раніше, не зважаючи на думку населення.

Ми постійно втрачали кращі періоди для проведення реформ. Їх слід проводити постійно, але найскладніші – тоді, коли в економіці стабільний період. Тоді це дозволяє уникнути шокових проявів. Україна розпочинає реформи, коли вже діватися просто нікуди, а не намагаючись попередити такий стан речей. А коли все добре – у нас торжествує популізм.

Так і виходить, що періоди стабільності і високих доходів у нас асоціюються з відсутністю реформ. І навпаки, коли все погано – у нас ідуть реформи.

 

Гліб Сегіда, керуючий партнер юридичної фірми Pravovest

ЦЕЙ ДЕШЕВИЙ ОВОЧ НАЗВАНО НАЙКРАЩИМ ДЛЯ ЗДОРОВ’Я

   Вчені із США заявили про те, що регулярне вживання звичайної моркви захищає від низки хвороб. «За своєю ефективністю вона не поступається яблукам», — зазначили фахівці в MIGnews.com.

«Завдяки бета-каротину терта морква є домашнім засобом номер один проти раку», — кажуть вони. Бета-каротин (провітамін А) необхідний для здорового скелету, покращує стан слизистої та шкіри, зубів, волосся, відновлює нервову систему після значних навантажень і стресів, підвищує стійкість організму перед інфекціями.

Досить лише пожувати морквину – і можна зменшити кількість мікробів у ротовій порожнині та позбутися  неприємного запаху. При застуді морковний сік із медом допомагає швидше встати на ноги. Крім того, він корисний при підвищеній кислотності шлунку і «лінивому» кишківнику, запальних процесах горла, набряках. Проте, морковний сік протипоказано вживати при виразці шлунку і 12-персної кишки, а також при загостренні гастриту.

ЯК ПЕРЕВІРИТИ ПОСТАЧАЛЬНИКА ГАЗУ І СВОЮ ПЕРСПЕКТИВУ НА ВІДКЛЮЧЕННЯ ЙОГО

Споживачі газу мають можливість отримати дані з інформаційної платформи оператора ГТС про своїх постачальників, а також перевірити наявність власного EIC-коду у реєстрах споживачів газу. Для цього необхідно скористатись запропонованим онлайн-сервісом.

Послуга, як наголошують в Укртрансгазі, допоможе споживачам, насамперед, попередити та уникнути ситуацій з помилковим чи безпідставним відключенням. Для отримання інформації необхідно ввести ЕІС-код споживача газу, який зазначений у договорі на розподіл природного газу та у платіжках.

У випадку відсутності у споживача ЕІС-коду або якщо в результаті онлайн-перевірки споживач виявив себе в реєстрі на відключення, але при цьому планує продовжувати споживання газу, необхідно звернутися до газорозподільної компанії (оператора ГРМ) у його регіоні із запитом про створення коду та внесення відповідної інформації до інформаційної платформи оператора ГТС.

Наразі усі без винятку побутові споживачі газу (фізичні особи) потрапляють до захищеної категорії відповідно до Постанови КМУ № 867, тому до 01.05.2020 року не можуть вноситись до реєстру на відключення.

 

https://biz.ligazakon.net/ua/news/184336_yak-perevriti-postachalnika-gazu

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України