Олег Баган
Теперішні революційні події у Венесуелі підказують задуматися над двома значущими проблемами:
1) чому ця і подібні соціальні катаклізми відбуваються з такою тривалою регулярністю саме в Латинській Америці?
2) чим події у Венесуелі нагадують нам рідні українські соціальні контрасти й напруження?
Нагадаємо, що минуло вже рівно 20 років, як до влади у Венесуелі прийшли ліві політики на чолі з екстравагантним Уґо Чавесом (президентство у 1999 – 2013 рр.), саме походження якого було дуже цікавим: генетично він був самбо, тобто гібрид індіанця й африканки з домішкою іспанськї крові. За час свого президентства він потрафив довести цю, колись найстабільнішу і достатньо заможну країну Латинської Америки, країну з одним із найбільших запасів нафти у світі, майже до банкрутства, до вибуху соціальної руїни й нужди небачених масштабів (зараз із Венесуели емігрувало через бідність бл. 3 млн.люд.). Як завжди у таких випадках, влада лівих набула диктаторських ознак, спиралася на військову силу (сам У.Чавес був професійним військовим), на системні маніпулювання судовою й парламентською гілками влади (наприклад, суд перестав бути незалежним, а виборча система округів була збудована так, що майже 50 % парламентських мандатів надавалися обранцям від малозаселених, бідних регіонів, якими легко керувала влада за рахунок подачок). Мейнстримом політики У.Чавеса була ідеологічна боротьба з гегемонією США у світі, і тому вона знаходила собі зацікавлену підтримку з боку Москви. Сама ідеологія «чавізму» була гібридом соціалізму, дешевого популізму, марксизму та боліваризму (від імені Симона Болівара), останній виражав ідеї інтеграції й солідарності латиноамериканського світу, націоналізм та егалітаризм. Боліваризм ивражає собою приховану проблему всього латиноамериканського континенту: домінування США у просторі Америки триває ще від середини ХІХ ст. (внаслідок т. зв. «доктрини Монро», тобто геополітичної ініціативи президента США Дж. Монро від 1823 р., за якою вся Америка проголошувалася зоною інтересів США, обмежувалися впливи європейських держав). Тому У.Чавесові так подобався приклад Куби з її патологічним антиамериканізмом (він демонстративно «обожнював» Фіделя Кастро і демонстрував свій повний пієтет до нього) і в цьому його згодом підтримали ліві уряди Ево Моралеса в Болівії, Рафаеля Кореа в Еквадорі та знаменитого жорстокого диктатора Даніеля Ортеґи в Нікараґуа, ще улюбленця покійного Совєтськогог Союзу.
Коли ми кинемо поглядом назад, принаймні до 1945 р., то побачимо дивну закономірність в суспільно-політичному бутті всіх латиноамериканських держав: усі вони, від Куби до Аргентини, живуть у переважній бідності, в них час від часу відбуваються військові перевороти з боку правих, інколи профашистських, сил або з боку лівих, інколи радикальних марксистів; всі ці перевороти і їхні «тверді» влади приносять на деякий час стабільність, але майже завжди закінчуються провалом, тобто страшною диктаторською або й тоталітарною владою з масовими жертвами, загальним відставанням та збіднінням країни, соціальними збуреннями і гострими зіткненнями двох ворожих таборів – лівого і правого. Певним винятком з цієї «залізної парадигми» стали історії останніх десятиліть Чилі, Аргентини, Уруґваю і Коста-Рики, де після всіх потрясінь нарешті запанувала демократична законна влада і встановилася відносна економічна стабільність. Отже, виникає кардинальне запитання: чому Іберійська цивілізація від Ріо-Ґранде на півночі, в Мексиці, до о. Вогняна Земля на півдні, в Аргентині, яка складається із 22-ох великих держав (не беремо до уваги крихітних острівних країн в Карибському морі), в якій проживає бл. 470 млн. людей, так разюче відрізняється від двох успішних північноамериканських держав – США й Канади – за всіма головними рівнями суспільно-політичного життя і постійно породжує вибухові імпульси, які подають для усього світу негативні приклади політичної та соціальної жорстокості, саморуїнництва і плебейства?
Щоб відповісти на це питання, мусимо трохи заглибитися в історію. Від ХVІ ст. Латинська Америка формувалася на 99% переселенцями із Іспанії і Португалії. Лише в невеликих країнах Ґаяна, Суринам, Ґвіана, Беліз та на кількох островах Карибського моря була значна кількість історичних колоністів із Голландії, Британії, Франції. Тож це виразно католицька цивілізація. Першою кардинальною відмінністю її від Північної Америки стало те, що тут відбулося масове, широкомасштабне расове змішування між європейськими колоністами та індіанцями, т.зв метисизація соціумів. Попри перші масові і жорстокі вигублення місцевих мешканців, які стали легендарними й увійшли до всіх європейських підручників історії, надалі іспанці й португальці як щирі католики почали вірити в те, що з християнізацією корінні американці стали їхніми «братами». Відтак у країнах Латинської Америки на сьогодні кількісно явно переважають метиси, які в деяких з них або самі, або разом із чистими індіанцями та неграми складають явну більшість – до 80 – 90 % від загальної кількості населення (це Болівія, Перу, Колумбія, Венесуела, Мексика, Бразилія та ін.). Нащадки чистих європейців перебувають у відносній більшості лише в Чилі й Аргентині.
Натомість в Північній Америці, де перші переселенці з Європи були переважно протестантами з Британії, Голландії, Франції, Північної Німеччини, країн Скандинавії, склалося інше ставлення до аборигенів: як прагматики-раціоналісти, вони менше вірили в містику християнського осяяння душ через зовнішнє хрещення і тому піддали абсолютно чужих їм за ментальністю і культурою індіанців або масовому винищенню на грані геноциду, або суворій сегрегації через систему резервацій. Тож Північноамериканська цивілізація сформувалася передусім як домінування білих, протестантів і англо-саксів. Саме їхні ментальні характеристики – буттєвий динамізм та історичний героїзм, соціальна статечність і принциповість,глибокий традиціоналізм та елітаризм – створили матрицю американського й канадського суспільств. Тому наступні мільйонні маси переселенців з інших країн – насамперед з Ірландії, Італії (знамениті італійські мафіозі), Південної Німеччини, слов’янських країн, Греції, тепер – з Мексики – не змогли перемінити твердих основ цих соціумів: потрапивши в сувору систему правових і соціальних стосунків, вибудувану на принципах громадянської дисципліни, дотримання законності, національної солідарності, пошанівку до порядку, вони мусили змінити свої ментальні звички і життєві засади. Це видно і по українській еміграції в Канаді і США: там українці, на відміну від своїх одноплемінників в Україні, чомусь здебільшого чесні, сумлінні, відповідальні.
Другою кардинальною відмінністю між Іберійською та Англосаксонською цивілізаціями Америки було те, як вони по-різному поставилися до своєї європейської спадщини. Якщо південноамериканці, коли вони почали формуватися в нові нації, рішуче відкидали все іспанське і португальське як «принизливо колоніальне», висміювали й забували європейські традиції – культурні, громадянські, господарські, – то північноамериканці, навпаки, навіть з певним фанатизмом прагнули перенести на американський континент всі традиції з Європи – політичні, освітні (знамениті американські університети!), соціальні, мистецькі, аж до того, що вони, щоб перейняти дух минулого якнайповніше, перевозили із «старої доброї Англії» цілі замки, розібравши їх по-каменеві і відбудовували по-новому десь під Чикаго чи під Цинцинаті. Відтак в Латинській Америці створилися абсолютно оригінальні цивілізаційні й морально-духовні основи для творення нових націй і ті стали абсолютно відмінними від європейських націй, натомість Північна Америка є лише продовженням великого Заходу в усіх аспектах його цивілізаційного буття.
І третя кардинальна відмінність між Америками – ментальна. Латиноамериканці, освоюючи багатий Новий Світ, сприйняли його, як Рай, як нову радість і насолоду життя, вивозячи з нього тонни золота; вони перенесли сюди одну яскраву характеристику європейської душі – кар-навальність, здібність переживати світ як свято і гру (не випадково знаменитий грандіозний бразильський карнавал став символом латиноамериканського буття!). Натомість цілком інші життєві засади і настрої бачимо ми на Півночі: панівні вихідці з Північно-Західної Європи, суворі протестанти (часто особливі ригористи і фанатики – кальвіністи-пуритани), сприйняли американський світ як Виклик; їхніми гаслами стали: «Здобування», «Зусилля», «Устремління». ВонизавоювалиАмерику для того, щоб насамперед перебудувати її і створити щось абсолютно нове в цивілізації людства; в той час, як ібероамериканці прагнули лише паразитувати на захоплених просторах Американський культуролог Говард Джонс так по-філософськи узагальнив про глибини американської душі: «Коли звернутися до ренесансного мистецтва Північної Європи, то відразу стає ясним, які глибокі зміни приніс протестантизм в систему [європейських] вартощів; ці зміни й породили Америку. Порівняйте портретне малярство Дюрера, Кранаха і Гольбейна з полотнами Рафаеля, Тиціяна і Тинторето. Відмінність полягає не в тому, що пуританин відкидає мистецтва, а католик приймає його, і не в тому, що тевтонський світ не довіряє язичництву, а латинська культура зустрічає його з обіймами; відмінність в тому, що одна культура виховує характер (виділення наше – О.Б.), а друга формує особистість. Похмурі лиця, що дивляться на нас з картин північних малярів, – це лиця людей справи, людей, чия цілісність навіює довіру … це культура Біблії на відміну від стихійної культури країн Середземномор’я».
І ще таке: «Від протестантської Реформації Сполучені Штати успадкували ідею Kulturkampf (культурної боротьби – нім.), яка своєю суттю нагадує боротьбу в Європі ХVІ – ХVІІ століть».
Цими тезами вчений підсумував про сутність американізму північного: це ментальність людей, зосереджених на конкретності здобування, які спокійно сприймають всю суворість і жорстокість життя, націлених на перетворення невідомого світу, відповідальних перед своєю долею, дуже вольових і завзятих, сповнених великої віри і твердих у тому, щоб втілити її суворі моральні заповіти. Саме цей суворий і страшний світ пуританів ми зустрічаємо в чудовій за своєю художньою і психологічною глибиною драмі Лесі Українки «У пущі». Це твір, який вчить нас, що таке зіткнення реальності і мрії.
Натомість латиноамериканці – це ті, що успадкували гедоністичну складову Ренесансу, його радісність і світлість, що вилилося у їхню незбориму тягу до насолод і карнавальності. Легко здобувши колосальний світ Індіани, вони лише паразитували на його багатствах і не формували його в нову якість. Вони так і не загартували свого національного характеру, бо що означає сьогодні латиноамериканець? Які ідеали і принципи втілює цей психологічний тип? Майже ніякі. Вони наче розчинилися у велетенській людській масі тубільців – таких же радісних дітей природи. Їхня велика релігійність вилилася тільки в багатства ритуальностей та надмірну містику-екзальтованість, що наклалася на таку ж екзальтованість тубільних релігій. Розбившись на низку партикулярних націоналізмів, переважно вмотивованих лише територіально, вони так і не спромоглися на творення чогось суцільного і виразного, що б ми могли назвати болівійським чи перуанським національним характером.
Хоча всі держави Південної Америки формувалися як республіки, саме республіканізм, тобто віддана любов до свободи, пошана до законності і принципів соціального буття, повага до прав і чеснот іншої людини тощо, не став їхньою громадянською релігією. Всі вони запозичили собі як зразок американську конституцію, прагнучи розбудувати справжню демократію, але ставилися до неї, як мавпа до пістолета: абсолютно без розуміння, що таке конституціоналізм, на всі лади змінюючи свої конституції, залежно від конкретної ситуації і цим доводячи до абсурдності принципи демократії. (Щось подібне від 1960-х років відбувалося в африканських країнах, а тепер – в Україні і більшості постсовєтських держав, де демократія перетворюється на вивіску і декорацію жахливої корупції та змішаної потворної форми реальної олігархо-охлократії).
У більшості латиноамериканських країн еліту становили білі креоли. І це на певний час забезпечило бодай якесь цивілізоване життя нових держав, які потворилися на початку ХІХ ст. Та це не була та аристократія, передусім аристократія духу і культури, яку ми бачимо в Північній Америці. Її вистачало переважно на те, щоб експлуатувати природні багатства континенту і згодом перетворитися на плутократію, розбагатівши спочатку на сільськогосподарських латифундіях, потім на викачуванні надр землі і природи, врешті – на безсовісних фінансових операціях і цинічних капіталовкладеннях індустріально-масовістської епохи, пройнятих духом компрадорства, тобто реальної зради національних інтересів. Вони й близько не спромоглися створити щось такого, як у Північній Америці, – досконалої системи права, чудових університетів, динамічних структур виробництва та технологічних інновацій. Образно кажучи, коли Північна Америка тяжко працювала, стрімко підносилася інтелектуально, організовувала найрізноманітніші форми самовдосконалення, Америка Латинська насолоджувалася життям, співала і танцювала та з заздрістю поглядала на здобутки передових держав.
На 2-у половину ХХ ст. в усіх латиноамериканських країнах склалася загрозлива демографічна ситуація: метисів, мулатів, негрів та корінних індіанців в більшості з них стало критично багато; усі вони повільно просувалися в справі підняття свого освітнього і культурного рівня; громадянська і соціальна дисципліни щораз більше розхитувалися; економіки цих країн мало модернізувалися; реальністю ставали колосальні масштаби бідності й паразитарності (в деяких латиноамериканських державах бідні верстви складають до 70–80% населення); правові системи цілком не забезпечували нормальних форм загального розвитку, а, навпаки, ставали середовищами страшної корупції, настільки страшної, що в деяких державах макрорегіону бандити, наркокартелі, спекулянти реально контролюють цілі сфери життєдіяльності суспільств, іноді захоплюють контроль над великими регіонами, в яких суцільно запановують насильство і беззаконня, як в Колумбії чи Мексиці.
Тож, закономірно, що простір Латинської Америки став органічним середовищем для безнастанного змагання крайніх лівих та правих політичних ідеологій, бо вони пропонували швидкі рецепти поліпшення суспільної ситуації. Почергово до влади тут приходять то марксисти, то протофашисти, намагаючись залізною рукою навести порядок. Однак порядок не приходить, бо, як ми з’ясували, він на ментальному рівні є чужим для свідомості латиноамериканця. Тому політичний процес віднайдення порядку нагадує в цій частині світу вічну гонитву за fata morgana. Ці народи не мають головного для перемоги порядку – моральної сили. У них немає тієї національної гордості, яка просто двигтить у північних американців.
Чи переможуть ліві екстремісти, як на Кубі, чи праві фундаменталісти, як це було в Параґваї і в Аргентині, – за великим рахунком, для соціального світу Латинської Америки не має суттєвого значення. Вона однаково розвиватиметься за своїми фатальними законами: її пауперизовані маси тільки розростатимуться, а її політичні еліти тільки ще більше цинічно збагачуватимуться (сучасні процеси це тільки підтверджують, коли мільйони заробітчан майже з усіх країн Південної Америки щоденно шукають собі притулку за її межами). Закони психіки і моралі завжди виявлятимуться сильнішими за закони економіки, за бажання розуму і свідомості. Тож змучений Меланією президент Сполучених Штатів Дональд Трамп вічно будуватиме й будуватиме залізну й уявну стіну на кордоні з Мексикою, щоб зупинити ці мільйонні орди бідних переселенців з Півдня. І ця в чомусь страшна й моторошна у своїй холодності мегаспоруда завжди нагадуватиме нам, яким жахіттям може стати стихійне змішування рас.
Події у Венесуелі і їхній загальний латиноамериканський контекст зайвий раз нагадали нам певну спорідненість суспільних процесів в Україні із тамтешніми. Ще у 1990-і рр. скептичні політологи, оглядаючи цинічнізм, хаос і бездумність української політики, заговорили про «шлях бананової республіки» для неї. Сьогодні ми можемо лише подивуватися, наскільки вони були пророчими. Можливо, тоді ще не всі усвідомлювали захланність і брутальний характер української олігархії, масштаби і катастрофічні наслідки розграбування країни політико-кримінальними кланами, глибину морального і духовного занепаду соціуму, в якому безпринципність, меркантилізм і пристосуванство заступлять всі високі ідеали, та процеси 2000-х рр. потвердили це у найвідразливіших формах. Місце внутрішніх «метисів» і «мулатів» в Україні надійно зайняли специфічні малороси, екзистенційні космополіти і філістери. Саме вони складають ту переважну більшість в українському суспільстві, яка своїм апатріотизмом і громадянською пасивністю, своїм цілковитим холуйством і поверховим світобаченням перетворює українську націю на хаотичну, невиразну і примітивну масу, місиво корисливих, боязливих і некультурних індивідів, що не поважають своєї Батьківщини, не здатних боротися за хоч якісь принципи, диких у своїх уподобаннях та устремліннях. Це суспільство, яке легко голосує за кримінальників типу В.Януковича (в Латинській Америці також безліч бандитів надовго приходили до влади або контролювали пів країни, як наркобарон і рекетир П.Ескобар в Колумбії), яке перетворило своє культурне життя на суцільне вульгарне шоу типу «95-го кварталу», і тому клоун став найпопулярнішим висуванцем у президенти (згадаймо карнавальність культурного життя Латинської Америки і той факт, що Еквадором, наприклад, кілька років правив напів божевільний президент, який чимось нагадував нашого незабутнього Черновецького), яке не має моральної сили, щоб хоч якось боротися зі Злом (згадаймо очевидну злочинність, яка панує в Латинській Америці майже відкрито, і водночас ті комедійні наші НАБУ і НАЗК разом із прокуратурою, які імітують «боротьбу з корупцією і злочинністю»). Це перетворення Східної Європи (бо подібні до українських політичні процеси відбуваються в Росії, Білорусі, Молдові, Грузії, Вірменії та Азербайджані) на Латинську Америку сьогодні стає цивілізаційним викликом для планети, оскільки саме від стабільності і сили Середньо-Східної Європи залежить геополітична стабільність цілої планети (твердження класика теоретичної геополітики Гелфорда Джона Маккіндера (1861 – 1947).
Тут мені пригадалося ось таке з особистого досвіду. У 1996 р. я виступав із політологічною лекцією перед членами однієї молодіжної організації і намалював перед ними сумну картину українського майбутнього, коли вже було очевидним, що нація втратила революційну мобілізованість, що країну опановують політикани і пристосуванці, що її розкрадають криміналітет і чиновницька номенклатура. І тут встав один чоловік і докірливо запитав мене: чому Ви не кажете нічого про нову конституцію, яку ми недавно прийняли, адже це – надія? Я розповів йому ось приблизно таке, про що написав вище, про повну профанацію конституціоналізму у непідготовленому морально суспільстві, про абсолютну підміну демократії в умовах реальної олігархії і бандократії. Молодий чоловік подивився на мене недовірливо… Правда, тоді я й на 20% не уявляв собі тієї катастрофи, яка станеться з Україною у 2000-і і дотриває до 2010-х, коли її покинуть понад 10 млн. збіднілих і обманутих у своїх надіях громадян…
Теперішні революційні події у Венесуелі підказують задуматися над двома значущими проблемами: 1) чому ця і подібні соціальні катаклізми відбуваються з такою тривалою регулярністю саме в Латинській Америці? 2) чим події у Венесуелі нагадують нам рідні українські соціальні контрасти й напруження?
Нагадаємо, що минуло вже рівно 20 років, як до влади у Венесуелі прийшли ліві політики на чолі з екстравагантним Уґо Чавесом (президентство у 1999 – 2013 рр.), саме походження якого було дуже цікавим: генетично він був самбо, тобто гібрид індіанця й африканки з домішкою іспанськї крові. За час свого президентства він потрафив довести цю, колись найстабільнішу і достатньо заможну країну Латинської Америки, країну з одним із найбільших запасів нафти у світі, майже до банкрутства, до вибуху соціальної руїни й нужди небачених масштабів (зараз із Венесуели емігрувало через бідність бл. 3 млн.люд.). Як завжди у таких випадках, влада лівих набула диктаторських ознак, спиралася на військову силу (сам У.Чавес був професійним військовим), на системні маніпулювання судовою й парламентською гілками влади (наприклад, суд перестав бути незалежним, а виборча система округів була збудована так, що майже 50 % парламентських мандатів надавалися обранцям від малозаселених, бідних регіонів, якими легко керувала влада за рахунок подачок). Мейнстримом політики У.Чавеса була ідеологічна боротьба з гегемонією США у світі, і тому вона знаходила собі зацікавлену підтримку з боку Москви. Сама ідеологія «чавізму» була гібридом соціалізму, дешевого популізму, марксизму та боліваризму (від імені Симона Болівара), останній виражав ідеї інтеграції й солідарності латиноамериканського світу, націоналізм та егалітаризм. Боліваризм ивражає собою приховану проблему всього латиноамериканського континенту: домінування США у просторі Америки триває ще від середини ХІХ ст. (внаслідок т. зв. «доктрини Монро», тобто геополітичної ініціативи президента США Дж. Монро від 1823 р., за якою вся Америка проголошувалася зоною інтересів США, обмежувалися впливи європейських держав). Тому У.Чавесові так подобався приклад Куби з її патологічним антиамериканізмом (він демонстративно «обожнював» Фіделя Кастро і демонстрував свій повний пієтет до нього) і в цьому його згодом підтримали ліві уряди Ево Моралеса в Болівії, Рафаеля Кореа в Еквадорі та знаменитого жорстокого диктатора Даніеля Ортеґи в Нікараґуа, ще улюбленця покійного Совєтськогог Союзу.
Коли ми кинемо поглядом назад, принаймні до 1945 р., то побачимо дивну закономірність в суспільно-політичному бутті всіх латиноамериканських держав: усі вони, від Куби до Аргентини, живуть у переважній бідності, в них час від часу відбуваються військові перевороти з боку правих, інколи профашистських, сил або з боку лівих, інколи радикальних марксистів; всі ці перевороти і їхні «тверді» влади приносять на деякий час стабільність, але майже завжди закінчуються провалом, тобто страшною диктаторською або й тоталітарною владою з масовими жертвами, загальним відставанням та збіднінням країни, соціальними збуреннями і гострими зіткненнями двох ворожих таборів – лівого і правого. Певним винятком з цієї «залізної парадигми» стали історії останніх десятиліть Чилі, Аргентини, Уруґваю і Коста-Рики, де після всіх потрясінь нарешті запанувала демократична законна влада і встановилася відносна економічна стабільність. Отже, виникає кардинальне запитання: чому Іберійська цивілізація від Ріо-Ґранде на півночі, в Мексиці, до о. Вогняна Земля на півдні, в Аргентині, яка складається із 22-ох великих держав (не беремо до уваги крихітних острівних країн в Карибському морі), в якій проживає бл. 470 млн. людей, так разюче відрізняється від двох успішних північноамериканських держав – США й Канади – за всіма головними рівнями суспільно-політичного життя і постійно породжує вибухові імпульси, які подають для усього світу негативні приклади політичної та соціальної жорстокості, саморуїнництва і плебейства?
Щоб відповісти на це питання, мусимо трохи заглибитися в історію. Від ХVІ ст. Латинська Америка формувалася на 99% переселенцями із Іспанії і Португалії. Лише в невеликих країнах Ґаяна, Суринам, Ґвіана, Беліз та на кількох островах Карибського моря була значна кількість історичних колоністів із Голландії, Британії, Франції. Тож це виразно католицька цивілізація. Першою кардинальною відмінністю її від Північної Америки стало те, що тут відбулося масове, широкомасштабне расове змішування між європейськими колоністами та індіанцями, т.зв метисизація соціумів. Попри перші масові і жорстокі вигублення місцевих мешканців, які стали легендарними й увійшли до всіх європейських підручників історії, надалі іспанці й португальці як щирі католики почали вірити в те, що з християнізацією корінні американці стали їхніми «братами». Відтак у країнах Латинської Америки на сьогодні кількісно явно переважають метиси, які в деяких з них або самі, або разом із чистими індіанцями та неграми складають явну більшість – до 80 – 90 % від загальної кількості населення (це Болівія, Перу, Колумбія, Венесуела, Мексика, Бразилія та ін.). Нащадки чистих європейців перебувають у відносній більшості лише в Чилі й Аргентині.
Натомість в Північній Америці, де перші переселенці з Європи були переважно протестантами з Британії, Голландії, Франції, Північної Німеччини, країн Скандинавії, склалося інше ставлення до аборигенів: як прагматики-раціоналісти, вони менше вірили в містику християнського осяяння душ через зовнішнє хрещення і тому піддали абсолютно чужих їм за ментальністю і культурою індіанців або масовому винищенню на грані геноциду, або суворій сегрегації через систему резервацій. Тож Північноамериканська цивілізація сформувалася передусім як домінування білих, протестантів і англо-саксів. Саме їхні ментальні характеристики – буттєвий динамізм та історичний героїзм, соціальна статечність і принциповість,глибокий традиціоналізм та елітаризм – створили матрицю американського й канадського суспільств. Тому наступні мільйонні маси переселенців з інших країн – насамперед з Ірландії, Італії (знамениті італійські мафіозі), Південної Німеччини, слов’янських країн, Греції, тепер – з Мексики – не змогли перемінити твердих основ цих соціумів: потрапивши в сувору систему правових і соціальних стосунків, вибудувану на принципах громадянської дисципліни, дотримання законності, національної солідарності, пошанівку до порядку, вони мусили змінити свої ментальні звички і життєві засади. Це видно і по українській еміграції в Канаді і США: там українці, на відміну від своїх одноплемінників в Україні, чомусь здебільшого чесні, сумлінні, відповідальні.
Другою кардинальною відмінністю між Іберійською та Англосаксонською цивілізаціями Америки було те, як вони по-різному поставилися до своєї європейської спадщини. Якщо південноамериканці, коли вони почали формуватися в нові нації, рішуче відкидали все іспанське і португальське як «принизливо колоніальне», висміювали й забували європейські традиції – культурні, громадянські, господарські, – то північноамериканці, навпаки, навіть з певним фанатизмом прагнули перенести на американський континент всі традиції з Європи – політичні, освітні (знамениті американські університети!), соціальні, мистецькі, аж до того, що вони, щоб перейняти дух минулого якнайповніше, перевозили із «старої доброї Англії» цілі замки, розібравши їх по-каменеві і відбудовували по-новому десь під Чикаго чи під Цинцинаті. Відтак в Латинській Америці створилися абсолютно оригінальні цивілізаційні й морально-духовні основи для творення нових націй і ті стали абсолютно відмінними від європейських націй, натомість Північна Америка є лише продовженням великого Заходу в усіх аспектах його цивілізаційного буття.
І третя кардинальна відмінність між Америками – ментальна. Латиноамериканці, освоюючи багатий Новий Світ, сприйняли його, як Рай, як нову радість і насолоду життя, вивозячи з нього тонни золота; вони перенесли сюди одну яскраву характеристику європейської душі – кар-навальність, здібність переживати світ як свято і гру (не випадково знаменитий грандіозний бразильський карнавал став символом латиноамериканського буття!). Натомість цілком інші життєві засади і настрої бачимо ми на Півночі: панівні вихідці з Північно-Західної Європи, суворі протестанти (часто особливі ригористи і фанатики – кальвіністи-пуритани), сприйняли американський світ як Виклик; їхніми гаслами стали: «Здобування», «Зусилля», «Устремління». ВонизавоювалиАмерику для того, щоб насамперед перебудувати її і створити щось абсолютно нове в цивілізації людства; в той час, як ібероамериканці прагнули лише паразитувати на захоплених просторах Американський культуролог Говард Джонс так по-філософськи узагальнив про глибини американської душі: «Коли звернутися до ренесансного мистецтва Північної Європи, то відразу стає ясним, які глибокі зміни приніс протестантизм в систему [європейських] вартощів; ці зміни й породили Америку. Порівняйте портретне малярство Дюрера, Кранаха і Гольбейна з полотнами Рафаеля, Тиціяна і Тинторето. Відмінність полягає не в тому, що пуританин відкидає мистецтва, а католик приймає його, і не в тому, що тевтонський світ не довіряє язичництву, а латинська культура зустрічає його з обіймами; відмінність в тому, що одна культура виховує характер (виділення наше – О.Б.), а друга формує особистість. Похмурі лиця, що дивляться на нас з картин північних малярів, – це лиця людей справи, людей, чия цілісність навіює довіру … це культура Біблії на відміну від стихійної культури країн Середземномор’я».
І ще таке: «Від протестантської Реформації Сполучені Штати успадкували ідею Kulturkampf (культурної боротьби – нім.), яка своєю суттю нагадує боротьбу в Європі ХVІ – ХVІІ століть».
Цими тезами вчений підсумував про сутність американізму північного: це ментальність людей, зосереджених на конкретності здобування, які спокійно сприймають всю суворість і жорстокість життя, націлених на перетворення невідомого світу, відповідальних перед своєю долею, дуже вольових і завзятих, сповнених великої віри і твердих у тому, щоб втілити її суворі моральні заповіти. Саме цей суворий і страшний світ пуританів ми зустрічаємо в чудовій за своєю художньою і психологічною глибиною драмі Лесі Українки «У пущі». Це твір, який вчить нас, що таке зіткнення реальності і мрії.
Натомість латиноамериканці – це ті, що успадкували гедоністичну складову Ренесансу, його радісність і світлість, що вилилося у їхню незбориму тягу до насолод і карнавальності. Легко здобувши колосальний світ Індіани, вони лише паразитували на його багатствах і не формували його в нову якість. Вони так і не загартували свого національного характеру, бо що означає сьогодні латиноамериканець? Які ідеали і принципи втілює цей психологічний тип? Майже ніякі. Вони наче розчинилися у велетенській людській масі тубільців – таких же радісних дітей природи. Їхня велика релігійність вилилася тільки в багатства ритуальностей та надмірну містику-екзальтованість, що наклалася на таку ж екзальтованість тубільних релігій. Розбившись на низку партикулярних націоналізмів, переважно вмотивованих лише територіально, вони так і не спромоглися на творення чогось суцільного і виразного, що б ми могли назвати болівійським чи перуанським національним характером.
Хоча всі держави Південної Америки формувалися як республіки, саме республіканізм, тобто віддана любов до свободи, пошана до законності і принципів соціального буття, повага до прав і чеснот іншої людини тощо, не став їхньою громадянською релігією. Всі вони запозичили собі як зразок американську конституцію, прагнучи розбудувати справжню демократію, але ставилися до неї, як мавпа до пістолета: абсолютно без розуміння, що таке конституціоналізм, на всі лади змінюючи свої конституції, залежно від конкретної ситуації і цим доводячи до абсурдності принципи демократії. (Щось подібне від 1960-х років відбувалося в африканських країнах, а тепер – в Україні і більшості постсовєтських держав, де демократія перетворюється на вивіску і декорацію жахливої корупції та змішаної потворної форми реальної олігархо-охлократії).
У більшості латиноамериканських країн еліту становили білі креоли. І це на певний час забезпечило бодай якесь цивілізоване життя нових держав, які потворилися на початку ХІХ ст. Та це не була та аристократія, передусім аристократія духу і культури, яку ми бачимо в Північній Америці. Її вистачало переважно на те, щоб експлуатувати природні багатства континенту і згодом перетворитися на плутократію, розбагатівши спочатку на сільськогосподарських латифундіях, потім на викачуванні надр землі і природи, врешті – на безсовісних фінансових операціях і цинічних капіталовкладеннях індустріально-масовістської епохи, пройнятих духом компрадорства, тобто реальної зради національних інтересів. Вони й близько не спромоглися створити щось такого, як у Північній Америці, – досконалої системи права, чудових університетів, динамічних структур виробництва та технологічних інновацій. Образно кажучи, коли Північна Америка тяжко працювала, стрімко підносилася інтелектуально, організовувала найрізноманітніші форми самовдосконалення, Америка Латинська насолоджувалася життям, співала і танцювала та з заздрістю поглядала на здобутки передових держав.
На 2-у половину ХХ ст. в усіх латиноамериканських країнах склалася загрозлива демографічна ситуація: метисів, мулатів, негрів та корінних індіанців в більшості з них стало критично багато; усі вони повільно просувалися в справі підняття свого освітнього і культурного рівня; громадянська і соціальна дисципліни щораз більше розхитувалися; економіки цих країн мало модернізувалися; реальністю ставали колосальні масштаби бідності й паразитарності (в деяких латиноамериканських державах бідні верстви складають до 70–80% населення); правові системи цілком не забезпечували нормальних форм загального розвитку, а, навпаки, ставали середовищами страшної корупції, настільки страшної, що в деяких державах макрорегіону бандити, наркокартелі, спекулянти реально контролюють цілі сфери життєдіяльності суспільств, іноді захоплюють контроль над великими регіонами, в яких суцільно запановують насильство і беззаконня, як в Колумбії чи Мексиці.
Тож, закономірно, що простір Латинської Америки став органічним середовищем для безнастанного змагання крайніх лівих та правих політичних ідеологій, бо вони пропонували швидкі рецепти поліпшення суспільної ситуації. Почергово до влади тут приходять то марксисти, то протофашисти, намагаючись залізною рукою навести порядок. Однак порядок не приходить, бо, як ми з’ясували, він на ментальному рівні є чужим для свідомості латиноамериканця. Тому політичний процес віднайдення порядку нагадує в цій частині світу вічну гонитву за fata morgana. Ці народи не мають головного для перемоги порядку – моральної сили. У них немає тієї національної гордості, яка просто двигтить у північних американців.
Чи переможуть ліві екстремісти, як на Кубі, чи праві фундаменталісти, як це було в Параґваї і в Аргентині, – за великим рахунком, для соціального світу Латинської Америки не має суттєвого значення. Вона однаково розвиватиметься за своїми фатальними законами: її пауперизовані маси тільки розростатимуться, а її політичні еліти тільки ще більше цинічно збагачуватимуться (сучасні процеси це тільки підтверджують, коли мільйони заробітчан майже з усіх країн Південної Америки щоденно шукають собі притулку за її межами). Закони психіки і моралі завжди виявлятимуться сильнішими за закони економіки, за бажання розуму і свідомості. Тож змучений Меланією президент Сполучених Штатів Дональд Трамп вічно будуватиме й будуватиме залізну й уявну стіну на кордоні з Мексикою, щоб зупинити ці мільйонні орди бідних переселенців з Півдня. І ця в чомусь страшна й моторошна у своїй холодності мегаспоруда завжди нагадуватиме нам, яким жахіттям може стати стихійне змішування рас.
Події у Венесуелі і їхній загальний латиноамериканський контекст зайвий раз нагадали нам певну спорідненість суспільних процесів в Україні із тамтешніми. Ще у 1990-і рр. скептичні політологи, оглядаючи цинічнізм, хаос і бездумність української політики, заговорили про «шлях бананової республіки» для неї. Сьогодні ми можемо лише подивуватися, наскільки вони були пророчими. Можливо, тоді ще не всі усвідомлювали захланність і брутальний характер української олігархії, масштаби і катастрофічні наслідки розграбування країни політико-кримінальними кланами, глибину морального і духовного занепаду соціуму, в якому безпринципність, меркантилізм і пристосуванство заступлять всі високі ідеали, та процеси 2000-х рр. потвердили це у найвідразливіших формах. Місце внутрішніх «метисів» і «мулатів» в Україні надійно зайняли специфічні малороси, екзистенційні космополіти і філістери. Саме вони складають ту переважну більшість в українському суспільстві, яка своїм апатріотизмом і громадянською пасивністю, своїм цілковитим холуйством і поверховим світобаченням перетворює українську націю на хаотичну, невиразну і примітивну масу, місиво корисливих, боязливих і некультурних індивідів, що не поважають своєї Батьківщини, не здатних боротися за хоч якісь принципи, диких у своїх уподобаннях та устремліннях. Це суспільство, яке легко голосує за кримінальників типу В.Януковича (в Латинській Америці також безліч бандитів надовго приходили до влади або контролювали пів країни, як наркобарон і рекетир П.Ескобар в Колумбії), яке перетворило своє культурне життя на суцільне вульгарне шоу типу «95-го кварталу», і тому клоун став найпопулярнішим висуванцем у президенти (згадаймо карнавальність культурного життя Латинської Америки і той факт, що Еквадором, наприклад, кілька років правив напів божевільний президент, який чимось нагадував нашого незабутнього Черновецького), яке не має моральної сили, щоб хоч якось боротися зі Злом (згадаймо очевидну злочинність, яка панує в Латинській Америці майже відкрито, і водночас ті комедійні наші НАБУ і НАЗК разом із прокуратурою, які імітують «боротьбу з корупцією і злочинністю»). Це перетворення Східної Європи (бо подібні до українських політичні процеси відбуваються в Росії, Білорусі, Молдові, Грузії, Вірменії та Азербайджані) на Латинську Америку сьогодні стає цивілізаційним викликом для планети, оскільки саме від стабільності і сили Середньо-Східної Європи залежить геополітична стабільність цілої планети (твердження класика теоретичної геополітики Гелфорда Джона Маккіндера (1861 – 1947).
Тут мені пригадалося ось таке з особистого досвіду. У 1996 р. я виступав із політологічною лекцією перед членами однієї молодіжної організації і намалював перед ними сумну картину українського майбутнього, коли вже було очевидним, що нація втратила революційну мобілізованість, що країну опановують політикани і пристосуванці, що її розкрадають криміналітет і чиновницька номенклатура. І тут встав один чоловік і докірливо запитав мене: чому Ви не кажете нічого про нову конституцію, яку ми недавно прийняли, адже це – надія? Я розповів йому ось приблизно таке, про що написав вище, про повну профанацію конституціоналізму у непідготовленому морально суспільстві, про абсолютну підміну демократії в умовах реальної олігархії і бандократії. Молодий чоловік подивився на мене недовірливо… Правда, тоді я й на 20% не уявляв собі тієї катастрофи, яка станеться з Україною у 2000-і і дотриває до 2010-х, коли її покинуть понад 10 млн. збіднілих і обманутих у своїх надіях громадян…
Венесуельська революція й її сумні відблиски на Україну
