• Сьогодні: П’ятниця, Січень 18, 2019
Інфо ПС

ЧИ ОПРИЛЮДНЯТЬ КОЛИСЬ ІМЕНА АГЕНТІВ І СПІВРОБІТНИКІВ КГБ – ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАС УСІХ

Державні органи УРСР перейшли в проголошену незалежну Україну з усім персоналом. КГБ УРСР перейменували в СБУ, але всі, хто хотів залишитися працювати, залишилися. Разом зі своїми списками, інформаторами, агентами тощо. Та й хто їх міг змусити відкрити списки інформаторів, якщо вони мали свій парламент, уряд, президента?

Не виключено, що частина донощиків КДБ підписалася «нести» інформацію до СБУ, й якщо вони справно це роблять, то, звісно, в СБУ їх не збираються здавати. Реально оприлюднити без великої шкоди для оперативної роботи можна тих агентів, котрі вже не живуть, але тут інший чинник: у СБУ працює багато людей, чиї батьки працювали в КДБ або для КДБ. І вони не хочуть «світити» прізвищ родичів.

Формально це питання в Україні могла б вирішити одним законом Верховна Рада. Але досі не відомо, коли вона буде розглядати Закон про приведення СБУ до стандартів НАТО. То що вже казати про більш революційний закон. Є там і багато «демагогів» про права людини та про право на захист особистої інформації, котрі цей закон просто заговорять. І лише у тому випадку, коли народ України проголосує за таких депутатів, котрі будуть балотуватися не за гречку, а за ідею Самостійної України, такий закон ухвалять, а імена агентів КГБ оприлюднять.

 

Ярослав Сватко, історик

ГОЛОВНЕ – ЩОБ БУВ ІНТЕРЕС І ЗАЦІКАВЛЕННЯ СУСПІЛЬСТВА…

Республіканське КДБ УРСР, маючи досвід того, що сталося у Латвії 1991 року, оперативно та швидко спрацювало. Картотеки агентури УРСР, які були не дуже важливими, знищили 1991-го: спалили відповідно до одного з наказів керівників тодішнього СРСР. А ті, які мали важливе оперативне значення, тодішній голова республіканського КДБ Микола Галушко вивіз до Росії. Тому зараз якоїсь агентурної картотеки співробітників КДБ не існує.

Хоча й неповний, та все ж частково зберігся масив оперативних документів у Галузевому державному архіві СБУ. А це означає, що можна з’ясувати, хто займався агентурною діяльністю відповідно до цих документів. Можна було б відновити частково та встановити агентів радянської мережі, радянських спецслужб за різними напрямками діяльності. Наприклад, тих, котрі допомагали боротися з дисидентами та націоналістами до кінця існування Радянського Союзу. Можна відновити і знайти інформацію про агентів та їхню діяльність щодо поборювання Української греко-католицької церкви й інших релігійних рухів. Також тих, котрі боролися із «вліянієм Запада» тощо. Загалом спектр дуже широкий. І Галузевий державний архів у цьому контексті є незвіданим ґрунтом із огляду на величезний масив документів.

Тому робота у цьому плані лише починається. Головне, щоб був інтерес та зацікавлення суспільства до цієї проблематики. Бо жодних обмежень ніби й немає. Адже є закон із пакету законів про декомунізацію, що стосується доступу до архівів колишніх карально-репресивних органів.

 

Руслан Забілий, історик

КОЛИШНІ АГЕНТИ КДБ І СЬОГОДНІ ЩЕ ПРАЦЮЮТЬ В УКРАЇНСЬКИХ ДЕРЖСТРУКТУРАХ НА РІЗНИХ ПОСАДАХ, ДЕХТО – НА ФСБ

Починаючи з 1988 року, коли під час «перебудови» почалися демократичні процеси, із окремих республік СРСР (а в Україні перш за все із західних областей) вже тоді почали вивозити найбільш таємні матеріали, які стосувалися національно-визвольного руху, агентури тощо. Аби їх не захопили та не сталося витоків інформації. Починаючи з 1990-го був наказ із Москви переглянути матеріали та знищувати їх. І КДБ УРСР цим активно займалося. Хоча значну частину таких матеріалів свого часу продублювали.

Понад 90% співробітників КДБ 1991 року прийняли незалежну Україну та присягу. Та й колишні агенти КДБ до сьогодні ще працюють в українських держструктурах на різних посадах. І при цьому дехто працює на Україну, а дехто, ще й майже відкрито, — на Росію. Тому в Україні потрібно було не безрезультативний закон про люстрацію ухвалювати, а створювати спеціальну комісію. Аналізувати матеріали, опитувати колишніх співробітників КДБ, котрі залишилися в Україні, яких ще багато й які знають про цю агентуру.

 

Олександр Скіпальський, генерал СБУ

ВЕЛИЧ ЦЕРКВИ НЕ В РОЗКОШІ І ПОЗОЛОТІ, А У ПЛЕКАННІ ДУШ ЗОЛОТИХ

Я б хотів, щоб в Україні була саме така духовна, назвемо це світським словом, конкуренція, щоб православна церква займалася справжньою місією, входила у суспільне життя, а не тільки займалася зовнішніми ритуалами богослужінь.

Мені здається, що в Україні набудували забагато храмів. На заході країни, у центрі, в кожному селі мало не собор побудований. Але яку роль виконують ці храми? Чи приведуть вони до себе людей? Якщо люди просто приходять туди на молитву, але не відбувається служіння церкви народу, то ми просто набудували пам’ятників. Церква повинна довести, що виконує свою місію. В Україні досі немає всеправославної благодійної організації на кшталт католицького “Карітас” у тій же Польщі, тому, можливо, прийшов час для Православної церкви України зайнятися цим.

Наприклад, я їду в Кіровоградську область в інтернат вітати дітей. Три церкви міста Знам’янка могли б об’єднати зусилля і відновити цей інтернат. Але вони нічого не роблять, хоча саме це є сферою, де церква повинна була б себе проявляти!

Це те, до чого я закликаю владику Епіфанія, — вклинитися у життя суспільства. Церква повинна увійти в ці проблеми, а не бути банківською установою і золотити храми й лаври. Не їздити на мерседесах, а бути серед народу і працювати з людьми.

 

Архієпископ Памфілійський Данил

РУСЬ-УКРАЇНА: ВІДНАЙДЕННЯ СЕБЕ або КРАХ МОСКОВСЬКОЇ МАНІЇ ВЕЛИЧІ

1147 – 988 = 159. На момент коли в лісових чигирях поселення Москва доросло до писемних згадок, в Києві 159 років християнство було вже офіційною релігією. Що таке 159 років? Це час, який минув від 1860 року до тепер. Уявіть, що Томос Україна отримала в 1860 році… 1860 рік – Авраам Лінкольн обраний 16 президентом США. Через рік почнеться війна Півночі і Півдня. Гарібальді висаджується на Сицилії – об’єднання Італії йде повним ходом. Скільки людство пройшло від 1860 року до сьогодні? І уявіть, що 159 років тому вже відома і потужна українська держава – Русь просто запровадила офіційну релігію, а про те, що існують висілки «Москва» стало відомо в 2019-му. Це про масштаб та істинне місце в історії.

Русь можна вважати дочкою Візантії після того, як Ольга хрестилася, а хресним був імператор Костянтин. І це ж теж було куди більше про політику, аніж про віру. До Володимира в Києві вже були церкви і взагалі храмові споруди різних релігій – типова ситуація великого торгового міста. А потім геополітичний вибір. 12 травня 996 — освячена перша кам’яна церква Києва на честь Богородиці – Десятинна. Володимир Святославич виділив на неї десяту частину своїх доходів. Княжа казна – це, по суті, державний бюджет. 10% від державного бюджету… На 2019 бюджет України більше трильйона. Порахуйте 10% від 1.026.131.809,2 тис. гривень. І це на один храм.   Нагадую, на території майбутньої Москви жаби кумкають.

І взагалі, Ольга керувала Київською державою 17 років. З 945 по 962 рік. 17 років, це більше ніж три президентські каденції. За часів Святослава Хороброго наша держава мала площу під 800 тис. км². В нинішніх кордонах Україна — 603 628 км². За Володимира християнство дозволяє укріпити геополітичне становище країни і укріпити авторитет у сусідів – Німеччина, Польща, Чехія, Угорщина. За площею Русь одна з найбільших держав Європи. Тодішній Київ, це 400 церков, 8 чималих ринків, карбування і обіг власної золотої і срібної монети. На території майбутньої Москви досі кумкають жаби.

Відновленій незалежності лише 28 рік пішов. Це лишень на 10 років більше, ніж правління княгині Ольги. Володимир Святославич правив 36 років. Лише одне правління Володимира Хрестителя триваліше, ніж потуги нашого покоління розбудовувати державу! Це до усвідомлення масштабів події «відновлення незалежності церкви».

Ясна річ, нам ще орати і орати, щоб не було соромно перед образами князів і гетьманів, але давайте віддавати належне тим здобуткам, які ми спромоглися записати на свій рахунок. І ще…

Наступний момент до багатьох туго доходить, але крапля камінь точить – забудьте формулу «Київська Русь». Не існувало такої держави. Була просто — Русь. Одна і єдина зі столицею в Києві. І коли новгородці казали, що вони на київський базар їдуть, то казали «на Русь». Геотег «київська» вже московити придумали, бо намутили ще жменю «русей» — примазувалися. Ні – дзуськи.

Правильною формулою є «Русь-Україна». А Московія, вона і є – Московія, до 1721 року (18 століття!) на усіх мапах і в усіх документах – жодної Росії. А вже після 1721, із запровадження КРАДЕНОЇ назви із закосом під Русь, це вже почалося тотальне переписування історії і мімікрія відсталої Московії під велич Русі-України.

Повернення церкви, правильних назв, артикуляція наших витоків – все це віднайдення себе. А для Московії – крах імперської манії величі.

Демонтаж триває. Наступна зупика – NATO. Як захочеться потеревенити «то всьо не скоро» — пригадайте про 159 років, 17 років, 36 років. Часові паралелі – корисна штука.

 

Віталій Гайдукевич

ЗРОБІМО ТАК, ЩОБ РІЗДВО ДЛЯ НИХ НЕ МАЛО ДАТИ І ПОСМІШКА НЕ ПОЛИШАЛА ЇХНІХ ОЧЕЙ!

Того, хто весь час під Небом, нікуди з-під Неба не прогнати. Бо Небо – скрізь, і ніщо так не пахне Різдвом, як покинуті янголи з сотень дитячих будинків.

Усіх спонукаю до відвідин с. БОРТНИКИ.

Зробімо так, щоб Різдво для них не мало дати! І тоді усмішка не покидатиме цих очей…

Oleg Fylyk

СЬОГОДНІ, 8 СІЧНЯ 2019-ГО, ВАСИЛЮ СИМОНЕНКУ ВИПОВНИЛОСЯ Б 84 РОКИ  

Нині, в день народження Василя Симоненка, ми пропонуємо спогади про великого поета, якими ділилися його друзі, знайомі, ті, кому поталанило бачити його, чути його неповторний голос, дивитися в його глибокі очі.

 Василь Тараненко, однокласник:

— Я був старший від Василя Симоненка на три роки. А ходили ми до одного класу у Тарандинцях через те, що при німцях навчання не було. З нашого краю ходили три Василі і Микола, четверо друзів: Микола Цьохла і я з Єнківець, а два Василі — Бойко і Симоненко — з Бієвець.   До Єнківець 4 кілометри, до Бієвець – 7. Ходити далеко.

Післявоєнні зими багатосніжні і холодні, але ми і одного дня не були на квартирі. Бігли додому, бо треба було допомагати по господарству. Я – круглий сирота, жив з мачухою, доброю жінкою, Василь Симоненко теж ріс без батька. Його заміняв йому дід.

Дід був на всі руки майстер: швець і кравець. От пошив ялові чоботи Василеві. Сам вичинив шкіру і пошив. Була весна, Василь забрідає у найглибшу калюжу і гордиться: «А вони в мене не промокають!» Я ходив у «ризових», але не ризикував, щоб не намочити ніг.

У чому ходив Василь, пам’ятаю, як зараз. Влітку -брезентові туфлі, штани чорного кольору і біла у смужку сорочка – дід пошив. А взимку – чоботи ялові, довгі, аж за коліна. Халяви високі, тому ні снігу не набирали, ні води не пропускали. Було галіфе темно-синього кольору, піджак на ваті, картуз – все пошив дід.

Після війни важко було. Писати ні на чому, тому вчились не дуже. Точніше – хто як. Багатьом не ставало підручників.

Василь уроків майже не вчив. Все ловив на льоту з пояснень вчителя на уроці. Ну, математику доводилось рішати вдома. Поки на уроках посидить – напише кілька віршів. Дорогою додому всі анекдоти, вірші порозказує. Хлопці ми були веселі.

Василева мати пекла пироги із солодкою квасолею, калиною, буряком, інколи з сиром, то він часто було їх брав у школу. Завжди розділить на чотирьох. Смачно було. У школі Василь виступав на всіх олімпіадах із гуманітарних наук. Був веселий, розповідав анекдоти, вірші. Але у самодіяльності участі не брав. Співати не вмів. Любив найбільше історію і українську мову та літературу. Цей предмет викладала Марія Йосипівна – класний керівник, душевна людина. Була у Василя шкільна симпатія – Люба Назарець.

Пам’ятаю, йшли ми з екзаменів навесні. Сіли на траві біля озера. Підкурювали трохи. Василь не курив тоді. Почитав нам вірші і рецензію з журналу «Дніпро», куди посилав свої вірші. Це було закінчення школи.    Після з Василем вже не зустрічався. Одне знаю: Василь матір і діда дуже любив і дуже піклувався про них усе життя.

Людмила Ганнич – донька журналіста Миколи Ганнича, колеги й товариша В.Симоненка за часів спільної праці у газетах «Черкаська правда» та «Молодь Черкащини»:

— … Їх об’єднували спільні погляди, надзвичайний патріотизм та щирість у стосунках. Вони були знавцями сучасної української мови, мали енциклопедичні знання з літератури, добре грали в шахи, а ще обоє мали чудове природне почуття гумору, любили пожартувати зі своїми друзями.

…Це був кінець 50-х років минулого століття. Ми тоді з сестрою були маленькими дівчатками і пам’ятаємо (на жаль) всього декілька епізодів зі свого життя, пов’язаних із Васею Симоненком… Влітку 1959 року наші батьки отримали квартиру від редакції «Черкаська правда», у самому центрі міста, та ще й напроти самої редакції. Тепер до нас частенько «забігали» батькові друзі, його колеги по перу або просто добре знайомі. В основному це був Черкаський «творчий контингент»: поети, художники, журналісти. Серед них був високий, худорлявий і блідий на лиці молодий чоловік – Вася Симоненко. Височенне чоло з відкинутим назад темно-русявим волоссям, карі очі, що завжди іронічно посміхались і …ямочка на підборідді! Зодягнений був завжди дуже скромно: темний костюм, якась «немарка» сорочка (в клітинку або смужечку), а взимку – довге демісезонне пальто і велюровий капелюх. Таким залишився в нашій пам’яті Василь. Він приходив до нашого батька, коли в нього з’являлося щось «новеньке і цікавеньке» з літератури, або пограти в шахи чи просто погомоніти. Наша мама швиденько щось готувала на кухні і відносила їм до зали, а потім, щоб не заважати, виходила і тихенько зачиняла за собою двері. Згодом, через багато років, наш тато розкаже про що вони (годинами!) розмовляли з Василем. Справа в тому, що в нас була величезна (як на той час) бібліотека, де крім відомої класичної літератури була й «невідома», або просто заборонена література, яку батько притримував для своїх найвірніших друзів (і за яку міг би «загриміти» років на 10).

Пізніше наш тато розповідав нам, що, розмовляючи з Василем, після чергової прочитаної історичної книги (зазвичай забороненої), вони шукали відповідь на одне-єдине запитання: «Чому саме Україна стала жертвою такого лютого терору, а український народ – об’єктом найкривавіших експериментів епохи?»

І згодом вони дійшли-таки до доволі простого висновку: «Український народ був добрим землеробом, але поганим воїном, тому Україна поневолювалася і розпиналася більш вправними войовничими державами-сусідами. Особливою садистською жорстокістю відзначилась імперська Росія – вічний сусід і «старший брат», під ярмом якої Україна стогнала більше трьох останніх століть, а російський великодержавний шовінізм став основною загрозою існуванню України, як держави».  З того часу, коли Василь Симоненко знайшов відповідь на головне питання свого життя, у нього з’являються вірші «Гранітні обеліски…», «Україно, ти моя молитва», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Курдському братові», що стануть вироком репресивній тоталітарній системі.

На жаль, стали вони вироком і самому поетові теж. Тільки найближчі друзі знали, що справжньою причиною Васіної смерті був не «рак нирок»(як було написано в діагнозі), а жорстоке побиття в лінійному відділку міліції Південного вокзалу м. Сміли влітку 1962 року.   Не маю сумніву, що в цей надскладний для України час душа Василя Симоненка перебуває серед янголів-охоронців і закликає кожного українця: «…бережи свої набої – Без них тобі свій рід не вберегти. Не заколисуй ненависті силу, Тоді привітність візьмеш за девіз, Як упаде в роззявлену могилу Останній на планеті шовініст»…

Євген Сверстюк, доктор філософії, президент Українського пен-клубу:

«…був він людиною, яка дуже любить і дуже ненавидить… Мені пригадується перша зустріч із Василем Симоненком. Жив поет у Черкасах, приїжджав часом. Зі мною підходило знайомитись багато хлопців. Якось підійшов Василь Симоненко.  «Ви Євген Сверстюк?» –  «Так». –  «Я – Василь Симоненко. Далеко Ви йдете?» –  «До бібліотеки». – «Можна з Вами пройтися?» –  «Коли Ви – Василь Симоненко, то я не піду до бібліотеки. Ходімо до Івана Світличного». Василь уже був автором, і тільки тоді підійшов знайомитися. Навіщо ми йому були потрібні? Він шукав людей, які серйозно і вимогливо поставляться до того, що він пише. Це дуже важливо для поета – дати почитати свій твір і почути хоч і найгіршу, найсуворішу оцінку, але не компліментарну. Василь дуже дорожив тим, щоби не давати на люди тих речей, які не підіймають його як поета.

…ніколи ні я, ні Світличний не радили би йому писати «Тремтіть, убивці…» або «Злодій». Це був прямий виклик системі. Це безпрецедентно. Він читав вірш «Злодій» у присутності черкаського секретаря Комуністичної партії…

Симоненко сам вибрав собі роль. Не ту, яка з’явилася після смерті… Мені пригадується новорічний вечір. Тоді Іванові Драчу дали квартиру з натяком – біля Лук’янівської в’язниці. Чомусь нас запросили (вже не пригадую, хто). Ну, Іван Федорович купив барило червоного дешевого вина, якийсь був батон. Там зібралося багато люду з самого ранку, і до вечора почали розходитись. А тим часом Василеві треба їхати до Черкас. Вечір. І раптом переказують, що ЦК комсомолу скликає поетів у Жовтневий палац культури. У Москві якраз виступав Микита Сергійович і всіх вчив їх, лаяв,  вивів новий погляд на мистецтво. Нікого не було з поетів, окрім Василя Симоненка…

І коли ми прийшли, відразу його кличуть, дають слово Василеві. Він виходить і читає «Ти знаєш, що ти людина?» Як білий ангел… Але потім він прочитав усе. І я не знав, куди дітися, і представники компартії. Тоді з трибуни зійшов інший Василь Симоненко. Словом, я би не сказав, що ми творили культ борця. Він сам себе творив!..

Потім ми пішли з Василем. У мене було три рублі, а у Василя – нуль. Але був квиток на Черкаси. І ми сиділи в ресторані… Пили дві пляшки пива і мали дуже цікаву розмову про те, що буде, коли почнуться арешти й допити. Цю розмову почав сам Василь, тобто готовність у нього була цілковита…»

Древній, обікрадений народе!..

Древній, обікрадений народе!

Над тобою прошумів розбій,

Та кати не вкрили твою вроду,

Не всушили дужий мозок твій.

Нові покоління, як обнова,

В лоні сповиваються твоїм,

І дідівська гордовита мова

Служить вірно і слухняно їм.

Пристрасним, орлино-мудрим зором

Дивишся у всесвіт з-під повік…

Виродки — підтвердження суворе,

Що живеш і житимеш повік!

 

Олена БОНДАРЕНКО

МОСКВА НІКОЛИ НЕ ОДЕРЖУВАЛА ТОМОС

 Фото EPA з першої літургії, проведеної митрополитом Єпіфанієм в якості предстоятеля Православної церкви України.

У XVI столітті псковський чернець Філофей на догоду великому князю Московському Іванові III вигадав теорію «третього Риму», що, мовляв, Господь Бог покарав Стародавній Рим за те, що він не дуже християнізувався, і віддав його на поталу варварам.

Потім покарав «другий Рим» (тобто Константинополь) за те, що він уклав Флорентійську унію з католицтвом і сприяв загарбанню Візантії османами 1453 року. А «третій Рим» – Москва – стоїть, і четвертому Риму не бувати. Ось основна суть цієї концепції. Вона дуже розквітла в XVI столітті, її тримався Іван Грозний.

Між іншим, маленька деталь: Іван Грозний виводив себе по прямій лінії – тримаймося міцніше – від Октавіана Августа, тобто першого Риму, і писав про це. А далі – за часів Олексія Михайловича – пішло-поїхало. Потім ця концепція трішечки пригасла, потім її підхопили слов’янофіли у XIX столітті – це офіційна концепція Російської імперії.І в наші дні з цим бавиться Москва, хоча це досить кумедна і дуже штучна історія сама по собі.

А от щодо Києва як другого Єрусалима, це значно давніша історія.

Почнемо з того, що незабаром після хрещення Русі, десь у половині XI століття, ігумен Печерської Лаври Варлаам відвідав Єрусалим як прочанин. Потім пізніше, в XI столітті, відомий автор Адам Бременський писав про це, порівнював Київ із Єрусалимом.

А далі ця історія знову пожвавилася вже після Берестейської унії 1596 року, коли треба було протидіяти уніатам, православні [цього] прагнули.

Відповідно, 1620 року, коли було відновлено ієрархію за сприяння гетьмана Сагайдачного і запорізьких козаків, київського братства, після цього 1621 року в Києві вже в першому ж Соборі було одразу згадано апостола Андрія Первозванного, і дуже цікаво його названо – Першим Єпископом Константинопольським, Першим Патріархом Вселенським і Першим Руським Апостолом. Таким чином Давню Русь цілком логічно пристібнуто до першопочатків християнства.

Потім були дуже цікаві речі: почнемо з того, що події 1620 року не [трапилися] на голому місці, бо дуже трималися цих порівнянь мислителі Острозької академії: Іван Вишенський, Дем’ян Наливайко, Єлисей Плетенецький, Ісая Копинський. Порівняння, що Київ покликаний відіграти таку роль для східних слов’ян, як Єрусалим для раннього християнства, давно «висіло в повітрі».

Дуже цікавий автор Афанасій Кальнофойський 1638 року у своєму творі «Тератургіма» порівнював Київ із Єрусалимом. А далі це мало дуже широкий відгомін. Андрій Первозванний – це старший брат апостола Петра. Апостол Петро між католиками вважається першим Римським Папою, а його старший брат, відповідно…

Легенда про Андрія Первозванного дуже відома. Швидше не доведено, чи він був на Русі, чи він був у Києві, але легенда існує, традиція існує. Теперішні цікаві рішення щодо Андріївської церкви в усіх на слуху. Люди, звичайно, цим цікавляться, це цілком нормально.

Офіційно Москва вважається заснованою 1147 року, тобто в XII столітті. Насправді, це перша згадка в літописі про річку Москву, а не про місто, якого ще не було.

Просто на березі цієї річки була дрібна подія: князь Юрій Долгорукий вбив чоловіка своєї коханки і, порядкуючи на його хуторі Кучкові, запросив до себе в гості – в Кучково на Москві-ріці – чернігівського князя. Це перша згадка про річку, а саме місто Москва фактично виникло в XIV столітті, коли першим удільним князем був князь Іван I на прізвисько Калита.

І після того це вже був малесенький уділ, залежний від Золотої орди, а потім своїм прислужництвом Золотій орді і варварським придушенням повстань в інших князівствах, зокрема в Твері, московські князі здобули прихильність монголів (чи вже можна сказати татар) і почали підноситися над іншими князями Північно-Східної Русі, до яких Київ не мав стосунку.

На той час Руссю вважався трикутник Київ-Чернігів-Переяслав, а решта – землі пов’язані, залежні, але не Русь у власному розумінні. Звичайно, це безглуздя.

А щодо церкви, пізніше київський митрополит переїхав із Києва у Володимир на Клязмі, а пізніше в Москву, і це було порушенням усіх канонів, бо митрополит мусить жити там, до чого прив’язаний його титул. В XV столітті Москва сама себе проголосила автокефальною, самостійною.

Підкреслюю – Москва ніколи не одержувала томос, тобто легальної згоди світового православ’я на її самостійність. У XVI столітті, за часів Бориса Годунова, запросивши до себе патріарха і затримуючи аж до того, що йому погрожували голодом, у нього вирвали згоду на те, щоби Москва стала п’ятим патріархатом православ’я.

    Маленька деталь: коли Хмельницький прийшов у Київ 1648 року, в Києві його вітав Єрусалимський патріарх Паїсій, який сказав, що він вітає в особі Богдана Хмельницького государя і гетьмана руського. Це начебто дрібна, але дуже красномовна лінія зв’язку Київ-Єрусалим.

 

Михайло КІРСЕНКО, історик

ОРЛИНИЙ ЧИ СВИНЯЧИЙ РІК: ВИБІР КАЛЕНДАРЯ-2019 – ЗА ВАМИ

    Слов’янський календар зародився приблизно дві тисячі років тому.

На відміну від східного, слов’янський календар містить не 12, а 16 тварин-талісманів. До них відносяться Лось, Шершень, Вовк, Білка, Щука, Жаба, Кабан, Пугач, Вуж, Лис, Їжак, Павук, Півень, Тигр, Кінь, Орел.

Слов’янський календар існує і донині. Характеристика тварини-покровителя 2019 року допоможе вам зрозуміти, як краще діяти, щоб домогтися успіху і процвітання.

    У 2019 році покровителем буде Ширяючий Орел. Цей птах гордо дивиться на нас зверху, вистежуючи здобич і мудро оцінюючи обстановку своїм зірким оком. Саме з цієї причини древні слов’яни називали такий рік часом отримання безцінного життєвого досвіду і мудрості. Дуже корисним вважалося отримання знань, навчання нових ремесел.

Стосовно до наших днів це означає, що 2019 рік сприятливий для зміни обстановки, пошуку нової роботи і нових захоплень, розвитку нових навичок, розширення світогляду.

Орел вимагає спокою. У такі періоди слов’яни намагалися трохи віддалятися один від одного в емоційному сенсі, не ділитися один з одним занадто детальною інформацією про почуття. Фахівці рекомендують уникати конфліктів і ретельно контролювати емоції в 2019 році, щоб цей період пройшов вдало.

Орел – символ свободи, ясності розуму. Усі нові знайомства в рік Орла повинні бути дуже обережними. Крім того, в цьому році особливо важлива особиста відповідальність. Приймати рішення треба самостійно, якомога менше покладаючись на поради інших людей. Це підвищить шанси зробити правильний вибір.

Інтуїція в 2019 році відійде на другий план, тому що Орел не користується нею. Він завжди покладається лише на те, що бачить. Вам необхідно буде стати схожими на хижака, який спостерігає і нападає лише тоді, коли момент найбільш зручний. Це буде рік обережності. Не залишайте без уваги випади ваших недругів, але не прагніть відразу ж почати конфлікт. Спокій, розрахунок і хитрість будуть більш виграшною стратегією.

У любові цей рік сприятливий для цілеспрямованих та відповідальних людей, які готові працювати над стосунками. Хороші вчинки допоможуть зміцнити довіру і ще більше зблизитися з другою половинкою.   Необхідна буде готовність надати своєчасну підтримку коханій людині, друзям, рідним. Все це допоможе зберегти гармонію в особистій сфері життя.

У моменти браку мотивації та впевненості в собі у 2019 році будуть корисними афірмації на удачу та процвітання. Потрібно частіше говорити собі, що ви на правильному шляху.

Якщо все зробити правильно, то 2019 рік стане одним з найпродуктивніших за останнє десятиліття.

СХІДНИЙ (КИТАЙСЬКИЙ) КАЛЕНДАР

2019 рік — це рік Свині або Кабана. Йому супроводжує стихія Землі. Він настане 5 лютого 2019 року, а закінчиться 24 січня 2020 року.
Цей знак дуже рішучих, цілеспрямованих, сильних людей. Вони повільні, неквапливі, але чітко йдуть до своєї мрії. У будь-якій ситуації він обмірковує кожен свій крок, ретельно зважуючи всі «за» і «проти». Ця властивість демонструє витримку і твердість характеру. Оточуючі люблять таку людину за її величезну енергію, силу волі і впевненість у собі. Навіть у конфліктних і непростих ситуаціях вона вміє тримати себе в рамках, спокійна, з терпінням ставиться до недоліків інших. Але цей знак дуже довірливий. Завдяки доброму почуттю гумору представники цього знака — бажані гості в будь-якій оселі.

Невипадково дуже часто скарбнички роблять в вигляді свині. Вона обіцяє в цьому році благополуччя. І не тільки у вигляді фінансів. Але також в сімейному житті. Багатьох чекає поповнення в сім’ї.
Рік Земної Свині буде сприятливий для фермерів, землеробів і працівників інших галузей, пов’язаних із землею. Для тих, хто пов’язав своє життя зі сферою фінансів (бізнесмени, підприємці, економісти) цей рік обіцяє успіх. Всі фінансові вкладення пройдуть з мінімальним ризиком.
Рік хороший для того, щоб якомога більше часу проводити на природі. Це може бути пікнік біля річки, походи в ліс або гори, якщо є будинок у селі або дачна ділянка, то краще бути там основну частину часу.
Цей рік сприятливий для сім’ї. Ті, хто укладе шлюб саме в 2019, проживе з партнером довге і щасливе життя. Свиня «подарує» їм своє терпіння, розуміння і вміння йти на компроміс.

ukr.media

2019.pp.ua

СТЕРТИ ІДЕЮ КИЄВА ЯК ДРУГОГО ЄРУСАЛИМА ПРОСТО НЕРЕАЛЬНО

Тут і далі – фото EPA з Об’днавчого собору в Києві 15 грудня і першої літургії, проведеної митрополитом Єпіфанієм в якості предстоятеля Православної церкви України.

Концепція «Москва – третій Рим» підтримувалася державною політикою Московського царства, і тут був ресурс адміністративний, фінансовий та інформаційний. З XVI століття, коли виникла концепція псковського монаха Філофея, вже “Russia Today” працювала, ця ідея поширювалася і на Європу, купувалися журналісти, проплачувалися відповідні статті, це працювало.

В той же час «Київ – другий Єрусалим» – це сакральна ідея, вона більше живиться внутрішнім переживанням, внутрішнім відчуттям людини. Зрозуміло, особливо після падіння Києва під ударом Володимиро-Суздальських військ 1169 року, пізніше Монгольська навала, воно десь частково ніби десакралізує, але лише частково.

Ця ідея завжди виринала з низів. Вона постала знизу, десь із кола книжників часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого в XI столітті, і пізніше, вже всупереч державній політиці Речі Посполитої, вона відроджується.

Ця ідея зберігається і в литовський період – недаремно митрополити, хоча живуть то у Володимирі, то в Москві, то у Вільно (наприклад, наші, українські), але все одно Київ залишається сакральним саме через те, що він є цим другим, новим Єрусалимом, він цю сакральність зберігає.

Він її зберігає до кінця, доки є православ’я, доки воно є державною релігією, і навіть на сьогодні ми бачимо, що все одно ідея цього сакрального місця не політична, вона все одно залишається.

Але вона не актуалізована, тому що не підтримується агресивною інформаційною політикою, вливанням грошей, але вона не стирається, тому що стерти ідею Києва як другого Єрусалима просто нереально.

   Митрополит Іларіон одним із перших її найбільш чітко висловив у своєму творі «Про закони благодаті». Там уже чітко проходить ідея саме Києва як нового, другого Єрусалима.

    Можна припустити, що вже й раніше ця ідея була.

Потім, десь приблизно в цей же час, у Іларіона з’являється Андріївська легенда, яка знову ж таки проводить цю ідею другого Єрусалима, бо апостол Андрій Первозванний благословляє Київські гори. В цей час навіть в інших текстах, у літописі, ми бачимо це радісне сприйняття хрещення.

Дуже парадоксальна ситуація, що для ранніх церков, ранонавернених (або свіжонавернених), неофітів вже факту хрещення абсолютно достатньо для спасіння, а Єрусалим у середньовічній ментальності, свідомості – це місце раю.

     Вже фактично від Володимира йде концепція Юрія Завгороднього про Київ як «місто трьох храмів». Софія, зараз все більше науковців підтримують, що Володимир вже її збудував, а Ярослав завершив.

     Володимир і Ярослав, – про це писала ще Полонська-Василенко – це сплеск рушійного існування середньовічного Києва. Ми бачимо дуже цікаву концепцію, коли ці всі богородичні храми, хоча Софія – це ніби друга іпостась Ісуса Христа, але вона все одно явлена в образі Оранти, який є вівтарним образом, центральним образом. І ми бачимо, що Десятинну церкву Богородиці будує Володимир, а далі Ярослав зводить церкву Благовіщення. Між церквою Благовіщення і Десятинною Богородиці – Софія Київська, і вони йдуть по прямій лінії. Не випадково цю лінію зводили, засипали яри – цю лінію потрібно було провести саме з заходу на схід, позаяк ми знаємо, що сакральна історія починається з Благовіщення.

Святий Київ – ця концепція святого града зберігається до сьогодні, проходить через офіційні джерела, церковні, епістолярні, щоденники; буквально тисячу років цій тезі – святий град Київ.

Людина, яка входить через Золоті Ворота, через церкву Благовіщення, отримує благу вість, в’їжджаючи в Київ. Далі вона йде через Софію як Премудрість – другу іпостась Ісуса Христа – і знову ж таки через образ Оранти, вона йде до Богородиці Десятинної. І третій дуже важливий київський сакральний топос – це Успенська Лавра.

Більше того, топографія печер самої Лаври певним чином наслідувала топографію Єрусалима – це теж одне із підтверджень того, що Київ не просто десь світоглядно себе сприймав другим Єрусалимом (чи новим Єрусалимом), а навіть намагався відтворити у своєму просторі цей земний Єрусалим.

    Київ одразу розбудовується, позаяк ми знаємо, що до остаточного хрещення Києва (тут я підтримую думку, що хрещення не було одноразовим з Володимиром, він завершив процес християнізації), до хрещення Володимира, його завершення діяльності з християнізації України, ми не маємо Верхнього граду. І коли відбулося остаточне хрещення, ми маємо розбудову Верхнього Києва на Подолі, на Поштовій Площі.

Зараз ми знаємо, що там є проблемні ситуації з музеїфікацією цих залишків, але Верхнього Києва ми не маємо. Одразу, коли розбудовується Верхній Київ (він починає розбудовуватися за Володимира, продовжує за Ярослава), він вже розбудовується зі взоруванням на сакральну топографію і цей уявний земний “другий Єрусалим”.

Тому не випадково, коли Адам Бременський вже в XI столітті називає Київ суперником Константинополя. Це не політичне суперництво, як нам його інколи подають в літературі, що нібито Київ кидав виклик Константинополю, а саме як релігійний, сакральний центр.

І не даремно той же Адам Бременський називає його окрасою грецького, – тобто православногосвіту. Вже в XI столітті бачимо, наскільки ця ідея стала органічною для Києва за дуже короткий проміжок часу, буквально за життя одного покоління ця ідея стала загальносприйнятною.

    У Середні віки легітимна влада могла бути санкціонована лише з боку Константинополя. І Володимир одружується не з ким-небудь, а з сестрою візантійського імператора; тим більше він був першим, перепрошую, «варваром», який одружився з «порфірородною» принцесою, царицею – це був статус такий, до якого не піднявся навіть творець Священної Римської імперії Оттон Великий, і навіть Карл Великий не мав такої честі від Константинополя (чи навіть Риму) отримати таку, перепрошую, інсігнію, як саму царицю.

Зрозуміло, що коли приходить Анна зі своїм почтом, інтелектуальним колом, напрацюваннями ідеологічної та політичної думки Візантії, отримує tabula rasa (а найбільше думка працювала, як не дивно, в епоху іконоборства), сюди вона приносить нові концепції на «чистий будівельний майданчик», чого не було в Константинополі, тому що Константинополь засновувався не як християнська столиця.

І вже фактично ці смисли, – що таке «новий Єрусалим», що таке «другий Єрусалим», яким він має бути, де має бути церква Софії, де має бути церква Благовіщення – в Константинополі розвивалися поетапно. В Києві вони отримали «чистий будівельний майданчик», де могли втілити саме теоретичну думку на практиці (і це не тільки розбудова самого Києва).

Навіть розбудова, сама архітектура Софії Київської в цьому плані значно ідеологічно вища, ніж Софія Константинопольська, позаяк Софія Київська втілює вершину богословської думки, храму як образу світу. Тому коли ми бачимо настільки складну композицію Софії Київської, то це теж втілення цієї ідеї другого Єрусалиму.

В Софії Київській радісні сцени, там немає ні Страшного суду, нічого, тому що кияни часів Володимира і Ярослава радісно сприймали хрещення і кінець світу. І в Іларіона це є, і в Новому Завіті Біблії, що кінець світу настане тоді, коли всі народи увірують в Ісуса Христа.

    До середини XV століття всі митрополити називаються «київськими», хоча вони сидять у Володимирі, Москві, Вільні, Галичі, але все одно титул «митрополит Київський» фігурує, він є.

Очевидно, заднім числом ще в уста Олега (він нібито поганин, хоча зараз є підстави вважати, що він все-таки хрестився) вкладена ця ідея – Київ буде мати градам руським (а «мати» – це «метрополіс» по-грецьки). Тобто вже поганин Олег проголошує, що саме Київ має бути метрополією.

І ця ідея зберігається фактично до середини XV століття – тільки тоді, 1448 року, московський митрополит починає називати себе митрополитом Московським. Це було пов’язано з тим, що митрополит Київський підписав Фераро-Флорентійський соборунію з римською церквою, – яку прийняла Константинопольська церква, і тоді була така ідея, що нібито йде втрата цієї сакральності.

Якщо у Великому Князівстві Литовському ця ідея була сприйнята більш-менш нормально, то Москва її різко не сприйняла, і, відповідно, першою була ідея, що Константинополь «втратив благодать», а разом з ним і Київ.

Прив’язка Києва до Константинополя у російській політичній, релігійній і сакральній думці вже є в XV столітті. І вже тут Москва частково (однак не остаточно) втрачає києвоцентричне мислення. Але в Україні воно залишається надалі.

Це сакральне місце Києва навіть надає нових смислів, позаяк у Відродженні поруч із християнством жодного разу його не забували, у жодному разі християнство не втрачало своїх позицій, але дуже сильно актуалізувався саме античний текст. Тут ми теж бачимо накладання цих загальноєвропейських смислів на територію України.

«Другий Єрусалим» (чи «новий Єрусалим») – це сакральна і спасенна концепція, вона абсолютно світла. Ця концепція говорить про те, що сутність життя християнина у спасінні.

Відповідно, якщо Київ – «другий Єрусалим» (або «новий Єрусалим»), то це місце, яке несе цю благодать. Саме тому «Про закон і благодать» й несе благу звістку, слова Ісуса Христа, веде людей до спасіння, до життя вічного або небесного Єрусалиму через земний Єрусалим – Київ.

Якщо брати концепцію «Москва – третій Рим» – це абсолютно політична концепція. Вона частково має під собою певне релігійне підґрунтя, або релігійне забарвлення, але це суто політична концепція, імперська концепція. Вона тягнеться ще від уявлення про Давній Рим як про єдину легітимну державу, взагалі середньовічний європейський Рим. Імперію – тому що якщо вона одна єдина, то інших просто бути не може. І тому на Заході Карл Великий відроджує саме Римську імперію, Оттон Великий відроджує саме Священну імперію, яка пізніше стає Римською імперією.

Москва так саме тягне цю римську традицію. Але найцікавіше те, що, наприклад, Константинополь себе «другим Римом» ніколи не називав. Він був Roma Nova – «новий Рим», але не «другий Рим»; не протиставляв перший і другий.

    У всіх релігіях число «3» сакральне. Відповідно, якщо ми маємо сакральне число «3», то тут сакральне підґрунтя саме політичної теорії, тобто «перший», «другий», «третій». І ще дуже важливий політичний момент, що він «вічний» – «вічне місто Рим». У свідомості людей це є, але Рим нібито впав. Є другий Рим, який теж впав.

Відповідно, чому ж тоді Рим – «вічне місто»? «Хтось же має ним стати. Давайте назвемо Москву?» – так її і назвали: «Москва – третій Рим», «вічний Рим», бо потрібно було пояснити, чому впали перший і другий, що вони вічні.

Москва якраз тоді переможно йшла, коли Філофей 1509 року обґрунтував цю концепцію, сама ідея вже була, вже був потоплений у крові Новгород, вже було підкорення Пскова, цих північних земель та інших князівств.

Однозначно, політика пронизує все життя, релігія пронизує все суспільне життя, тому тут розділяти не можна, це очевидно. Будь-який суспільний інститут, який існує, буде десь із релігією пов’язаний. Навіть коли Володимир приймає хрещення остаточно, то він накладає десяту частину на церкву – це католицька традиція. Маємо навіть державну волю про те, щоби була ця десятина, і з державної ж волі християнство запроваджується остаточно.

Без Києва московське православ’я просто не грає, бо все московське православ’я йшло через Київ, йшло з Києва, з берегів Дніпра, і вся традиція у них іде від Києва.

Тому вони так чіпляються за Київ і в історичній складовій; і не просто чіпляються, а цей контекст поширюють по всьому світу, що це, мовляв, їхня історія, і сюди прийшли нібито люди з Галичини, а всі кияни чомусь виїхали до Москви, якої на той момент дійсно не було. Для них це втрата підмурків, втрата фундаменту.

Що таке втрата фундаменту, ми добре розуміємо, – коли втрачено фундамент, валиться вся подальша конструкція. Варто згадати, що одним із творців і модифікаторів ідеї про «третій Рим» був випускник Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович-молодший, який був ідеологом Російської імперії.

Навіть тут, коли творив цю ідеологію Російської імперії, яку було проголошено 1721 року, він все одно «притягував» київського Володимира. Власне, його поема «Володимир» спершу присвячена гетьману Мазепі, потім він її трансформує під Петра I, але все одно, як бачимо, навіть ця ідея Російської імперії все одно витягується до Києва.

І згадаємо Радянський Союз, коли Київ був «родной Киев», звучав постійно; коли тут йшли якісь концепції «спільної колиски» тощо; він постійно фігурує в російській ментальності.

А церква і томос – це не просто визнання історичних прав, історичної справедливості і тієї брехні, яку нам нав’язала Росія. Томос, окрема автокефальна церква, як ми знаємо, за канонами та постановами Вселенських Соборів – це на церковному рівні визнання того, що це окрема держава, окрема нація.

    Крим однозначно потрапляє до Української церкви, ми зараз виводимо цей процес. Кримська церква навіть у ранньому Середньовіччі, територія на північ від Чорного моря – це була єдина єпархія Готська, Босфорська та інші; вони вже були на Вселенських Соборах, десь одночасно ми навіть бачимо такий спільний простір. Те, що Крим тимчасово під окупацією, – це теж для нас виклик зберегти там ті залишки Української церкви, які є, і цих ідей.

Але і для Криму томос – це теж позитив, бо якщо Росія не витримає цього удару, то для Криму це дуже добре, оскільки це пришвидшить його повернення до складу України і подальшого нормального розвитку. Ми бачимо, що темою Криму Путін також намагається маніпулювати: проголошення Севастополя «Святою горою» – це на кшталт єрусалимської Стіни плачу; намагання створити з Криму вже не той топос героїчного Севастополя, а сакральний топос. Якщо він говорить, що Херсонес – це місце хрещення, – будь ласка, може бути, але хрестив все ж таки київський князь.

   З отриманням томосу Україна не йде в конкуренти Константинополю, а повертає свої позиції рідної сестри вселенських церков.

 

Дмитро ГОРДІЄНКО, історик

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України