• Сьогодні: Понеділок, Листопад 19, 2018
Інфо ПС
Україна, Факти і коментарі

СХЕМНИКИ ПРИ ВЛАДІ: ЯК ІЗ БАНКУ ЯНУКОВИЧА ЧЕРЕЗ БАНК ПОРОШЕНКА ВИВЕЛИ 2 МІЛЬЯРДА

Із двох мільярдів гривень, які знаходились на депозитах підставних осіб у банку Олександра Януковича «ВБР» після втечі його батька, екс-президента протягом 2016-2017 років були зняті всі арешти. Про це йдеться у розслідуванні програми «Схеми» «Великий куш».

​    Зрештою ці гроші були виведені з фінустанови попри публічні обіцянки правоохоронців повернути ці гроші в бюджет. Готівка знімалася десятками мільйонів за раз через касу «Міжнародного інвестиційного банку», який належить президенту України Петру Порошенку. На чому його фінустанова заробила близько 20 мільйонів «комісійних». ​

«Схеми» проаналізували список осіб, які за президентства Януковича відкривали багатомільйонні рахунки в банку його сина, куди поклали сотні мільйонів гривень незрозумілого походження. Журналісти виявили, що більшість із цих осіб –​ це працівники середньої ланки самого банку «ВБР», які офіційно не мали таких доходів.

«Схемам» вдалося зв’язатися з ними телефоном. Дехто з них навіть не знав, що на них були оформлені депозити у десятки мільйонів гривень, виведені зрештою готівкою вже за нової влади. Інші, почувши запитання, відмовлялися спілкуватися з журналістами.

​     Зокрема, відповідно до інформації про банківські перерахування, у 2017-му колишня старша офіс-менеджер банку Валерія Єсаулкова зняла зі свого рахунку близько 80 мільйонів гривень готівкою. Колишній керівник сектору дизайнерських розробок Євген Ткачук –​ майже 70 мільйонів гривень. Екс-начальник департаменту бізнес-аналітики Роман Ємелін отримав готівкою близько 50 мільйонів гривень. А колишній начальник відділу цінних паперів «ВБР» Олександр Костілов зняв через довірену особу більше 20 мільйонів гривень.

Єсаулкова, почувши телефоном питання про 80 мільйонів, поклала слухавку. Ткачук відповів, що не спілкується з журналістами. Ємелін у телефонній розмові підкреслив, що це «банківська таємниця», водночас на запитання, чи мав він мільйони на депозитному рахунку зазначив: «ніколи в житті, ви що». Натомість Костілов взагалі заперечив, що мав депозитний рахунок у «ВБР» і що знімав такі кошти готівкою: «Нісенітниця якась, такого не було. Я не знаю, про що ви».

Журналісти «Схем» також звернули увагу, що у більшості випадків працівники банку Януковича знімали гроші готівкою через касу «Міжнародного інвестиційного банку» –​ фінустанови, контрольний пакет акцій якої належить Петру Порошенку.

«Якщо врахувати, що комісія за видачу готівки складає один відсоток, то тільки на комісії «МІБ» міг заробити до 20 мільйонів гривень», –​ йдеться в розслідуванні.

Як виявили «Схеми», не всі працівники банку знімали гроші особисто. Частина доручала це довіреним особам. Однією із таких осіб був адвокат Олександр Салазський. Він співвласник адвокатського об’єднання «Бона Фідес». Раніше Салазський працював у структурі МАКО-Холдингу Олександра Януковича. Він підтвердив «Схемам», що представляв інтереси кількох осіб з «ВБР», водночас, пояснив, звідки вони могли мати такі кошти на рахунках. Їх позичив Яшар Ходжаєв, не чужа родині Януковичів особа.

«Наскільки законним є походження коштів самого Ходжаєва, слідство особливо не цікавилось, попри те, що ця людина перебувала у близькому оточенні самого сина колишнього президента, і на нього навіть після Майдану переписали «вертолітний майданчик Януковича» у центрі Києва. У МВС це пояснюють тим, що «не змогли допитати Ходжаєва» – «у зв’язку з перебуванням у Російській Федерації.

Зрештою, таке пояснення –​ про позику від Ходжаєва –​ влаштувало Печерський суд Києва. Саме тому, зокрема, з’явились рішення про зняття арештів з рахунків», –​ зазначають журналісти.

​    Юрій Луценко у коментарі журналістам зазначив, що, на його думку, прокурори зробили все можливе, а провину поклав на українські суди.

У 2015 році Арсен Аваков написав про ці кошти на своїй сторінці у Facebook. «Чи буде законодавча можливість конфіскувати активи на користь України, буде вирішуватися якісним слідством і судовим рішенням. Факт надаю публічності, щоб на тлі величезних грошей працював інструмент громадянської уваги –​ і не було у жодного суду чи іншого органу спокуси», – пояснив він тоді.

«Всеукраїнський банк розвитку» був фінансовим центром бізнес-імперії Олександра Януковича, який акумулював активи «родини». Внаслідок Революції Гідності до близьких президента-втікача та інших високопосадовців були застосовані міжнародні санкції. Це і стало формальною причиною для Нацбанку розпочати ліквідацію банку, яка триває з 2015 року і донині.

Після того, як банк Януковича був визнаний неплатоспроможним, він перейшов до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб –​ установи, яка займається виведенням збанкрутілих банків з ринку. Тепер там вирішують, у яку чергу і скільки грошей отримають вкладники цього банку.

До джерел

МОЄ ГЛИНИЩЕ: НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ МИ КОМУСЬ ЗАВАЖАЛИ (Й ДОСІ ЗАВАЖАЄМО…)

Про це я вже писав: «Як сьогодні бачу це лагідне й тепле червневе надвечір’я. Ми з батьком на станції Рожище зійшли з поїзда, а точніше позіскакували з розбитої снарядом платформи. Батько почав розтирати ногу, бо, мабуть, од довгої їзди стерпла. Треба було лежати день і ніч біля широкої діри, що зяяла посередині платформи, на якій возили, мабуть, руду і заступити своїм тілом мене, аби, бува, від раптового поштовху поїзда не скотився в ту діру на шпали.
     Все це зараз позаду. Боже, яке щастя!
     Ми йдемо селом. Тепер я відаю, що це – Кременець. Наш шлях перетинає дорога. Переходимо через неї якраз на перехресті.
     А потому під деревами виходимо в поле. Батько, видно, знає, куди йти, бо йому описав дід Василь маршрут. Навіть стрілками позначив. Я нічого не відаю і йду за батьком, бо як хочу порівнятися, то вступаю в болото: очевидно, що тут недавно пройшов дощ.
    Але я не про те думаю. Я вслухаюся в пісню таку знайому, таку рідну, що лине десь спереду, наче кличе нас до себе.
    Ой там старий батько окопи копав,
він здалека бачив, як стрілець упав.
Він ся приближає, він ся приблизив,
він ся приглядає, а то його син.
    Батько, видно, теж не витримав і повертається до мене:
– Чуєш, як співають?
– Чую.
– Як у Стрільцях, правда?»
І не лишень пісні, а й хати. Тільки ще до тієї моторошної ночі 26 травня 1943 року. Коли ще жили-були наші Стрільці. Відтоді минуло три роки, а так багато змінилося. І я сам змінився. Навіть відчуваю, що витягнувся, схуд. Та і як було не схуднути, як усе, що за Бугом мали, згоріло, а нас, голодних і напівголих, завезли в запорізькі степи, де по берегах невеличкої річечки тулилося німецьке село, котре вже заходило в сутінки чергового українського голоду. Від цього голоду і ще від дечого, не менш суттєвого, ми подалися у не зовсім знаний нам світ за примарним щастям, яке можна було б (уявлялось) намазати на окраєць хліба і, впершись у сякий-такий, але свій уже закуток, хоч раз на тиждень досита наїстися. На жаль, так не склалося. Замість свого закутка, мусили піти в комірне, а землі для господарювання для нас, по суті, не вистачило. «Треба було своєї триматися», – в сільраді сказали.
Треба було. Але ж не можна було, бо на своїй землі ми комусь заважали. Рвонувши з потилиці волосся, батько одним із перших записався в колгосп. А увечері, як тільки стемніло, до хати без стуку зайшли хлопці. Два. І обидва з автоматами.
– Чого записався? – запитали.
– А що робити? – сказав батько. – Жити ж якось треба!
– Що треба, то треба, але не треба колхозові допомагати.
– А я йому нічим не допоможу. Бо ні коня, ні шлеї, ні плуга не маю. Маю тільки чотири роти – і всі не закриваються, бо голодні.
– А ти, чоловіче, звідки приїхав? – запитав другий.
– З Запорожжа.
– З колхозу?
– З колхозу.
– То хіба ти не бачив, що там робиться?
– Я від того колхозу втік, думав, що тут по-іншому буде. А тут… та ви самі бачите, що тут, – батько подивився прямо в очі гостям. – Скажіть, як мені жити? Не втечу ж я від голодних дітей до лісу.
– А ти вважаєш, що ми втекли до лісу? – спитав його уже той перший.
– Я не знаю, чи у вас є малі й голодні діти, – сказав на те батько.
Ті, ніби зрозуміли, і забралися геть.
Потім прийшли інші. З ними розмова була важча й довша.
А треті просто-таки пригрозили:
– Як не забереш заяви – то, дивись, щоб не пошкодував.
– Як заберу заяву – то мене інші не пошкодують. Отже, мені вже виходу нема… Ведіть!
Але не повели. А як ішли під вікнами, то мати почула кацапську мову.
– Значить, то були «перебранці», – сказав батько. – А мені вони з самого початку такими видалися.
Після того хлопці з лісу і не зовсім із лісу довго не навідувалися.
А приходили інші, посеред дня з автоматами. Якось прийшли і почали робити обшук. В сундуку все перекинули, в коморі все перетрясли і вернулися до хати. Висунули з-під ліжка ящик з-під німецьких снарядів, а в ньому – мої малюнки. Витягнули їх і почали топтати чобітьми. Пам’ятаю: серед малюнків був і портрет Шевченка. Він найбільше не сподобався енкаведистам і вони в нього витирали підошви. Сліди од тих підошов енаведисти перед тим залишали за стодолами, хлівами, межи кущами, бур’янами, у борознах, на кладовищах, попід вікнами, коло запущених криниць, од яких відцуралися господарі, або ж тих господарів, яких, якщо не скрутили колючим дротом, то давно вивезли на Сибір.
Про це я дізнавався поступово, день за днем і звикав до нових реалій. Там, за Бугом, мене лякали польські банди, а тут, у Глинищах, – московські орди і на той час, признаюсь, я ще не зовсім розумів поведінку хлопців із лісу. Та й не лишень я. Часто треба було мати дивовижну інтуїцію, щоб відрізнити повстанців од тих, хто своєю поведінкою їх виставляв як злочинців.
Але моїх ровесників і мене тоді це менше обходило. Батьки нас зобов’язували виганяти на пашу корови аж на литовище, що розкинулося під самими Залісцями. Там, опріч того, що дивилися, аби худоба якоїсь шкоди не наробила, а напаслася «аж по тверді роги», ми грали в пекаря, в палянта, іноді збирали печериці поміж висохлими коров’ячими кізяками, а коли верталися з чередою додому, то нерідко збиралися біля Струцюкового (так його вже встигли назвати) каштана. Тому каштану (казали) було 400 років, його обіруч аж ніяк не можна було обхопити, а перші гілляки були високо і тому вилізти на нього було не можливо. Принаймні ніхто з нас цього ніколи не зробив, проте ми не відступали і кожного разу з новим азартом, часто стаючи один одному на рамена, намагалися подолати висоту.
Одначе якогось ранку я помітив високо на тому каштані листівку, на якій червоною фарбою було чітко виписано: «Смерть лакеям кремля!» Я прибіг додому і, важко переводячи дух, спитав у батька:
– А хто такі «лакеї кремля»?
Батько тільки сердито зиркнув на мене:
– Ти нічого не бачив. Зрозумів?
– Як не бачив? – заперечив я.
– Я тобі, бевзю, сказав, що-сь ни бачив, – і уточнив. – Навіть якщо тобі балухи будуть виколювати – ни бачив і всьо! Зрозумів-ись?
Тоді – ні, але перечити батькові не став.
– І нікому про те ні слова! Зрозумів-ись?
Так і було.
А наступного дня в школі учні вже багатозначно переглядалися межи собою. Дехто питав: «Бачив?» «А що бачив?» – питав уже той, кого питали. І ніхто нікому нічого так і не сказав. Тільки далеко не найкращий учень у моєму 4-му класі услух заявив: «Ще прийде і на них погибель!» І хоч не сказав «на кого» – всі знали кого мав на увазі Кольо Дідух. І мовчки раділи разом із ним.
Казали, що після того сільський стрибок Тимоха Мацеха кілька днів ходив од хати до хати, аби вивідати, хто на Струцюковому каштані почепив листівку, але, як виявилося: ніхто тієї листівки не бачив. І старий Кононюк прямо заявив стрибкові:
– То тобі, Тимохо, привиділося. Менше тре’ горівку хляти.
А старий Ольжик Скибінський додав:
– Якщо тілько ти бачив, то ти й сам ту штуковину повісив-ись.
Сільський охоронець порядку, видно, злякався і дав спокій.
– Ну і чорт з вами! Ще раз почепите – всіх на Сибір відправлю! – пригрозив.

Про село Глинище я дуже запізнився зі своїми міркуваннями. Був час, коли можна було більше дізнатися і сказати. Зараз про цей населений (щоправда, не густо) пункт навіть у райцентрі не знають. А це всього-на-всього 6 чи 7 кілометрів. Знають його як Ужову. А Ужова (та, первинна) насправді трохи далі. Як їхати на Залісці – то Глинище перетинатимуть дорогу за 2 км од Кременця, а далі (праворуч) уже розкинулася Ужова.   Глинище з чиєїсь нерозсудливої адміністративної подачі стало Ужовою десь у 70 чи, може й, 80 роках минулого століття. За моєї дитячої пам’яті там мешкали вже переселенці з села Римачі, що над Бугом. Коли по Бугу (вочевидь, у 1939 році) впорядковували кордон, то жителів звідси виселили. Потім у Глинищах появилися втікачі із Холмщини, які в тому ж неспокійному 1939 році повірили совєцькій пропаганді і подалися сюди у пошуках щастя. Єдиним щастям, яке вони (на щастя) знайшли, це були покинуті хати німців, чехів і поляків, котрі, скажемо обтічно, з якихось причин кудись зникли.    В Глинищах на час мого з батьком приїзду вже мешкали і переселенці останнього призову, себто евакуйовані 1945 року з Холмщини, а точніше з Грубешівщини, такі, як мій дід Василь Вовчук, дядько Антін Демчук та їм подібні. Зі своїми родинами, зрозуміло. На той час довкола ще стояли села (чи залишки сіл), яких уже давно нема. Це – Яблунівка, Долини, Стара Олександріївка, Спалена Ужова. А чому спалена і ким спалена? – зараз важко встановити. Одні кажуть, – поляками, інші – українцями. До речі, як і Долини. Я думаю, що українцями, бо поляки намагалися кілька разів підпалити Башову, але сільська самооборона їх зупинила. Тоді вони взялися за Рудку Козинську – і у відповідь українці «заглянули під стріхи» таким невеличким селам, як Долини і Ужова. Як пояснили мені, остання після того і стала називатися «спаленою». Вона знаходилася в зовсім іншому місці, ніж теперішня Ужова, і була по інший бік дороги, ближче до Башови і Залісців. А були ще – Моново, Карилінівка, Фридриківка, Французи тощо. Вже із самих топонімів видно, що тут, на споконвічній українській землі, жила, як сказав би Володимир Самійленко, «племен усяких престрашенна мішанина». І ладили українці з усіма. Усіма, опріч… Але то вже було в минулому. Хоч і не далекому, але все-таки (і дяки Богові) в минулому. Зараз перед аборигенами і прибульцями в цих, як тепер висловлюються, регіонах постало нове питання на повен зріст: вступати до колгоспу чи триматися своєї господарки? Однак воно вирішилося досить оперативно: хто категорично й однозначно відмовлявся від вступу – тому запропонували далеку дорогу, туди, де вже навіть із пісні відомо, що «за Сибіром сонце сходить». Подивитися ближче на той схід сонця подалася майже вся заможніша частина населення Волині, а інша, завізши на бригаду сякі-такі господарські статки, впряглася в плуга. Ще інша, найбільш непримиренна до нових господарів, подалася до лісу. Вона іноді зривала поставки хліба, відстрілювала стрибків і компартійних агітаторів, бувало що й нападали на загони енкаведистських опричників. Населення їй приховано співчувало, підтримувало, задобрюючи харчами, бо ще сподівалося на своє визволення, але не зовсім уявляло в який спосіб. По селах поповзли чутки, що лісові хлопці (а їх тоді називали ще й бульбашами) не чисті на руку. Можуть не лишень попросити, але й забрати хліб і до хліба. Можуть убити невинну вчительку, яка приїхала сюди на роботу зі східних областей України. Це, зрозуміло, не всім або й нікому не подобалося.
Якось до нас завітав непроханий гість. І відразу з порога:
– Струцюк, кажуть, що ви кожуха купили.
Кожух звисав із бильця ліжка. Батько й справді декілька днів тому придбав його аж у Бресті, бо наближалася зима, а не мав у що вдягнутися.
– То в чому моя вина? – спитав, ніби не зрозумівши прозорого натяку.
– Вини то нема, – мовив непрошений гість, – але було б добре, якби вите того кожуха відпустили нам. Ви, як не є, все-таки – в халупі, а ми, дядьку, – в лісі. – і зміряв батька очима зверху донизу, а потому знизу доверху і повторив: – Розумієте, в лісі… Ми за вас кривавицю проливаємо, а ви, може, ще…
Доказувати не треба було – батько і без того збагнув: такий гість без нічого з хати не піде.
– При вас – зброя, – сказав. – Що захочете – те і візьмете.
– А якби не було зброї? – підняв підборіддя гість.
– Не дав би.
– Як так?
– Бо кожух мені теж потрібний.
– Шкурник ти, – сказав гість, зняв із бильця ліжка кожуха, закинув собі на руку і вийшов з хати.
– На добраніч, – невідь до кого сказав батько.
Мати тільки тепер оговталася:
– Оце такі борці за Україну. Але чорт з ним, з тим кожухом, добре, що хоч тебе не забрав.
– А ти знаєш хто то?
– Бульбаш.
– Бульбаш – то бульбаш, але хто він?
Мати не розуміла, що батько має на умі. І батько сказав:
– Тож – Диня.
– Диня? А звідки ти знаєш?
– А хто ж? Такий же носатий, як і всі вони.
– Рихтиґ, як і всі! Кажуть, він не тільки в Глинищах грабує, а й в Ужовій, Залісцях, Кременці.
Батько на те нічого не сказав.
А через декілька днів його вже викликали аж у райцентр, себто в Рожище. Кілька днів там тримали і все допитували: кому кожуха віддав? «Я не віддав, а він сам узяв», – виправдовувався батько. «А ти знаєш хто взяв?» – запитували. «Я тут чоловік зовсім новий, то й багато чого ще не знаю». Батько казав правду, точніше напівправду і насамкінець його з широким синяком під оком нарешті відпустили і застерегли, щоб більше бульбашам нічого не відпускав, а як ще раз навідаються – щоб одразу доніс. Батько, звісно, пообіцяв, але ніколи того не робив. Про те, яка в нього після тих відвідин Рожища була спина, ніхто не відав, а він сам признався десь аж за півроку до своєї кончини.
Як пізніше виявилося, того «бульбаша» вирішили перевірити і самі повстанці. Доручили йому поповнити запаси харчів. Після того мали зустрітися. Межи собою домовилися, що не всі разом підуть: одного, найбільш проворного, вишлють наперед, а інші в сутінках, непомітно просуваючись підковою, будуть його підстраховувати.
Так вирішили, так і зробили.
І коли той, найбільш проворний, наблизився до дуба, що стояв навпроти Тупайлової садиби, себто до призначеного місця, то з-за куща почув: «Рукі ввєрх!» Повстанець полоснув сутінки перед собою чергою з автомата, а потім ще й гранату пожбурив у напрямку куща. З усіх боків автоматні черги і поодинокі постріли накладалися одні на одних. Не видно було хто стріляв, але по вогненних спалахах було помітно, як стріляв. Стріляли енкаведисти і повстанці. Стріляли у пітьму і одні в одних. Повстанці, відбиваючись перестрілкою, нарешті відступили з пораненим побратимом Проворним (у той день йому таку кличку присвоїли) аж до Залісцівського лісу. Енкаведисти, як звикле вже, побоялися заглибитися у той ліс.
Про ці перипетії бою мені розповідав однокласник з Рудки Козинської Василь Архипчук, два брати котрого, як я здогадувався, брали участь в отій сутінковій операції.
Але не це головне. Головне, що нарешті стало ясно, яким бульбашем був Степан Диня. Повстанці то знали, не знали лишень мешканці навколишніх сіл, а у Глинищах хтось навіть пустив чутку, що батьків Степана серед ночі забрали і запроторили в Сибір. Насправді ж їх тишком-нишком переселили аж в Одеську область, а волинський «бульбаш» там влаштувався на якусь вигідну посаду нібито в Міністерстві внутрішніх справ. Й по сей день старші люди згадують Диню, як бульбашка- грабіжника.
Ми іноді чуємо: чи потрібно ворушити перегниле старе? Певне, що ні, якби ж зробили серйозні висновки з минулого, якби покарали злочинців. Але ж… Уже в часи незалежної України Степана Диню не раз бачили на Волині, одначе в Глинище навідатися він не посмів. Принаймні привселюдно. І все ж його підла Іудина тінь подеколи падає на далеких родичів, які за його поведінку, звичайно, не несуть жодної провини. З іншого боку їм було б, можливо, легше, якби їх родич був названий тим, ким він насправді був, а не кидав зрадницьку тінь на героїв національно-визвольного руху. Так було б і справедливо і, головне, чесно.
Не можу не згадати й того, як звичайній сільській жінці, удові щойно на війні вбитого солдата, перерізали (але не до кінця) горло. Мешкала ця жінка на колонії Густа, що примикає до Рудки Козинської з боку Глинищ. Ніхто не заважав цю намічену жертву і зовсім зарізати, але треба було, щоб вона все життя на людських очах мучилася, не маючи можливости нормально спілкуватися. Тим паче, удова повинна була бути наочною жертвою українських буржуазних націоналістів. До речі, про неї так і думали, поки вона сама ледь чутним голосом (зрозуміло, значно пізніше) не призналася, хто насправді зробив її калікою.
Але в Глинищах для мене були й світлі смуги в моєму юному віці. Зовсім несподівано в селі появився мій дядько Євген Вовчук. Усі вважали, що він давно пропав. Попрощалися з ним ми ще до від’їзду за Буг. Зі стрільцями Холмської самооборони він супроводив нас до кордону – і розчинився в прибережному тумані. Перед тим ще своєму батькові сказав: «Я, тату, не можу з вами. Ми ще позмагаємося тут з ляхами». Але, як пізніше виявилося, довелося вже мати справу не лишень з ляхами. Разом з вояками Української повстаньчої армії він воював у Карпатах і навіть його, пораненого, впіймали ті ляхи «десь біля Кирниці» (певне, Криниці), кинули в льох, але з того льоху з-попід трупів йому вдалося вибратися і втекти. І отут то постало питання: куди йти? Повстанський курінь Ягоди – розбитий. Хто подався на захід, хто – додому. Але ж того «дому» для Євгена вже в нього не було. Дім, як і всі решту в селі, згорів, а людей турнули на схід, у Радянський Союз. І Євген твердо вирішив знайти своїх старих батьків і тому подався поза селами (щоб поляки не впіймали) до кордону. Хотів непомітно проникнути, але його вдруге впіймали. На сей раз совєти. Для затоплених при відступі шахт Донбасу зараз дуже потрібна була дармова робоча сила. І Євгена без жодних документів і перевірок опустили в шахту. Там він кожен день по пояс у воді підставляв нове кріплення у лавах, просякнута вологою лава, валилася, а він усе підставляв і підставляв. Поки не зламав руку. Якщо чесно признатися, то ту руку він зумисне всунув межи вагонетки, бо розумів: як не вирветься наверх – то невдовзі тут загине.
Йому виписали лікарняне на тиждень (!), він на останні гроші (300 рублів), які йому видали як зарплату, купив у Сталіно на базарі буханець хліба і вирішив споживати його кожен день приблизно по 200 грамів. Це вже була усталена норма не лишень у нього. Проте, як відламав, скуштував, то й одразу (аби ніхто не відібрав) цілий буханець з’їв. І – захворів.
Потому цілий день, ухопившись за живіт, скитався на вокзалі, а як підійшов новий состав, запитав у машиніста: куди путь держим? На схід чи захід?
– На запад, – сказав машиніст.
Що має бути – те буде. Десь у тому напрямку (так чомусь вирішив) мають бути його батьки.
Ледь вибрався на платформу, ліг на вугілля, але на третій чи четвертій станції машиніст зігнав його з платформи.
– Йди в паровоз, – сказав.
Не давав ради йти. Машиніст підхопив його під пахву.
– Почекай, йоптвоюмать!– виматюкався. – Хіба не бачиш, що рука…
Машиніст вибачився, але все одно підштовхнув його у паровоз.
У паровозі було тепло і Евген невзабарі відчув, як штани його на колінах почали парувати.
І – заснув.
Чи від безсилля провалився в забуття.
Скільки він у такому стані був – не знає. Пам’ятає лишень, як хтось його почав тіпати:
– Вставайте, дєдушка, вже Ковель!
– А що? – запитав він. – Далі не їдемо?
Ще хотів сказати: «Який я тобі дєдушка? Мені тільки тридцять три. Як Ісусові Христові. І я витерпів не менше від Ісуса». Але промовчав. Навіть забув подякувати чоловікові за прихисток.
Навіть не спитав, як його звати.

Біля вокзалу був базар. На базарі, як уже на базарі, всього вистачає. Особливо їстівного. Господарі ще хазяйнують, як хто хоче і як хто може. То ж тобі не колгосп, де все – усіх і всім – нічого.
Ходив межи рядами і дивився на картоплю, цибулю, яблука, грушки, сливи, помідори, огірки. Біля одного кошика надовго зупинявся, з усіх боків приглядався. Подумки просив: «Ну хоч що-небудь дайте. Не шкодуйте. Я вам чим хочете і як хочете віддячу». Хоч би один змилостивився. Жоден. Одна, широкоморда й цицаста навіть виявила невдоволення: «Відійди, діду, а то угльом воняєш». «І та, таку твою, обзиває тебе дідом», – тільки подумав. Навіть не здогадується, що якби той дід нараз поголився, помився, з тиждень відхарчувався, то б… та що казати. Як йому зараз хотілося їсти! Якби ви знали! Коли підійшов до якихось пиріжків, то, здавалося, ще мить і – хай там що – з кошика вихопить! Але ж того він ніколи не робив. Бо й голодний, мабуть, таким ніколи не був.
Ще раз вивернув кишені – порожні. Навіть жодного недопалка не знайшов. Почав шукати в натовпі бодай би якого-небудь мужика, котрий тримав би у зубах цигарку, а їх тут і без цигарок не густо – фронт забрав і не повернув. Аж тут… і очам своїм не вірить.
Протер очі.
Вхопив у кулак бороду і скрутив.
Невже він?
Підійшов ближче, кашлянув – той тільки повернувся, подивився на Євгена і хоч би що. Значить, не впізнав. Або ж то не він.
– Петре, – обізвавсь якось боязко.
Той ще раз байдуже подивився на нього.
– Не впізнаєш, Петре?
– Ви помилилися, – відповів чоловік, а прозвучало, буцімто: – Відчепися!
– Але ж ти Міщанчук?
Чоловік упер у нього очі:
– Міщанчук, а…
– Я – Євген.
– Який Євген?
– Мішали. Василя Вовчука…
Чоловік спочатку усім корпусом подався назад, а потім розкинув руки як до обіймів:
– То ти, Ґєнью?
Уже не мав ради, заточився, але Петруньо підхопив його на руки:
– Братику, та ми вже тебе давно поховали.
– Поховали…
– А коб ти сто літ жив! Навіть батьки тебе вже давно не чекають.
– Не чекають…
Він довго трясся на грудях у Петруня, поки не заспокоївся.
– Ти так кажеш, ніби бачив їх.
– Бачив, Ґєню, тилько давно вже. Може, зо два місяці тому. От заїдемо до Глинищ – і ти побачиш.
– А що то за Глинище?
– Село так називається.
Перш, ніж сісти на попутну машину (тоді ще ніякі автобуси не ходили), Петруньо завів земляка (і троюрідного брата) в їдальню і замовив йому обід. Петруньо дивився на Євгена і думав: «Боже, як він заріс! Як схуд! Як постарів!». Красень і хоробрий воїн, в останній час ад’ютант самого коменданта Холмської самооборони Юрка Лукащука зараз скидався на жебрака. А як він їв! Здавалося, нічого не бачив – тільки борщ у тарілці, а потім ще – котлету, а потім ще… Зараз за столом він забув про свого земляка і троюрідного брата, йому було абсолютно байдуже, що про нього хтось подумає. Головне – «набити кендюх». Хоч раз за останні три роки, які він провів у тому вугільно-водяному пеклі.
Коли поклав ложку, то після того ще останнім шматочком хліба витер дно тарілки і вкинув у рот. Тоді Петруньо його запитав:
– А де ж ти був, Ґєню?
«Ґеньо» взяв себе однією рукою за розчепірену, вже де-не-де сиву бороду, а потому так печально-печально подивився на земляка:
– Зараз не питай. Нех усе там – і він показав на живіт, – вляжеться. По дорозі все тобі розкажу.
Але «по дорозі» не вийшло. Щойно вони вилізли на кузов попутки, як він уперся плечем у борт і… заснув. Петруневі було дивно, як чоловік міг заснути на такій дорозі, коли жбурляло ліворуч-праворуч, узад-уперед, підкидало немилосердно вгору-вниз. «Або ж він такий виснажений, або ж слабий», – подумав і відразу ж підставив сусідові по кузову своє рамено.
Їхали довго. Мабуть, до двох годин, а він так і не прокидався. Петруньо навіть уже подумав, що сусід – не приведи Господи – помер, але прихилив до нього щоку і відчув, що той все-таки дихає… Аж одлягло.
Вже у Кременці постукав у кабіну – і водій зупинив «полуторку». Розрахувався за проїзд і взяв Євгена під лікоть:
– А тепер, братику, ходімо шукати твоїх батьків.
– Моїх батьків? – якось так невпевнено чи неохоче запитав він.
– Тільки я приводжу тебе, як чужого чоловіка, зрозумів?
– Я ж – син. Невже не впізнають? – сказав.
– А то ми ще побачимо.
І через якусь годину чи навіть і пів вони об’явилися вже на подвір’ї у Вовчуків.
Якраз була неділя, залита сонцем, і тому всі були надворі. Старий Вовчук сидів на колотці під грушею і, як завше, «цмудив свій бакун». Його Настя, як побачила гостей, то аж руки догори скинула (у Євгена аж серце смикнулося):.
– Василю, а дивися, які в нас гості!
Василь підвівся з колотки, підійшов до Петруня і простягнув йому руку:
– Як там мій брат поживає?
– А нічого, дядьку Василю, ще поки що палкою стежку коло порога не вимацує.
– Слава Богу! Слава Богу! І я ще поки що даю собі ради… Хоч правда, вже для плуга і коси тре’ було б генші п’ястки здибати.
Трапилася якраз нагода і Петруньо представив «незнайомого»:
– Так я ото вам і привів. Нех би допоміг вам.
Дядько Василь подивився на нього і заперечно крутнув головою.
– Шо, не підходить? – запитав Петруньо.
– Вже їден такий дід на цему подвірї є.
– Ви, дядьку Василю, кого маєте на думці?
– Кого ж, як не себе, – відповів Вовчук.
– Отак, а я думав…
– Шо ти думав?
– Індик думав – і здох.
– А чого тобі здихати? Ше поки що своєї господарки тримаємося.
– Та воно так. А як чоловік не має де приткнутися?
– Ти про кого?
– Та от про нього, – і Петруньо кивнув убік незнайомого.
Вовчук хотів сказати: «Коли так шкодуєш його – то заведи до себе», але не посмів і спитав:
– А шо, не має де переночувати?
– Хоч би й так.
– То нех ночує. Зара літо, на вишках повно свіжого сіна.
Ніхто не бачив, як він стояв і ковтав сльози. Якби не був такий зарослий – то не трудно було б упізнати його стан по борлакові, що ходив по його худій шиї уверх-униз, уверх-униз… Йому здавалося, що зараз упаде і він переступав з ноги на ногу, буцімто втоптував своє хвилювання в землю.
– Та й у хаті, якщо тре’ вистачить місця, – нараз голосно доточився до розмови такий щемкий, такий знайомий, десь іще з глибокого-глибокого дитинства такий рідний йому голос.
І тут уже він не витримав, кинувся на той голос:
– Мамо!
Замість того, щоб простягнути синові свої обійми – вона відразу зомліла.

А ми тим часом уже ходили до школи. Чого нас учили – то вже інша справа. Проте не будемо нарікати на вчительку. Тим паче, що в нас вона була молода, симпатична і людяна. Вона мене іноді брала за вухо, і я подумки благав її, аби якомога довше не відпускала те вухо. Бо як відпустить, то обов’язково сяде на підвіконня і спустить аж до підлоги свої довгі білі ноги, до яких дуже пасували чорні гостроносі, мабуть, німецькі пантофлі. І для мене найприкріше буде, як Володька Кідиба, котрий щойно вернувся з японської війни, хапатиме своїми ручищами тендітну нашу Євдокію Степанівну за талію і перехилятиме на себе аж за вікно так, що та аж білі підошви пантофлів показуватиме всьому класові. А позаяк після обіду навчалися разом два класи (другий і четвертий), то вчителька показуватиме підошви обом класам. Я готовий був рятувати свою улюблену наставницю, але вона того в мене не просила і завжди голосно сміялася в обіймах відставного солдата, на гімнастерці якого перед тим ще й теліпалася якась медаль. Чи не «За отвагу». І, мабуть, що так. Бо я ніколи не відважився б так зробити, як той відставний солдат.
Якось ми пішли на екскурсію в урочище Синявки, що під самими Залісцями. Не заглиблюючись у ліс, вчителька дозволила нам збирати гриби. Пам’ятаю, я натрапив на такого великого, капелюх якого не вдалося виміряти навіть розчепіреною п’яддю. Я втішився, що знайшов боровика, себто білого гриба, але мій однокласник поперекидав його з долоні на долоню і сказав, що то гірчак. «Не віриш – спробуй!». Я спробував – і скривився: справді хлопець мав рацію. Шкода було викидати знахідку, одначе я це зробив.
Зробив – і відразу ж вирішив приглянутися до гриба, аби в будучині не прийняти неїстівного за їстівного. Відшукати ту різницю, яка є між грибами, що ростуть у нашому лісі. Я подався межи кущі, куди жбурнув гірчака, але не пройшов і семи-десяти кроків, як наткнувся на осику. Осика була не стара, але й не зовсім юна. Принаймні мені долонями обох рук уже обхопити її не можна було. Проте справа не у тому, якого вона віку, а в тому, яка в неї кора. Властиво, не яка кора (бо вона була, як звикле, зеленою), а що було вирізано на тій корі? А вирізаний був (що б ви думали?) – тризуб. Це тепер таке нікого не здивувало б, а тоді? А тоді за таку різьбу можна було поплатитися щонайменше десятьма роками заслання в Колиму чи у Воркуту. Нас, юних, уже не треба було переконувати в тому, за які зухвальства можна жорстоко поплатитися, – і я висунув з-поміж кущів руку і, зігнувши кілька разів вказівного пальця, поманив свого однокласника до себе. Анатолій як побачив – то й свого вказівного, тільки вже випростаного, приклав до своїх губ: мовчи…
Коли ми виходили з лісу, то Євдокія Степанівна запитала в нас:
– Що кому сьогодні в лісі найбільше сподобалося?
Природно, кому – дерева, що вже злегка були прихоплені жовтою вохрою, кому – запізнілі плоди ожини, Олесі Денисюк – останні осінні квіти, Петро Королюк хвалився грибами – підберезниками і підосичниками, – а ми з Анатолієм Іванчуком мовчали.
– Хлопці, а вам що – нічого не сподобалося? – запитала нас вчителька.
– Та сподобалося, Євдокіє Степанівно, – в один голос відповіли ми, проте так і не призналися що саме.

Не можу забути і такого випадку. Ми з сестрою і сусідською дівчинкою Катею Кулаковською вивели корів на чужу запущену садибу. Тут колись мешкав німець Лянґе, вочевидь стояла хата і інші господарські споруди. Одначе на той час їх уже не було, залишилися лишень старий садок і глибока, з бетонних кругів криниця. Корови практично тут не мали можливости зайти в жодну шкоду, бо її поблизу не було. Щоправда, через дорогу росло, мабуть, уже колгоспне жито, одначе худобу воно не цікавило, бо кругом стояла смачна трава. У той час уже дозрівали райські яблука, і ми повилазили на дерева. Чи довго ми ласували, чи недовго – зараз сказати не можу. Пам’ятаю тільки, як сестра крикнула:
– Йосипе, глянь!
– Що таке?
Сестра показала на жито.
Я глянув і – отетерів: житом – на відстані 20-25 м один від одного – ішли енкаведисти. Без сумніву, це була облава посеред дня.
Ми вмить позіскакували з черешень, завернули корів і, періщачи прутами, чимшвидше погнали їх додому.
За якихось кілька днів селом поповзла чутка, що в Рожище подзвонив голова нашої сільради Іван Бісюк і викликав енкаведистів. Треба сказати, що енкаведисти бульбашів не упіймали, а наткнулися в житі на когось із брянських чи східняків, яких голод тоді нерідко заносив на територію Волині. Карателі вирішили зігнати злість на прибульцеві – вбили його і залишили посеред жита. Казали, що чоловік ще й не встиг натерти зерна, бо мішок був зовсім порожній.

У 5-ий клас уже треба було ходити аж до Копачівки. Це, якщо мандрувати через Кременець, то кілометрів, певне, зо 5 буде. Але ми ходили через Долини. Що не кажи, а таки ближче. А коли снігом занесе всі дороги, то добиралися навпростець. Нас з Ужови і Глинищ було небагато, осіб до десяти. Серед них – дві дівчини-красуні: Марія Черній і, згадувана уже, Олеся Денисюк. Тимкова – як ми її називали. Коли надворі закучугурило, ми, хлопці, влаштовували межи собою змагання. Йти навпростець було нелегко, але відповідально. Хтось першим своїми ногами пробивав дорогу через сніг, а за ним уже, один одному дихаючи в спину, йшли інші. А позаяк усі були зовсім юні, проте закохані в сільських красунь, то намагалися показатися перед ними з найкращого боку. Я також ходив «ведучим», одначе до моєї спітнілої спини і розпашілих червоних щік серце Олесі залишалося, як мені здавалося, байдужим. Поки одного разу – виснажений і голодний – не звалився в сніг… Тільки згодом я відчув чиїсь гарячі уста на своїй щоці. Підняв вії – і не повірив: на мене пильно дивилися її ледь усміхнені каштанові очі. Таких очей ні з чиїми не можна було порівняти! По сей день я їх бачу. Можете собі уявити, яким щасливим і водночас нещасним після того падіння в сніг я плентався в кінці нашого учнівського живого ланцюжка.
Тільки через якийсь час мою опінію суттєво поправив випадок. Моя улюблена вчителька прийшла на урок і сказала:
– Будемо писати твір на вільну тему. Оте, що бачите за вікном, – ви, діти, повинні описати своїми словами. Можете і фантазувати, цебто придумувати і додавати (точно виразу не пам’ятаю, але зміст був такий).
Надворі стояла осінь десь на порозі листопаду. Сад, який ріс біля школи, був облитий золотом і міддю. Здавалося, війни, вітре, – і все за вікном задзвенить. Хочу сказати, що я, пишучи отой твір, більше домислював, ніж бачив, бо сидів, як завжди, на задній парті, у кутку, котрий був найдальшим од вікна.
Не пам’ятаю, що писав і як писав. Пам’ятаю лишень, як через днів два чи три прийшла Ганна Степанівна і почала оголошувати оцінки, які ми заробили за отим твором на вільну тему. Спочатку вона представила найкращих. Їх було два чи три, але мене серед них не було. Хоча… в класі я твори писав (похвалюся) чи не найкраще. Проковтнувши першу «пілюлю», я, природно, нашорошив вуха – але й серед тих, хто отримав четвірки, мене теж не було. Не було мене і серед тих, хто спромігся на сяку-таку трійку. Це вже було щось таке, чого не тільки я не розумів. І тут Ганна Степанівна, закрутивши пірует на своїх довгих і гострих закаблуках (так вона в піднесеному стані іноді робила), вмить зупинилася і сказала: «А тепер, діти, я вам прочитаю один твір, слухайте уважно!» – і почала читати. Мені не трудно було здогадатися, ким це було написано.    Прочитавши і витримавши якусь паузу, вчителька глянула на мене і зовсім несподівано заявила:
– Отак, діти, а в нашому класі, можливо, вчиться майбутній письменник, – ще одну паузу витримала і запитала: – Ви не догадуєтеся хто це?
– Нє-є-є-є-є, – загули учні.
– А це – наш…
– Йо-о-о-осип? – хтось запитав.
Всі в один голос висловили здивування.
Я, природно, був на коні.
А через кілька днів – всі заспокоїлися.
Пізніше, коли однокласники хотіли зачепити мене за живе, то казали: пісьменик… І це з їхніх уст уже іноді звучало як лайка, до якої я мусив звикати. Проте, я не ображаюся на своїх тодішніх друзів, бо їм у молодому віці довелося звикати до набагато гіршого: їм у школі казали «Бога нема», а хотілося гуртом ходити селом і колядувати; їхні матері у церкві святили паску, а їм туди забороняли навідуватися навіть до сповіді й причастя. Вони бачили, як убого, просто таки злиденно живуть (та й самі так жили) у селах, а в школі мусили вчити напам’ять:
То Сталін питає, чи кріпко ми дієм,
То Сталін питає, чи все у нас є?
– Ой, Сталіне рідний, в роботі радієм,
Бо знаєм безсмертне учення твоє.
Якось на перерві до мене підійшов Санько Сенюк і запропонував разом із ним після уроків пройтися дорогою до Кременця (бо він там мешкав), а звідти уже повернути на Глинище. То був шлях трохи довший, але для молодих моїх ніг це не мало суттєвого значення – і я пристав на Санькову пропозицію. Не пам’ятаю про що ми говорили, але мій однокласник прочитав тоді вірша, який своїм ідейним спрямуванням дуже відрізнявся від тих, що ми вчили в школі.
– А чий то вірш? – спитав я Сенюка.
– Мій, – сказав він.
Я крутнув головою.
– Не віриш?
– Та чого… тільки…
– Тільки ти, думаю, не донесеш на мене.
– Кому?
– Хоч би Надії Павлівні.
Надію Павлівну в школі запідозрювали у співпраці з НКВД. Учителька історії активно долучала учнів до членства у ВЛКСМ і коли один уперся – пригрозила йому, що виключить зі школи за те, що його брат «скривається від правосуддя». Всі знали, що Василів брат пішов до лісу, але його вже давно підстерегли енкаведисти біля Брищ і поклали у борозну очима до неба. Через те нам дуже не подобалася заява нашого класного керівника (а Надія Павлівна ще й ним була). Наступного дня майже половину класу не прийшла до школи.
Якщо признатися до кінця, то я мав свої стосунки із вчителькою. І хоч вона цікаво викладала історію, особливо стародавнього світу, в 7-му класі я відзначився на уроці конституції. Цього предмету ми не любили. Пам’ятаю, коли вчителька розповідала про герби різних країн, то наголосила, що в капіталістичних вони приймають подобу хижих як не звірів, то птахів.
– Так, для прикладу, – сказала вона, – герб Великобританії – лев, фашистської Німеччини – орел, а царської Росії – навіть двоголовий орел…
А я візьми та й із задньої парти:
– А як же тоді розуміти слова пісні «Із-за гір та за високих сизокрил-орел летить»?
Надія Павлівна – як не почула.
А на другий день викликала мого батька до школи і про що вона балакала з ним – не знаю, тільки пам’ятаю, що той удома зняв зі свого попереку ременя, перегнув мене через коліно і провів таку «наочну політінформацію», що я після того 3 чи 4 дні не появлявся до школи, бо не мав на що сісти.
Тому тоді, по дорозі зі школи, на застереження свого однокласника відповів:
– Ти що, Сяньку?
А Сянько уточнив:
– А ти знаєш: ще й Милик, отой, що з Олександріївки, пише.
Не знав. Як і не знав, що й Володя Горбайчук вирішив стати поетом. А потім і другий Володя, вже Вислоцький, приєднався.
Так у нас виник невеличкий літературний гурток. Позаяк усі ми були лихі на совєцька владу, то вирішили його не розголошувати, а свої твори поміщати в таємний рукописний журнал, один примірник якого (з 6-го класу) донедавна зберігався в Горбайчука, а зараз – у мене.
У 8-му класі (вже в Рожищах) до нашого нелегального гуртка долучилися Володимир Лучук (з Доросинь), Федір Байволюк і Петро Галан (оба з Пожарок). Кололітературне життя пожвавішало, але не надовго. Обставини, про які я вже згадував у нарисі «Мій друг – Терпило-Гнівний», розвели нас. Я покинув школу, пішов у тракторну бригаду заробляти зерно і вчитися… пити горілку.    Солідаризуючись зі мною, покинули школу з нашого 8-г класу Олександр Сенюк, Володимир Вислоцький, Анатолій Іванчук, а трохи пізніше Микола Мамчук і Петро Пневський.
Майже рік я протрясся на причепі і просидів за кермом городнього трактора ХТЗ-7, заробив кілька центнерів жита, здається, 57 рублів, що за тодішніми мірками виглядало досить таки непогано. Мене бригадир хотів відправити на курси трактористів (бо до того я працював без відповідного посвідчення), але я, як тоді казали, заартачився. Саме тоді в Рожищах відкрилася вечірня середня школа робітничої молоді і був оголошений набір учнів. Сенюк, Вислоцький і я вирішили продовжити своє навчання. Позаяк ми покинули 9-ий клас, то й вирішили вернутися в нього, але тут трапилося те, чого ми, звичайно, не сподівалися. Директор школи, Наталія Іванівна Черкашина, яка, треба відзначити, зустріла із чарівною усмішкою, нам запропонувала 10-ий.
– У дев’ятому нема де вас посадити, а в десятому ще якраз є три вільних, – пояснила.
– Але ж ми…
– Якщо в дев’ятому звільняться місця – то я вас переведу. А зараз ідіть у десятий, ніхто вас спочатку не буде тривожити, прислухайтеся, приглядайтеся, а там побачимо…
Часу на роздуми не було і ми пристали на ті умови, які нам запропонувала чарівна Наталія Іванівна.
Відразу ж цього вечора ми почали і прислухатися, і приглядатися.
Не минуло й тижня, як переконалися, що тут зібралися ті, кому були потрібні не знання, а документ, який називається «Атестат зрілості». Цього документу від них вимагали такі посади, як редактор районної газети, інструктор райкому партії, завідувач базою, вчився з нами ще й директор школи, який до війни сяк-так закінчив 7 класів. Звичайно, були тут і представники так званої робітничої молоді, яким терміново був потрібен документ про середню освіту, але були й такі, про яких ми нічого не могли довідатися, та й «навіщо воно вам» казав Дмитро Бурда, котрий не так давно пройшов з фронтом, здається, аж до Ельби. Таких людей вчителі питали рідко, а як мали викликати до дошки, то перед тим попереджали, які питання підготувати. І навіть після того вони затиналися, плутали, потіли і їх зі співчуттям і вибаченням садовили на місце. І хоч у класний журнал їм ставили добрі оцінки, вони іноді ніяковіли перед нами. Хай там як, але ми зі своїми доволі дірявими знаннями на цьому тлі виглядали більш привабливо. Скажемо так, що ніхто нас не переводив до кінця навчального року в 9-ий клас, а прийняли нас у 10-тий лишень тому, що не вистачало кількох учнів, аби відкрити новий клас. Для вчителів новий клас – то додаткова зарплата і їм за нас платили. Найцікавіше, що на випускному чарівна Наталія Іванівна, випивши склянку вермуту і відразу відверто почервонівши, попросила нас:
– Хто не устроєний, тому бажаю устроїтися на роботу, але одне дуже прошу – не поступайте в жоден інститут чи університет.
На якусь хвилину-дві запала тиша, але її хтось бадьоро обірвав:
– А ми хоч би й хотіли, то й нікуди не поступимо, Наталіє Іванівно.
Директор нам не заперечила.

Признаюся, я не сподівався в цю суботу (а була таки субота), що до мене навідається Володя Лучук. Хтось на тракторній бригаді йому сказав, що ми з Сашком Дідухом працюємо коло Оґоновського лісу. І він нас там знайшов. Поклав ровера у борозну і поманив мене пальцем. Я підійшов і навіть руки другові не подав, бо рука була в мазуті. Старенький трактор протікав, і ми (а насправді Сашко) щойно менш-більш привели його до робочого стану.
– Щось маєш сказати? – запитав я, бо, признаюсь, не мав часу на теревені – зараз мав приїхати бригадир, а ми ще й…
– Та от хочу, щоб ти зі мною до Львова поїхав.
– Я ж тобі, Володю, вже казав, що нічого в мене з тим Львовом не вийде.
– Чого?
– Туди таких не приймають.
– Ти ж вчився з райкомівськими, з директорами баз, редакторами, то поїдь до них – хай вони тобі якусь іншу роботу підшукають.
Щоб однокласник далі не знущався наді мною, я сказав:
– А вони вже шукають.
– І коли знайдуть?
– До кінця тижня буде відомо.
– Так сьогодні вже субота.
– Значить, сьогодні буде й відомо.
Як мені показалося, Лучук розсердився на мене, сів на свій старенький ровер і борозною подався до шляху, що веде на Доросині. Але він поїхав не убік Доросинь, а убік Глинищ.
«Отже, подався чогось у Рожище», – подумав я.
Чомусь у грудях защеміло і я люто пожбурнув вимазану мазутом і соляркою ганчірку в бур’яни.
Вже увечері вдома я поставив перед собою питання: то що, трактор з мазутом, соляркою і горілкою чи, трохи підготувавшись, подати заяву до інституту або університету?
До першого було реальніше, бо ближче, не треба було на дорогу тратитися. Перегорнувши сторінки підручників, я вдома заявив, що їду поступати. Після деяких різнотлумачень і суперечок мати нарешті вкинула у ящик з-під німецьких снарядів два буханця хліба і шматок сала, і я подався на ковельський тракт, щоб підстерегти якусь попутну машину і на кузові добратися до Луцька.
Моя Доля для того, щоб задобрити, іноді поверталася до мене лицем. Так було і на сей раз – я поступив у Луцький державний педагогічний інститут імени Лесі Українки без будь-чиєї протекції і без відшкодування жодного рубля.
Про Глинище у 2002 році я написав такий вірш:
Село. І липа коло школи.
А далі – залісецький ліс.
Здається, саме тут ніколи
у сні і наяву не ріс.
А тільки мерз. І кулив плечі.
Така, бач, випала доба.
В старій куфайці дівич-вечір
під вікнами десь шкандибав.
І напоровсь комусь на вила,
чи постріли – не розбереш.
Лиш ніч халявами ловила
синхронні спалахи пожеж.
Не знаю, чи він що-небудь додає до того, що перед тим було написано, одначе на ті думки мене спровокував старий-старезний каштан, до якого я бодай би раз у рік намагаюся навідатися, коли відвідую (на проводи) бабцю Настю й діда Василя, що покояться на цвинтарі сусіднього села Рудка-Козинська.

 

Йосип Струцюк

Малюнок Нила Хасевича, головного художника УПА

Стрий, Факти і коментарі

«БОРОДАТІ» МІФИ СТРИЙСЬКОЇ ВЛАДИ або НЕ ЦІНУВАТИ ТАКІ ВИГОДИ – ПРОСТО ГРІХ

     Місто Стрий не поспішає утворювати об’єднану територіальну громаду, використовуючи міф про «утримання» містом бідних сіл навколо. 

Щоб пришвидшити завершення формування Перспективного плану, Львівський ЦРМС, створений за підтримки Програми «U-LEAD з Європою» та Мінрегіону України,  провів у Стрию «круглий стіл» на тему «Гармонійний розвиток сільських територій в міській ОТГ». За словами директора Львівського ЦРМС Галини Гречин, залишився ще рік, коли можна об’єднатися добровільно. «Зволікаючи, ви втрачаєте і гроші, і можливості, – сказала Галина Гречин. — Держава не буде чекати, поки один район визначиться зі своїм майбутнім. Реформа децентралізації вже змінила життя сотні сіл і міст, які реалізували своє право на об’єднання по всій Україні».

«Формування адміністративно-територіального устрою — це перспектива на десятиліття. Тому важливо відкинути особисту ворожнечу, політичні уподобання та сформувати спроможні громади, які дозволять ефективно розвивати території», – зазначив радник з децентралізації Львівського ЦРМС Тарас Баранецький.

Своїм досвідом реформи децентралізації і розвитку об’єднаних територіальних громад поділилися гості із Закарпаття, голова Павшинської сільської ради Вікторія Кізман та радник з питань децентралізації Закарпатського ЦРМС Володимир Феськов.

За словами радника, закарпатський досвід створення Мукачівської міської ОТГ показує, що села з містом можуть домовитися. «Ми йшли до мешканців сусідніх сіл і пояснювали, що від об`єднання буде найбільше користі. Якщо ви їдете у лікарню до Мукачева, везете дітей на навчання чи їдете на базар, то очевидно, що вам треба приєднуватися до міста, бо там є потрібна для вас інфраструктура», – підкреслив Володимир Феськов.

Голова Павшинської сільської ради, яка увійшла до складу Мукачівської ОТГ, Вікторія Кізман розповіла: «Кожен мешканець нашої громади розуміє свою відповідальність за комфортне життя. У нас по всій території розміщені сміттєві контейнери, і, повірте, всі мешканці прибирають і цінують порядок. Ми зуміли повністю провести вуличне освітлення і прокласти бруківку на дорозі. Не цінувати такі вигоди просто гріх».

Присутні представники сільських рад Стрийщини наголошували, що вони готові йти на об’єднання, але стикаються із певним опором з боку районної влади.

 

Львівський ЦРМС

 

Від редакції.

    Щодо районної влади, то тут все зрозуміло – яка ж влада сама собі могилу ритиме?!

Дивує лишень позиція чи то байдужості, чи то споглядання – чим то все кінчиться?, чи то елементарної глупої жадібності, по простому – рогулізму, чи то… Зрештою, досить. Хіба що зовсім сліпий, а чи геть недалекоглядний, трішки недорікуватий може не бачити в об’єднанні навколишніх (навколо міста) так званих котеджних, а чи просто сіл-супутників навколо Стрия не такої вже й далекої привабливої перспективи. Якщо ні міський голова, ні депутати цього не бачать – то розжовувати немає кому. До глухого ж не докричишся… Треба почекати виборів і робити висновки. Поки ще не пізно.

Україна, Факти і коментарі

РОЗГУЛ ДИКОГО РОГУЛІЗМУ В УКРАЇНІ

     Прочитав, в якому скромному гуртожитку живуть іногородні депутати польського Сейму. І поглянув список українських депутатів ВРУ, яким ми з бюджету даємо субсидії на винаймання 6-кімнатних квартир у Києві. При цьому депутати ці ж самі здають декларації, де прямо вказують свої десятки мільйонів доходу.

Це триває вже десятиляттями.

Однак раніше не було війни. Не було електронних декларацій і мільйонів пенсіонерів, яким знаходять причини, щоб не давати субсидії на опалення і комуналку.

Якщо вже наш прем’єр такий соціаліст (згідно зі свіжими заявами, що багаті за все заплатять), так чому б не почати зі своїх близьких, чиє “нахабство в законі” є нічим іншим як диким рогулізмом?

 

Віктор ЛЕШИК

Факти і коментарі

МОЇ СТРІЛЬЦІ БУЛИ ПЕРШИМИ З ТИХ 52 СІЛ, ЯКІ ПРОТЯГОМ РОКУ ЗГОРІЛИ ЛИШЕ В ГРУБЕШІВСЬКОМУ ПОВІТІ

Їдучи з Холма до Грубешова, зразу за Білим полем (як у нас називали), на 29 кілометрі ви відвідаєте старовинне українське село Ратиборовичі. Ліворуч од нього за 4 км — мої Стрільці.

У Стрільцях мешкало 3 родини поляків, 7 — мурав’яків, кілька родин євреїв, решта ніби 140 родин називали себе русинами. Поляки їх також так називали. До чести моїх земляків і на відміну від деяких сучасних закарпатців вони ніколи не відщеплювалися од спільного українського пракоріння.
Стрільці мали доволі промовисту історію. Це засвідчують перекази, деякі топоніми і навіть окремі роди, що носили явно виражені козацькі прізвиська. В журналі «Русская старина» (1905, грудень) священик Григорій Крашкевич занотував: «Время основания села Стрѣльцы теряется в глубокой древности. Предание говорит, что в древности во время нашествия татаръ или шведовъ в эту мѣстность, русские войска подъ предводительствомъ трехъ русскихъ братьев-полководцевъ Іосифа, Михаила и Филиппа Стангурскихъ сильно оборонялись отъ неприятеля. Прежде чѣмъ подойти къ мѣстности, гдѣ теперь село Стрѣльцы, урочище, именуемое Барановецъ, неприятель долгое время стоялъ съ войскомъ на холмѣ, так называемомъ «Стрилкова гора» подъ Дубенкой и послѣ того рѣшилъ выпустить первый выстрѣлъ, который будто попалъ въ самый центръ присутсвовавшихъ въ той мѣстности русскихъ войскъ, отъ чего и само первое селение от пріютившихся здѣсь русскихъ героевъ получило свое название от слова Стрилъ, Стрыльци, Стрѣльцы…
Иные же думаютъ, что некогда во время перехождения черезъ эту мѣстность славянскихъ племенъ, тутъ происходило Стрѣлецкое вече или Стрѣелецкая рада, отъ чего будто бы и самая местность названа Стрѣльцы».
Перший переказ настільки далекий від реальності, як населений пункт Дубенка від моїх Стрільців. На той час ніяке ядро, випущене з будь-якої гармати зі згаданої Стрілкової гори, не могло долетіти і попасти в центр розташування руських (а не русских) військ.

Другий переказ також одверто надуманий.

Але є ще й третій, більше відомий серед моїх земляків. Батько мого друга дитинства, найосвіченіший у селі чоловік Миколай Бжезицький запевняв: село виникло ще у княжі часи й було поселенням ратиборців, себто воїнів (звідси й назва «Ратиборовичі»). Посередині Ратиборович нібито стояла дерев’яна церква, а поряд неї – дуже висока дзвіниця з якимсь дивовижним дзвоном. Його було чути за декілька десятків кілометрів, що, крім відправи церковної служби, слугував ще й попередженням про наближення ворогів. Одначе після якогось несподіваного нападу турків чи татарів село і його церква все-таки згоріли. Коли люди вернулися з урочища Турсько (туди вони завжди ховалися від ворогів), то окремі з них поселилися вже в лісі, побудували тут нову церкву (подалі від шляху, що тягнувся до Холма). Кажуть, що біля церкви, аби охороняти її, звели істби (хати) окремі з ратиборців – стрільці. Звідси й пішла назва села.
Про втечі від нападників в урочище Турсько розповідав мені й батько перед своєю кончиною. Ця цікава розповідь зберігається навіть на магнітній плівці.
За свідченнями колишнього жителя села Вербковичі Володимира Кідиби такі «княжі застави», крім тієї, що тягнулася по лінії Стрільці – Ратиборовичі, були ще у Войславичах, Молодятичах і у знаменитому Червень-граді.
Мені ще з дитинства було відоме урочище, що знаходилося на підвищенні неподалік Білопільського лісу поблизу річки Вовнянки. Воно називалося доволі загадково – «Монастир». І лишень нещодавно я дізнався, що на тому місці в сиву давнину й справді знаходився православний монастир. Іншим він і не міг бути. Бо на той час плем’я ляхів було далеко за Вепром. Як православна обитель існувала і чому її монахи покинули – можна лише здогадуватися. За переказами після якогось нападу ворога ті ченці, що залишилися живими, розійшлися по усіх усюдах, а декотрі встигли навіть вивезти із монастиря давній камінний хрест на парафію стрілецької Свято-Юріївської церкви. Ченці нібито бажали доставити цю старовинну пам’ятку в місто Володимир, який на той час міг бути столицею князівства, але щось їм вочевидь завадило це зробити. Понині цей хрест стоїть на тому ж місці. Не так давно я його бачив посеред жита, де колись стояла наша церква.
Що ж до стрілецьких церков – то тут інформації чимало і вона часто заплутана. Одну із них не обминула своєю увагою дарча грамота короля польського Яна ІІІ Собєського від 25 квітня 1676 року, копія котрої зберігалася завжди у церкві. Якщо село Стрільці вперше згадується 1 січня 1478 (в інших джерелах 1477) року, то на церковній іконі Покрови Пресвятої Богородиці є напис: «сія ікона сооружена за старанієм отця іерея Георгія Хмарука на тот час 1416 г.». Це засвідчує, що в Стрільцях стояла давня церква, можливо, саме та, про яку згадував М. Бжезицький, і саме село без сумніву в княжу добу вже було.

Що ж до польського короля, то його увага до нашого села була не випадковою. Як стверджує вже згаданий мною священник-краєзнавець Г.Крашкевич: «Извѣстно о существовании Стрѣлецы из привилегіи Іоанна Казимира, короля польськаго, от 23 мая 1650 года, данной в Шалахахъ в обозѣ под. Сокалемъ крестянину села Стрельцы на солтыство Григорію Байкевичу за его храбрость в битвахъ с неприятелемъ». Думаю, не лишень мені не хотілося, щоб мій земляк опісля відзначився ще й під Берестечком. Як-не-є, але далекий нащадок Гриця десь у тридцятих роках минулого сторіччя спочатку перекинувся в католика, а згодом вернувся в православ’я і був депортований, як і всі його односельці, в Запорізьку область. Одначе це його не врятувало від інфамії. На красунь-доньок калакута-перевертня так ніхто з односельців і не кинув оком, і вони залишилися самотніми в чужій стороні.
В документах не згадується, де поділася стара, ще з княжих часів церква, одначе згадується нова під 1564 роком. Ще новішу побудували в 1772, але вона згоріла під час грози, і в 1831 поставили тимчасову каплицю, а в 1845 році вже був побудований на кошти прихожан новий храм. Саме з цієї церкви і збереглася світлина і тому дата, позначена під нею в окремих документах 1564 роком є неточною.
Цікавою була й дзвіниця (1810 р.), яка мала аж 8 дзвонів. Не втримаюся, щоб не прочитати написи на них. На першому – «Благовѣствуй земле радость велію» – 15 пудів; на другому – «Року Божія 1717» – 2 п.; на третьому – «Року Божія 1740» – 2 п.; на четвертому – «Року Божія 1799» ; на п’ятому – «In te domine»; на шостому – «Отлитъ сей колоколъ в Москвѣ на заводе А.Д.Самгина, ко храму св. Георгія в с. Стрѣльцах усердіемъ прихожанъ в память восшествія на престолъ государя императора Николая ІІ, 1895 г.» – 10 п.; на сьомому – «Москва, заводъ П.Н. Финлянскаго» – 9 п. 8 ф.; на восьмому – «В с. Стрѣльцы в церковь св.-вел. муч. Георгія Побѣдоносца от Александра Кобычева. Колоколо-литейниый заводъ В.Орлова. С.-Петербургъ, 1899 года».
У 1869 році у Стрільцях було відкрито початкове училище, яке відверто москалізувало моїх предків. А українською мовою вперше почали викладати в школі тільки в 1941 році, під час німецької окупації Холмщини. Тією ж мовою правив у Пречистенському соборі в Холмі і владика Іларіон (в миру Іван Огієнко).
Про те, як працювалося священикам у селі, є чимало документів. І майже всі вони засвідчують, що їм тут, особливо під час католицького свавілля, жилося трудно й небезпечно. В 1640 році священик стрілецької церкви отець Ієроним Попович, не витримавши знущань, подав скаргу на Варвару Комаровську, жінку Белзького подкоморія, за що та арештувала і посадила його у в’язницю, з котрої йому якось удалося втекти. У 1657 році отець Ієрофей Бобрикович був побитий і пограбований якимсь керуючим маєтком Држевошовським. В 1858 році отець Іван Гукевич попросив парафіян допомогти йому на жнивах. Коли жнива почалися, приїхав на поле управитель маєтків Юзеф Банашкевич, католик, і привселюдно сильно побив нагайкою Гукевича за те, що його парафіяни не прийшли на панщину, а вирішили допомогти священику.
Особливо знущалися над православними отцями в 30-их роках минулого століття. Їх, як звірів, почали навіть відстрілювати. Склалося так, що окремі священики боялися навідуватися до церков і тікали за Буг.
Село княжих стрільців оддавна складалося з трьох частин: старе село, панський двір (тепер 1-ша стрілецька колонія) і Підлісся. На схід од перехрестя був куток Мурав’яки. Тут переважно й мешкали мурав’яки (переселенці з Моравії), вони поселилися сюди після 1859 року. Поляки – ще пізніше. Західну частину села чомусь називали Солтищиною. Можливо, то була земля, подарована королем Г.Байкевичу? Тут стояла невисока дерев’яна вежа. З неї, як дехто стверджував, у погожу днину видно шпилі знаменитого православного собору на Даниловій горі в Холмі. В соборі віддавна знаходилася не менш знаменита ікона Богородиці, перед якою ставали на коліна князі Володимир Великий, Роман Мстиславич, королі Данило, Лев і багато інших високодостойників землі нашої.
За Солтищиною попід лісом розкинулося Підлісся. Там мешкали лише українці. Панський двір був польським. І хоча в ньому працювали й українці, але вони лише у своїх домівках розмовляли по-українському, на роботі спілкувалися по-чужинському, за що їх не поважали односельці, хоча розуміли, що форналі (двірські працівники) робили це з примусу.
Десь біля урочища Турсько (за свідченнями старих людей) був Козацький брід. Як для Холмщини то назва – несподівана. «Може, козаки Максима Кривоноса восени 1649 року сюди заблукали? Адже ж були вони в Уханях і Красноставі, то чому не могли навідатися в Стрільці?» – колись запитав мене мій земляк Олександр Головерса. На жаль, не міг йому ні заперечити, ні підтвердити.
Треба сказати, що до козацького фольклору мої односельці ставилися з пієтетом, одначе саме слово «козак» у них не завше викликало веселкові емоції. Може, в тому винні донські козаки, котрі не раз скородили уздовж і впоперек Холмщину, а може, ще й ті під проводом Хмельницького, що підійшли до Замостя, і, як відомо, ревно відстоюючи православну віру, не завше толерантно ставилися до єдинокровних братів-холмщаків, які на той час уже пройшли через унію. До речі, це потім враховували польські ксьондзи, хитро заманюючи українців до римо-католицького віросповідання.
Що ж до мого села, то його східну околицю завше омивала невеличка річка. Начебто колись її джерело хтось із пастухів намагався заткнути віхтем з вовни. Звідти й назва річки — Вовнянка. Влітку вона аж варилася від хлоп’ячих голих рук, ніг, животів, спин і сідниць. Признаюся, це був наш запаморочливий і беззастережний короткий дитячий рай!
А далі за Білополем протікала вже Удаль, що несла свою воду в українську даль. Здається, як і Вовнянка, вона впадала до Бугу. До того Бугу, котрий був якимсь сатанинським рубіконом в історії нашого народу.
Ми ніколи не міняли
українські береги.
Як за Буг нас виганяли —
в очі нам сікли сніги…
Мені й понині стає моторошно від розповідей батька про те, як їх, селян, гнали перед собою донські козаки в Першу світову.
Загнали аж у Тамбовську губернію, лякаючи австрійськими окупантами. Дід Петро, позбавлений звичних доходів для існування (а був він прекрасним столяром), почав виготовляти двері, віконні рами, полози до саней, балалайки і навіть валянки й кожухи. Оскільки був майстром на всі руки, то заробляв непогано. «Білогвардійці» запропонували йому якусь вигідну посаду в артілі, а коли прийшли «червоні», то сказали: «Будешь на нас работать!» Не захотів. І незважаючи на те, що сина Єгора, мого батька, за якісь там успіхи у школі брали аж у Тамбов учитися на «государственное обеспечение», змайстрував новий віз, запріг у нього коня і подався на захід.
Коли холмщаки верталися з «біженства», поляки на їхніх очах підпалювали хати. В Богутичах, Молодятичах почали горіти навіть церкви (1918 р.). В Заборцях теж підпалили храм, але австрійські вояки (саме ті, котрими лякали донські козаки) погасили його.
Дід Петро з дружиною і п’ятьма синами поселився у церковній дзвіниці, перезимував, а навесні «закопався» у землю. Батько показував мені те місце, де колись стояла землянка.
І все ж Петро Столяр (так прозивали діда) першим побудував у Стрільцях нову хату, бо повернувся у числі перших. А малоземельний дід Василь, навпаки чекав од совітської влади щедрих наділів спочатку в Уфі, потім у Казані й Самарі, але дочекався голоду і громадянської бойні. З малими дітьми ночами пробирався крізь заслони різноколірних банд і прибув до рідного села лише в 1922 році, казали, останнім. Не застав ні хати, ні стодоли. Хата згоріла, стодолу люди на труни розібрали, бо лютував тиф. З дев’яти дітей у Василя Вовчука залишилося четверо. І всі – голодні. Середульша з дочок, Гандзя (моя мати), не раз навіть у голодному 1946 за Дніпровими порогами казала: «То ще не голод. Ми ворон ловили і їлисьмо».
Приблизно третина мешканців села не вернулася — їхні могили розкидані по всій Російській імперії, сягають навіть Середньої Азії.
І поза всім тим Стрільці, як і інші навколишні села, знову орали, сіяли, косили. В селі діяла «Рідна хата» (вважай «Просвіта»), хор, інструментальний оркестр, драматичний гурток, що ставив вистави за п’єсами Тараса Шевченка, Марка Кропивницького, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького тощо. В селі вшановували пам’ять Кобзаря. На одному з них мій малий ровесник палко виголошував:
Виріс Холм і став на варті
української землі! –
і я, пам’ятаю, йому дуже заздрив.
У селі витав український дух між синьо-жовтих прапорів, парубки в козацьких строях виїжджали у свята на конях і співали:
Станем, браття, в бій кривавий од Сяну до Дону,
В ріднім краї панувати не дамо нікому!
Признаюся, усі пісні, де згадувалися «стрільці» (а їх у нас співалося ой скільки): «Йшли стрільці до бою та й в Галичину…», «Ой за тебе, рідний краю, наші стрільці помирають…», «Ой з-за гори чорна хмара стала. По всім світі йде стрілецька слава…», і нарешті знаменита: «Виступають стрільці січовії у кривавий тан…»), я до самого виїзду за Буг сприймав як свої, що прославляють моє рідне село і його доблесних односельців. Тепер можете собі уявити, в якій атмосфері формувався мій світогляд!
Мої земляки співали і треба сказати, як українці, гарно співали, а над їхніми головами вже згущувалися хмари.
До 1929 р. на Холмщині та Південному Підляшші 165 святинь стали римо-католицькими костелами (звісно, не добровільно), 96 – закрито, 24 – спалено, 25 – розібрано, 4 перетворилися в школи, але не з українською мовою навчання, а одна – просто житловим будинком. Появилися банди «кракусів». Якось напали на наше село. Били вікна, пороли і пускали за вітром пір’я з подушок, лили гас у борошно, зривали зі стін і топтали на долівці ікони. Потім появилися вдруге, втретє…
Потім, у 1938 році, почалося знову масове нищення церков. Мати згадувала: «Нараз серед білого дня по селі пішла чутка: «Церкву валять!» Я схопила тебе (себто мене) за руку і побігла. Людей біля церкви було вже повно. Жінки плакали, чоловіки кричали, але підступити до анцихристів боялися, бо ті були озброєні. Попереду людей стояв твій дідо, що був церковним старостою. Священик утік із села. Поляки лазили по даху, зірвали й хрест, кинули додолу, але залізний хрест зачепився за тонку гілляку на липі і повис. Я крикнула: «Дивіться, люди, не падає, бо святий, а ви, бандюги, – грішники!» Поляк оглянувся і тільки засміявся. Кажуть, саме в той день, коли він валив церкву, у нього дочка втопилася. А другий, той, що лазив по даху, потім, як пес, здох. Так Господь покарав їх…»
У руйнуванні православних храмів польські шовіністи ніби змагалися з російськими комуністами. Як писав Євген Пастернак: «Найбільшого насилення ця акція набрала в 1938 році, коли протягом трьох (!) місяців, травень-червень-липень, зруйновано за неофіційними підрахунками 167 святинь». У тому числі й нашу 8 липня, котра мала старовинні рідкісні ікони, які «антихристи» втоптували в землю брудними чобітьми. Жінки плакали, а чоловіки, заціпивши зуби і стиснувши кулаки, стояли і дивилися на озброєних бандитів. Зараз я дивуюся, як тоді, ще в 1938 не дійшло до холмської різанини.
Згодом польські історики почнуть кивати за Буг, на Волинь, мовляв, що там робилося. Хотів би знати, чи підрахували вони, скільки їхніх храмів тоді там знищили українці? Думаю, не назвуть жодного. Бо костели, як і церкви, почали нищити після війни комуністи.
А 29 січня 1943 року до стрілецького лісу вже забрали Адама Микитюка і Євгена Сім’яшка. Адам загинув, а Євген чудом врятувався. Як їх мордували польські бандити, примовляючи: «Будеш знати, гаде, на чиїй землі живеш!» 
Смиренний і богобоязливий Антін Бриль після роботи мив чоботи, до нього підійшли двоє і штовхнули в рів, у хаті побили вікна. Сусіди намовили Антона подати на злочинців у суд. Чоловік послухав, і суд прийшов, але до потерпілого. 30 січня того ж 1943 року Бриля забрали до лісу. Хтось із односельців чув, як мордували невинного. Його роздягнули, прив’язали до дуба. Дерли з нього шкіру, посипаючи рани сіллю.
Такою ж смертю в той вечір загинув і Йосип Ковальчук.
Згодом із лісу не вернувся Тодорко Міщанчук. Його зголосився розшукати брат Гриць – пішов і теж пропав.
Люди почали здогадуватися, що в лісі напевне знаходиться кубло бандитів. Треба було щось робити.
Це був переддень страхітливих змагань двох слов’янських етносів. До того ж один мав би відстоювати свої права на рідній землі по обидва боки Бугу. Саме тому після перших жертв у селі Юрій Лукащук організував самооборону. До неї увійшли Євген Долинський, Йосип Назаревич, Сергій Стець і мої рідні дядьки — Володимир Струцюк і Євген Вовчук. Потім вони діяли на теренах Холмщини і Надсяння — хто в дивізії «Галичина», хто в загонах УПА. Про це мені не раз розповідав дядько Євген. Одіссея його страдницького життя, певне, не вмістилася б і в том. Я пробував щось написати, одначе відчув, що це не на рівні мого літературного хисту.
За свою оборонну ініціативу Юрій Лукащук тяжко поплатився: 6 лютого 1943 року аківці (так себе називали бандити) убили батька Василя і сестру Надію, а невзабарі за селом Ратиборовичі мстива куля обірвала життя і брата Олекси.
Створення самооборони спричинилося й до того, що 26 травня 1943 року на Стрільці напала банда АК — 500 бойовиків. Ці дані стали мені відомі з польських джерел.
Не буду описувати детально кривавої бойні. Як Бог виділить часу й хисту, про це мушу сказати відверто й правдиво во ім’я покинутої Холмщини, котра виділялася чи не найбільш покривдженим людом. Зараз хочу відтворити лише ті картини, котрі чомусь найглибше вгрузли в дитячу пам’ять.
Біля догораючої клуні бігає іржучи наша кобила, а я стою і дивлюся прямо в огонь – там у клітці мої улюблені кролі. Я не можу очей відірвати від он того кутка, де полум’я ніяк не може вгамуватися.
Десь поряд бігає мати і голосить:
– Людоньки! Таж вони мого чоловіка вбили!
Я того ніби й не чую, а все дивлюся на той палаючий куток.
– Таж якби він жив, то вже був би тут! Бандити вже аж ген за цвинтарем!
Нарешті мати підбігає до мене і шарпає за руку:
– Юзю, чого стоїш стовпом? Лети до діда й бабці! Подивися, ци хоч вони живі!
І я біжу.
Біжу, біжу й нараз спотикаюсь у диму об труп.
Приглядаюся – Ромась Нестерчук. Лежить, розкинувши руки хрестом, якраз на мурав’яцькому перехресті. Його напівсліпого й напівголого вивели з хати і веліли показувати «халупи русінув». Ромась чи вночі не бачив, чи не хотів видавати одновірців – за що й отримав розривну кулю в чоло.
А ось – Осип і Палажка Головерси. Палажка присіла, як жива, під плотом. Тільки чомусь за живіт схопилася. І очі – вже байдужі. Дев’яносторічному Йосипові куля пробила горлянку. Він хоче щось сказати, напружується – і кров цівкою виривається з рани. А під дотліваючим спаляниськом – його син Степан.
Миколай Бжезицький у селі чи не найповажніший чоловік. Його сіни завжди під саму стелю завалені книжками. По тій горі з книжок я з Миколаєвими синами часто спускався донизу, як із засніженої гори, поки не вбігав хазяїн.
«Що за збиточні козаки?! Ану до дідька на подвір’я!» – і зовсім не злостиво дарував кожному з нас дупака і виштовхував за поріг.
Казали, якби Бжезицький перейшов на католика, обіймав би найвищу посаду в ґміні, а так… І чоловік зненавидів те, що польським звалось. Якщо хтось із іновірців (найчастіше то були осадники-мазури, що недавно прибули на розпарцильвані панські землі) ненароком навідувався до Миколая, чоловік брав шпадля (лопату) і викидав сліди непрошеного гостя за пліт.
У ту трагічну травневу ніч осадники підстрелили Бжезицького, запалили хату, поставали навпроти дверей і чекали…
Але Миколай вирішив краще згоріти, ніж покинути свою домівку.
Про це я дізнався від свого діда Василя Вовчука, котрий жив по-сусідськи з небіжчиком….
А десь на іншому кінці села в той час повзало немовля по мертвій Струцюк Марії. Жінка впізнала бандита і назвала його по імені. Такої форми звертання викритий колишній однокласник не простив їй…
За Грубешовом у Сагринях біля тисячі людей убили, а в моїх Стрільцях усього понад двадцять. Для трагедії то ніби, вибачте, й замало. Страшна наша українська логіка. До того ж, що це за поняття «понад»? У Галицько-Волинському літопису читаємо: «Тоді ж (весною 1218 року) убитий був Клим Христинич, один із його (князя Данила) воїв, що ото його хрест і донині стоїть на Сухій Дорогві. А ляхів вони багатьох побили і гнали вслід за ними до річки Вепр».
Загинув один – і увічнений. Хрест цей і донині стоїть у Зимному коло Володимира-Волинського. Ось де приклад для наслідування! А мої земляки лежать аж у Середній Азії, по Тамбовах і Казанях, Херсонах і Запоріжжях, Галичинах і Волинях. І кладовище їхнє розтягнулося до таких розмірів, що й загубилося в часі й просторі, а правічні їхні цвинтарі з поваленими хрестами, переораними могилами заросли пісенним українським барвінком, як у Стрільцях.
Я шукаю могилу діда, бабці, сестри – не знаходжу. Везу рідний барвінок на Волинь на батькову могилу – барвінок на цій землі (хоч і українській) не прийнявся.
У липні 1988 року я вперше відвідав Холмщину, котру покинув у листопаді 1944 року. Стояв і дивився на коричневий клаптик, порослий бур’яном серед пшениці, на тому місці колись була батьківська хата…
– А знаєш що, Юзефе, кажуть, що твоє село бандерівці спалили…
Мене, признаюсь, розсердила така провокаційна інформація мого приятеля – польського поета. Але… але, на жаль, так фальсифікувалися факти не лише в Польщі. Радянська преса до оскалу розносила по всьому світу, як так звані українські буржуазні націоналісти стирали з лиця землі польські села, наліво й направо умертвляючи сусідів. Боже, і де стільки тої буржуазії наплодилося в кількох західноукраїнських областях?! Адже ж засвідчують, що її було аж кілька сотень тисяч (маю на увазі вояків УПА)! І майже всі – з села. Ось де приклад раптового обуржуазнення нації, що трохи запізно підпала під рятівне крило комуністичної влади. Ради справедливости відзначу: донедавна не зустрічав жодного матеріалу, де б говорилося про спалене поляками українське село. А хіба таких не було на Волині? Переконаний, не менше, ніж польських. Про Холмщину промовчу – там суцільні українські згарища.
Отак, допінговані імперською ідеологією, борзописці (переважно журналісти й письменники) один перед одним робили з рідного народу бандита. А що ж після того залишилося робити недоброзичливцям-сусідам? Вони в усьому орієнтувалися на ту ненависну до українства тріскотню і не шкодували брудної червоної фарби, котра на дві третини облила сталінський прапор нашої фіктивної держави.
Але ми все-таки відстоювали себе.
Самооборона моїх Стрільців і сусіднього Білопілля числом 14 стрільців вступила в бій з півтисячною бандою. Бій був нерівний, але українським хлопцям, як стверджують архівні джерела, удалося убити щонайменше 5 бандитів, серед них їхнього провідника – Францішка Кракевича.
Українські стрільці відступили з поля бою без втрат. Дядько Євген розповідав про бій під Радостовом: «Ми їх понад чотириста… Як снопи у жнива лежали аковці. То ми їх за Сагринь і за Стрільці! Після того вони дременули аж за Сян…» — і міцно затягувався самосадом.
Понад рік стрілець УПА Євген Вовчук воював у Карпатах. Воював не лишень з поляками, а й з мадярами. І насамкінець з енкаведистами. Зневірений і знесилений у борні, вирішив за всяку ціну прорватися з оточення і навідати старих батьків.
Удалося прорватися, але у Стрільцях уже батьків не було…
То неправда, що перші ешелони холмщаків їхали на схід добровільно. У 1944 році в нашому селі майже через день появлялися польські банди. Іноді навідувалася і червона партизанка. Згодом до неї українське населення поставилося з недовір’ям. Відчувалося, що вона була заодно з поляками, обзивала українців націоналістами і грабувала їх.
Коли з фронтом прийшли «совєти» – відразу поставили вартового коло нашої криниці, аби ми не брали воду з неї. Мати піднесла кільком солдатам свіжого молока — ті мовчки відштовхнули гладишку.
«Що то за вояки, – дивувався батько, — ніби без’язикі, а голінки пообмотували чортзна-чим. Здається, дочекалися…»
Згодом батько надибав якогось тамбовця, заманив його до хати, підпоїв і почав випитувати. Той відповів: «У нас можно жить, но крутіцца надо».
Батько вивалив очі на дорадника: «Як крутитись? Як веретено чи керат?» 
Згодом він усе зрозумів, але «крутитись» так і не навчився.
А тим часом уже ходили агенти й агітували. Агітували за СССР. Люди сиділи на пожарищах, упиралися. Тоді аґенти почали втовкмачувати: «Што ета ваша Польша! У моєй Машкі жопа і то больша! А там – простори, чернозьоми, немецкіє дома…»
Люди слухали і недовірливо зиркали з-під лоба.
А згодом не витримали: «Ще колись казали: знай, ляше, — по Вепр наше. Ми думали, що вите нам допоможете від поляків забрати нашу землю. Ми думали, що вите — свої, а ви чужіші од німців. Ті хоч українські школи для нас відкрили і собор у Холмі по-справедливості передали православним».
Люди ще були сміливі, бо поки що не знали, що можна говорити, а що — ні. Тоді аґенти почали погрожувати:
«Єслі ми уйдьом — вас всєх пєрєестрєляют!»
І справді, почали лунати постріли. Чиї? Ніхто не відав. Але всі вже здогадалися, що треба збиратися у дорогу.
Мої односельці першими навантажили вози скупими клунками і подалися до Устилуга. Їх супроводжували совітські солдати. Дехто стверджував, що й окремі стрільці Холмської самооборони.
Вночі ми перетяли Буг, у Володимирі-граді залізли в «телятники» і, як згадує мати, «на октябрську» вже були біля колись найзнаменитіших порогів на Дніпрі.
Якось так виходило, що ми не рахували своїх жертв, бо того нам не було дозволено, а самі ми не поспішали.
Пізніше про ті часи я згадував.
Залишилось давно все за Бугом,
і про нас вже давно світ забув.
Чи ж були ми в тім світі не з Богом?
Чи ж то Бог, може, з нами не був?
Рідні зорі нас радісно гріли
і ріднили купальські вогні.
А як села довкола горіли —
догорали із ними пісні.
І тому-то у грудях занило,
а в Пречистої сива печаль.
Журавлі над горою Данила,
як ніколи, сьогодні кричать.
Відкричали б, та, мабуть, не можна,
відмовчали б, та як відмовчиш.
Від Сагриня аж ген до Явожна
наша кривда у всесвіт кричить.
Одначе деякі села не поспішали з виїздом. Переважно то були села, котрі не зазнали руйнації. Але на них уже нападали поляки посеред дня і запальними кулями підпалювали українські хати. Найчастіше палії відверто погрожували: «Щоб ноги вашої на цій землі не було!»
І люди покидали віками обжиті обійстя. Села порожніли, бо в переважній більшості на Холмщині були українськими. Поміж бур’янами скрадалися здичавілі коти. А Тиратин, що по сусідстві від Стрільців, ще тримався.
Але дійшла черга і до Тиратина. Перша валка возів прибула до Холма впору. А ось друга у складі 13 фірманок застрягла під білопільським лісом. Назустріч їй з лісу верхи на конях виїхала банда Сватка, що з Одлітайки. Вишколений розбійник наказав завернути фірманкам до лісу. А там усіх людей перебили, майно розподілили поміж своїми.
У мене під руками документальний збірник, виданий у Замосцю в 1992 році так званим Світовим союзом жовнірів Армії Крайової «Luny nad Huczwa і Bugjem». У книзі Сватко значиться як герой. Є навіть його портрет. Там же є портрет і Францішка Кракевича — палія моїх Стрільців.
Знайдете ви там і портрет ката Сагриня Басая-Рися і багатьох інших бандитів.
За підрахунками авторів збірника у Білопіллі загинуло 99 поляків і лише 5 українців, у Стрільцях аж 53 поляки і жодного українця. У Бересті замордовано 500 українців, одначе значиться тільки 3. Не хочу далі ілюструвати таблицю, хочу тільки сказати, що в тих селах, де значаться чималі жертви з польського боку, навіть поляків стільки не мешкало. При таких польських підрахунках не трудно було б і 600 000, а не 60 000 жертв нарахувати на Волині. Коли я запитав Євгена Андрущука з Бусня: «Чи міг у вашому селі 31 поляк загинути?» – він відповів: «У нас жила всього-на-всього одна польська родина, що складалася з трьох осіб. І чужих під нашим селом ніхто не бив. Все це – брехня. Як і брехня, що в Ратиборовичах загинуло 20 поляків. Одного вбили, то правда, і то чи не тоді, як ваше село горіло. А ось у Стрільцях то, певне, з тридцятьох наших замордували. Але то вже ти сам повинен знати. А втім, ти ще був шмаркачем. Мати твоя повинна пам’ятати». Разом із матір’ю намагаємося пригадати невинно убієнних односельців.
Ось їх імена:
Адам Микитюк, Антін Бриль, Йосип Ковальчук, Тодорко Міщанчук, Гриць Міщанчук, Олексій Лукащук, Василь Лукащук. Надія Байкевич, Роман Нестерчук, Йосип, Палажка і Степан Головерси, Марія Струцюк, Миколай Бжезицький, Іван Чемерис, Віктор Яницький (Іваницький), Адам Бриль, Григорій Коцюбинський, Ілля Пекарчук, Нестор Байкевич, Андрій Гармата, Степан Ющак, Степан Тесля (Цєсля), Степан Барилюк, Степан Мальчевський…
Інших уже й мати пригадати не може.
Вічна їм пам’ять на споконвічно українській землі.

На фото:

Усе те, що залишилося від українського села:
На цвинтарі;
Хрест із давнього монастиря

 

Йосип Струцюк

Авторитетна думка

УСІ ПРИТОМНІ ПОВИННІ СТАТИ ДЕРЖАВОЮ, ІНАКШЕ ВСІХ ЗГНОЯТЬ

Моя країна ділиться на притомних і непритомних.
Притомні все чудово бачать і розуміють, тому в цілях самозбереження (чи то пак збереження здорового людського глузду) самоусуваються, виїжджають, аполітизовуються, розчаровуються і так далі – аби не перетворитися в біомасу летаргічного народу. Тож маємо ситуацію: здорова частина суспільства відключилася від країни-театру абсурду, а хвора частина суспільства далі є добровільним силосом для правлячої касти.

Непритомні аж рохкають від задоволення й відчуття своєї корисності.

Притомним плакати хочеться від того, наскільки здрібнів і змалів народ.
Правлячій касті можна АБСОЛЮТНО ВСЕ в цій країні. Абсолютно все. Вони чудово знали, що беззбройних людей можна розстріляти, як на сафарі, в центрі столиці – і за це нічого не буде. У світі немає аналогів подібної безкарності. Ми – унікальні. Вони знають, що награбоване добро можна вивезти КАМАЗами у східному напрямку – і за це нічого не буде. Вони знають, що їм дозволено наживатися, тому що во ім’я України цей народ стерпить усе – головне, Україною правильно прикритися. Їм безумно пощастило з народом, який професійно блукає манівцями і не здатен породити альтернативу. Вони довго вирощували таких істот із правом голосу. Вони – молодці. Вони – мастаки у галузі негативної селекції. Вони віртуозно навчилися нейтралізовувати кращих і підживлювати гірших.
Минулого тижня 700 млн грн із бюджету віддали Ахметову за електроенергію, продану в ДНР-ЛНР (це така собі державна віддяка за опосередковане фінансування тероризму). Агрохолдинг Косюка отримав 800 млн грн дотацій із бюджету. Перед тим керівництво «Нафтогазу» отримало премію 1,2 млрд грн. Усі знають про зарплати для топ-посадовців державних корпорацій у розмірі 1-2 млн грн (на місяць). Мільйонери-депутати, які живуть у заміських маєтках, умудряються щомісяця брати з Верховної Ради компенсацію на житло. І це ніколи не припиниться. Тому що в них є чудовий народ, який буде жерти пісну бульбу, але з останніх жил оплатить комунальні послуги.
Ну і що, що вбили якусь-там Катю Гандзюк із Херсона? І що? Тимчасова слідча комісія стане місцем піару тих, хто є безпосередніми членами мусорської мафії. І з цим ніхто нічого не зробить. Ніхто й нічого. Бо країна належить тим, хто здатен захистити себе і законом, і силою, і грішми. А силос нехай дивиться Зеленського і забувається.
З непритомними усе ясно. А от що робити притомним?
Що робити притомним у країні, яка втонула в несусвітньому цинізмі й наживі? Куди їм утекти від сірчаної кислоти в обличчя? Куди сховатися активістам, яким ламають руки під час акцій протесту? У кого просити підтримки, якщо щурі просять не хитати човен, адже щурів сильно нудить? Атошники – прикуплені, антикорупціонери – дискредитовані, громадські активісти – усунуті, притомні – розчаровані. До кого достукуватися, якщо кожен політик сколотив собі приватний фан-клуб зазомбованих сліпоглухонімих?
Я не знаю.
Точніше, я знаю, але моя думка мало кому сподобається, та й важить вона теж мало. Все закінчиться тим самим, що й завжди. Поки притомні рятують себе або ризикують своїм життям во ім’я решти невдячних ідіотів, оці самі невдячні ідіоти зроблять свою справу.
Ми маємо цілковито безпорадний народ, кинутий на саме дно соціального виживання. А притомні не мають механізму потрапляння в політику, тому що всі входи й виходи замуровано. Народити свою політичну силу, контр-системну й альтернативно-якісну, не здатен ніхто, адже правила гри це унеможливлюють (без грошей і медіа навіть не пхайся). Правляча каста може знищити кожного, хто занадто гавкає. А непритомні тільки того й чекають, бо гавкіт заважає їм спати. Гавкати поодинці – малопродуктивно. Гавкати хором – ще гірше, бо непритомні затуляють вуха.
Чи є інший спосіб?
Ми можемо мати сотні пречудових громадських ініціатив. Ми можемо мати тисячі якісних і дієвих ГО. Але вкупі це – гавкіт навпроти глухого залізобетону. Ми пробуємо культурно вплинути на гвалтівника. Ми просимо кривдника використовувати вазелін. Це все дурня.
Антикорупційники можуть поштучно виявляти і знешкоджувати воші – але перед нами багатотисячне стадо завошивлених, і цілого життя не вистачить, щоби руки дійшли до всіх.
Сміливі Каті-Гандзюки в кожному регіоні можуть воювати проти кланів і мафіозі, але в кінцевому результаті все закінчиться знешкодженням.
Чудові-пречудові молодіжні ініціативи, насичені молоддю зі світлими очима й устремліннями, можуть творити дива у громадському секторі – але це ні на що не впливає генерально.
Тому що всі якісно-альтернативні проекти та проектики не зазіхають на Її Сукість Державу. Усі ці оптимістичні рухи, ГО, ініціативи тощо повинні стати державою. Інакше це – хобі, дозвілля, ілюзія, самозадоволення.
УСІ ПРИТОМНІ ПОВИННІ СТАТИ ДЕРЖАВОЮ, інакше всіх згноять.
Як це зробити?
Припинити бавитися в покращення монстра. Монстра треба вбити. Систему треба оголосити помилкою і поставити на порядок денний єдине питання: ПОВНЕ ПЕРЕЗАСНУВАННЯ ДЕРЖАВИ. Не покращення, не реформування, не косметичні процедури, не фасадна підрихтовка – а перезаснування. Як варіант – через новий суспільний договір (механізм розписується окремо і детально, не тут).
Починати треба з усвідомлення, що теперішня дійсність – це отрута. В ній борсатися чи пробувати в ній щось змінити – це переставляти доданки, від яких сума ЗЛО не поміняється.
Цей довгий і емоційний допис я підсумовую проханням до всіх притомних. Визнайте, що з державою, яка в нас є зараз, уже все зрозуміло. Пиши пропало. Каюк. Правлячу касту НЕМОЖЛИВО змінити через вибори. Вони – нездоланні, бо захищені дієвою системою й підкріплені силосом.
Відповідно, треба починати з фундаментального. Як мінімум – з усвідомлення тупика. Далі – визрівання ідеї перезаснування. Далі – пошук механізмів. Далі – намагнічування однодумців. Але треба починати. Бодай з чогось. Бо чим далі в ліс, тим менше дерев. Усі ці вбивства, розкрадання, передвиборча маячня – весь цей сюр ніколи не закінчиться.

Oстап ДРОЗДОВ, журналіст

Авторитетна думка

Навіть комуністична репресивна система не завдала такої шкоди простим людям, як це зробили керманичи країни разом зі своїми грошовими покровителями в останні роки

В заявах провідних українських політиків останнім часом лунають заклики до створення в Україні соціально орієнтованої ринкової системи.

На мій погляд, це ключовий пункт змін, яких потребує наша економіка. Протягом десятиліть радянської епохи та новітньої історії незалежної України кремсалася усе більш антигуманна і антисоціальна економічна система. Навіть перейшовши до ринкового свого стану, національна економіка усе більше відверталася від громадян і функціонувала у бік підприємств і корпорацій. І навіть комуністична репресивна система не завдала такої шкоди простим людям, як це зробили керманичи країни разом зі своїми грошовими покровителями в останні роки. Уже сам факт збідніння наших людей до рівня останньої десятки країн світу, як це визнали міжнародні аналітичні організації, є дуже красномовним. Мінімальними є не тільки середні показники пенсій, а й заробітки працюючих. Одночасно нашу країну визнають найгіршою в Європі за умовами життя, що є головним засобом виштовхування молоді в еміграцію.

Що робити? В чому полягає антилюдська сутність діючої ринкової системи? Як її трансформувати і вийти зі злиднів?  І тут питання не у більш справедливому перерозподілі тих доходів, які виробляються народом. Скажімо, при сьогоднішній побудові економіки перерозподіл доходів від працюючих до пенсіонерів не зможе суттєво збільшити виплати останнім. Соціальна спрямованість ринкової моделі полягає не у більш гуманному перерозподілі грошей. І не розміри  соціальних допомог держави малозабезпеченим визначають соціальну орієнтацію ринкової системи.

Така орієнтація визначається участю громадян країни в отриманні суспільних прибутків і накопиченні капіталів за умови ефективності господарювання. Так, її запровадження у ФРН у 50-ті роки ХХ сторіччя спиралося на такі базові установки, як забезпечення твердої грошової одиниці, домінування в економіці МСБ, забезпечення  конкуренції на ринках і усунення від отримання бюджетних інвестицій та допомог господарських монополій.

При соціалізмі, як відомо, люди практично знаходилися на напівголодній пайці і ніяких капіталів не вкладали у виробництво. Зараз, коли такі можливості формально існують, економічна активність людей залежить від того, наскільки поточні доходи сімей перевищують їх витрати. Розміри такого профіциту сімейних бюджетів свідчать про ресурсні можливості громадян для інвестицій, банківських депозитів, вкладень у власний бізнес, освіту, інновації, ІТ-економіку тощо. Однак після 2013 року прибутки, які отримують пересічні громадяни, діями влади були зведені нанівець. У 2014-2018 роках щорічний приріст накопичень фінансових активів українських сімей не перевищував 4% від суми їх доходів, а починаючи з 2016 року, цей показник мав від`ємне значення або знаходився  на рівні, трохи вищому за 0% (у 2018 році). Тобто, якщо у попередні роки люди могли робити хоча б мінімальні заощадження та інвестиції, то після 2015 року бюджети сімей стали абсолютно дефіцитними і для покриття поточних витрат громадяни почали використовувати раніше зекономлені гроші. У першому півріччі цього року вкладники комбанків вилучили з депозитів більше 30 млрд.грн. Звичайно, інвестиції з сімейних бюджетів стали неможливими. Окрім того, у нас ніхто й не переймався ефективністю ринкової системи.

Яким чином корупційна влада вичавлює людей з економічного обороту?

  1. Вона разом з олігархатом вирішила, що абсолютна більшість споживачів має заплатити за житлово-комунальні послуги суми, які не залишають їм засобів для елементарного харчування, придбання одягу, лікування, прояву гостинності і т. і. Очевидно, пані Меркель про це не знає, інакше вона не  говорила б про ціни на «газ, який не може бути безкоштовним». Тарифи на житлово-комунальні послуги сімейним господарствам багатократно завищені, що сприяє отриманню монопольними постачальниками газу, тепла, води, електроенергії ненормальних монополістичних надприбутків;

2.Була цілеспрямовано і свідомо багатократно знижена (у 2014-2015 роках) валютна вартість національної грошової одиниці – майже у 4 рази; це спричинило падіння купівельної спроможності громадян, особливо щодо придбання імпортних товарів і послуг та різко знецінило вартість сімейних бюджетів; останні 3 роки валютний курс гривні постійно знижується і, як ми могли впевнитися, у цьому полягає свідома валютно-курсова політика Нацбанку України;

3.Продовжена лінія на створення високомонополізованих господарських структур у більшості секторів національного господарства за негласного сприяння цьому процесу з боку уряду і антимонопольних органів держави (галузі електроенергії, надання послуг зв`язку і телекомунікацій, залізниці,

авіації, комунального автотранспорту та інші); влада також стоїть на боці виробників і постачальників, які зчиняють монополістичні змови і зловживання на конкурентних ринках (продовольчих виробів, сільськогосподарських товарів, палива, медикаментів, автозапчастин,  комерційних банків тощо), синхронно піднімаючи ціни і порушуючи стандарти продажів;

  1. Підштовхується висока інфляція цін внаслідок надлишкового емісійного кредитування економіки  Нацбанком України, яке є також результатом великих

внутрішніх запозичень кабміну для покриття дефіциту державного бюджету;

5.Продовжувалася дія податку на додану вартість – ПДВ, який являє собою оподаткування створеної нової вартості з віднесенням платіжного зобов`язання виключно на громадян-споживачів; такий податок є караючим тих, хто більше виробляє, і також він зменшує купівельні

можливості людей, а тому є шкідливим для економіки. Його запровадили у кінці 60-х у Франції, Німеччині та інших західно-європейських країнах саме для обмеження народного споживання та упередження кризи перевиробництва. Логічно, що країни, які не запроваджували такого типу податок (США, Японія, Канада та інші країни Заходу) мали значно вищі темпи зростання обсягів виробництва порівняно з країнами «старого» світу;

6.Використовуються численні імпортні мита, в тому числі так звані спеціальні акцизи на ввіз автомобілів (проти яких постали групи водіїв на машинах з

єврономерами), які суттєво підвищують ціни на іноземні і національні товари і послуги на внутрішньому ринку. Ці митні платежі також стимулюють контрабандний ввіз виробів, хабарництво на кордоні і митницях, що теж сприяє спекулятивним цінам на іноземні товари.

Чому так необхідні прибутковість сімейних бюджетів та індивідуальні та колективні інвестиції громадян? Бо при цьому фізичні особи-власники капіталів самі вибирають об’єкти інвестування або здійснюють інвестиції, користуючись послугами  фінансових посередників: інвестиційних компаній, банківсько-кредитних, венчурних, страхових, брокерських та інших установ. Ринковий розподіл капітальних ресурсів при цьому є передумовою його здійснення на конкурентних засадах, знаходження для цього найбільш прибуткових і сучасних об’єктів. Такий розподіл фінансових фондів особливо необхідний у періоди структурних криз, коли потрібне перетікання капіталу із застарілих галузей у інноваційні виробництва.

У антисоціальних ринкових системах основну частину капітальних інвестицій складають внутрішні капіталовкладення господарських компаній. Такі компанії не направляють прибутки на фінансові ринки, а навпаки, залучають ресурси з останніх для своїх потреб. Подібний порядок розподілу суспільних прибутків та інвестицій сприяє фінансуванню традиційних об`єктів і галузей і цим самим заморожує застарілу галузеву структуру економіки. Таке інвестування є згубним, бо спричиняє відсталість національних господарств, втрату конкурентоспроможності і витіснення підприємств із раніше освоєнних ринків. Закриваються виробництва кінцевої продукції і залишаються працювати найпростіші виробництва сировинного профілю, що експортують  продукцію у більш розвинуті країни. Тобто так, як в Україні.

Зрозумілим є шлях побудови потрібної нам ринкової системи соціальної спрямованості: скинути ярмо ПДВ, замінивши його прозорим прямим податком із продажів — укріпити валютний курс гривні, щорічно підвищуючи його – мінімізувати ставки імпортного мита і спростити та уніфікувати митні процедури – розробити обгрунтовані, знижені тарифи на газ та послуги ЖКГ – проводити жорстку антиінфляційну політику з блокуванням усіх факторів зростання внутрішніх цін, понизивши щорічний темп інфляції до 3-5% – створити державну систему цільового фінансування малого, середнього бізнесу та мікро-підприємництва – заборонити бюджетні інвестиції та урядові гарантії діючим великим підприємствам і корпораціям, що є проявом олігархономіки – ліквідувати дефіцит державного бюджету, в тому числі завдяки зменшенню витрат на житлові субсидії – реорганізувати у конкурентні структури штучно створені нафто-газові та енергетичні монополії – реорганізувати систему національного регулювання природніх монополій – демонополізувати сектори національного господарства та реалізувати потужну антимонопольну політику на конкурентних ринках.

Наслідком реалізації вказаних пунктів буде зростання добробуту, посилення потуги середнього класу, прискорення економічного зростання.

Володимир ЛАНОВИЙ, доктор економічних наук

До джерел

НА СЕРЕДНІЙ ХОРТИЦІ (СПОГАДИ ХОЛМЩАКА)

Прибули ми на станцію Ново-Хортиця 7 листопада 1944 року. В нашому вагоні «мешкало» понад 30 чоловік – не телят. А вагон чомусь називали «телятником». Я лишень пізніше зрозумів його призначення: в таких і справді перевозили худобу на бойню. Але ж нас везли не на забій. Якщо відверто, то ми втікали від того «забою» на своїй рідній Холмщині. І хоч нас наші кривдники і називали бидлом, були ми все-таки не худобою. А зараз нашу справжню домашню худобу везли в окремих вагонах в кінці составу. Крім корів, були ще й коні. Не трудно було здогадатися, що в новому місці осілости нам коні доведеться здати в колгосп. Але люди цього ще не розуміли: як так за нізащо віддати? Такого ще в їхньому житті та житті їхніх предків не траплялося! Якщо хочуть – хай викуплять. Та й то не всі погоджувалися на те. Дехто за жодні гроші не віддасть. Бо це – його. Його – назавше.
– А ти знаєш, що той кінь мене од польських куль спас?! – кричав радше сам до себе, ніж до когось Антін Кальнюк.
– А ти знаєш, що я свого виміняв у цигана – і не шкодую, – завив Юзько Головерса. – Я його як підкую – два роки ходить!
– О ні, з сокирою стану каля дверей і нех спробує підступить! – пригрозив старий Домбровський.
Люди цілу ніч не спали. Але не тому навіть, що їх було забагато в одному вагоні, а таких вагонів аж 26, що вміщали 78 хазяйств і майже 300 викинутих із своєї рідної землі душ, а тому, що вже було холодно і незвично в чужій стороні. Мати щось постелила під нас з сестрою, а зверху накрила батьковим старим кабатом.
– А де тато? – пригадую, спитав я з-під рукава.
– Пішов з Чемерисом, коб кобилі щось знайти.
Тоді я не знав, що через те «щось» батько позавчора відстав од нашого переселенського маршруту і тільки  наступного дня з в’язкою зжухлої, вже майже мертвої, трави під рукою наздогнав наш состав. Мати в кутку вагона вилила річну норму сліз, але не показала того нам, дітям.

Найбільша проблема була з водою. Точніше – без води. Свіжу і чисту люди рідко пили, худобині ж її завжди не вистачало. Бо скільки їх, відер, треба було для щонайменше сотні спраглих ротів? Тому корови часто викидали в повітря такий рев, що заглушав гудки паровозів. Жінки ламали долоні, викручуючи собі пальці, а я дивився на чоловіків, як вони кидалися до дверей (якщо їх можна було назвати дверми), і, здавалося, вискочать на ходу з вагона.

З кіньми все-таки було простіше. Всиплеш мірку вівса (а ним кожен дбайливий запасся) – і тварина тільки хрумає, зрідка пофиркує від задоволення. А корови – то нещастя. Їм потрібно сіно або буряки, а як і на скільки часу ти ними запасешся? Перші дні ще вистачало і рогаті мовчали, а останніх три дні ти їх хоч із вагона виганяй. У степу водоймищ не густо, а водокачки на станціях у більшости вивела з ладу війна, котра щойно тут відхазяйнувала і ще й зараз десь на заході озивається вибухами бомб і снарядів, кулеметними чергами і скреготом танкових гусениць.

Не дай боже, щоби вона вернулася. Врешті-решт цього не допустить «людина у сірій військовій шинелі» із зореносного кремля. Це видно бодай би із того, що вона розпоряджається долями цілих народів у Криму, на Кавказі, Волині й Холмщини.

Побоюючись, аби евакуйовані не почали за безцінь розпродувати худобу і та худоба потрапила б не в ті, що треба, руки, агенти по переселенню заявили: «Хлеб сдавайте сейчас, ми вам потом єво возвратім, а скот везітє с сабой. Ето ваше, непрекосновенноє!» Як було не повірити? Тому, коли прибули на станцію Ново-Хортиця, скотину випустили на випас. Але який то випас у листопаді? Ні трави, ні зілля, навіть листя від морозу на деревах скрутилося й поопадало. І все-таки худобина хоч ноги розправила, розходила, а то вже вони в неї задубіли у вагонах.
Батько знову, як колись у Стрільцях, доручив мені кобилу, і я вивів її далеко в поле. Там ще стояло кукурудзиння, стільки кукурудзиння я ще ніколи не бачив! Вочевидь його ще не встигли пустити «в розход», себто на опалення будівель і приготування їжі в тому не лісовому козацькому краї. Я дивився, як наша невисока на зріст, не молода вже, але дуже винослива тваринка шукала своїми голодними губами поміж якогось мертвого бадиляччя траву, одначе нічого поживного не знайшовши, почала наминати вологе листя кукурудзиння. Чомусь я тоді подумав: «У Стрільцях вона ніколи такого не їла б» і, мабуть, мав рацію.
Мати тим часом вивела з «телятника» корову, і вона вже межи іншими ходила полем, зрідка нагинаючи голову, щоб спробувати на свій коров’ячий смак якусь поживу. Зараз я собі думаю: хтозна чи їй вдалося щось знайти. То тобі не Барановець і не Попова долина у Стрільцях, де соковита трава по пояс, і ми виганяємо корови, а самі, на ходу скидаючи брудні штаненята, і з розгону стрімголов кидаємося у Вовнянку, що несе свою, проціджену ситнягами й очеретами воду аж ген за Дубенку у Буг, де, кажуть, уже починається земля із непрохідними лісами і глибокими озерами на ймення Волинь. Звідси приходили до нас у панський двір не тільки заробітничанки-бандохи, а й повстанські курені, які не дозволили ляхам нас до останнього винищити.

Вже третю добу мерзнемо у вагонах на станції Ново-Хортиця, а на четвертий якийсь начальник із Запоріжжя прибув і сказав:
– Нужни вагони.
Хтось спитав:
– Для чого?
– Поєдем за другімі в Польшу. Там такіх, как ви, єщо много осталось.
Скільки зосталося – ми й самі знаємо, а ось де жити – не відаємо.
– Ідіть по сьолам і іщіте себє мєсто.
Легко сказати, а куди іти? Як шукати? Але пішли. І почали шукати. Одначе невзабарі із Запоріжжя прийшов наказ: заборонити оті пошуки. Хат порожніх вистачало і це дивувало моїх земляків. На той час вони ще достеменно не знали, що 10 років тому тут усе живе скосив фатальний косар. Властиво, вони щось десь чули, але й не завше чуткам вірили. Яку хочеш тінь можна кинути на робітничо-селянську державу. А у своєму злочині комуністична влада не хотіла признатися. Делегацію від евакуйованих одразу запросили в обком партії. Стрільчуки відрядили чотирьох, найбільш грамотних. Серед них був і Струцюк Ґеорґій. В обкомі їм зрозуміло пояснили: «Щоб ви не вешталися дурно по чужих селах – даємо вам три німецькі колонії: Новослобідку, Долинське і Павлівку. Розміщайтеся там, як знаєте. Хат вистачає».
Коли стрільчуки добралися до тих сіл – то виявилося, що далеко не всім місця вистачило. Мій непоквапний батько, як завжди, не поспішав і тому ледь впросився в одну кімнатку до Клави Нікуліної. Клава з сином, виявляється, не від добра перед тим утекла з Ленінграда, де пережила страшний голод і зараз не мала жодних засобів для існування. Жінка, мабуть, і прийняла нас через те, що сподівалася: «поляки» (так нас відразу тут прозвали) привезли з собою немалі достатки і поділяться принаймні харчовими запасами. А ми виявилися не такими, бо самі були голодними, як церковні миші. Звичайно, спочатку мати чимось пригощала ленінградців, а потім уже не мала чим і коли відрізувала мені з молодшою сестричкою у кутку за припічком скибку хліба, то просила, аби нікому її не показували. Все-таки своя сорочка ближча до тіла.
Через стіну, з іншого боку будівлі мешкала ще одна сім’я з Ленінграда. Це була Зінаїда Карловна. Вочевидь, походила з інтелігенції, можливо, й старої, ще дореволюційної, котра (до війни так було модно) носила високу каракулеву шапку. З таким же сірим каракулевим коміром носила пальто. Тьотя Зіна була дуже гарна і мати не раз докоряла батькові, що він задивляється на ту «розфуфирену пані». Не відаю, як батько, але я, рівно десятирічний, вподобав Зінаїдину доньку. Лариса, на відміну від мами, була білявою і кучерявою, мала голубі-голубі очі і цікаво задертого догори носика. Моя мати казала, що на такого носика можна капелюха вішати, але я навіть менш-більш пристойної шапки не мав, не те, що капелюха. Батько у Верхній Хортиці виміняв солдатську вушанку, котра для мене була відверто завелика та ще й пробита з лівого боку вочевидь осколком, про що засвідчувала з внутрішньої сторони невелика, подібна на коричневий ясеновий листок пляма. Не трудно було здогадатися, що то була кров. Одначе від мене це вперто приховували.
З Ларисою ми ходили до однієї школи, тільки в різні класи. І хоч вона була від мене на рік старшою, а навчалася в молодшому класі. Це треба пояснювати не якоюсь моєю особливою обдарованістю, а звичайним випадком. Коли ми, переселенці, переїхали з Ново-Хортиці в Новослобідку, то всіх земляків моїх, незважаючи на те, хто як учився, посадили в перший клас. І в тому не було нічого дивного – наш холмський діалект суттєво відрізнявся від літературної української мови, тим паче від запорізької, приправленої русизмами, говірки. На той час українську школу тотально москалізували, а ми, діти, зовсім не розуміли отієї строкатої мішанини, з відчутним додатком фінських, тюрських, болгарських та Бог відає яких слів, що складають так званий «великий и могучий русский язык». І саме в такий час завдяки чи через непоквапливість мого батька я відразу опинився в другому класі, бо появився в школі тоді, коли перший був повністю укомплектований. До того ж у такий спосіб, що поруч маленьких первачків сиділи переростки-холмщаки з третього і четвертого забужанського класу. Тому директор школи категорично заявила:
– Хай сідає в другий клас!
– А як же… – захвилювався мій батько.
– Може, згодом когось, успішного, переведемо з першого в другий, а вашого пересадимо з другого в перший клас.
Не знаю, чи у першому не виявилося того «успішного», бо нікого так і не перевели, а мене, неуспішного, тримали в другому класі, а під кінець ще й дозволили «успішно» закінчити його. Треба признатися, що в цьому вже була заслуга мого батька, колись одного з найкращих учнів Лозовської школи, здається, Івановського повіту Тамбовської губернії, в котру він потрапив через переселення холмщаків ще, здається, в 1915 році.
З моїм навчанням одразу добавилися клопоти в сім’ї. Уявіть собі, що звичайне перо (за спогадами батька) коштувало 5-6 рублів, звичайний зошит – 30-35. Будь-який підручник 50-60 рублів. У той час місячна зарплата вчительки становила 300-320 рублів. За колгоспників не згадуємо. Їм, як відомо, нічого не платили. А вчитися якось треба було. Писали ми на полях газет, на мішках із-під дусту, картонних шматках невідомого походження, робили чорнило з бузини, а до пера прикріпляли тоненьку пружинку, аби вона тримала чорнило і її вже не так часто можна було вмокати в чорнильницю. Пам’ятаю, на весь клас була лише одна читанка з російської мови у вчительки Олександри Денисівни, з української мови – нічого не було. От і вчися. Але як? Треба було надіятися на свою пам’ять. Що почув од вчительки на уроці, запам’ятав, те і знав. А в кого пам’ять провалювалася – той на другий день не міг нічого відповісти. Олександра Денисівна ставила йому 2 (двійку), але не в щоденник, бо щоденників ніхто не мав, а в класний журнал, точніше в якийсь добряче потріпаний зошит, який знаходився у класного керівника.
Незважаючи не лише на відмінність у класах, а й наші скупенькі мовознавчі можливості я все ж таки (хоч по сей день не пам’ятаю як) зміг порозумітися зі своєю кирпоносою сусідкою і назначав їй побачення на березі спокійної річечки, яку загадково на той час для мене називали Середня Хортиця.
– А чому Середня? – поцікавивсь я.
– Потому, что єсть єщо Вєрхняя і Ніжняя Хортіца, – пояснила мені Лариса. Вочевидь, опріч точної лінгвістики, є ще такі поняття, як взаємна довіра, повага, а то й щось більше, яке вже встигло прокинутися межи нас обох. Це вже помітили не лише наші відверто спантеличені матері, а й у школі. Особливо воно зачепило добре знайомого мені старшокласника, відомого в школі поета, мого найближчого сусіда по місцю проживання Нікуліна Льоню. І Льоня вирішив мене викликати на лицарський турнір з умовою, що в руках наших мають бути не шпаги чи шаблі, а олівець і пензлик. Знаючи, що я непогано малюю, хлопець одразу взяв у руки мій пензлик і сказав.
– Ти должен написать стіх о зайчикє.
– А ти намалюєш коня, – вирішив я і не безпідставно, бо справжнього коня та ще й з пам’яті хтозна чи сам намалював би.
Зараз важко сказати скільки часу пройшло над виконанням наших домашніх завдань, але врешті-решт Льоні довелося його продемонструвати.
– Твой конь што то среднєє мєжду верблюдом і свіньйой, – винесла вердикт наша кирпоноса обраниця.
Після тих слів я прочитав вірша. Зараз я його не пам’ятаю. Хіба що примітивну кінцівку: «Трісне гілка, тьохне серце – і зайчик тікає». Скоріше від незнання української мови Лариса його похвалила.
Я вмить одчув всю вагу звитяжних лицарських доспіхів. Льоня намагався щось заперечити, але наша білявка повторила:
– А мнє нравіцца.
Після того, уже ввечері, Льоня торкнув мене ліктем:
– Нещасний поляк!
– А ти – кацап, – відповів я і на тому закінчився наш турнір. Здається, це було все те, що я посягнув у Новослобідській початковій сільській школі приблизно за півроку навчання.
А увечері я підгледів, як Льоня притискав до акації нашу сусідку, і вона голосно реготала. Не трудно уявити, що зі мною робилося, але я навіть не пожбурив у нього зеленим плодом абрикоса, якого все-таки зірвав із дерева.
Через деякий час ленінградці (обидві сім’ї) переїхали, здається, в село Широке, і ми більше не бачилися. Мої батьки, безперечно, не без задоволення зайняли прохідну кімнатку, а точніше кухню, де перед тим мешкали Нікуліни.
Все було добре, ніби ніхто ніде не стріляв, не палив хат, як на рідній Холмщині, а, отже, не треба було серед зими ховатися від когось у стрілецьких лозах чи копицях сіна над Вовнянкою, але мати не заспокоювалася.
– Хтось ходить під вікнами, – майже кожної ночі казала. – Чоловіче, вставай, – будила батька, – бо прийдуть кайзаки і вб’ють тебе.
Батько не вставав, і кайзаки не приходили. Навідались якоїсь ночі (так, що ми й не чули) інші і вивели з хліва корову (так, що ми й не бачили). Це був великий удар по сімейному бюджету – ми відразу позбулися багато чого. А в першу чергу молока, яке у різних видозмінах було для нас головним продуктом. Мати голосила, як на похоронах до хрипоти, до знемоги, але нарешті зрозумівши, що нічого не вернеш, дала спокій і вранці вже виносила відро з водою, щоб напоїти нашу кобилу, котра обов’язково мала проходити повз нашу хату. Але так було не завше і мати йшла до колгоспної конюшні. А на другий день, проходячи повз, кобила вже сама зупинялася навпроти нашої хати і чекала на свою колишню хазяйку. Я теж вибігав, але, крім жмені снігу, не мав їй чого дати, і нерідко волога пелена заступала мої дитячі очі.
– Давайте її заберемо з конюшні разом з возом і поїдемо в Стрільці, – казав я батькові. На таку пропозицію, природно, батько нічого не відповів, хоча мав що сказати.
Якось пізно увечері без стуку до нас зайшов чоловік. Батько вже ліг спати. Тому до незнайомця підійшла мати. Подивилася – і рота собі затулила.
– Не переживай, Гандзьо, – сказав чоловік. – Мене ніхто не бачив.
– А як побачить?
– Нічого страшного – я ж тільки в Холмській самообороні воював.
– А якщо…
– Того ніхто не знає.
– А Ґеньо де?
– Ми розсталися з ним у Карпатах. Він, певне-то, пішов у Словаччину.
– Певне-то, його вже вбили
– Не скажу тобі, бо не бачив-им.
– А як ти нас знайшов?
– Я, як і ви, перейшов Буг, а у Володимирі вже дізнався, куди вас направили.
– Ой, Володьку, Володьку! Коб ти відав скілько ми пережили!
– А ніби я не відаю.
На той час з ліжка уже піднявся батько, підійшов, і брати міцно обнялися.
– Добре, що живий зостався…

За короткий час батько зрозумів усю безглуздість совєцької колективної системи. Обурений всім, що творилося, разом із іншими стрілецькими хлопами подався шукати правди аж у Запоріжжя.
– Ми не для того везли сюди коней, коб вони тут з голоду виздихали, – пояснювали холмщаки першому секретареві обкому партії.
Брежнєв тільки підозріло зиркнув з-під густих чорних брів на «ходаків» і сказав:
– Здесь люді подихают, а ви мнє про кобил.
Він казав правду. На Україну помітно вже насувався голод.

Від Новослобідки до старого рукава Дніпра, котрий обнімає острів Хортицю справа, кілометрів 3. Це – коли йти навпрошки через степ. Але ми іноді вибирали час (зрозуміло, влітку) і уздовж Середньої Хортиці через Бабурку повертали праворуч і біля тієї ж річки прямували до старого Славутича. То був значно довший шлях. Принаймні так підказує мені пам’ять, яка зафіксована на дитячу плівку.
Уже на старому рукаві Дніпра ми роздягалися. Тоді серед підлітків, через їх злиденне життя-буття, труси були ще не в моді і тому не було кого соромитися, як і не було чого боятися. Зазвичай в цьому місці дівчат на березі не було, а крокодили у Дніпрі вже не водилися. Отож, витягнувши наперед руки, з високого берега ми гепалися худими животами у плесо.
Якось, пригадую, зупинилися неподалік греблі, і спостерігали, як полонені німецькі солдати відбудовували її.
Хтось сказав:
– Самі зруйнували, самі хай і…
І так було ясно, що хотів сказати.
Якийсь матрос, що стягнув із себе тільняшку і виставив напоказ свою химерну татуїровку на широкій спині з промовистим вердиктом «Не забуду мать родную!» рішуче заперечив:
– Не вони його зруйнували…
– А хто?
На те матрос нічого не відповів.
Не тоді, а лишень тепер мені згадалася оповідь корінного запоріжця Дригайла про те, як зірвали Дніпрогес. «Вода піднялася так, що затопила всі навколишні села. Люди думали: новий потоп почався, вилазили на хати, глиняні хати підмивала вода – і вони валилися, ховаючи під собою людей». В’ячеслав тільки не сказав (хоча, думаю, знав), хто це зробив. Зараз перед моїми очима матеріал, що висвітлює цю жахливу подію. Подаю його в оригіналі:
“Подрыв ДнепроГЭСа организован органами НКВД, что привело к гибели 100 тысяч человек. Согласно боевым донесением от 19 августа штаба Южного фронта Верховному Главнокомандующему подрыв плотины ДнепроГЭСа был осуществлен начальником Отдела военно-инженерного управления штаба Южного фронта подполковником О.Петровським и представителем Генштаба, начальником отдельного научно-исследовательского военно-инженерного института (г. Москва) военным инженером 1-го ранга Б.Еповым [Центральный архив Министерства обороны Российской Федерации. – Ф.228. – Оп.754. – Спр.60. – Арк.95]. Они действовали согласно распоряжениям Генштаба Красной Армии, получив разрешение в случае крайней необходимости взорвать плотину.
Определить точное число погибших практически невозможно, имеющиеся источники позволяют оценить лишь приблизительные потери воюющих сторон. Известно о вероятной гибели 1500 немецких солдат [Мороко В.Н. Днепрогэс: черный августа 1941 //Научные работы исторического факультета Запорожского национального университета. – М.: ЗНУ, 2010. – Вип.XXИХ.С.200].
С советской стороны в зоне поражения наводнением находилась большая часть из 200 тыс. ополченцев области, стрелковая дивизия (один из ее полков оставался на о. Хортица), полк НКВД, два артиллерийских полка, а также более мелкие подразделения. Личный состав этих частей суммарно насчитывает более 20 тыс. бойцов. Кроме того, в ночь на 18 августа в широкой полосе от Никополя до Каховки и Херсона начался отход на левый берег двух общевойсковых армий и кавалерийского корпуса. Это еще 12 дивизий (150-170 тыс. солдат и офицеров). Кроме военных, от внезапного наводнения пострадали жители низинных улиц Запорожья, сел на обоих берегах Днепра, беженцы. Ориентировочная цифра людей в зоне поражения – 450 тыс. человек. Исходя из этих данных, численность погибших красноармейцев, ополченцев и гражданского населения с советской стороны в исторических исследованиях оценивается от 20-30 тысяч (Ф. Пигидо, В. Мороко) до 75-100 тысяч (А. Руммо) [Мороко В.Н. Днепрогэс: черный августа 1941 / / Научные работы исторического факультета Запорожского национального университета. – М.: ЗНУ, 2010. – Вип.XXИХ. – С.201; Руммо А.В. Скажите людям правду / / Социологические исследования. – Москва, 1990. – No.9. – С.128]. Кстати, толчком к исследованию вопроса для А. Руммо был и личный мотив: его дед был среди советских граждан, погибших тогда на о. Хортица. Итак, подрыв ДнепроГЭСа был осуществлен уполномоченными Генштабом Красной Армии военными инженерами».
Як зазначив Вячеслав Дригайло:
– В ході тієї операції з німецького боку загинуло аж два німецькі солдати.
Але це було, як ми вже знаємо, 19 серпня 1941 року. А 4 роки по тому ми, діти, ще переплили на острів Хортицю і довго блукали по ньому. Не знаю, що думали інші, але я уявив себе козаком-характерником, який, звісно, ліворуч і праворуч стинає голови як не вражим туркам, то вражим ляхам. Тоді мої знання з історії були такі міленькі, як річечка коло мосту в селі Новослобідка, біля якого стояла наша глинобитна хата, і я ще й не підозрював, що у запорожців були й серйозніші вороги, які врешті-решт і сплюндрували на цьому острові Січ, притому відтяли не одному козаку-нетязі голову.
А вже, вертаючись од Дніпра, ми помітили у траві довжелезного жовтобрюха і почали полювати на нього. Плазун одразу заховався у густі будяки, і ми, боячись підступити близько (адже казали, що жовтобрюх може коня задушити, обвившись навколо його шиї), з відстані камінням скосили ті будяки вщерть, прикидавши гада камінням.
Ми вже наближалися до села, як тут наш однокласник Льоня Дубовик знайшов у кущах протитанкову міну (таке тоді часто траплялося) і почав запускати її перед себе колесом у нашому напрямку. Відчувши небезпеку, ми з Віктором Гарматою почали (звичайно, з відстані) сварити хлопця, але він не слухав і далі продовжував лякати нас, поки не наскочив на ту міну саме в той час, коли вона вибухнула. Угору відразу піднявся високий, чорний гриб диму.
З городньої бригади, що була поблизу, почали бігти люди, а ми з переляку попадали на землю… Можу сміливо стверджувати, що від таких і подібних випадків після війни моїх ровесників загинуло не набагато менше, ніж у час війни.
А навесні 1946 року в Розенгартен (так до 1920 року називалася Новослобідка) вернулися німці. Вони тут мешкали перед війною і лишень, коли німецька армія відступала, то забрала з собою своїх одноплемінників, боячись, аби совєцька влада, не познущалася над ними за ті злодіяння, якими солдати фюрера тут, без сумніву, відзначилися. І дивно, переживши страшний голодомор і багато чого іншого, наївні німці, не знайшли собі місця на історичній батьківщині, а по закінченню війни подалися назад туди, куди їх запросила ще 100 років тому донька князя Священної римської імперії, німкеня Софія Августа Фредеріка Анхальт-Цербстська. Це про їх предків великий поет писав:
А на Січі мудрий німець
картопельку садить,
а ви її купуєте,
їсте на здоров’я
та славите Запорожжя.
Німці вернулися, але їхні хати вже були зайняті переселенцями з Ленінграду та депортованими з Холмщини. Старий дідусь, жінки та діти поселилися в якомусь запущеному, напівзруйнованому тваринницькому комплексі. Я добре пам’ятаю, як німецькі діти обривали ще недозрілі плоди абрикосів і, наспівуючи якусь пісеньку, смакували ними. На жаль, ми не могли їм нічим допомогти, бо самі були голодні і вже також харчувалися так, як і вони.
Якось батько прийшов з конюшні (на той час його вже призначили конюхом) і сказав:
– До мене в помічники прислали німця. Старий, але файний хлоп, помагає мені. Слухай, Гандзьо, може б, ми йому Клавину кімнатку відпустили. Він з невісткою, а та з маленьким бахуром… холодно їм у свинарнику…
– А що, старий ще й має малого бахура? – запитала мати.
– То невістка має.
– А син де?
– Хіба не відаєш, де може бути син?
Мати, мабуть, здогадалася, але не відразу згодилася потіснитися в хаті. Нічого дивного, адже за все життя вперше дочекалася затишного кутка. Та й був він невеличкий. Мала кімнатка і ще менша кухня. Не хотілося тіснитися. І все ж… Але коли згодилася, то німці (всі до одного) вже збиралися в дорогу. Куди? Самі не знали. Потім казали, що їх відправили в Казахстан, щоб там вирощувати оту шевченківську картопельку.
Треба сказати, що ми теж не збиралися тут вікувати.
Тягнуло на Волинь. Там уже осів дід Василь, бабця Настя, тітка Ольга, мої двоюрідні брати Володимир і Віктор. І, звісно, ближче додому, себто до Стрільців. Хай вони і спалені, але то спаляниська – свої.
– А тут, що не кажи, а все якесь чуже. В першу чергу отой колгосп і голод, – завжди повторював батьків рідний брат, стрілець Холмської самооборони і вояк Української повстаньчої армії Володимир Струцюк.
Восени 1945-го буханка хліба коштувала вже понад 100 рублів. Як призналася Олександра Денисівна: «За місячну зарплату купила три буханці». Хтось одразу доніс туди, де треба (чи не треба), і заслужену вчительку хотіли позбавити права викладання в школі, але заступився за неї якийсь заслужений однополчанин Писанця, голови колгоспу і чоловіка Олександри Денисівни. В містах по картках уже видавали по 300 грамів чорного хліба, а в колгоспах і того менше. Ми, діти, збирали колоски, за що нас гонили з поля, нерідко відбираючи їх, висушених сонцем і прибитих дощами.   Хтось із місцевих згадав, що німці під час окупації виділяли по 600 грамів печеного хліба, а на неповнолітню дитину ще й по півлітри свіжого молока.    Сищики занишпорили по селу. Але так і не дізналися, або ж не хотіли дізнаватися, бо з місцевих у селі було лише 3 родини – Кущі, Балабухи і ще, даруйте, забув прізвище третьої української родини.
Зимою топити в хаті було нічим. Ламали бур’яни, жали серпом комиші біля річки, ходили на станцію Днепрострой ІІ і поміж шпалами вибирали шматочки вугілля, котре випадково висипалося з подірявлених осколками платформ чи вагонів. Бувало, що ті, хто супроводжував состав, ніби ненароком скидали нам вугілля, і ми (аби ніхто не бачив) мовчазно проте вдячно кивали їм головами.
А під поріг уже підступив голод. У нас на городі вродила кукурудза, але під неї відвели площу невеличку. Мамалига була нашою головною їжею. З кукурудзи варили (на воді) юшку, кашу і навіть пекли коржі. Це був, звичайно, делікатес. Посадили картоплю – вродила, як сливи, одна в одну. У колгоспі видали на трудодень усього-на-всього по 200 грамів пшеничного посліду. За робочий день, як би ти не працював, більше трудодня не писали. Отже, мати заробила за півроку 120 трудоднів, батько – біля 150. Не трудно підрахувати скільки отримають. Давно спорожнивши всі запаси, які привезли із Закерзоння, батько подався в степ ревізувати заощадження ховрашків. Ходив не раз. І часто не сам. «Це мені нагадує тридцять третій, – якось сказав йому після довгої мовчанки дід Кущ. – Тоді отак само, як ми у ховрашків, вони у нас забирали усе до зернини». І чоловік не витримав, устромив у землю німецького багнета і подався в село. За ним попрошкував і мій батько.
По дорозі Кущ сказав:
– Тікай, чоловіче, туди, звідки приїхав, поки не пізно.
Батько вже і сам не раз над тим думав.
Якогось червневого дня приніс коням свіжої трави, кожному кинув за драбинки, а біля своєї Гнідої з новим оберемком сіна надовго зупинився.
Потім виклав траву перед кобилою, обхопив її обіруч за шию і почав трястися усім тілом.
Довго трясся.
Поки нарешті не сказав:
– Ти пробач мені… Але мушу тебе покинути…

 

Йосип Струцюк

Україна, Цікаво

БІОМЕТРИЧНИЙ ПАСПОРТ ОНЛАЙН – ЦЕ ПРОСТО І ЗРУЧНО

Заяву на оформлення біометричного паспорта українцям відтепер можна заповнити онлайн.

Як повідомили у Державній міграційній службі України, запущена нова електронна послуга, що скорочує час особистого візиту громадян до підрозділів ДМС.

«Донедавна громадяни для оформлення біометричних документів могли дистанційно записатись до електронної черги та сплатити відповідні адміністративні збори. Відтепер функціонал розширено: водночас із записом до е-черги та завчасної онлайн-оплати заявники можуть заповнити інтерактивну форму, вказавши свої персональні дані», – йдеться в повідомленні.

Усі деталі, як подати заяву, розміщені на сайті dmsu.gov.ua та на урядовому порталі у розділі «Електронні послуги».

Стрий, Факти і коментарі

ЩО ПРИХОВУЄ В.КОЗАК або «СТРИЙВОДОКАНАЛ» ПРАЦЮЄ НА ЛЬВІВОБЛЕНЕРГО, А НЕ НА КОРИСТЬ МІСЬКОЇ ГРОМАДИ

60–тисячне місто перебуває на межі відключення водопостачання. За словами директора цього комунального підприємства – через борги. Спробуймо розібратися, чиї ж то насправді борги.
За словами очільника КП «Стрийводоканал», підприємство має заборгованість перед Львівобленерго за поставлену електричну енергію у розмірі майже 1,5 млн. грн. У той же час заборгованість населення перед водоканалом становить понад 6 млн. грн.
Хочу нагадати, що діючий тариф у Стрию встановлено ще постановою НКРЕП від 19.08.2016 р. та становить: 10,42 грн./м3 на водопостачання та 6,02 грн./м3 за водовідведення.

Якщо співставити з існуючими тарифами по Україні (http://www.nerc.gov.ua/…/taryfy/taryfy_na%20_vodopost_ta_vo…), то стрийські тарифи є достатньо високими в порівнянні з іншими.
Оскільки НКРЕП виключило Стрийводоканал з числа своїх ліцензіатів, то тариф має встановлюватись органом місцевого самоврядування. Тому, як кажуть, «пильнуймо за руками», на підході підняття тарифів.

Мені, а тепер і Вам, відомо, що пан В. Козак подав на виконком прохання про підняття тарифів майже у два рази!

Але з огляду на зазначене вище, це буде верхом цинізму як зі сторони комунального підприємства, так і зі сторони виконавчого комітету.
Випереджаючи запитання «а що ж зробили депутати», інформую: ще минулого року було виділено значні кошти на так звані «понижуючі насосів» для зниження електроспоживання. На жаль, про ефективне впровадження та їх використання депутатам невідомо. Охороняється майже як державна таємниця.

Чому так? Читайте нижче.
Проаналізуймо реєстр судових рішень, де фігурує в якості учасника наше комунальне підприємство за період, хоча б, з січня 2016 року.
За вказаний відтинок часу КП «Стрийводоканал» спромоглося отримати 14 судових рішень та 4 накази на стягнення зі споживачів (населення) на загальну суму близько 169 тисяч грн. А також вчинити майже подвиг, стягнувши зі Стрийських міських же комунальних підприємств «Мрія» та «Світанок» (ЖЕКи), десь із півмільйона грн.
А як щодо мінусів? Тут все ще цікавіше! 2,5 мільйона – стягнення податкового боргу. Ну то таке, щирі галичани скажуть: «то ж не гріх».
Йдемо далі. За позовом Державної екологічної інспекції СТЯГНУТО майже 900 тисяч ШКОДИ, ЗАПОДІЯНОЇ НЕЗАКОННИМ ВИКОРИСТАННЯМ НАДР! Увага: виявляється, місто Стрий протягом майже 5 місяців отримувало воду без спеціального дозволу на користування надрами. Зазначу, що такий дозвіл продовжується за заявою користувача майже автоматично. Тобто ці кошти ми з Вами втратили через елементарну безгосподарність керівництва КП «Стрийводоканал».
А далі ще цікавіше: є два рішення про стягнення з КП «Стрийводоканал» в користь Львівобленерго понад 100 тисяч гривень. Наголошу, що розрахунки за спожиту електроенергію (в основній частині) проводилися з державного бюджету шляхом взаємозаліку субсидій в порядку встановленому Кабміном (з постанови апеляції у справі №914/2237/17). Отже, кошти, що надходили від споживачів, поступали на рахунки підприємства та використовувалися в його господарській діяльності. Відповідно питання – ЗВІДКИ ж борги та ЧИЇ ж то борги?
А ще є втрати води, які по цьому підприємству складають ледь не третину. Це ж виходить, що кожен третій куб води губиться по дорозі до споживача? А хто за це платить?! Питання риторичне.
Подейкують, що очільник нашого водоканалу є родичем якогось великого начальника з обленерго. Якщо це так, то тоді зрозуміло, чому Стрийводоканал працює на обленерго, а не на користь стрийської громади.
То які ж висновки?
Призначення та звільнення керівників комунальних підприємств – це виключна компетенція міського голови.    Таким чином, сценаріїв розвитку подій може бути лише два: міський голова, діючи в інтересах громади, звільнить нерадивого керівника або піде на його поводу та внесе на виконком питання про підняття тарифів.   Отож, інтрига зберігається.
Далі буде…
     P.S. В реєстрі декларацій так і не знайшов декларації пана В.Козака, хоча він є суб’єктом декларування. Мабуть, є що приховувати?

 

Андрій ПОВРОЗНИК

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України

Стрий.net Panem Dev