• Сьогодні: Вівторок, 4 Серпня, 2020
Інфо ПС

Навчальний календар на 2016-2017 навчальний рік.

14045530_1045967822183237_8494064727044212118_n
Канікули в 2016-2017 навчальному році.

2016-2017 навчальний рік у школах, гімназіях та інших навчальних закладах почався 1 вересня 2016 року і триватиме до 26 травня 2017 року включно. Загальна тривалість навчального року складе 273 днів, з яких 165 днів будуть навчальними, а 108 днів припадуть на канікули, вихідні та свята.

Червоним кольором у календарі виділено вихідні та святкові дні
Зеленим кольором виділені дні канікул

Згідно з рекомендаціями міністерства освіти в навчальних закладах будуть встановлені такі дати канікул у 2016-2017 навчальному році.

Осінні канікули розпочнуться 29 жовтня 2016 року і завершаться 6 листопада 2016 року. Тривалість осінніх канікул складе 9 днів.
Зимові новорічні канікули розпочнуться 24 грудня 2016 року і триватимуть до 8 січня 2017 року. Тривалість зимових канікул складе 16 днів.
Весняні канікули почнуться 25 березня 2017 року і триватимуть до 2 квітня 2017 року. Тривалість весняних канікул складе 9 днів.
Літні канікули в 2017 році розпочнуться 27 травня 2017 року і триватимуть до 1 вересня 2017 року.

«Ефективне» правосуддя

«Ефективне» правосуддя

Зі всіх VIP-чиновників в Україні опинилися за гратами за рік… лише троє слідчих і голова сільради

    «Наші гроші» проаналізували 819 вироків, які були винесені у період з 1 липня 2015 року по 30 червня 2016 року включно по корупційних статтях Кримінального кодексу України 191, 364, 368, 369 і 369-2.

 

Протягом року жоден із чиновників найвищого рівня не був покараний за корупційними статтями про привласнення і розтрату держмайна, зловживання владою чи хабарництво.

У період липень 2015 – липень 2016 по корупційних злочинах отримали вироки 952 особи. З них 312 відбулося штрафами (майже 70% – штрафи до 20 тис грн), 336 – звільнені від покарання (90% випадків – умовне позбавлення/обмеження волі), 137 осіб – виправдані і звільнені від відповідальності. 128 осіб отримали реальні тюремні строки (68 осіб – від 2 до 5 років, 47 осіб – від 5 років). Однак набули сили поки що лише 33 вироки. Решта знаходяться в апеляційних і касаційних інстанціях.

Із усіх 952 осіб лише троє – це чиновники категорії А. Ідеться про двох голів райдержадміністрацій та заступника голови Держсільгоспінспекції України. Усім трьом загрожує позбавлення волі, однак жоден вирок щодо них сили не набув, перебуваючи на новому розгляді чи апеляції.

153 особи – це чиновники категорії В – слідчі, судді, сільські та міські голови тощо. Із них 92 особи – засуджені умовно або виправдані. 44 особи – до позбавлення волі, однак лише чотири вироки набули силу (троє слідчих і Лазурненський селищний голова).

Тобто 156 чиновників рівня А і B отримали за цей період лише чотири вироки з позбавлення волі.

Решта засуджених – службовці середньої та найнижчої ланки: від директорів дрібних держпідприємств до оперуповноважених та лікарів.

Загалом 431 особа проходила по статті за одержання хабара. Половина цих хабарів – до 10 тис грн. При цьому вироків щодо хабарів на суму понад 100 тис грн – лише 18. Найбільший розмір хабара, за який були засуджені двоє чиновників з Першотравневої районної у місті Чернівці ради, становить 810 тис грн ($100 тис), але вирок по ним ще не набув сили. Найменший хабар – 200 грн (таких справ – п’ять).

Протягом періоду липень2015-липень2016 суди присудили відшкодувати завдану шкоду державі 27,44 млн грн. Однак набули силу вироки лише на суму 11,05 млн грн. Також було застосовано 111 конфіскацій майна (27 з них набули сили), однак їхній обсяг у Реєстрі судових рішень не вказаний.

Франко мріяв про ровер та політичну самостійність України, – франкознавець про генія

Цього року відзначають 160 років з Дня народження Івана Яковича Франка. Відповідно до Указу Президента в Україні заплановано низку культурних заходів. Якби Франко промовив до тих, хто його недостатньо добре знає, і для тих, хто знає його добре, подружжя франкознавців започаткувало проект «Франко.Наживо», а у п’ятницю поділилися цікавими моментами своєї розвідки з львів’янами. Зустріч відбулася у приміщенні книгарні «Є».

За словами Богдана Сергійовича Тихолоза, проект – це спроба не звести Франка з постаменту, а стати з ним на рівні не в сенсі таланту, а в сенсі відкритості до взаємного діалогу.

Тихолоз Богдан Сергійович — український літературознавець, франкознавець; публіцист, блоґер, співавтор науково-просвітницького інтернет-проекту ФРАНКО: НАЖИВО / FRANKO:LIVE  (разом із Наталею Тихолоз). Кандидат філологічних наук, доцент кафедри теорії і практики журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка, член Національної спілки журналістів України.

Франко мріяв про ровер та політичну самостійність України, – франкознавець про генія

Тихолоз Наталія Богданівна  — український літературознавець, франкознавець. Кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник. Старший науковий співробітник відділу франкознавства Інституту Івана Франка НАН України. Член Національної спілки журналістів України.

«Це історія успіху, історія людини, яка створила себе сама. Людина, яка досягла колосальних творчих результатів. Я сформулював для себе секрети франкового успіху, і поділюся ними з вами», – розпочав свою лекцію Богдан Тихолоз.

Природна допитливість

Франкове «що таке» було визначальним. У нього є багато праць, які починаються з цих слів: від «що таке соціалізм» до «що таке постум». Йому було цікаво. Це, звичайно, феноменальна франкова пам’ять, але водночас і репродуктивне мислення. Полемічність його натурі також була притаманна. Показовий епізод, коли у школі вчитель дав завдання написати твір на слова Міцкевича «легше написати книгу, аніж прожити один день». Франко написав, але навпаки. Він не ходив утертими стежками, а торував свої.

Коли я думаю про те, як Україні вилазити з тої ями, в якій вона опинилася, я не бачу інших можливостей, як через науку та освіту. Тому що вкладати у нафту, газ і вугілля – це навряд чи нас врятує. А вкладати треба у інтелект, і так аби ми могли продавати цей інтелект, а не лише експортувати, – оце наш шлях.

Богдан Тихолоз

Шлях, яким йшов Іван Франко. Він вчився постійно, його геній – результат титанічної праці.

Дар синтезу і прогнозу (пророчий дар Франка)

Це не дар такого містичного осяяння: наївся грибів, заплющив очі, – і явилось. Його дар прогнозу – це дар науковця, який бачив тенденцію суспільного розвитку і міг це передбачити. Звідси розуміння страху неготовності українців до національно-визвольної боротьби.

Франко ніколи не замикався у тісних рамках жодної галузі. Мені здається, що будь-яка ізоляцію призводить не лише до спеціалізації, а, будьмо відверті, призводить до деградації. Коли науковці студіюють лише свій фах і не читають того, що робиться у суміжних галузях, тоді це призводить до того, що наука призводить не на науку для життя, а життя для науки.

Ставлення до мови

Франко володів багатьма мовами, але він не ставився до неї релігійно. Він ставився до мови, як до інструмента, саме як майстер, а майстер дбає про свій інструмент. Нам бракує такого інструментально-комунікативного підходу.

Він успішний, бо зробив те, чого не вдавалося українським письменникам до нього

До Франка письменники змінювали один одного за династичним  принципом. А у Франка проза інша, бо вона європейська. Ця проза органічна для тогочасної європейської літератури. Франко стає не показним, не пафосним, а справді органічним європейцем.  Це знамените поєднання Франка вишиванки і костюма є певним знаком, це також семіотика одягу. Він показує, що є сучасною європейською модерною людиною, але при цьому він залишається українцем.

Франко мріяв про ровер та політичну самостійність України. Коли він про це писав, то політична самостійність України була поза межами можливого. Але він не боявся сягати поза межами можливого, бодай уявою. Ми боїмося мріяти. Знаємо відому фразу Сковороди: «Бери вершину – матимеш половину». Випадок Франка каже – зазирай за вершину!

Богдан Тихолоз

Франко – це українець, який став генієм, та геній, який став українцем 

Франко був не тільки сумний, і писав не лише про політику, а був і поетом-мислителем, філософом, яким бачив перспективу. І навіть його песимістичні тексти завжди мали вихід у інший вимір, де сумнів перероджується у віру. Зрештою, віра лише тоді чогось варта, коли вона переходить через сумнів.

Є такі письменники, які б я міг прирівняти до дерев: Шевченко для мене дуб, Леся Українка – береза, Куліш для мене плющ, який з’явився у добу Шевченка. А от Франко взагалі не дерево. Франко – це ліс. У нього є чудова фраза : «Література – це ліс». У лісі не можуть рости одні дуби, а мають бути і чагарники, бігати звірі. Тому що ліс, – це біогеоценоз. Франко – це справді ліс у нашій культурі, тому що в нього є багато різного: шедеври, статті написані на злобу дня, або ж замітки, які пішли собі за водою, хоча й там можна знайти щось цікаве.

Франко мріяв про ровер та політичну самостійність України, – франкознавець про генія
Іван Франко

Каменяр, чи не Каменяр, – найпустіше в світі се питання

Є багато форм визначення хто такий Франко: великий каменяр, вічний революціонер, співець боротьби і контрастів, Мойсей тощо. Вони всі мають право на існування, але зверніть увагу на один момент, – щодо Шевченка, – майже ніхто не сперечається щодо його окреслення як Великого Кобзаря. Адже він сам приміряв на себе цю роль: роль ретранслятора міфологічного прадавнього досвіду. А от щодо Франка, дискусії дуже запальні, пригадайте десять років тому точилася дискусія – каменяр Франко, чи не Каменяр. Є у нього рядки: «Діалект, чи самостійна мова? Найпустіше в світі се питання». От мені здається «каменяр він, чи не каменяр», – найпустіше в світі це питання. Тому що Франко як раз той випадок, коли і каменяр, і не каменяр. І поет молота, і поет тисячострунної арфи і ліри. І прозаїк, і драматург, і науковець, і політик, і громадський діяч. Наталія Кобринська казала, що інструмент Франка – це не торбан з кількома струмами, а тисячострунна арфа. Пригадуєте, як порівнюють бандуру з балалайкою, визначаючи таким чином рівень цивілізації. Так от, Франко – це не арфа, це орган.

Політичні симпатії Франка

Франко – це людина епохи Франца Йосифа. Цього року відзначають сто років пам’яті «татунцеві», володареві численних народів. Я дивився на те, скільки книжок видано до цього ювілею, я мені ставало сумно. Ну, звісно, весело за Франца Йосифа, за епохою якого сумують. Адже це є прикладом того, як треба шанувати тих, кому ми чимось завдячуємо. Франко не зустрічався з цісарем, хоча у нього був такий шанс, коли він перебував у Відні. Він не належав ні до надто ревних симпатиків «татунця», ані до вже занадто радикальних його критиків.

Він чудово розумів, що Австро-Угорщина не була ласкавою мамою для всіх народів, але якщо порівнювати ситуацію з ситуацією у Російській імперії, то очевидно, що в останній шанси Франка на реалізацію були б значно меншими. Франко, як таки селянський син, мав би значно нижчі стартові можливості в Російській імперії. Здобути освіту, реалізуватися як політичний діяч. Уявляєте ви, що у 1890 році Франко прийшов би у якесь відомство імператора і сказав: «Ви знаєте, ми тут радикальну партію заснували…» А в Австро-Угорщині це було можливим. Тут була преса, видавництво, можливість реалізуватися. Утім, ми повинні розуміти, що Франко став тим, ким він став не завдяки якимось зовнішнім обставинам, а передусім завдяки самому собі.

Франко мріяв про ровер та політичну самостійність України, – франкознавець про генія
Діти Івана Франка. 1902 рік.

Франко в цифрах

Як казав Маленький Принц Екзюпері: «Дорослі дуже люблять цифри: без цифр вони не вірять». Аби переконати всіх, що Франко крутий, я намагався представити Франка в цифрах. Франко володів 20 мовами, наприклад, а не 14, як це писали. Звісно, він не володів ними ідеально. Цифри нам говорять не про все, адже окрім питання кількісного є ще й питання якості.

Як хлопчик з очима філософа виріс на філософа з очима пророка

Другим ім’ям Франка було Мирон, так називала його мама, аби вберегти дитину від нечистої сили, як стверджують народні вірування. Як маленький хлопчик з очима філософа виріс на філософа з очима пророка. Отже, в чому ж секрети успіху Франка?

Чому Франко виріс не на сільського мольфара, а на європейського інтелектуала та генія. Франко – це стовідсоткова відповідність формули генія, яку дав Георг Вільгельм Фрідріх Гегель. Який казав, що талант – здатність спеціальна, а геній– універсальна.                                                                                                                                                                                                                                                              Богдан Тихолоз.

Стрияни не заслуговують на того, кого обрали

 

На рівні підсвідомости взасадничується наратив  про те, що «народ заслуговує тих, кого обрав», і що не варто очікувати змін на краще в осяжному майбутньому. Я ж, роками протиставлячи себе місцевій владі, кажу ні!

Коли одна людина перебирає на себе всі важелі управління громадою, не компенсуючи це відповідним обсягом відповідальности, трактуючи громаду як мовчазного об’єкта місцевих процесів – у людей   невідворотно настає необґрунтований інвектив  «недорозвиненості», який дає змогу меру керувати не громадою, а стадом.

Я завжди стверджував – і продовжуватиму це робити – про те, що стрийська модель корупції є найдосконалішою в країні. Бо вона вибудована людиною, яка довела, що корупція – це більше, ніж тимчасовий зиск.

Стрийський мер прищепив кожному апологету, якого узалежнив (немає значення, хто це – депутат, чиновник, комерсант…), що корупція – це цінність. Якщо корупцію порівнювати з паразитом, який живиться часом, зусиллями, грошима, то стає очевидним: система, в рамках якої ми працюємо, вчимося, продаємо й споживаємо, стає дедалі зручнішою для паразита і дедалі незручнішою для нас. Водночас наше ставлення до корупції далеко не є однозначним. Ми нарікаємо на неї, проклинаємо її, але й раціоналізуємо та намагаємося знайти самовиправдання: «Дороги… Бруківка… Розумієш?!»

Чи приречені ми на життя у цій системі?

Так, якщо не позбудемося «шарму» раба.

Олег Филик

Режим понад усе! (Памфлет)

Слава режиму! (Безвізовому, хто не зрозумів.)

Нарешті наша гаряче улюблена народом влада пояснила навіть найбільш темним громадянам, за що боровся Майдан у 2013-14-му роках. Насправді не за елементарні свободу, гідність чи народовладдя (по-справжньому вільним європейцям вони не потрібні!), не за права українців бути господарями на своїй землі (це ж фашизм!), не за знищення неоколоніальної бандитської системи управління державою (не така вже вона й бандитська!), і вже, боронь Боже, не за ретроградами плекані християнські або національні вартості чи якусь там міфічну національну державу – “українську Україну” вишиватників (на Заході все це не люблять!). А за що ж? Я вам скажу: за право без віз їздити у Євросоюз! Саме за цю величну мету клали голови і нищили здоровʼя повстанці тієї лютої зими два роки тому. Тож возрадуймось! Свято наближається!

Правда, до цього ще нашими предками – князями, козаками і гайдамаками – омріяного безвізового режиму досить далеко (не всі європейці виявились готові до наших прудких братніх поривів), але вже тепер, на шляху до нього, з підказки глибокомудрих і безкорисливих західних партнерів, ми впевнено позбуваємося важкого спадку – отих недонищених решток української культури. І свідченням цьому – процес прийняття безлічі важливих законів нашою коханою Верховною Радою. Найкращі з них стосуються найкоштовніших прав братів наших старших із Євросоюзу, США та МВФ, щоб їм легше було панувати.., тобто я хотів сказати – допомагати нам будувати вистраждану Євроукраїну.

Що особливо тішить у тих євро законах, так це те, що нарешті люті вороги європейськості, оті християни, які тільки тимчасово є більшістю в нашій країні, змушені будуть гідно вшановувати найдорожчу сіль усієї планети – сексуальні меншини та пропагувати їхні цінності.

Тільки уявіть, яка гряде полегша для наших політиків і туристів, апатридів і кримінальників, спаратистів і грантососів, повій і розвідників (але ні, розвідників у нашій демократичній державі не повинно бути! навіщо вони нашій миролюбній країні?)!

Злі язики твердять, що в більшості українців через начебто не надто вдалу економічну політику уряду та війну з Росією просто нема за що їздити по світах. Але я так скажу. І хай не ображаються! Ті, що не мають грошей їздити на святу для кожного патріота землю Євросоюзу – не поважають мрію людей, котрі мерзли і гинули на Майдані! А ті хуторяни, що просто не хочуть їхати за кордон, вказують на тамтешні політичні провали і при цьому вимагають від влади насамперед вирішити якість внутрішні державотворчі питання – волохата рука Москви!

Слава Євроукраїні! Слава режиму!

«Право на правду»

Навчитись казати «НІ»

 

 

Пересічний українець не просто податливий на обман, на подачки, на ілюзорні обіцянки. Він тяжко хворіє на брак свідомости й ідентичности. На викривлене розуміння вигод і чеснот. Саме з цих викривлень і проросли 12 466 281 голос за царювання Януковича. Ніби все демократично, за кого хочу – за того і голосую.

Повірили і обрали. Але через бездумність і безвідповідальність цих 12 466 281 голосувальників українці стояли три морозних місяці на Майдані, з перемоги Януковича почався відлік наших лих, крові Небесної сотні, втрати Криму і війни на Донбасі. Близько 10 тисяч убитих, десятків тисяч поранених і зниклих безвісти, – ціна вибору маси, серед якої були не суцільні бомжі чи декласований пролетаріат.

Ці прихильники Януковича – не тимчасове затьмарення розуму. Це особлива свідомість і особлива категорія громадян. Частина з них ненавидить країну у якій живе, іншим вона просто байдужа, треті хочуть іти вперед із головою, повернутою назад, у совковий соціалізм, у щастя й достаток, якого насправді ніколи не було.

Ми не можемо не визнавати право Стриян бути тим, ким вони хочуть бути. Принаймні доти, доки їхні дії не йдуть всупереч кримінальному кодексу. Але якщо  моделювати ситуацію на мікрорівні, то не можливо не побачити, що у 60 тисячному Стрию живе майже 9 тисяч семантиків господарника, які це місто не тільки ненавидять, але й мають далеко в ср…і.

Тваринна жадоба  міського керівництва до збагачення і безжальне нищення міста, як наслідок цього збагачення – невідворотно веде  не лише до зубожіння містян, але й до втрати відчуття власної присутності у місті простого Стриянина.

Меру належить рада.

Меру належить виконком.

Меру належить бюджет.

ЩО Ж ТОДІ НАЛЕЖИТЬ ГРОМАДІ?

  • ФІГА!!!

Скажете: голослівно. Деталізую – щороку з бюджету міста виводиться майже 50 млн грн., що осідають в кишені господарника і Кo…

Знаєте, ніщо так не зміцнює правовий стан суспільства, як почуття власної гідності громадянина. Але почуття власної гідності з’являється в суспільстві тільки тоді, коли людина знає і бачить, що сама бере участь в його розбудові.

Я запитую вас, Стрияни, – Вас у цьому місті хтось щось питає чи, можливо, дослухається і чує?

Де ж він – наріжний камінь самоврядування – голос громади?! – Нема!

Асфальт постелили і – сиди… сопи…

Є дві речі, які потрібно зробити, аби поставити кінець цьому самодурству. «Німа» Стрийська громада має навчитись ГОВОРИТИ, а мої колеги депутати мають навчитися, як би незручно це не було, вимовляти слово  «НІ» в захресті кабінету міського голови.

Чи вірю я, що це колись станеться? Якщо чесно, то ні. А ви?

«Право на правду»

Голос слабких і голос сильних

На_новий_шлях

 

“Голосу слабких ніхто не слухає”, – мовить Святе Письмо. Україні це відомо, як нікому в сучасному світі.

Міжнародні угоди (той самий Будапешт чи Мінськ-2) наша країна виконує в односторонньому порядку. Вчать нас жити всі, кому хочеться, від світових босів в особі США, ЄС чи МВФ і до їхніх холуїв: християножерів-содомітів чи “побожних” окупантів-терористів. А парламент, уряд і президент не надто й опираються. Ще й підтакують: “Треба всі вимоги виконувати, бо Заходу непокора не сподобається… кредити не дадуть… Росія загнівається… безвізовий режим не отримаєм… бойовики підуть у наступ…”    Що ж, поважні причини… Тільки поважні для жебраків і рабів. Слушно писав наш сучасник-поет: “Міцні, як смерть, ростуть чужі світи, Надіям не лишаючи щілини”.

Таки ростуть. І на земній кулі їм місця мало. І творці цих імперських “чужих світів” усе підминають під себе. Ось і Церква Христова вже під їх залізною пʼятою… З яких завгодно причин, тільки не релігійних, зійшлись на Кубі 12 лютого Папа Римський і Патріарх РПЦ. Спільну декларацію підписали. На жаль, декларацію не лише антиукраїнську, а й антихристиянську. Бо і війна у нас, виявляється, не з Росією, а мало не громадянська, і підтримувати свій народ у цій священній, визвольній війні українські Церкви не мають права, і від “уніатизму” треба відмовитись, як застарілого методу…

Що це, як не голос сатани? Христос учив інакше: «Немає більшої любові від любові того, хто віддає за друзів свою душу» (Івана 15,13). Інакше, власне по-християнськи, вчили свою обездолену паству в чорний час тотальної окупації великі Отці Унійної (греко-католицької) Церкви – Митрополит Андрей Шептицький чи Патріарх Йосип Сліпий. Не в останню чергу завдяки їм і їхнім прямим учням – священикам та монахам – ствердились великі богоугодні справи: великі українські національно-визвольні рухи та державницькі акти у ХХ ст.

Але голос Церкви нашої став слабким… Слабким навіть для своїх вірних, багато в чому розчарованих дивними процесами лібералізації та дехристиянізації… Проте, слабким насправді є також і голос обох підписантів цієї Гаванської декларації. Слабким, бо далеким від Благовістя Ісуса Христа. Та й на що ще сподіватися від РПЦ як структури ФСБ (колись КГБ) чи від Ватикану, котрий все більше перетворюється у підрозділ держдепу США…

І справді, не встигли 15 січня під Калінінградом домовитися між собою новітні Молотов і Ріббентроп – тобто Сурков і Нуланд, – як тиск на Україну зріс багатократно: і Конституцію негайно міняйте під диктовку Донбасу (тобто Кремля), й особливий статус Донбасу закріплюйте чимшвидше, й амністію проросійським терористам оголошуйте вже, і не смійте заїкатися про повернення Криму, якихось там полонених чи контроль над кордоном… І не дискутуйте там! Господарі світу все уже вирішили за вас!

Цинічно, без участі українців, 14 лютого про це собі знову поговорили, тримаючи, як водиться у таких випадках, дулі в кишенях, новітні Сталін і Гітлер, тобто Путін та Обама… До речі, це вже не вперше в історії, коли нашу долю вирішують за нас між собою чванливі чужинці – росіяни, поляки, турки, німці, угорці, австрійці, американці, британці, французи… Що ж, “голосу слабких”…

Але чи ж вічно нам бути слабкими? Чи ж завжди буде нам “на таблицях залізних Записано в сусідів бути гноєм, Тяглом у поїздах їх бистроїзних”? Чи ж зможемо колись отримати право голосу у світовій спільноті?

Звичайно, зможемо. І не тільки отримати, а й твердо стояти на своєму, відстоюючи власні національні інтереси, а не інтереси чергового “партнера”-імперіаліста. Так, як це роблять Ізраїль, Саудівська Аравія, Швейцарія чи Японія.

Але для цього є одна, фактично, єдина політична передумова. Передумова, здійснити котру за двадцять пʼять років Незалежності так і не спромоглися неоколоніальні політикани. І ніколи не спроможуться. Вона їм не вигідна, бо базується на українській національній ідеї – на ідеї державності української нації на своїй власній землі. Але повести народ на боротьбу за цю єдинорятівну ідею можуть не псевдореформатори і не євроінтегратори, не москвофіли і не олігархи, не запрошені “професіонали” і не псевдоборці з корупцією, а тільки справжні державні мужі, відважні провідники народу й національні революціонери на кшталт Брута (“Батька свободи”) чи Публія Валерія (“Друга народу”), Воллеса чи Вашингтона, Болівара чи Кавура, Герцля чи Бандери та ін.

І тільки після перемоги загальнонародної справи, після якісної зміни системи влади й політичного самоутвердження голос національної держави, могутньої, по-справжньому незалежної і від внутрішніх плутократів, і від зовнішніх колонізаторів, може бути почутим у світі. Почутим, як голос сильної, успішної нації, голос народу, що є господарем своєї долі на своїй власні землі. Чи не це пророкували нам наші великі духом? Наприклад, Тарас Шевченко чи Іван Франко:

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

«Право на правду»

НАРЕШТІ ОПРИЛЮДНЕНО ГЕНЕРАЛЬНИЙ ПЛАН М. СТРИЯ (1996)

genplan_Stryi

На сайті міської ради розміщено генеральний план м. Стрия, виготовлений ще у 1996 році інститутом «Містопроект”. Рішення про його опублікування на інформаційному ресурсі було прийнято чомусь лише 7 липня 2016 року.
Тоді на засіданні міськвиконкому було додатково розглянуто можливість (?) його затвердження (актуалізацію) Стрийською міською радою та вирішено продовжити (?) виконання заходів з розробки нового (?) генерального плану міста Стрия.
За детальною інформацією та для надання зауважень і пропозицій щодо цього питання – звертайтесь у відділ архітектури та містобудування Стрийського міськвиконкому (вул. Шевченка, 71, каб. №№37,41).

ПОСАДА – ВАКАНТНА

071_b3c8286587b5204ce4d75180b089c28b

 

29 серпня у Стрийській райдержадміністрації відбувся конкурс  на заміщення вакантних посад державних службовців – головного спеціаліста відділу організаційної роботи та провідного спеціаліста відділу архітектури, містобудування та інфраструктурних проектів. Відповідно до Порядку проведення конкурсу конкурс відбувся у два етапи: електронне тестування та співбесіда.

З чотирьох кандидатів переможцем на посаду головного спеціаліста відділу організаційної роботи визначено Лесю Михайлівну Друц. Переможця на посаду провідного спеціаліста відділу архітектури, містобудування та інфраструктурних проектів не визначено, оскільки кандидат, який подав документи на участь у конкурсі, не набрав потрібну кількість балів, повідомляє офіційний сайт Стрийської РДА.

ПАМ’ЯТІ ТАРАСА БРУСА

070_c4aa684dcb74a78dc7b680ab92f26629

 

У селі Лисовичі відбулося відкриття меморіального скверу пам’яті Тараса Бруса, який загинув в Іловайському котлі у серпні 2014 року. В останні хвилини свого життя він врятував 9 людей, а потім його наздогнала ворожа куля.
Ідея створення меморіалу належить громадським активістам та друзям Тараса. Іванна Фединчук, яка очолила ініціативну групу розповіла про те, як втілювалася ця ідея. Вона висловила сподівання, що сквер стане місцем вшанування героїзму земляка, віри в перемогу та зародження нових ідей, як зробити свою вулицю, село, країну кращими та подякувала всім, хто доклав зусиль до спорудження меморіалу. А друг дитинства Олег Білінський поділився спогадами про надзвичайно доброго та світлого друга Тараса.
Народні депутати України – командир полку спеціального призначення «Дніпро-1″ Юрій Береза та бойовий побратим Володимир Парасюк – поділилися спогадами про ті трагічні дні під час виходу з Іловайського котла. Юрій Береза подякував рідним за виховання сина та вручив його дідусеві Федору Брусу заслужені нагороди внука – орден «Лицарський хрест України» та медаль «За захист Дніпра від сепаратизму».
У своєму виступі голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка зазначив: «Завдячуючи таким сміливим та мужнім хлопцям, як Тарас Брус, що за поривом серця стали на захист територіальної цілісності України, було зупинено агресора. На прикладах таких Героїв потрібно виховувати підростаюче покоління, закладати у молоді такі риси, як стійкість та мужність».
Вихованці Лисовицької загальноосвітньої школи-ліцею та дитячого Зразкового театру української пісні «Джерельце» Моршинської школи мистецтв, де свого часу навчався Тарас, присвятили свої виступи новітньому Герою України.

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України