• Сьогодні: Неділя, Вересень 22, 2019
Інфо ПС

Телеканал “Інтер” не буде міняти редакційну політику

630_400_1473066396-4850

 

“Національні інформаційні системи”, які виробляють новинний контент для телеканалу “Інтер”, відмовляються змінювати  редакційну політику на вимогу протестувальників.

Директор компанії “Національні інформаційні системи” Олександр Пилипець заявив про це в ефірі Громадського.

“За новини мені не соромно, а навіть гордо. Політика інформаційна новин не буде змінюватися, звісно. А що там змінювати?”, — наголосив Пилипець.

Також він додав, що , після нападу на офіс телеканалу керівництво суттєво збільшило кількість охорони будівлі.

Відповідаючи на запитання про наміри НІС щодо звільнення Шувалова, на чому наполягали протестувальники, Пилипець сказав: “До мене таких вимог не надходило. І я не знаю, чи буде він звільнений”.

Як відомо, 4 вересня на офіс “Національних інформаційних систем”, які створюють новини для телеканалу “Інтер”, було скоєно напад. Розпочалася масштабна пожежа, є постраждалі.

Ігор Шувалов, будучи громадянином Росії, веде діяльність в Україні з часів Кучми, коли працював на голову його адміністрації Медведчука. В Україні часів Януковича Шувалов працював на каналі “Інтер” та його власників голову АП Сергія Льовочкіна та Валерія Хорошковського.

6 вересня протестувальники заявили, що дійшли згоди з керівництвом телеканалу: протягом 5 найближчих днів телеканал має змінити свою редакційну політику та звільнити заступника директора з розвитку компанії “Національні інформаційні системи” (НІС) Ігоря Шувалова.

Того ж дня телеканал “Інтер” заявив, що ні про що не домовлявся з протестувальниками і не вів з ними ніяких перемовин.

«Всі українські журналісти – диверсанти» – маячня «ДНР»

 

За даними “розвідки” “ДНР”, вони готують теракти для дестабілізації обстановки в “республіці”.

90308

“Розвідка” “ДНР” підтверджує факт підготовки українськими силовиками диверсантів під виглядом журналістів. Про це на брифінгу повідомив так званий заступник командувача оперативного командування “ДНР” Едуард Басурин, передає агентство “РИА Новости“.

“Підтверджуються факти підготовки в 30 окремій моторизованій бригаді декількох диверсійних груп, які планують перекинути на територію “ДНР” під виглядом журналістів для проведення терористичних актів, спрямованих на дестабілізацію внутрішньополітичної обстановки. Оперативним командуванням і спецслужбами “ДНР” приймаються додаткові заходи по виявленню і ліквідації українських диверсантів”, – процитувало Басурина агентство.

“Милосердя двері” – в УКУ

Предстоятель УГКЦ Святослав освятить храм УКУ

Освячення відбудеться 11 вересня на території

студентського містечка по вул. Козельницька, 2а.

     Храм є унікальним не тільки для Львова, але й для України. Адже в одній будівлі на різних ярусах функціонуватимуть три храми: наземний рівень – це церква Софії – Премудрості Божої, на нижньому – ще два: храм святого Климентія Папи Римського і церква Гробу Господнього. Церква Гробу Господнього – це відображення І століття, місце більше для приватної молитви. Храм Климентія Папи Римського відображатиме ІІІ-IV століття – часи, коли християнство ще не було розділене. Це відкриває великі екуменічні можливості. Храм Климентія Папи Римського має стати місцем формації, дискусій, зустрічей та спілкування. На верхньому ярусі буде власне храм Софії – Премудрості Божої.dsc_7726-700x467

      При церкві діятиме також духовно-пасторальний центр. Тут передбачені місця для сповіді, розмови, зустрічей. Центр розпочне роботу після освячення храму.

Храм буде відкритий для спільноти Львова, а не лише для середовища УКУ. У будівлі встановлено ліфт та облаштовано пандуси. Тому люди з особливими потребами та особи, яким важко підніматися по сходах, зможуть безперешкодно потрапити на будь-який рівень храму.

      «У Західній Україні була велика перерва в церковній архітектурі, починаючи з 1930 років. І беручи до уваги, власне, ту прогалину, я вважаю, що потрібно робити міст до витоків, традиції, щоби пізніше могла постати сучасна українська архітектура. І тоді вона матиме свою ідентичність, а не буде просто сучасною формою без змісту. Особливо це важливо для університету, який хоче відновити не тільки церковно-будівельні, а й обрядові традиції, які пішли в підпілля свого часу», – зазначає, американський архітектор з українським корінням, архітектор церкви Софії -Премудрості Божої Іван Бережницький.

     Чин освячення новозбудованої церкви Софії – Премудрості Божої здійснить Отець та Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук). Початок Літургії 11 вересня о 10-й годині.

«Український погляд»

А сьогодні у Львові відбулася молитовна хода з нагоди освячення церкви святої Софії-Премудрості Божої в Українському католицькому університеті. 1403276_1439156Як відомо, протягом тижня у соборі святого Юра перебувала ікона Матері Божої «Милосердя двері». 1403276_1439160Після спільної молитви віряни та священики вирушили від собору святого Юра. Хода, яку очолив предстоятель УГКЦ Святослав (Шевчук), пройшла вулицями Устияновича, Бібліотечною, Бандери, Брюлова, Вербицького, Коперника, Героїв Майдану, Стрийській і дійшла до церкви святої Софії-Премудрості Божої УКУ. 1403276_1439154Туди ж перенесли ікону «Милосердя двері».

У ході взяли участь духовенство львівської архиєпархії УГКЦ, заступник міського голови Львова Андрій Москаленко та віряни.1403276_1439162

Уроки «нехорошої квартири» для української журналістики

dim

Історія з “нехорошою квартирою” (блискуче було в Булгакова визначення) не викликала у мене ні розгубленості, ні зловтіхи, ні заздрості до фігуранта, ні співчуття до нього. Більшість публічних захисників Сергія Лещенка й добровільних розпиначів його керувалися емоціями. Звісно, не всі. Але про них — трохи нижче.

У мене, повторюся, сильних почуттів скандал не викликав. Що дає привід поглянути на скандал, за можливістю, холоднокровно. Причина, що змушує публічно реагувати на приватну, здавалося б, історію, — її можливі наслідки. Вони можуть бути масштабнішими, ніж здається на перший погляд. Відсутність співчуття до колишнього колеги вимагає окремого пояснення. Оскільки, коли я про це говорив, багатьох судомило від подібного признання. Наполягаю на визначенні “колишній” перед характеристикою “колега”. На тій простій підставі, що (на моє глибоке переконання), Сергій Лещенко перестав бути журналістом у той момент, коли склав присягу в Раді.leshchenko

Політику й політичну журналістику відрізняє те саме, що відрізняє хокей від фігурного катання. Той самий лід, ті ж ковзани — тільки смисл гри інший, і правила інші. Тебе можуть від душі прикласти ключкою по незахищеній голові під час витонченого виконання “акселя”. І твій біль — твоя особиста біда, якщо вже ти вчасно не перейнявся різницею між видами спорту. А от травма, тобою отримана, стає бідою команди, за яку граєш. Сумом для твоїх уболівальників. І, можливо, проблемою для країни, під прапором якої виступаєш.

Політичні журналісти, всерйоз переконані в тому, що вони займаються політикою, помиляються. Вони опосередковано впливають на політиків і на тих, хто їх вибирає. У міру своєї майстерності, досвіду, авторитету й принциповості. Журналісти, які обрали політичний шлях, але сліпо переносять у нове життя колишні правила, звичаї, звички, манери, лексику й уклад, деформують уявлення про журналістів і журналістику — по-перше. А й без того деформовану політику калічать ще більше — по-друге. Журналістика й політика — це професії. Однаково важливі. Однаково складні. І зовсім різні. І в тій, і в іншій — гострий дефіцит професіоналів. Особливо відчутний у наш час. Час ризиків і викликів. Час, коли кожен базіка, що має сторінку в соціальних мережах, вважає себе журналістом. А кожен крикун, що має десяток “послушників” або “поплічників”, — політиком.  Людина, що вступає до ордена майстрів “мистецтва можливого”, для журналіста автоматично є тільки фігурою на дошці. Навіть якщо він сам — учорашній журналіст. Якщо хтось забув: той, хто йде в політику, робить крок, що максимально наближає його до прийняття державних рішень. З усіма відповідними наслідками.  Ставлення до нього з боку навколишніх (і журналістів, насамперед) має визначатися суттю його заяв, змістом його вчинків і відповідністю зробленого сказаному. Вага фігури має визначатися кількістю пройдених клітинок, якістю збитих фігур, здатністю ухилятися від шаха й умінням ставити мат.

Чи прораховував Лещенко ризики, вибираючи “паровозом” “Блок Петра Порошенка”, що втягував його у велику політику? У нього в 2014-му не викликали питань імена його сусідів за списком? Він ідеалізував персону вождя? Він не допускав, що рано чи пізно стоятиме перед вибором — або згідливо мовчати, або критикувати того, хто “обдарував” його гарантованим квитком у Раду?  Вибачте за відвертість, але відповідь не має значення. Якщо “так” — то він легковажний мрійник, який не доріс до дорослої політики. Якщо “ні”, і він “використав” Петра Олексійовича так само цинічно, як Петро Олексійович його — то він кар’єрист нового призову, що відрізняється від кар’єристів старорежимних лише наявністю “неформатного” рюкзака й відсутністю “форматних” котлів від Patek Philippe. Тим, хто вірив у Лещенка, і в те, що такі, як він можуть реально й ефективно змінити політику на краще, за великим рахунком, однаково. Тому що багато хто з них зневірився. До шаленої радості тих, хто нічого міняти й не збирався. І це — не докір. Це констатація факту. Сумна.

leshchenko-and-co

Чи розумів Лещенко різницю між поняттями “хороший хлопець” і “публічний політик”, чиє життя не просто може, а має бути вивернуте навиворіт (до чого він, до речі, сам активно привчав суспільство)? Чи усвідомлював, що до нього (тим більше після того, як депутат, обраний за списком “Блоку Петра Порошенка”, став критикувати найближче оточення Петра Порошенка, відомого своєю властивістю не пробачати і не забувати образ) рано чи пізно приставлять щоденну “наружку”? Поставлять на контроль телефон? Ретельно “шерститимуть” пошту? З практичною метою вивчатимуть і з тваринним задоволенням обговорюватимуть особисте життя? Повірити в те, що журналіст Сергій Лещенко, який багато років досліджував різні боки політичного життя, усього цього не передбачив, важко. І тим важче зрозуміти те, як він часто вчиняв. Якщо ти збирався робити кар’єру, то ставлення до контактів, банків, покупок, формулювань у публічних відповідях і картинок у соціальних мережах має бути особливо педантичним. Тим більше на тлі декларованих (особливо якщо декларованих щиро) принципів і цінностей. А якщо внутрішньої готовності до цього не було, якщо було відсутнє розуміння почуття міри — з політикою варто було, як мінімум, почекати. Якщо вже ти чоловік, а не вічно перспективний хлопчик.   Але те, як поводиться конкретна людина, наводить на сумну думку, що він як і раніше вважає конкретну історію своєю особистою справою. Чи то не розуміючи, чи то відмовляючись розуміти, що скандал боляче б’є, а згодом ще болючіше битиме по багатьох і по багато чому.

По колегах, з якими він намагався створювати небезперспективний політичний проект, рейтинг якого він прибив на злеті одним дурним рухом. По шансах генерації молодих політиків, у вчинках яких тепер будуть видивлятися симптоми “синдрому Лещенка”, як він сам видивлявся “синдром Межигір’я”. По друзях, які намагаються його захищати, не до кінця розуміючи, що до чого. По репутації “Української правди”, що виростила його. По журналістиці розслідувань, яка реалізувалася в країні значною мірою з його подачі. І яка, багато в чому, спонукала країну мінятися. По журналістиці взагалі, довіра до якої і без того падає щодня, у вигляді об’єктивних і суб’єктивних причин. По тих, хто вважав його прикладом для наслідування, променем надії. Незалежно від того, вибачте за брутальність, зиск чи дурість поховала його репутацію і, як мінімум, підірвала віру в нього великої кількості оточуючих.  Навіть якщо жодна копійка із заплачених Лещенком за квартиру мільйонів не виявиться “брудною”, сам скандал уже підточив хитку віру в реальне існування в політиці нових цінностей, позначених Майданом принципово. Сам того не бажаючи, політик, що не відбувся, розв’язав руки тим, з ким він (сподіваюся, щиро) боровся. Масштабним покидькам, які крали й крадуть мільярдами, галузями, регіонами, що азартно торгують своєї совістю й чужою кров’ю. Сергій Лещенко (навіть якщо він безмежно чистий з погляду формального закону), запустив демонів сумніву в серця багатьох із тих, хто ще вірив. І демони взялися захоплено жерти віру, полегшуючи життя тим, хто не збирався припиняти красти.

Чистий чи нечистий він на руку — цим із навіженою радістю скористаються (і вже користуються) значно більш нечестиві з БПП, НФ, РПЛ… Список можна продовжити, продажні й всеторгуючі знайдуться практично скрізь. Він подарував їм розкішний шанс. Навіщо?

І якщо виявиться, що формально чистий — це мало що змінить. Хіба що буде трохи прикріше. Безвідповідальність, дурість, відсутність почуття міри, несмак і самозамилування гроблять країну анітрохи не менше, ніж продажність і жадібність. Повірте на слово.  Мене занурило в політичну журналістику, коли Сергій Лещенко ходив, по-моєму, у п’ятий клас. А вперше запропонували балотуватися в Раду, коли він вчився у восьмому.

Я не надто вірю в користолюбство Лещенка. Але я можу його допускати. Тому що в активній політиці важко знайти ангела. Знаєте такого: черкніть адресу, мотнуся — позичу крила, сфотографуватися на пропуск до раю. Якщо встигну. Поки власник їх на що-небудь не обміняв.

Той, хто змінив ксиву журналіста на мандат депутата, добровільно перетворює себе на обговорюваного суб’єкта політика. Герой скандалу, на мою думку, перетворює себе на знеособленого об’єкта. Бо його історія — поле для аналізу, привід для узагальненьleshchenko-and-nastya

Не моя справа — бути суддею, прокурором чи адвокатом Лещенка. Мені професією відведена нудна роль дізнавача, коли йдеться про процеси. І стриманого тлумача, коли — про явища.  Історія з “квартирою Лещенка” — привід говорити не так про нього, як про кепські явища, котрі, формально, конкретного героя не стосуються.

Перше. За чверть століття ми так і не навчилися боротися з розчаруваннями з допомогою очевидного — не творити кумирів. Віддавати належне зробленому, не ідеалізуючи того, хто робить, для нас виявилося непосильним завданням. Ксенофоба й авантюриста Черчілля цілком справедливо багато хто називає “останнім великим британцем”. І так само справедливо, м’яко кажучи, негнучкого, відверто кажучи, цинічного і трохи схильного до диктаторства де Голля багато хто називає “останнім великим французом”. Ключове слово — “великий”, яке відтіняє сенс досягнень.

У новітній історії України поки що не було воістину великих. І не буде. Доки ми не навчимося цінувати справжні вчинки, не применшуючи цінності перемог та успіхів помилками й дурницями.

Очевидна дурість і навіть (можлива) локальна підлість політика Лещенка ні на міліметр не применшує його заслуг. Не відчуваючи до нього ні прихильності, ні упередженості, не можу не віддати належне зробленому ним у розслідувальній журналістиці. Саме він багато в чому створив тренд, встановив зразок, подав приклад. У тому числі завдяки і його зусиллям, країна отримала шанс на оновлення. Не визнавати цього було б нечесно.  Ще одне цинічне (неминуче, коли вже йдеться про політика) відхилення. Багато років тому один чин із органів відверто розповів, як маніпулює одним журналістом, “зливаючи” йому правдиву, але обмежену інформацію. Завдяки чому один високопоставлений злодій ставав об’єктом підвищеної уваги, інший — ні. Деталь: чин керувався не комерційними чи політичними, а суто ідейними міркуваннями. Мотив: за державу прикро — раз, але з деким боротися не вийде — два. Мене тоді бентежило таке “потаскушне робінгудство”. Але досвід показав, що навіть вибіркова правда — краще, ніж невибіркова брехня.

Дріб’язкова чесність погана. Але вона — краще, ніж безкарне безчестя.

Так, хочеться все і зразу. Так, хочеться святих і непідкупних.

Не буває. В АТО прірва “аватарів” і море тих, хто “дахує контрабас”, але не всі в АТО “аватари” і “дахують”. Не всі добробатівці — мародери, проте й мародерів серед добробатівців вистачає.

Особисто я знаю кількох людей, які “дахують”, мародери й герої в одній особі. rahmanin3

Судімо людей за вчинками. Не применшуючи й не заплющуючи очей. Не перекреслюючи однією дурістю зроблене раніше. Оцінюймо вагу, авторитет, значущість і суспільну підсудність/непідсудність фігури співвідношенням заслуг і гріхів.

Я суб’єктивний, як кожен із вас. І я, як багато хто з вас, ніколи не зможу зрозуміти, що могло втримати Лещенка далеко від Батьківщини під час Майдану, коли тут вирішувалася доля країни. Його виправдання були схожі на виправдання Порошенка з приводу Липецької фабрики. По-моєму, все просто: або Батьківщина, або бізнес. Але я був би нечесним, не припустивши, що без таких, як Лещенко, і без конкретного Лещенка, якого читали і якому вірили, не було б і Майдану. Без якого на цвинтар перетворилася б країна, а не тільки Донбас.  Я ніколи не зрозумію й не прийму демонстративної відстороненості Лещенка від війни. І ніколи не усвідомлю логіки політика, котрий купує “понтову хату” (припустімо, навіть на кревні), тоді як безліч знайомих мені людей відмовляють собі в поїздках на таксі та походах у кіно (не жартую й не перебільшую), щоб нашкребти на “общак”, необхідний для купівлі генератора або дощовиків для бійців. Але. Я був би нечесним, якби не вважав, що розслідування Лещенка не припинили розкрадань із бюджету коштів, яких вистачило б на багато генераторів і багато сотень дощовиків. Незалежно від того, думав про це Лещенко чи ні. Судячи з його недолугих заяв — ні. І гаразд.

Не шукайте в ньому та в подібних йому ангелів/дияволів. Судіть по справах. Зважуйте користь. Не заперечуйте очевидного. Такі, як він, — коралові поліпи, які свідомо чи мимоволі тягають будматеріал на храм. Який повільно і неминуче зводиться.

Друге. І останнє. Торжество влади в процесі скандалу зрозуміле. Істерика заздрісників (які готові віддатися за половину такої квартири, але ніхто не пропонує) — теж. rahmanin4

Коротке звернення до колег, які не втратили здорового глузду. Перечитайте свої пости в соціальних мережах. Примружте очі. Розплющте. Випийте води. Абстрагуйтеся від прізвищ.

Не вбивайте віру в силу Нашого Слова. Реанімація коштуватиме дорого.rahmanin2

Сергій Рахманін

Придністровський «форпост» і українська стабільність

portnikov

Так званий «президент Придністровської Молдавської республіки» Євген Шевчук підписав указ «Про реалізацію підсумків республіканського референдуму, що відбувся 17 вересня 2006 року». Якщо простіше – про приєднання цього, фактично контрольованого Москвою, регіону Республіки Молдова до Росії. Не важко помітити, що від часу проведення референдуму до часу підписання указу минуло 10 років. Чому ж Шевчук заметушився саме зараз?

Тому може бути кілька пояснень. Велика частина їх пов’язана з майбутніми президентськими виборами в Молдові. Непогані шанси на перемогу на них має проросійський політик Ігор Додон. У Шевчука можуть бути побоювання, що Кремль захоче «віддати» своєму вірному прихильникові Придністров’я – щоб уже цілісна Молдова стала територією російського впливу між Україною і Румунією. І зрозуміло, що в цьому випадку Шевчуку та іншим представникам кримінальних кланів Придністров’я просто не залишиться місця біля корита. Ось Шевчук і намагається це місце закріпити – роль губернатора «Тираспольської області Росії» йому подобається куди більше, ніж фінал кар’єри.

Але таке пояснення дій Шевчука могло б мати місце тільки в тому випадку, якщо б ми мали справу із самостійним політиком. Навряд чи Шевчук пішов би на публікацію указу без узгодження зі своїми московськими кураторами. Тому нам важливо зрозуміти не те, чого бажає Шевчук. Шевчук, в кінцевому рахунку, буде бажати того, чого захоче Путін.

А Путін може захотіти перестрахуватися. У разі, якщо на президентських виборах у Молдові переможе кандидат демократичних сил, у Кремлі можуть піти на визнання «незалежності» Придністров’я із можливим включенням окупованої території до складу Російської Федерації. Так між нами і Молдовою буде «легітимізований» терористичний анклав, який Росія зможе перетворити на центр дестабілізації українського півдня. І, якщо Придністровська Молдавська республіка (ПМР) просто буде визнана «незалежною», Путін буде, як завжди ні при чому – це все «маневри армії ПМР».

Але навіть якщо Додон переможе, це ще не означає, що йому «віддадуть» Придністров’я. За допомогою указу Шевчука, нового президента Молдови будуть тримати на короткій мотузці. Відмовишся слухатися – приєднуємо Придністров’я, дестабілізуємо ситуацію – і кінець твоїй кар’єрі!

Для України в цій ситуації хороших варіантів немає. Проросійська Молдова загрожує стати справжнім «троянським конем» у регіоні, Кремль за допомогою Додона намагатиметься створити цілу низку небезпечних ситуацій і прецедентів – аж до відмови Молдови від європейської інтеграції і приєднання країни до Євразійського союзу. Це додасть нове дихання «п’ятій колоні» в Україні. Бачите, молдавани теж воювали – і з Росією сварилися, а тепер відновили територіальну цілісність і дружать із «братами». Висновок – потрібно добровільно здатися Путіну і нам знизять тарифи.

А Молдову, якій вдасться втриматися від сповзання до проросійського багна, Путін постарається дестабілізувати за допомогою Придністров’я. І зрозуміло, що ця дестабілізація не зможе залишити поза увагою український південь. Я б навіть сказав, що дестабілізувати Одеську область для Путіна є набагато більш важливим, ніж дестабілізувати Молдову.

Тому указ Шевчука – зовсім не пересічний документ. Це – передвістя можливої війни.

Віталій Портников

Дивуюся, наскільки повільно тут ідуть реформи!

Роман Шеремета – відомий український науковець, якого торік «Forbes» назвав одним із двох найкращих українських економістів (другий – Юрій Городніченко). Рідним містом Романа є Івано-Франківськ. Тут у 2004 році він майже одночасно здобув освіту економіста у Національному університеті нафти й газу та фах правознавця у Прикарпатському національному університеті ім. Василя Стефаника. Нині – доцент Школи менеджменту Уезерхед при Університеті Кейс Вестерн Резерв (США).

sheremeta

В Україні забагато університетів

В американських університетах вчать, як генерувати ідею. Там цінують людину, яка може створити нову ідею, новий бізнес, нову методологію, патент чи започаткувати досі невідому дослідницьку працю. Освіта – це загальне поняття. У ній головне – вміння мислити. Українські студенти часто зізнаються, що, коли після закінчення вузів йдуть на роботу, змушені вчити все з нуля. Переконаний, завдання університету – дати студенту не практичні навички, а навчити його думати.

Проблема системи вищої освіти в Україні ще й у надмірній кількості вузів. На 1 мільйон людей припадає більше 6 університетів, тоді як у Великій Британії цей показник складає 2,4. А там працює модель вищої освіти, до якої ми прагнемо. Отже, треба урізати кількість університетів. В Україні з’явилося багато приватних вишів. Начебто як у Америці. Але там університети не працюють на прибуток, лише на фонд розвитку. У Гарварді, якщо є прибуток, то його скеровують на розвиток університету – і в жодному разі не для наповнення чиєїсь кишені. Там усі отримують лише зарплати, тоді як в українських приватних вишах – прибуток. Звідси і мотивація – дати дипломи якомога більшій кількості студентів. Переконаний, в Україні забагато університетів. Нам треба зосередити увагу не на їхній кількості, а на якості освіти.

Студенти теж мають оцінювати роботу викладачів. Об’єктивно і анонімно. Тоді ми зможемо виявити хабарників, прогульників. Тоді з’являться і засоби впливу на викладачів, і стимули для роботи. Друге. Університети мають працювати на конкурентній основі. Стипендії студенти мають заробляти, а не просто їх вимагати. За стипендію студенти повинні змагатися.  Стипендія має стати стимулом для навчання. Так само і для викладацького складу. При визначенні зарплати мають бути враховані рейтинг серед студентів, кількість наукових публікацій. Коли такі елементарні принципи ми зможемо запровадити в систему вищої освіти України, тоді можна очікувати на позитивні зміни.

Експеримент – це контрольований процес, а не «авоська»

Погодитися на переїзд сюди для викладацької роботи я не можу, бо експериментальної економіки, в якій я фахівець, в Україні просто не існує. Першу експериментальну лабораторію ми будемо зараз створювати у Харківському національному університеті.        Експериментальна економіка – це метод дослідження економічних факторів, процесів. До прикладу, ми прагнемо в Україні до економічних реформ. Уряд пропонує зміни, посадовці озвучують багато теорій про їхні переваги. Що роблять економісти? Можуть проаналізувати, як ці реформи працювали в інших країнах. А ще можуть провести міні-експерименти. До прикладу, в Івано-Франківську хочуть продавати землю на аукціонах. Я можу запропонувати 10 різних аукціонів. Який буде кращий, ми не знаємо. Тому перед їх запровадженням я проведу кілька експериментів, аби знайти правильний. Результати дадуть мені не теоретичну чи емпіричну відповідь про переваги цих аукціонів, а реальну модель найкращого саме для Івано-Франківська. В Америці таким чином відбуваються реформи і ухвалюються рішення. «Facebook», «Google» та інші компанії постійно експериментують, досліджують, щось змінюють і дивляться, як це працює, як на це реагують люди. Ви можете навіть не усвідомлювати того, що берете участь у глобальних експериментах.

Експеримент – це контрольований процес, а не «авоська», на кшталт «а може, щось із цього вийде». Це не стрільба у ціль із заплющеними очима. Так, в Україні часто ухвалюють рішення без економічних досліджень. Економічна ситуація тут – складне питання, бо є великий вплив багатьох чинників. Маємо присутність агресора, ментальність людей.

Є проблема і в тому, що гривня в Україні дуже знецінена. Думаю, правильний курс має бути на рівні 13-14 гривень за долар. Завищений курс долара до національної валюти б’є по добробуту людей, вони не можуть придбати автомобілі, квартири. Ця рівновага має відновитися, і тоді з’явиться добрий стимул.

Попри все, я бачу позитивні зрушення в багатьох аспектах. Але одночасно дуже дивуюся, наскільки повільно тут ідуть реформи. До прикладу – електронне декларування. Реально – це чудова пропозиція. В Америці через мережу Інтернет можна знайти зарплату будь-якого професора, губернатора чи іншої людини, яка працює на державній службі. А це означає, що можна проконтролювати, чи відповідає її рівень життя зарплатні. Не розумію, чому таку чудову ідею, яка лише поліпшить економіку України, так довго запроваджують. Ніби хтось її блокує. Сертифікація – це не проблема, особливо коли ЄС ставить ці вимоги.

Наступне. Скасування мита на ввіз автомобілів. Це питання я особисто лобіював у Верховній Раді. Мій друг, європейський комісар, просив мене написати листи до парламентарів про перевагу таких нововведень. Адже, по-перше, це чудовий політичний крок, який позитивно сприйме суспільство. Друге – це покращить економіку в країні. Негативні чинники, які перерахували українські політики у цій реформі, реально не викличуть критики жодного розумного економіста.

І навіть, коли скасували ці збори, Президент, не розумію навіщо, викладає додаткові вимоги: авто – тільки для себе, обмеження у три роки… Головний аргумент – захист власного виробника. А скільки їх на нашому ринку? Які ви бачили солідні продукти українського виробника? Наш виробник був монополістом, який заробляв надприбутки через блокування таких законів. Для того, щоб український виробник створював добрі авто, він має працювати в умовах конкуренції, воювати з німецькими компаніями за споживача. Якщо вони не можуть воювати, то нехай ідуть із ринку. З’являться інші компанії. Той самий «Mercedes» прийде і буде виробляти тут свою продукцію. Тим паче, все йде до того, щоб розвивалися підприємства, які працюють на експорт, бо у нас дешева робоча сила.

Аргумент про захист свого виробника не відповідає економічним законам ринку. Припускаю, що є група людей, яка лобіює ці обмеження перед Президентом. Той, очевидно, мусить з ними рахуватися, тому і з’явилися ці додатки до рішення.

Нині Америка як ніколи цікавиться Україною

Рідко можна знайти американця, який не знає про нашу країну. Коли зізнаюся, що народився в Україні, мене навіть інколи кавою пригощають, аби більше розпитати про ситуацію тут. Громадяни США реально підтримують Україну. Вони знають, звідки ростуть ноги у цьому конфлікті. Тому Сенат і Конгрес США проголосували бюджетом за підтримку України. Це факт.

Українцям треба змінити свою ментальність

Нам треба здолати те, що ми набули за радянської системи. Ми звикли жити при соціалізмі, без ринкової економіки. Тому перш за все нам треба змінити свою ментальність. Друге – це духовність. Пам’ятаю, тут я ходив до католицької школи, але жодного разу не читав Біблію. То який я християнин? У США більшість людей знають, що людина сама має пізнати Бога, шукати духовну опору для свого життя, а не лише відстояти у церкві дві-три години. У США я усвідомив, що, як віруюча людина, повинен сам вивчати Біблію, і тоді питання справедливості, довіри стають на зовсім іншому місці, бо я живу за Божими законами. На своєму веб-сайті я говорю про це відкрито, не ховаючись.

Я був вражений, коли почув, що недавно Apple закупив в українців додаток до телефонів, який допомагає робити фото. Розробник цієї концепції навіть налагодив в Україні її виробництво, яке є значно дешевшим і більш якісним. Я цікавлюсь усім, що відбувається в Україні. Бажаю молодим людям вчитися генерувати ідеї, бо тоді за них боротимуться кращі компанії світу. Коли в Україні будуть такі студенти, тоді сюди прийде й капітал. Обов’язково.

Ірина Дружук

Великий майстер чи стрийський Іуда?

 

Історією мого рідного міста Стрия займаюся ще зі шкільних років. За правління нашого старого новообраного мера став цікавитися ще більше і детальніше. Адже саме його команда перетворює Стрий на суцільний будівельний майданчик, на монстра, який на своєму шляху знищує всю історичну спадщину, передану нам попередніми поколіннями. Майстри, які робили свої творіння не на роки, а на віки, дивують своїми роботами і по сьогодні.

Мова, зокрема, піде про Яна Верштайна та його ливарню. Більш докладніше почав вивчати його роботи після варварського демонтажу гасової лампи 1907 року по вул. Шевченка на початку березня 2016 року. Так, саме працівники МКПП знищили одну з двох, вцілілих за сто десять років, ламп.

Колись місто налічувало 420 гасових ліхтарів. Через великий надлишок гасу вуличне освітлення не вимикали. Так як утримання вісьмох робітників обходилося дорожче, ніж сам гас на всі лампи міста, ліхтарників розпустили. Через такий казус Стрий був одним із перших міст Європи, забезпеченим вуличним освітленням, і одним із останніх, який побачив електричні лампи на своїх вулицях. Прославився на цілу Європу і дістав назву «місто негаснучих ліхтарів»! Відома ще одна назва – дуже романтична – «місто вічного світла». У 1928 р. Ян Верштайн проклав 27 км (!) труб, які подавали гас до ліхтарів.

Серед відомих робіт майстра, які ми можемо побачити й сьогодні, –  брама міської поліклініки, вхідні двері, балкони, огорожі виставкового залу, будинок Фіхнера (військова книгарня), будинок Лютербаха (військомат), районний суд зі своєю огорожою. На превеликий жаль, байдужість влади і жага власної наживи з кожним днем знищує все більше і більше пам’яток Майстра ливарного мистецтва. scan-151117-0005

Можливо, сама історія прийняла рішення і нагадує духові Яна Верштайна про одну зі сторінок життя майстра назвою вулиці, на якій знаходилася його ливарня –   колишній завод «Кірова». Так, це вулиця Остапа Нижанківського.

Відомий український хоровий диригент, організатор музичного життя, автор сольних, хорових, ансамблевих  творів. Він був одним із перших послідовників Лисенка на Галичині. До гімназії пішов у Дрогобичі, де в 17 років вже написав перші твори. Там стає учасником таємного гуртка, де вивчає творчість Шевченка, Квітки-Основ’яненка, Котляревського. В результаті конфлікту з професором Гошовським і братством, Остапа в 24 роки виганяють, і він іде на службу в Австрійську армію. У війську відвідує «Академічне братство» і знайомиться з Франком і Вахнянином.

У 1885 р. – учень української гімназії, де створює «Бібліотеку музикальну», яка пропагує українську музику. Після закінчення її, на вимогу батька, вступає до духовної семінарії. Закінчивши семінарію, відчуває брак музичної підготовки та їде до Паризької консерваторії.

Після повернення до Львова його не приймають на роботу до семінарії через український репертуар. Брак роботи змусив його стати на Тернопільщині священиком. На Стрийщину повернувся в 1900 році. Стає парохом с. Завадів, до якого входили Голобутів і Нежухів. Витягує парафію з духовної пітьми, будує бібліотеки, школу. Засновує «Каса Райфайзен». Нижанківського запрошують керувати товариством «Стрийсьий Боян». Відкриває «Просвіту» в с. Завадів. У 1904 році засновує першу українську кооперативну молочарню – згодом «Маслосоюз». Проявляє дуже великий хист у бізнесі і підносить Стрийщину на новий щабель. Багато працює в усіх напрямках – музика, бізес, парафія. Стає головою Стрийської «Просвіти».

У 1914 році віддає трьох синів до УСС. А вже в травні 1915 москалі здобули с. Завадів. З 8 вересня по 19 жовтня 1914 року і з 22 жовтня 1914 по 31 травня 1915 року Стрий був окупований москалями.

Район потрохи оговтується від війни – і Нижанківський стає повітовим комісаром ЗУНР і духовним провідником Стрийщини.articleimages_61560_nyzhankivskyj_w

1 листопада 1918 року на Стрийській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. Почалася збройна боротьба за Українську незалежність. Проте, вже 19 травня 1919 року Стрий окупувала польська армія і почалися доноси, арешти і репресії. Не оминуло і Остапа Нижанківського. Через донос його арештували.

Тим «героєм» нової окупаційної польської влади виявився стрийський підприємець, онімечений поляк Ян Верштайн, якому, як в’язневі, нова українська влада подарувала життя. Такою була подяка Верштайна за власне життя.

21 травня 1919 року Остапа Нижанківського заарештували, а вже наступного дня повели на розстріл. Розстріляли його біля колії, на дорозі, що веде на міське кладовище. Загинув він мужньо, як герой, яких тисячами страчувала польська окупаційна влада. Після розстрілу в його хаті провели обшук, все майно було розтрощене, бібліотека спалена ,подвір’я сплюндроване. Похований був у гробівці Бобикевичів і тільки через вісім років труну перенесли до власного гробівця.articleimages_61560_nyzhankivskyj_mohyla

«Такого знущання, жаху і вандалізму я ще не бачив. Чернь – чужа й наша – топтала музичні твори покійника, а дощ, наче союзник, скаженого ворога, змивав чорнила з нотного паперу, щоб стерти дух великого українського композитора і музичного діяча, що його мала українська нація. Хотіли цим вороги знищити український доробок автохтонів Галицької землі. Ніхто з людей-гієн не мав милосердя й розуміння пам’яті великого творчого духу. Тільки вітерець скрадався тихцем, брав на свої легкі крила картки нотного паперу та розносив їх по всій нашій землі» (Зі спогадів П. Кобат).

Юрій Левицький

Іншу версію трагічного кінця нашого видатного земляка подає Ігор Чорновол у статті «Остап Нижанківський – жертва україно-польської війни 1918-1919 років» (http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/61560/). Проте, суті справи це не міняє.

Польська армія захопила Стрий 19 травня 1919 р. А 21 травня О.Нижанківського заарештували, віддали під військово-польовий суд та засудили до розстрілу. За іронією долі, польова жандармерія, що заарештувала О.Нижанківського, розташувалася у віллі відомого українського політика Євгена Олесницького, проданій ним «Касі задатковій», прямо напроти хати вдови отця Олекси Бобикевича – Остапової рідної сестри Осипи. 22 травня О.Нижанківського розстріляв відділ польського війська, яким командував Ян Вернштайн, син власника ливарного заводу в Стрию, якого незадовго перед тим українці випустили з в’язниці. Польські вояки ще й роззули вбитого отця, зняли золоту обручку, забрали кишенькового годинника та відзнаку архикнязя Рудольфа Габсбурґа – золоту арфу з рубіном. Крім того, полковник Зєлінський реквізував майно пароха в Завадові, вивізши з його хати декілька фір добра. Але на цьому грабунок не закінчився – його продовжила, словами очевидця, «чернь наша і чужа». Після страти зі Львова прийшла телеграма звільнити О.Нижанківського – запізно.

Порівняно нещодавно біограф О.Нижанківського Петро Сов’як оприлюднив нову версію того смертного вироку. Селяни Завадова вважали, що на священика вчинили наклеп їхні односельчани Болленбах, Крайц і Бітнер – ополячені німці, яким він позичив гроші. Справді, директор Крайового господарсько-молочарського союзу був заможним чоловіком. Правдою є також і те, що він давав у борг, незважаючи на національність прохача. До того ж той військово-польовий суд швидко забрався з міста та більше туди не повертався. А якщо враховувати й те, що О.Нижанківський – єдиний представник істеблішменту ЗУНР, розстріляний польськими вояками, то нова версія видається вірогідною. У спогадах О.Бобикевич декілька раз фігурують зобов’язання боржників і гроші «Каси задаткової», які її брат отримав акурат перед арештом і передав разом із передсмертною запискою. Що далі сталося з тими паперами, незрозуміло. Як то кажуть, кому – війна, а кому…

Цікаво зауважити, що по війні громадська думка поляків була однозначною: страта священика, внука героя польського повстання 1831р., а до того ж чесного й толерантного чоловіка – ганьба для Польщі. Проте, поки О.Нижанківський був живий, заступитися було нікому. А скаргу його дружини Галини з Бачинських польська прокуратура залишила без відповіді.

1 – «двохсотий», 2 – «трьохсотих»

 

За четвер, 8.09., внаслідок бойових дій на Донбасі один український військовий загинув, ще двоє поранені, заявив речник АТО Андрій Лисенко. За його словами, це сталося у Мар’їнці внаслідок обстрілу бойовиків.

Лисенко зазначив, що вчора, вперше з оголошення режиму тиші 1 вересня, підтримувані Росією бойовики на маріупольському напрямку застосували артилерію калібром 122 міліметри.

Вони не народилися – вони стали героями

14222320_1083072468474039_4919665956401718930_n

 

“…Ми не були героями. Усі “герої” були деінде й лишились живими. Ні, ми були простими юнаками, які ніколи в своєму житті нікого не вбивали і не вміли вбивати…
Нас переможено, але це не є правда. Нас вибито. Нас вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не переможено.
…Минуть роки, минуть десятиліття, минуть століття, про нас говоритимуть різні речі,…але ніхто ніколи не скаже, не посміє сказати, що ми піднесли руки догори й здалися. Ні. Ніхто цього не посміє сказати! Бо це буде неправда. А хто не здався, той ще не є переможений. Неупокорений мертвий воскресає завжди.
Минуть десятиліття, і ми воскреснемо в народній пам’яті…”

І. Багряний “Огненне коло”

13620764_151982948556357_2603376721696808300_n

 

Ніч. Позиція. Якихось 2-3 сотні метрів до “орків”.
Поміж звуків війни та постової пильності тягне на екзистенційні роздуми…
В уяві виринають спогади славного революційного минулого та постмайданівська млявість, що призвела до того стану речей, що є зараз.
Згадалося запитання, яке мені часто останнім часом задавали: “Скільки ще то триватиме?” “Коли то вже сі скінчить?”
Спробував відповісти, та мою розумову потугу перервала кулеметна черга над головою…
Надів я каску і дістав гранату.
До біса ті роздуми!

Під лежачий камінь вода не тече.

Тарас Хамер

Путін оголосив гібридну війну всій Європі

14291925_1105216599565764_8503676023310541710_n

 

(Переклад доповіді політичного оглядача Кирила Сазонова на Міжнародному економічному Форумі в Криниці, Польща)

Східний кордон НАТО. Гібридна війна змінює звичні правила захисту.

У самій назві мого виступу закладено інтригу і протиріччя. На перший погляд, все логічно. Є східний кордон НАТО. Є східний кордон Європейського союзу і демократичного світу. І війна України з Московщиною (було «Росією», змінено нами – ред.). Котра вас, європейців, не стосується. Війна далеко. Дуже далеко. В телевізорі. А телевізор завжди можна вимкнути. І той же телевізор в іншій програмі говорить, що війна там не така вже й агресивна, а місцями громадянська. І серйозні представники наднаціональних структур висловлять глибоку стурбованість, після чого проблема зникне, а телеведучий перейде до новин спорту і моди.

Не дуріть себе. Агресія Московщини в Україні – ваша війна теж. Лише відтермінована. Не з різними варіантами розвитку подій, а просто відтермінована. У випадку поразки України ця війна прийде до вас. Гібридна. З реальними жертвами. Варшава і Краків це не Донецьк і Луганськ. Сьогодні – ні. А завтра? Ви навіть уявити собі не можете, як просто це робиться.
Спочатку ЗМІ створюють альтернативну картинку, як у вашій країні пригноблюють, скажімо, російськомовне населення. Або православних – не важливо. Потім боязкі акції протесту, вимоги додаткових повноважень, особливих прав і у фіналі – провокація з жертвами. Все, ласкаво просимо до нашого клубу. Ви навіть не помітили, коли гібридна війна прийшла у вашу оселю. Адже новини про спорт і моду транслювали безперервно, і ніщо не свідчило про наближення лиха. Скажіть мені, в якій із країн Східної Європи сьогодні немає промосковських груп, котрі Кремль може використати? Де нема кремлівських ЗМІ, «русскава» бізнесу, каналів для закачки грошей та інших інструментів впливу?

Гібридна війна змінює звичні правила. Але головна мета гібридної війни міняти не правила, а самі кордони. І не обов’язково на мапі, зовсім ні. Формальний кордон втрачає сенс, і територією може управляти не держава, а зовнішні сили. Навіть без збройних сутичок. Внаслідок організованих безчинств із наступною неформальною окупацією.

Це дуже важливий момент – спочатку гібридна війна створює не альтернативну реальність, не нові кордони, а альтернативну картинку. Формально ні війни, ні агресії немає. Є внутрішні конфлікти, політична боротьба, криза управління і окремі випадки збройного протистояння. Агресії і агресора немає – є стурбовані сусіди і свобода слова, совісті та спроба бюрократії привести правила гри у відповідність до реальної ситуації. Бюрократія взагалі намагається вийти з незрозумілих ситуацій стандартними методами без нових рішень. Вона занадто консервативна і стає вимушеним союзником креативного агресора з новими інструментами.

Я не хочу вам розповідати про українські проблеми – вам це не цікаво. Я розповім вам про те, як і коли ці проблеми можуть стати вашими. Ті проблеми, від яких вас поки захищає Україна. Про ваші інтереси і про вашу вигоду. Доки Кремль б’ється головою в стіну української оборони, у вас все буде добре. Мир, бізнес, європейські цінності. А якщо Україна не встоїть? Ось тоді проблема стане вашою. В першу чергу у вигляді мільйонів мігрантів з України, які проломлять кордони, рятуючись від війни. Мільйонів 15-20 у змозі опинитися в Європі протягом доби, максимум двох на приватному транспорті або пішки. Загорожі не допоможуть, коли люди тікають від війни. І йе означає, шо гібридна війна проти вашої країни вже йде.5989bb59d7e4cffd0698a65c6dec906e

А потім на кордон прийде агресор. Спочатку з гібридною війною, а згодом – зі справжньою. Я не прошу підтримати Україну із-за жалісності. Я звертаюся до вашого інстинкту самозбереження. Ви не хочете бачити московські танки на кордоні? Допоможіть нам зупинити їх. Інших варіантів не існує. Не можна віддати грабіжнику 10 злотих – він хоче весь ваш гаманець, і куртку, і черевики, і обручку. Не можна віддати агресору Україну або частину її – він піде далі.

Основні стовпи, на яких стоїть гібридна війна, це – наявність агресора, заморожені або просто потенційно можливі конфлікти на території країни-жертви, активне вербування агресором агентів впливу і байдужість навколишньої бюрократії. За прикладами далеко ходити не треба – вони зовсім поруч. Ми можемо прямо зараз спостерігати за пересуванням кордону демократичного і цивілізованого світу зі східного кордону України на Захід.

Не буду заглиблюватися в теорію. Тільки конкретика. Тим паче, цей дуже яскравий і масштабний приклад ведення гібридної війни в сучасній Європі стосується не лише України, а й усього ЄС. Це його кордони відсувають сьогодні. І якщо формальні поки ще не порушено прямим вторгненням, то в гібридну війну вже втягнуто практично всі держави ЄС.

Гібридну війну сьогодні веде Московщина. Це факт, який треба визнавати прямо, без натяків. Зараз детальніше про те, проти кого спрямована загроза. Кремль веде гібридну війну не проти України, а проти ЄС і США. Тобто проти демократичного світу вцілому. Це справді конфлікт світоглядів, конфлікт сценарії розвитку суспільства. Економічну конкуренцію Московщина програла. Залишається використовуваним інші методи – підкуп, шантаж, тероризм, маніпуляції, розпалювання внутрішніх конфліктів, створення лояльних до Кремля груп із місцевого населення в країнах ЄС або мігрантів. Різниця в релігії, національності, соціальному статусі – благодатний грунт для спекуляцій, вербування і розпалювання конфлікту. Саме це ми сьогодні і називаємо гібридною війною. За гібридною агресією завжди приходять московські танки. Якщо Путін не розіб’є свою голову об Україну – чекайте його до себе в гості. Він не може зупинитися, просто тому, що після падіння цін на нафту Московщина не в змозі нормально розвиватися у світі конкуренції. Вона життєздатна лише в агресії.

Я детально зупиняюся на цьому саме тому, що це найважливіше питання – кого стосується гібридна війна. Зрозуміло, що України в першу чергу, а також Естонії, Латвії, Литви, Польщі… Вона стосується всіх. Навіть на вибори в США кремлівські спецслужби намагаються впливати. Здавалося б, яке діло Москві до виборів у наддержаві за океаном? Проте, в сучасному світі, переплетеному тисячма ниток горизонтальних зв’язків це неможливо – гібридна війна стосується всіх. І гібридна загроза тероризмом, кібер-атаками, шантажем – це загроза всім. Усім державам і міждержавним об’єднанням. Логіка агресора в цьому випадку продиктована бажанням жити «не гірше інших країн». Аби в очах власних громадян і потенційних союзників виглядати привабливо. Але заради цього він не збирається реформувати свою економіку, створювати демократичні інститути, незалежні ЗМІ та інші необхідні інструменти. Агресор докладає всі зусилля, аби опустити інших до свого рівня і, навіть, нижче. Або змусити поділитися матеріальними благами у вигляді донорської допомоги, кредитів чи створенням преференцій на світовому ринку. В обмін, наприклад, на припинення терактів. Або на припинення підтримки різного роду радикальних партій на території країни, що стала об’єктом гібридної агресії. І от тоді він зможе виграти в порівнянні.

Цілі гібридної війни

Метою цієї війни є створення зони нестабільності і загроз у таких масштабах, щоб Захід погодився на переговори і поступки. На масштабні поступки. Такі, як визнання за Москвою права диктувати правила життя для країн, які Путін вважає своєю зоною впливу. Тобто фактично дозволити Кремлю відібрати реальну незалежність у кількох держав. Наступною поступкою має стати допуск Москви до столу перемовин з усіх важливих світових проблем у статусі рівного або старшого партнера. І, звісно, матеріальна підтримка у вигляді кредитів та іншої допомоги в умовах падіння цін на нафту і газ. У відповідь Москва пообіцяє обмежитися контролем над тими територіями, котрими Захід поступиться, і не йти далі. Насправді ж гібридна війна не закінчиться. Кремль може послабити тиск на партнерів по переговорах, але руки з горла не прибере. Інакше – жодних гарантій у збереженні ситуації і жодних шансів вдало її розвивати за сприятливих обставин.

Досвід подібних операцій ще від часів СССР – величезний. Але сьогодні Кремль робить серйозний крок від локальних операцій до довготривалого проекту за єдиним сценарієм. Все дуже просто, і для тих, хто ще пам’ятає протистояння совєтського монстра і цивілізованих країн, тут немає нічого принципово нового.

У здоровій конкуренції диктаторський режим, побудований на сировинній економіці, приречений на програш країнам із ринковою економікою і демократичною формою правління. Перевірено на численних прикладах. При цьому компромісного вирішення немає. Не можна сформувати ринкову економіку за відсутності вільних виборів, чесних судів і незалежних ЗМІ. Обираючи диктатуру, московіти автоматично програють економічне змагання. Тому війга у будь-якій формі задля збереження правлячого режиму – закономірний фінал. Однак, воювати за такої різниці в економічному потенціалі теж завідомо програшний варіант. Тож гібридна війна. Війна підлості, обману і ударів у спину. Погрози і підкуп, маніпулювання інформацією, брехня – нічого нового спецслужби Кремля не вигадали.

Методи війни

Їх можна розділити виключно теоретично – на практиці вони завжди застосовуються в комплексі. Немає сенсу влаштовувати пікет і вбивати з-за кута активіста, якщо цю картинку не розкрутять у ЗМІ. Так пропаганда переходить у роботу прямої агентури і навпаки. В підсумку вони працюють на розхитування ситуації і загострення наявних у суспільстві конфліктів.

Пропаганда. Створення обстановки нестабільності за допомоги активного використання всіх видів ЗМІ і комунікацій. Картина альтернативної реальності. Де бандитів, провокаторів і агентів ворога видають за цивільне населення, що вимагає справедливості. Сили правопорядку перетворюються в карателів. На місці вся брехливість цієї картинки очевидна – однак, вона потрібна не на місці, а для зовнішнього глядача. Видати збройну агресію за громадянську чи визвольну боротьбу – звичний стиль, калька з КГБ.

      Створення внутрішніх конфліктів у державі з допомогою своїх агентів впливу. Ще можна створювати конфлікти країни, що стала об’єктом агресії, з її сусідами. Це дозволить пізніше здійснити збройну агресію за меншого спротиву і під виглядом миротворчої місії.

    Терор. Підтримка існуючих радикальних організацій або створення їх з нуля. Саме вони повинні пролити кров і створити атмосферу страху, розгубленості і послабити контроль влади. Терор може проявлятися щодо всього суспільства для створення атмосфери страху і нервозності, а може бути спрямований на конкретну соціальну, релігійну чи національну групу – аби використати ці факти в якості основи для роботи пропаганди. І на цій базі будувати великий конфлікт у державі, що стала жертвою агресії. Мета терору – залякати вас. Змусити прийняти будь-які умови агресора в обмін на припинення терактів. При цьому формально агресор і терористи ніяк не пов’язані.

     Економічний тиск. Це допоміжний інструмент, що дозволяє зробити громадян країни біднішими, породити невпевненість у завтрашньому дні, когось залишити без роботи і тим самим загострити соціальну напругу. Потім цим людям досить буде пояснити, що в їхніх бідах винен не агресор, а недалекоглядний уряд власної країни. Комусь можна навпаки – створити преференції, надати пільгові кредити або дешеву сировину. І агенти для акцій протесту готові.

Політичний тиск і міжнародна ізоляція. Себто формування такого негативного і навіть токсичного іміджу керівництва держави – об’єкту нападу, за якого воно стає міжнародним вигнанцем. Приклад – скандал з убивством журналіста Георгія Гонгадзе, у чому звинуватили керівництво України і безпосередньо президента Леоніда Кучму. Після жорсткої реакції Заходу у нього фактично не лишалося вибору – або орієнтуватися на Кремль, або залишатися в цілковитій самотності. Агресор дуже полюбляє ставати єдиним другом своєї жертви. Тому що це не просто спрощує вкорінення агентів впливу на всіх рівнях, а й позбавляє жертву потенційних союзників.

Головним інструментом сучасної гібридної війни стає створення точок опори для агресора в середині країни-жертви. Тобто найважливішим завданням стає пошук і формування лояльних груп. Як правило, це національні, релігійні, територіальні чи політичні спільноти, котрі з тих чи інших причин можуть протиставлятися основній частині населення. Їх фінансують, налаштовують, протиставляють решті за допомогою пропаганди і провокацій. Створювати протестну до власної країни, але лояльну до агресора групу з нуля довго і дорого, тому, як правило, використовують тліючі або заморожені конфлікти. Перевагу надають національним і релігійним – їх можна підтримувати дуже довго з найменшими затратами ресурсів. І саме на них легше будувати пропаганду. Ключовим завданням при створенні таких конфліктів є створення ситуації, де проллється кров представників лояльної групи з вини інших або державної влади. Конфлікт, підживлений кров’ю жертви, за правильного інформаційного супроводу може зразу призвести до пожежі, а як мінімум – надовго стане тліючим. При цьому агресор повинен постійно свої дії завертати в обгортку боротьби за мир і вирішення конфлікту. Навіть якщо цей конфлікт він сам штучно створив. І тут наявність інструментів пропаганди – себто підконтрольних ЗМІ та слухняних громадянських активістів стає вагомим фактором. Увесь світ має бачити не агресію, а внутрішній конфлікт і бажання нападника допомогти вирішити його миром.

Ресурси агресора

Для ведення гібридної війни, на відміну від традиційних бойових дій, наявність потужної, технологічно розвинутої армії не є пріоритетом. Безумовно, армія потрібна в якості фактору тиску і постійної загрози жертві. Та головні завдання виконують розвідка, диверсанти, завербовані агенти впливу і підконтрольні ЗМІ.

Таким чином головними ресурсами для ведення гібридної війни є гроші, які дозволяють забезпечити просування потрібної агресору позиції в ЗМІ та серед лідерів думки в громадянському суспільстві. Крім того, за гроші і з допомогою провокацій агентури та правильної картинки в ЗМІ можна отримати підтримку низки політиків, які без підтримки агресора не мали б шансів мати серйозне представництво у владі.

Способи захисту

Ідеальним способом захисту від гібридної агресії є відсутність слабких місць. Внутрішні протиріччя, національні та релігійні повзучі конфлікти або пам’ять про них, політики, які готові спекулювати на питаннях, що розколюють суспільство, – ось основні ризики. Слабкі місця, котрі агресор буде активно використовувати для загострення ситуації і можливого розпалювання конфлікту. Саме такі умови є найзручнішими для вербування прихильників, агентів, формування активних груп для вуличних акцій або виконавців для проведення терактів. Таким чином, країни, що потенційно можуть бути або вже є об’єетами гібридної агресії, а не секрет, що агенти Кремля діють практично по всій Європі, в першу чергу зацікавлені в тому, щоб із болючими внутрішніми проблемами розбиратися самостійно.

Дієвим захистом від гібридної агресії може служити умовна стіна. Дипломатична, прикордонна, фінансова, медійна і світоглядна. Агресор, навіть потенційний, має бути позбавлений найменшої можливості фінансувати політичні партії, громадські організації, ЗМІ у вашій країні. Будь-яка щілина, крізь яку можуть просочитися кошти агресора і його пропаганда, є загрозою.

Єдиною системою захисту має бути взаємовиручка. Агресор має розуміти, що спільна реакція країн Альянсу і ЄС буде жорсткою і швидкою. Альянс демократичних держав має діяти синхронно і постійно збільшувати ціну агресії для ворога. Збільшувати настільки сильно, аби сама по собі ця затія втрачала будь-який сенс. Аби всі надбані агресором вигоди були занадто дрібними за масштабами порівняно з фінансовими і політичними втратами. Гібридна війна повинна стати дуже дорогим задоволенням, котре автоматично несе лише збитки та ізоляцію. Надто дорогим задоволенням для держави-агресора і вироком для політичного режиму.

Сьогодні ЄС і США якраз проходять тестове випробування, коли практично на їхніх кордонах гібридна війна пройшла всі стадії підготовки, розгортання і перейшла в гарячий конфлікт за участі армії агресора, що спиралася на місцевих агентів впливу. Саме на цьому наочному прикладі можна не лише вивчити історію гібридної війни, її методи і розвиток. І цей конфлікт дає можливість Альянсу і ЄС з допомогою України надовго відбити у агресора всіляке бажання вести будь-які війни. Будь-якими методами.

14237595_1106131436140947_1006272593925619889_n

Головною умовою для реалізації цих дій є єдина жорстка позиція і реальне розуміння масштабів загрози. Я нагадаю те, з чого почав, об’єктом нападу є не Україна – просто вона перша в списку. Об’єктом є вся Європа. Аби переконатися в цьому, достатньо подивитися на те, які сили і кошти Кремль вкладав і вкладає у своїх прибічників у різних країнах. Це не благодійність – це інвестиції. Якщо ми всі разом не зупинимо Путіна в Україні – ви вже без нас будете зупиняти його в Польщі, в Литві –скрізь… з мільйонами мігрантів на шиї і ворогом на кордоні…

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України