Українці втратили дар спілкування саме в добу комунікації. Ніхто не вірить нікому, ніхто не наважується зізнатися, що думає і що відчуває.
Сьогодні скрізь панує удавана впевненість, за якою криється відсутність внутрішньої і зовнішньої віри. Віри в ті зміни, яким ще три року тому не могла противитися сама смерть.
Майдану не стало…
Відтак виник відчай…
Відчай – ніколи не дізнатися правди, відчай зобов’язань негідних перед гідними, живих перед мертвими, страх своїх власних незнаних реакцій у випадку, якщо доведеться визнати – реванш….
Через відчай більше не виголошуються священні слова. Через відчай вже немає щирості і самопосвяти. Натомість позиція проти всього, щоб не обстоювати нічого, стала новою патологією українського суспільства. Через відчай помирають найкращі ідеали, бо ніхто не хоче ставати в їхню оборону.
Єдине, що визнається позитивним, – це власна вигода, власне виживання, якщо навіть задля цього треба знищити все довкола себе.
Відчай прозирає зневагою в очах. Відчай виказує себе зайвими і непевними жестами і виголошує двозначні та безвартісні слова, що нічого не стосуються і дають змогу всього уникати. Хіба не це ви бачете, вмикаючи ввечері телевізор, дивлячись на нашу МАЙДАННУ ВЛАДУ???
У 1404 році в Англії було сформовано парламент, в якому не було жодного юриста. Він отримав назву “Parliamentum indoctum” – себто «парламент тупих». Минуло шість століть – кожен другий в українському парламенті сьогодні юрист, а назва залишається актуальною!!!
Перш ніж відкинути, треба прийняти; перш ніж заперечувати, треба знати – знати, що вміння жити для нових часів ніколи не народиться, допоки ми є «вільними» перед різними масками рабства, якими нас намагаються ошукати…
Це не скінчиться добре. Плин часу криє в собі щось фатальне…
Олег ФИЛИК
