• Сьогодні: Вівторок, Березень 19, 2019
Інфо ПС

НЕНАПИСАНИЙ НАТЮРМОРТ ОЛЕКСАНДРА ВАЛЕНТИ

Познайомився з Олександром Валентою десь у середині шістдесятих. Здається, при сприянні робітника Луцької взуттєвої фабрики Володимира Гаврилюка. Цей робітник пізніше махнув рукою на Львівський університет (не захотів забивати собі голову всілякими історіями КПРС, істматами, діаматами та іншими «матами», що широко культивувалися вже в студентському середовищі), у Луцьку був одним із не багатьох високо ерудованих інтелігентів посеред заляканої, упослідженої, вірнопідданої інтелігенції. Володимир сказав мені: «Сашко виріс без батьків і разом зі мною виховувався в інтернаті. А малює ще з дитинства і на відміну від багатьох теперішніх художників – не халтурить».


Перше, що кинулося у вічі, це те, що молодий художник працює під французьких імпресіоністів і постімпресіоністів. З-поміж них за технікою виконання йому чи не найближчий пуантеліст Сьора. Про це я натякнув Сашкові. Він наче й не почув. Як я пізніше переконався, Олександр Валента не любив теревенити про мистецтво. Ніколи не ділився творчими задумами. Він малював, як третій півень кукурікав – від необхідності. Дехто з атестованих у вищих навчальних закладах вважав його навіть дилетантом, бо, опріч художньої школи, Олександр нічого не закінчував. Мені ж зараз здається, що це йому не нашкодило. Принаймні початківець одгородив себе від багатьох згубних речей так званого соцреалізму. Що ж до моїх підозр відносно техніки виконання, то Валента радше органічно потягнувся до яскравих фарб. У цьому понурому світі він любив все світле, бо й сам був пронизаний якимось внутрішнім промінням доброти й щедрості. Як ніхто з відомих мені митців, був абсолютно байдужий до того, хто про нього що думає. Слава не була його заповіддю. У цьому я переконався, коли працював разом із Олександром в обласному Будинку народної творчості. Він – методистом з образотворчого мистецтва, я – старшим редактором. (Чомусь молодший за штатом не числився).
До Валенти приходили люди різні, але він найчастіше уникав тих, хто настирливо привселюдно намагався витлумачити ту чи іншу його роботу. Він просто ніяковів, коли його хвалили. І переводив розмову на інше. Мені здається, що він ніколи не був задоволений завершенням своєї картини, а радше благоговів од процесу самого її творення.


Я не раз їздив із Олександром по гриби. Це було чи не найперше його хобі. Я – нікудишній грибник, а він здобич у лісі, як вовк, нюхом чув. Через те часто, йдучи за мною, повертав мене назад і тицяв пальцем: «Дивіться, кого ви не побачили! Який красень!» Спочатку я сприймав це як кепкування над моєю сліпотою, а потім зрозумів, що Олександр завше милувався своєю знахідкою перед тим, як її зірвати.
Потім оті красені він наносив на полотно і виходили шедеври.
Хто не знав їх, Валентиних?
А ось скільки їх було – чи порахував хто?
І де вони зараз?
А були ще чудові натюрморти з рибою. Хоч рибу він не любив ловити, бо, як зізнавався, доводилося витягувати іноді з рота німої гострий гачок разом із зябрами.
Колись мене ошелешив його «Бузок». Від нього повіяло такою довгожданою весною, і я у безсонні законспектував:
В ту мудру ніч
росли мої слова
до хряскоту потягуючись
у суглобах
а вікнам снилася роса
і під смичком голодна скрипка
на таці площ офіціантки
несли додому
содові залицяння клієнтів
і виручку худу свою
сопли паркани ситі помпи
а під одним вікном низеньким
бузок сопів вологим щастям
аж з пантелику збились ліхтарі
і перейшли потойбіч ночі

ще ступня дві
й мольберт Сашка
в ту мудру ніч
мої слова поділить
на довгі вії дівчини
завіяної бузковим сопінням
(1969)
В обласному Будинку народної творчості зарплати були мізерні, і Валента згодом перейшов у Художній фонд.
На хрущовську відлигу ударили заморозки. І хлопці уже копіювали членів політбюро, героїв доблесних соціалістичних змагань, невинні волинські краєвиди почали перекреслювати високовольтними лініями, в панораму затягувати як не трактори, то космічні ракети – символи нової доби. А Валента у спеку й поміж дощами, а то й заморозками викладав поетичною мозаїкою зупинки, до речі, не ординарно. За це непогано платили. Але, як виявилося, «поетам деньги не даются». За більшими грішми появилося і більше «друзів». Олександра гроші муляли за пазухою, і він їх розкидав перед кожним.


Йому виділили майстерню, здається, в найтемнішому і найвологішому підвалі неподалік лялькового театру.
Якось довго стояли біля його нової роботи з серії «Писанки» і дивувалися, як у тій темряві й прогнилій задусі митець міг нанести на полотно краплини сонця!
Одну з тих робіт («Літо») він подарував мені, а згодом…. і забрав. Мабуть, не вистачило грошей на чергові витрати.
Продавав він свої полотна за безцінь. Добре, що хоч «Літо» не продав. Зараз воно експонується в картинній галереї.
Одна з його ранніх картин є в мене понині. А ще копія ікони «Волинської Богородиці», яку Олександр виписав для мого сина Богдана з такою переконливою печаллю в очах, що хочеться запитати: «Чому Ти, Пречиста й Непорочна, не захистила цю довірливу й талановиту душу? Адже їй нині виповнилося б усього-на-всього шістдесят».
Як сьогодні бачу: йде невеличкий на зріст чоловік, у руці тримає два яблука – червоне й жовте. Іде й щербато усміхається:
– Перед тим, як з’їм, напишу натюрморт, Погляньте, які красиві!
Здається, що уже не встиг.
Принаймні написати.
(Газета «Віче». – 2004. – 12 лютого.)

Йосип Струцюк

Лютий16/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України