Так вийшло, що був тим першим журналістом, який розповів рано-вранці 2 грудня 1991 року всьому світові попередні результати і референдуму, і перших всенародних виборів Президента України.
Чимало з колегами-журналістами зроблено було перед тим, щоб отримати позитивну відповідь. Але результат мене приголомшив. Почуття були неоднозначні.
Зрозуміло – радість, піднесення, відчуття професійного драйву… Але пізніше, уже після раннього ефіру, відчув сум’яття і розгубленість…
Фантастична більшість виборців обрала державну незалежність. Це були ті ж самі люди, які у березні того ж року підтримали на референдумі горбачовський оновлений СССР. Тобто вони були проти державності України, якщо без лукавства. А зараз – рішуче кажуть “так”.
А вже через пару-трійку років соцопитування стали показувати, що кількість розчарованих у державному виборі стала зростати у геометричній прогресії. І голосування за Януковича в 2004 році показало, наскільки неукорінена і кон’юнктурна була для більшості ідея демократичної європейської української держави.
І тут не тільки комсомольці з червоними директорами, що стали раптом олігархами і власниками наших фабрик, заводів, металургійних і енергетичних гігантів, були причиною.
Головна причина вередливості і непослідовності наших виборців у тому, що вони НІКОЛИ не домагалися демократичних виборів. Вони НІКОЛИ не домагалися рівноправ’я у голосуванні. Їм це було даровано Генеральним секретарем КПСС Михайлом Горбачовим.
Світ, де живуть сьогодні успішні люди, поступово йшов до загального рівного права на виборах. У США спочатку це право отримав лише 1 відсоток населення – крупні землевласники, заможні громадяни і виключно білі чоловіки…
Українці ж і сьогодні не розуміють, яка цінність і відповідальність знаходиться часто в їхніх руках. І ніхто не хоче системно (із садка і школи) їм це пояснювати.
А навіщо? Такими вередливими і недалекими виборцями дуже легко маніпулювати всіляким пройдисвітам. Що вони 27 років з успіхом і чинять.
Віктор ЛЕШИК, журналіст
Коментарs: