• Сьогодні: Вівторок, 2 Березня, 2021
Інфо ПС

НЕБЕЗПЕКА У ПОВІТРІ ЗНАЧНО БІЛЬША, НІЖ У 2014-МУ

Народний депутат України, лідер партії “Національний корпус” Андрій Білецький  Фото: Владислав Мусієнко

    Зараз йде найбільш безглуздий і найбільш жорстокий вид війни. Так, дійсно, втрат значно менше, ніж в активну фазу, але люди фактично гинуть ні за що. Тобто, лінія не рухається і те, що зараз відбувається, – просто вбивство заради вбивства.

Говорити, чи може вона перейти в активну фазу чи ні, немає жодного сенсу, тому що українська сторона в цій ситуації грає роль посильного об’єкта, а Росія грає роль активного суб’єкта. Тому, якщо Росія захоче, змінить все в одну секунду, не захоче – цього не буде.   Єдине, про що можна реально говорити, це те, що ця ситуація надзвичайно деморалізує військових. Моральний дух – низький. Розмови про докомплектацію армії контрактниками можна тільки для парадів залишити. На фронті є норма дільниць, які тримають батальйон, рота і так далі. Так от, за всіма українськими нормами, зараз забезпеченість особовим складом на лінії фронту – 40-60%. Величезні прориви, людей немає, люди не мотивовані. Якщо, не дай Бог, Росія вирішить, чи її щось підштовхне, перевести все у гарячу стадію знову, як влітку 2014 року, в часи Дебальцевого, то ми знову умиємося кров’ю, як зимою 2014 року, коли нам розповідали про зміни в армії, як ми окріпли, піднялися за цей час. А потім пройшло Дебальцево, і ми зрозуміли, що ми знову нічого не варті.

Зараз ніхто не пробує зсунути лінію. Люди просто, як одна, так і інша сторона, з якоюсь періодичністю вбивають один одного, ведуть позиційні бої. Це не війна. А війна – це мобільність, це несподіванка і так далі. Там, де буде сформований кулак, де вирішать іти в прорив, там і буде небезпечна ділянка. Вони можуть вибрати тисячу ділянок. Наприклад, можуть пробувати пробиватися до Слов’янська, виходити на ліси і південь Харківської області, можуть обрати удар на Маріуполь. Спробувати зламати лінію тотально і взяти Мар’їнку, Волноваху, аби відрізати Маріуполь від Запорізької області, тобто є величезна кількість варіантів, які вони можуть обрати.

На війні не можна віддавати ініціативу, розумієте. Той, хто перший наносить превентивний удар, – у величезному виграші. Навіть якщо розвідка доповість про те, що готується подібний удар, є декілька, як мінімум, діб для того, щоб зробити окопи і так далі. Ми будемо завжди відставати – це правила війни. Тому, скажемо так, поки що фронт не рухається, але якщо наш ворог вирішить його зрушити, то я досить песимістично ставлюсь до українських військових перспектив.

За два з гаком роки ми відремонтували велику кількість вчорашньої радянської бронетехніки, артсистем і так далі. За кількістю техніки і озброєння ми стали значно кращими. Але за впровадженням нової підготовки військ, нових технічних рішень, систем зв’язку, безпілотників, сучасного, цифрового управління полем бою, за цим всім ми знаходимося в кам’яному віці. Причому це наддешеві технології. За насиченістю сучасними оптичними засобами або приборами радіорозвідки і так далі ми теж знаходимося у надзвичайно поганому стані.

Ми отримали настільки величезне розчарування у 2015 році, що абсолютна більшість військовослужбовців живе зараз цивільним життям. Хтось розчарувався, п’є, хтось виїхав за кордон, хтось займається своїми справами, бізнесом, хтось пішов у кримінал. Вони залишають армію у величезній кількості, бо знають, яка там реальна ситуація. Там є ентузіасти, величезна кількість якісних офіцерів, але це вже залишились фанати, які розуміють всю суть, але вони розчинені у бюрократичній неефективній пострадянській військовій машині, і через це ми програємо у моральному плані.  Стріляє людина, воює людина. Але коли ти приїжджаєш, і тобі кадрові офіцери ЗСУ, які служили до війни, а потім під час війни, ти знав їх як чесних, безстрашних, якісних командирів, кажуть: “Я збирався підписати контракт, продовжити, але поговорив з іншими офіцерами, почалася така уставщина, почалося повернення у цей армійський маразм, що я вже не хочу”. Якщо навіть такі ідуть, то що говорити про інших? І таких прикладів чимало. Умовно кажучи, на кожні десять моїх знайомих – п’ятеро пішли. Це величезний відсоток. Тому у нас немає кістяка.

В армії є чудові люди, але є велика кількість заробітчан. І всі це чудово знають: і офіцери, і солдати. Заробітчани воювати не будуть. Не може людину 10 чи 12 тис. грн мотивувати всерйоз ризикувати своїм життям. Тому, щоб ризикувати своїм життям (це базовий інстинкт людини – самозбереження), потрібні речі ідеального порядку. Або ще більший страх. Або вищі цінності. Якщо у людини їх немає, то воювати вона не буде. Кріпаки не будуть воювати. Мало того, вся інформація, яка у мене є, говорить про те, що вже прийнято рішення в умовно елітні підрозділи, такі як бригади Нацгвардії, і далі пхати воїнів строкової служби, тому що не вистачає кадрів.

     У 2014 на початку 2015 року була величезна кількість західноєвропейських комбатантів. Вони були надзвичайно високого рівня підготовки. Просто космічного рівня люди. Зараз ситуація помінялася. Зараз йдуть словаки, хорвати у величезній кількості. Вони сприймають український конфлікт як продовження Сербсько-Хорватського конфлікту. Для них це та сама війна, яку вони не закінчили. Тому багато хорватів, а також прибалтів. З країн Західної Європи комбатантів зараз менше, тому що це – професійні військові в прямому сенсі. Їм немає зараз, де себе реалізовувати тут.

    Там (по той бік фронтуІнфоПС) – інший напрямок. Якщо у нас в основному – це Європа або Грузія, то там – це Латинська Америка, частково – Кавказ, араби в якійсь кількості, серби. В основному в них значно менше європейських комбатантів, і є комбатанти з таких дивних місць, як Латинська Америка або Близький схід. Є вихідці з Колумбії, Бразилії.

Не буває військової потужної країни з економікою африканської держави, не буває військової потуги в аграрній державі. Підвалини для сильної армії – це сильна економіка. Все. Петро Олексійович може виділяти 12% або 17%. Але якщо у нас показники держбюджету за часи їхнього чудового правління йдуть у порівнянні з африканськими, то про що ми говоримо?

     Ми надзвичайно жорстко виступаємо і будемо виступати, залишаючи за собою будь-які форми протесту, проти ідеї змін до Конституції стосовно виборів на Донбасі, а також за повернення контролю над кордоном і роззброєння. Ми пропонуємо просту форму: роззброєння, повернення кордону, вибори. Так ми зможемо хоча б повернути під контроль державні кордони на такій великій частині власної території. В іншому випадку це – розповзання гангрени сепаратизму по всій країні, тому що ми заведемо десятки мажоритарників Донецької і Луганської областей в парламент. Ці люди будуть легалізовані, їхня влада зі зброєю в руках буде повністю визнана світовим товариством на території Донецької і Луганської областей. З юридичної точки зору ніхто не буде їм робити жодних винятків. Якщо розпочнеться новий конфлікт, то це буде вже реальна громадянська війна в Україні за всіма абсолютно міжнародними нормами.

Влада загнала себе у фантастично патову ситуацію. І я особисто не розумію, що вони збираються робити далі. З одного боку, країна ніколи не дасть їм підписати подібну капітуляцію. Ані президенту, ані парламенту український народ не дозволяв відрізати величезний кусок території і фактично повністю узаконювати терористичні угрупування. Таких повноважень у них немає, вони це чудово розуміють. Це стане останнім днем цієї влади в подібній ситуації. З іншого боку, вже стає зрозумілим, що президент пообіцяв західним партнерам саме такий сценарій і саме такий порядок виконання Мінських домовленостей: тобто зміни до Конституції, вибори, потім – допуск ОБСЄ, а потім – не прописаний жодним чином допуск України до кордону. Незрозуміло, в якому статусі, просто допуск.

Що стосується взагалі Мінського формату, то він абсолютно невдалий. Ми розуміємо, що Оланд і Меркель – далеко не проросійські гравці. Але це слабкі ланки в західних країнах. Наприклад: Британія і США займають значно жорсткішу позицію щодо конфлікту і до політики Росії. Тому, по-перше, треба змінити формат. Ніхто не пояснив ані статусу українських представників на перемовинах, усіх цих Медведчуків, Марчуків, Кучмів, ані статусу Росії, яка є агресором, але вважається якимось незрозумілим стороннім спостерігачем у цьому конфлікті. Незрозумілим є статус ДНР і ЛНР, а також держав-гарантів. Ми ж маємо Будапештський меморандум. Взагалі, перед тим, як щось обіцяти Заходу, то вибачте, можливо, для початку, щось попросимо від Заходу? Прості речі: відкриті зворотні гарантії, що в разі невиконання подібних речей, ви переводите нас на статус, умовно кажучи, так званого стратегічного союзника, такого як Ізраїль або Японія.

    Треба відкликати цей формат. Нам мають гарантувати нашу безпеку. Наприклад, ви нам даєте наступні гарантії: протягом місяця в разі невиконання Росією цих умов ви даєте нам певну кількість озброєння, берете на себе фінансування української армії, вкладаєте в нашу енергетичну безпеку та незалежність, гарантуєте нам закупівлю газу, тощо. Але ж цих гарантій немає. Ми обіцяємо, а нам не обіцяють абсолютно нічого.

По-друге, гарантом безпеки на цих територіях можуть бути тільки українські силовики: українська армія, правоохоронці і так далі. Треба відкинути всі ці розмови про ОБСЄ, яка зараз витрачає майже половину свого бюджету в Україні. Про які озброєні місії ми можемо говорити, якщо ОБСЄ і так майже не витягує українську місію, їх там неможливо побачити, їхню кількість треба збільшувати в 10 разів для того, щоб це було хоч щось. А тепер уявімо, що вони будуть ще й контролювати населені пункти всередині ДНР та ЛНР… У них не вистачить бюджету на це, навіть якщо вони до копійки будуть витрачати всі свої гроші.

    Тому треба змінювати формат, вводити туди, як мінімум, інших гравців, таких як Британія, США, та виходити повністю з розмов про ці пункти Мінську-2. Мінськ-2 був порушений в перший день Мінську-2, коли почався російський наступ на Дебальцево. І дуже дивно, у нас в Дебальцевому стоять російські війська, а на карті Мінська-2 – це українська територія. Не ми ж його віддали об’єктивно, та сторона його порушила. Це вже підстава для того, щоб його відкликати, порвати і почати абсолютно новий процес. І вже шукати більш вигідних для України союзників і рішень.

     Політика – це дуже швидкоплинна справа. Це мистецтво дозволу. Росія збиралася відібрати Крим із 1991 року. Можливим це стало навесні 2014 року. Чекати свого шансу, спостерігати за ситуацією, проводити комплексні заходи щодо консолідації своєї нації, держави, по розвалу держави-противника, шукати вигідні моменти, а далі подивитись, як складеться. Політика дуже швидко зараз змінюється, і може бути все, що завгодно.

Ми можемо готуватися до військового варіанту, але в Росії скоро почнуться центробіжні тенденції, і, розвалюючись, Росія не зможе утримувати всі території, які відійдуть до України. Ми можемо готуватися до мирного варіанту, але якісь зовнішньополітичні процеси можуть призвести до того, що Путін вирішить почати наступ і всі наші здогадки підуть прахом. Але я б готувався б до обох варіантів. Як кажуть, хочеш миру – готуйся до війни.

    Нам доведеться мати справу, в кращому випадку, з угрупуванням сепаратистів і якоюсь невеликою частиною угрупування російської армії. Тому що коли прийде тисяча гробів до Росії, це буде вже абсолютно інша історія. Вони не можуть собі дозволити надвеликої присутності на території України. Це не є якась непереборна сила.

Війна – це мистецтво. Якщо б в світі все оцінювалося у військовому плані потенціалами двох країн, то не було б Олександра Македонського, який 40-тисячною армією розгромив майже мільйонну армію Персидської імперії. Не було б спартанця Леоніда. Не було б тисячі прикладів, коли країни, вчорашні колонії, як США, перемагали тодішню наддержаву Британську імперію.

Росія – це далеко не сталевий колос. Їхня армія – теж далеко не приклад. Вона не є морально стійкою, або технічно супероснащеною. Тому, безумовно, перемагати можна. Росія – це величезна держава, має величезну кількість проблем, ворогів, територію, яку треба утримувати, і Росія не може весь свій потенціал витратити на Україну. А з тою невеликою частиною потенціалу, яку Росія може сюди направити, ми могли впоратися навіть влітку 2014 року.

    Ситуація з Кримом складніша. Але й тут все достатньо просто. От уявіть, що у Путіна беруть інтерв’ю у 2002 році про ситуацію з Кримом, і він каже: “Ви ж розумієте, це ж складно, навіть неможливо, є світові домовленості, є Захід і так далі”. Але ця людина працювала десятиріччями, а до нього, навіть і при Єльцині, був Лужков, і вже тоді в Крим вкладалися величезні кошти. Там відкривалися російськомовні школи, вкладалися кошти в міські мерії, проводилися величезні байк-фести з пропагандою. Про Керченський міст, наприклад, розмови велися ще у 2012-2014 роках, тобто вони його всерйоз збиралися будувати. Прив’язували культурно, цивілізаційно, і регіон очікував свого часу. Той, хто скаже, що знає, як вирішити цю ситуацію за три дні, буде звичайним популістом. Треба підсилювати своє, послаблювати чуже, чекати вдалого шансу. А яким буде цей шанс: військовим чи політичним, чи військово-політичним, чи дипломатичним – це і є мистецтво політики.

     Але треба вести планову роботу. Скільки підготовлено Службою безпеки України або Службою зовнішньої розвідки України партизанських загонів з Чечні, Дагестану? Це не новина, це будь-які спецслужби роблять. Але ми нічого не зробили із цього. А це безпосередньо завдання наших спецслужб – створення хаосу в тилу.

На окупованій території в Криму також. Такі речі вкрай необхідні. Я вам показав одну невеличку військово-розвідувальну складову. Але ми не робимо навіть цього. Навіть у найгарячіші дні 2014 року ми жодним чином не спробували підсилити кавказький фронт проти Росії. І це мене відверто дивує. І це в той час, як росіяни готували і проводили диверсії в Харківській, Запорізькій, Одеській областях. Ми чудово пам’ятаємо підриви танкових частин у Запоріжжі, бомбардування, підпали складів палива, артозброєння у Харківській області, перестрілки і так далі. А ми в цей час не робили нічого.

Зараз необхідно формувати сенс, ідею і еліту, тому що нація повинна виховати нових людей. Ідея нової еліти повинна бути елементарно простою: Україна як велика суверенна держава, як геополітичний гравець, тотальна реконструкція економіки і суспільства, і вирішення декількох ключових речей: сильна армія, внутрішня безпека, демографічна ситуація.

Безумовно, запас міцності значно нижчий, ніж у 2014 році. Тому і небезпека у повітрі значно більша, ніж у 2014 році. До таких речей треба підходити дуже серйозно.

Влада може спровокувати, в неї немає жодної підтримки в суспільстві реально, і не варто думати, що “люди устали от Майдана”. Насправді може спровокувати все, що завгодно. Особливо, коли таке величезне розчарування, коли така величезна недовіра і така величезна агресивність. І цим сірником може бути все, що завгодно: необачне слово, чиясь декларація, тариф або ще щось.

Тобто, спровокувати влада може, але треба чітко розуміти, що слід сформувати сенс, ідею і еліту, тому що нація повинна виховати нових людей.

 

АНДРІЙ БІЛЕЦЬКИЙ,

народний депутат України,

лідер партії «Національний корпус»

Грудень29/ 2016

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України