• Сьогодні: П’ятниця, 16 Квітня, 2021
Інфо ПС

НЕ МОЖНА СТАВИТИ МОРАЛЬ НА СЛУЖБУ ПОЛІТИЧНІЙ КОН’ЮНКТУРІ

Час від часу ми балансуємо буквально на грані, дивом виходячи з непростої ситуації. Зараз дуже небезпечний момент історії. Він може закінчитися дуже погано. Якщо говорити про історичні паралелі, нинішній період мені більш за все нагадує Чехословаччину 1968 року.

Тоді я читав дуже багато чеських і словацьких газет. Любив чехів. Вивчив їхню складну мову (не хотілося спілкуватися з ними російською, а українською вони не змогли б). Відомо, що у 1968 році ініціатором і головною опорою контрреволюційного перевороту, здійсненого комуністами Словаччини і Чехії, був СССР… Фактично ми зараз приблизно в таких же умовах, як чехи в ту пору. Правда, є величезна різниця.

Тоді радянські танки стояли на кордоні з  Чехословаччиною. Зараз, певно, повномасштабного наступу Росії на територію України вже не буде. Кремль видохся.

Хоча коли людина раптом починає грати мільйонами життів, то говорити щось більш-менш певне не лише про майбутнє, а й про сьогодення — авантюрно.

Якби зараз оголосили виборчу кампанію, поняття не маю, на якій підставі робив би свій вибір. Повинен сказати, що часті вибори — це нормально. Саме в цьому випадку більш тверді у своїх хитких переконаннях, більш надійні люди можуть отримати шанс прийти до влади. Вони навчаться розрізняти, де чужі, а де свої. Є чудова фраза, що окреслює нам перспективи: «Будуть всі свої».

Десь в оповіданнях про мафію промайнула. От для нас «будуть всі свої». Кожен же хоче, аби його прийняли саме в цій якості. Інших критеріїв, за великим рахунком, немає, крім того, що це добра — своя! —людина.

На мій погляд, потрібно, перш за все, визначити критерії. І говорити про смисл подій, виходячи з них.

Наприклад, дисидентське середовище радянських часів характеризували три базові цінності. Перша — це свобода. Ми і сьогодні зупинилися на тому, що суспільство завойовує політичну свободу. Ніхто ж не заперечує, що вона є, у нас не саджають у тюрму за вільнодумство.

Друга велика цінність — це державна незалежність. Далеко не всі, хто брав участь у перших і наступних кроках, ставили за мету її здобуття. І багатьом дисидентам, і дисидентствуючим, і опозиціонерам це навіть здавалося даремним витрачанням сил — мовляв, не з цього треба починати, а зі свободи.

Ну і нарешті третє — це боротьба з бідністю. Візьмімо польський досвід. Історія «Солідарності» (незалежна профспілка, що протистояла у 80-х роках тоталітарному комуністичному режиму ред.) почалася з боротьби польських робітників за підвищення життєвого рівня. Коли згодом у Київ приїхав Лєх Валєнса (лідер і засновник «Солідарності» — ред.), йому в польському посольстві представили кількох колишніх лідерів «Руху», в тому числі й мене. Валєнса, тиснучи нам руки, приговорював: «І навіщо ми все це робили?» Це жарт, але в ньому є частка правди. В тому смислі, що в підсумку у поляків до влади прийшли праві.

У нас же й досі немає навіть щось подібного до профспілкового руху. Всі незадоволені, всі висувають якісь вимоги до дійсності, але ніхто не може сказати, як саме досягти раю. А подібна українська «Солідарність» надала б такого характеру всьому рухові за свободу, що можна було б бути спокійними за завтрашній день.

Я не політик. Але я не раз ловив себе на думці, що мені все це чуже і дуже страшно. Не за себе, не за свою шкіру, а за долю України і світу. Як почали котитися вправо, так і не можуть зупинитися. Хтозна, чим це все закінчиться…

Думаю, від початку було багато кагебістських і близьких до цих структур заготовок. Все схоже на змову.

Можу розповісти про такий факт. Коли обстановка на Майдані накалилася до грані, вирішувалося питання: будемо битися чи шукати якісь компроміси. Настав момент, коли слід спускати курок. З усього було видно, що влада вже готова: з одного боку, на поступки, з іншого — на якісь дії. Вони сильно боялися.

І ось мітингуюча сторона захотіла, аби хтось із нашої ініціативної групи «Першого грудня» зустрівся з цією публікою — Януковичем, Азаровим та іншими. Ми удвох із Вячеславом Брюховецьким (почесний президент Києво-Могилянської академії, Герой України — ред.) пішли через «лінію фронту», 13 лютого 2014 року. Скрізь уже стояли патрулі — і з того, і з іншого боку. Скажу, що це доволі неприємно. Та все одно не було відчуття, що завтра гряне гром. Попередньо домовилися, що будемо розмовляти з Януковичем. Але поки суд та діло, він був уже далеко… І тоді сам собою вималювався сумний фінал.

Я прихильник компромісів, коли є така можливість. Можна надати викладки, чому нам вигідно торгувати з Росією. Все це дуже аргументовано звучить. Однак, є речі, котрі не можна навіть намагатися робити — в жодному випадку, під загрозою чого завгодно. Вони, зокрема, закладені в цій лінії на союз із Росією. Це буде здача позицій. Головним чином — нашої свободи.

Тоді виявиться, що всі жертви були даремними. І що, будемо питати, як Валєнса: «Навіщо ми це все робили?»

Думаю, що чіткого бачення завтрашнього дня немає ані в опозиції, ані у влади. Нема ясності в тому, чого ми хочемо. Це, до речі, та хвороба, що охопила також ліберальний світ Європи і Америки. На Заході сьогодні не зрозуміло, що ліве, а що праве. Все це було у них дуже чітко виписано. Зараз старі критерії не годяться.

Я хочу сказати, що є різні політичні оцінки, вподобання і так далі. Але людські класи і градації можуть в одну ніч змінитися і розвернутися на сто вісімдесят градусів. Увесь політичний світ легко перегруповується.

    Мені здається, що наш процес іде в потрібному напрямі. Є розуміння того, що не можна будувати нове суспільство, зводячи все до кусня хліба і кусня сала. І більше нічого. Але… Фактично всі сидять на гаслах десятирічної давності, котрі взагалі перестали торкати якісь струни серця. Виявляється, наші політичні сили практично однакові з точки зору їхніх платформ і орієнтацій — вони хочуть, аби всім було добре.

Це може тривати ще деякий час. Зараз ми знаходимося на такій стадії розкладу свідомості, котра ще терпить співжиття з іншими поглядами. Все-таки немає спалахів взаємної ненависті. Це може бути добре, а може — і погано.

В усякому випадку сьогодні, як мені здається, немає загрози громадянської війни, котра була дуже близькою. Водночас формується певна визначеність у тому, якою ми хочемо бачити Україну. Не знаю, що з того вийде. Поки у мене відчуття, що в цьому місці – велика прогалина. Ніхто толком не здатний сформулювати якісь нові ідеї і сказати людям, що їм треба робити сьогодні. Мені здається, шо ми знаходимося в такій небезпечній близькості до безпринципного компромісу, котра зробить популярними людей, які цього не заслуговують.

Зараз модно говорити про децентралізацію… Я її пережив у 50-х роках, коли був директором школи і належав до правлячої верхівки райцентру, куди крім таких, як я, входили всілякі номенклатурні одиниці. Був такий собі згуртований прошарок, в середині якого творилися чорні справи. Подібне може повторитися і зараз. Тобто не маю на увазі те, що відбувається на рівні Верховної Ради і на якихось політичних ристалиськах, а те, про що я казав: будуть усі свої. Вони сформуються на середньому і нижчому рівнях. І ось там можуть піти такі компроміси, котрих слід боятися.

У мене особисто жевріє надія, що в суспільстві зміцнюватиметься розуміння того, чого робити не можна. Скажімо – брехати. Наша влада, як і будь-яка інша, бреше. А це неприпустимо. Потрібно виробити такий стиль стосунків, коли твій візаві — людина іншого світу, але це не значить, що він не заслуговує на твоє «добридень». Тому слід шукати такий стиль взаємодії людей і політичних партій, котрий би суміщав прагнення і оцінки опонуючих суб’ктів.

І ще, деякі заявляють, що «у мене готові всі програми і платформи, лише допустіть нас завтра до влади». Подібне лунає повсюдно… Дратують аванси, не підкріплені жодними розрахунками, нічим. Вони приносять більше шкоди, аніж явні противники.

    Не можна ставити мораль на службу політичній кон’юнктурі. Це те, що необхідно зрозуміти представникам різних партій.

Всі мають навчитися жити разом. І ті, хто тихо і непомітно леліятиме квіти свободи. І ті, хто вміє зробити якусь практичну справу, аби допомогти всім іншим.

Знаєте, з усього пострадянського простору найбільше диво — це Україна. Ми переможемо. Все буде добре.

 

Мирослав ПОПОВИЧ,

директор Інституту філософії Національної академії наук України, доктор філософських наук

Квітень22/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України