• Сьогодні: П’ятниця, Листопад 24, 2017
Інфо ПС

НАША НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВСЕ ЩЕ ЗАЛЕЖНА… А ОТ ВІД ЧОГО – ЧИТАЙТЕ І РОБІТЬ ВИСНОВКИ

 

    НЕЗАЛЕЖНІСТЬ це не акт, це процесс, і насправді цей процес в моїй країні лише починається.

Як все велике розпочинається з малого, так само і трансформація країни неодмінно бере свій початок із міст, областей, регіонів.
СРСР в маленьких українських містах остаточно сконав після Майдану.
Україна пішла вперед.
На видноколі Європа, боротьба з корупцією, розбудова сильної держави. Буде дуже-дуже важко, траплятимуться періоди відчаю, фрустрації, може, навіть нові Майдани…
Стає страшно, бо, здається, еволюція від совкових виконробів до професійних блазнів не завершиться ніколи. Найжалюгідніше, що є у світі, – це юрба, натовп.
Стрияни – ліниві люди, втратили відчуття пульсу і до кінця ще не розуміють, наскільки близько «велика» стрийська громада наблизилася до повного орагулення та самопровінціалізації через слабку критичну свідомість та безпринципність у внутрішній самоорганізації.
Стрияни стали меншістю у своєму місті. Ганебною меншістю, яка дивиться у писок бездарним блазням, на утримання яких щороку з буджету «виводиться» 45 млн. грн. – і це лише потреби однієї сім’ї.
Цікаве місто, чи не так? Всі один одного ненавидять, а живуть разом.
Єдина держава, яка поборола проституцію, як явище (не повністю, але майже), – це Радянський Союз. Швидко заробити – ось модус вівенді Стрийської влади.
Стрийський обиватель у своїй масі занадто довго, принаймні останні 6 каденцій, жив у системі постійного правового та морального приниження. Плоди цього ми бачимо у вигляді громадянської пасивності, рабської слухняності, вселенської любові та адорації до місцевої влади. Плебс вірив і продовжує сповідувати маєстат неозорих декорацій міської господарки – замість нових шкіл, парків, велодоріжок і нової системи громадського транспорту у місті клаптиково виростають оази з дорогої бруківки перед вікнами міліції, прокуратури та міськради. Просто ідеальне чтиво для цинічної деструкції та дешевої показухи. Замість того, щоб зробити щасливими людей, влада робить щасливими чиновників.
Боже, я хочу подякувати цим самодурам за те, що показали людям свою нездатність творити імпульси лідерства.
Бажаєте мати те, що ніколи не мали, почніть нарешті робити те, що ніколи не сміли – звільняйтеся, бо тільки так може народитися щось нове – НЕЗАЛЕЖНЕ!!!

Олег ФИЛИК

    Одні сусіди вже місяць зі мною не говорять.  Спочатку я того не помічав, але одного разу, привітавшись і не почувши відповіді, я привітався ще раз і кажу:
– Вітаюся до вас пані а ви до мене чогось на німо… Може я вас чимось образив чи що?
– А я шо повинна з вами вітатися? Ми шо – родичі чи друзі?!
– Просто живемо в одному маленькому під’їзді… Це ж питання звичайної ввічливості… Правда?
– Я привіталася… я шо винна, шо ви не чуєте?!
– Та, начебто, я добре чую…
– Ви певно чуєте, але не то, шо треба…
Пані була з колискою, в якій спала її дитинка, а я в свою чергу поспішав у спортзал, тому розмова закінчилася.
Вже підвечір іду в магазин, що за десять метрів від під’їзду, стоїть моя сусідка і, побачивши мене, робить крок назустріч і каже:
– Слухайте, а що ви тут до всіх чіпляєтеся?! То люди не так говорять, як вам треба, то ше щось… Слухайте, шановний, яке ваше діло, як хто говорить, російською чи американською? Яке ваше діло – вітаються до вас чи ні?! Перестаньте чіплятися до мене! І до інших… Ви мене зрозуміли?!
І ТУТ ДО МЕНЕ НАРЕШТІ ДОХОДИТЬ!
Діло було тиждень чи два тому, може й більше, я виходжу з під’їзду і переходжу через двір, щоб винести сміття до смітника. Поруч стоять дві жінки з дітьми і щось говорять між собою, аж раптом одна жінка нахиляється до своєї три-чотирирічної дитинки і починає говорити з нею російською мовою!
Я від такого аж сторопів! Тому не втримався і запитав:
– Я перепрошую, просто почув як ви говорите українською, а зі своєю дитинкою чомусь говорите російською… Ви, що – не місцеві? Звідки ви?!
– Ні, ми тернополяни, просто ми з Америки приїхали батьків провідати… А так ми вже пару років живемо в США.
– А до дитинки чому говорите російською?
– Тому, що ми живемо в США, я ж сказала! Вона там народилася і тому ми вирішили говорити російською… Ми вибрали для неї російську мову! Щоб їй було комфортно і простіше в майбутньому, коли виросте…
– Я думав, що в Америці всі говорять англійською…
– Ні, там, за кордоном, всі говорять російською, – втрутився мужчина років п’ятидесяти, супутник (може батько?) молодої жінки.
– Люди добрі, – не витримую я, – та ви шо таке мені тут говорите?! Та я дев’ять років прожив у Європі в свій час і ніхто там не говорить російською!
– Всі емігранти, які живуть у США говорять між собою російською! Тому ми хочемо, щоб наша дитина не виглядала серед них білою вороною…

Після цих слів я відчув, як у мене волосся дибки встає… і найперше – на дупі… Її слова були для мене ударом у спину. Знаєте, це немов ти готуєшся до поєдинку, до двобою, ти сильний і тренований мужчина, ти відчуваєш силу своїх тренованих м’язів, ти впевнений у собі і навіть знаєш, як саме ти здолаєш свого ворога – і тут ти відчуваєш, як тебе запекло в лівому боці, як віднімається ліва нога, ти падаєш на коліно і бачиш, що твій нібито побратим встромив тобі у спину ножа…
Ти тут борешся за українську мову, історію, за розвиток нації, а якісь пришелепкуваті недоумки СВІДОМО роблять із маленької дитинки москаля!
Ви уявляєте весь жах цієї ситуації?!
Це у нас є така невелика “категорія переселенців” з села у місто, які раптом починають говорити російською і видавати себе за городських, “карєнних” містян…
Воістину, можна людину витягнути з села, але тільки не “село” з людини!
В свою чергу зізнаюся, що мої батьки з села і я сам все дитинство жив у селі, і я не соромлюся цього і взагалі не вважаю, що це повинно бути чимось принизливим чи таким, чого треба соромитися…
Зрозумівши, що саме цей епізод моя сусідка не може мені ніяк пробачити, я пояснив їй своє ставлення і до російської мови і до таких людей, як її знайомі чи родичі, і як вона сама. А ще я пояснив, що звертати увагу і робити зауваження таким російськомовним людям в Україні – це мінімальний обов’язок кожного українця сьогодні.
Сергій Якимчук

Українській незалежності 26 років. Вік молодої людини, здатної відповідати за свої вчинки. Однак Україна, незважаючи на вік, не виправдовує покладених на неї надій.

Нагадаю: 1990 рік. Згідно з прогнозом Deutsche Bank, у нашої країни найкращі шанси на економічний ривок в разі розпаду СРСР. Але не так сталося, як гадалося. У 2013-му, напередодні війни, в Україні зафіксовані найгірші показники зростання ВВП на душу населення (всього 1,7%) і серед колишніх радянських республік, і серед колишніх комуністичних країн Центральної Європи.

Парадокс: за наявності відмінних стартових умов у забігу на рівень добробуту Україна пасе задніх. Як це пояснити?

По-перше — пастка багатства. Чим бідніша країна на старті, тим вищі її показники розвитку, як тільки вона почне реформуватися. Тому Україну варто порівнювати не з бідною Вірменією або Грузією з більш високими показниками (8%), а, скажімо, з Польщею (на початку 1990-х у неї був приблизно той же рівень ВНП). Втім, таке порівняння теж не на користь України.

Друга причина: Україна занадто велика і різноманітна. Якщо вірити Олександру Ципку, колишньому раднику Михайла Горбачова, коли в 1991-му в оточенні Бориса Єльцина обговорювалося, що робити з Україною, Галина Старовойтова сформулювала стратегію так: її потрібно відпустити, через деякий час вона як нежиттєздатне утворення сама приповзе на колінах. У 2000-х Путін лише повторив те, про що говорили російські демократи в 1990-х. І не тільки російські. Єжи Гедройц, автор східної доктрини демократичної Польщі і палкий шанувальник України, сумнівався, чи вистоїть країна на сході від Дніпра. На моїй рідній Галичині існувала ще більш радикальна версія: Україна не до Дніпра, а до Збруча.

Однак країна довела свою життєздатність. І не один раз, а тричі. Вона пережила кризи в 1994-му і 2004-му, а також “російську весну” в 2014 році. На радість нашим багатьом національно-демократичним ідеологам Україна втратила “російські” Крим і Донбас, ставши в національному відношенні більш однорідною. Але і це не “допомагає”.

Питання: наскільки потрібно зменшити Україну, щоб вона запрацювала? Відповідь: ні наскільки. Питання неправильне. Досвід Індії показує, що розмір і неоднорідність не є серйозними перешкодами.

Третя причина — спадщина комунізму. Комунізм, судячи з порівняльних досліджень, спочатку може забезпечувати високі темпи індустріалізації, але в кінцевому рахунку всюди виявляється гальмом. Тому, якщо хочеш бути успішним і багатим, не май у своєму минулому комунізм або ж май його якомога менше. Саме в цьому варто шукати переваги Польщі або балтійських країн. Польща ніколи не була настільки ізольована і провінціалізована, як радянська Україна. В результаті в Польщі на початку 1990-х з’явилася команда реформаторів, про яку Україна в ті часи могла лише мріяти.

Єдина успішна команда незалежної України — це команда корупціонерів в законі. Так, між радянською і пострадянською корупцією існує певний зв’язок. Можна говорити і про загальну корупцію людського матеріалу за часів СРСР: брак ініціативи, патерналізм і так далі. Але бачачи, як після падіння комунізму українці виживають і скільки при цьому проявляють фантазії, розумієш, що такі звинувачення високочолих критиків на адресу свого народу перебільшені. І демонструють радше нездатність цих критиків виробити стратегію розвитку України.

Остання причина — суто теоретична: Україна взагалі нереформоздатна. Але багато країн, яким вдалося прорватися, зробили це з такими різними стартовими умовами, що очевидно: категорії “нереформоздатна” просто не існує. Головна проблема полягає лише у волі політичного класу змінювати правила гри.

Це не говорить про те, що минуле не має значення. Біблійна метафора 40 років ходіння пустелею доносить щось важливе: глибокі зміни потребують часу. А тривалість шляху і маса зусиль залежать від довжини тіні, що відкидається минулим.

У випадку з Україною історія диктує як необхідність революцій — без них не можна подолати спадщину минулого в найбільш критичні моменти, — так і неминучість еволюції, без якої цю спадщину в принципі неможливо подолати.

Цей факт виправляє інший неминучий ефект: минуле все ж таки відступає. Його більше не можна використовувати в якості виправдання. І якщо незалежна Україна дійсно хоче поводитися відповідно до віку, вона не може більше кивати на погану спадковість і нещасливе дитинство. Час би взяти відповідальність за себе в свої руки.

Ярослав ГРИЦАК

      Ми вже навчилися творити історію. Ці захоплюючі і болючі моменти будемо пам’ятати і ми, і наші діти, і наші онуки. Але ми ще не усвідомили того, що кожна зміна історії – це гра “в довгу”. Це стратегічне перетворення, для якого потрібен певний час. І до цього треба приготуватися. Ось цю просту істину ми поки ніяк не можемо засвоїти.

Звісно, хотілося б швидше, ефективніше, якісніше, без напівкроків, з відчутними багатьма позитивними результатами в усіх сферах. Хотілося, щоб гідра спротиву змінам вже остаточно була подолана і жодна її голова не виростала наново. І так, іноді просто охоплює відчай. Коли бачиш, що система не просто не бажає змінюватися, а активно чинить цьому опір. Коли реалізація реформаторської ініціативи задихається та гине в залізних «обіймах» підзаконних актів, бюрократичних зачіпок, необов’язково ефективних процедур і “фішок  контролю виконання”. Коли ти бачиш, що люди, які прийшли у владу з чіткою програмою перетворень, опускають руки через безглуздість і неефективність того, чим змушені займатися насправді.

Але потім підіймаєшся над ситуацією, витягаєш себе за волосся, як барон Мюнхгаузен з болота, і дивишся на проблему з іншого кута зору. Тоді починаєш бачити набагато більше.

Починаєш бачити країну, яка 23 роки була незалежною номінально і фактично тупцювала на місці. Акт проголошення Незалежності в 1991 році був для нас лише авансом, який ми, на жаль, витратили. Навряд чи нас можна у цьому звинуватити, оскільки громадянське суспільство України на той час не було достатньо міцним, щоб вимагати докорінних змін. Думаю, відлік реальної незалежності і перетворень почався навіть не з Помаранчевої революції, а холодною зимою 2013-2014 року на Майдані. Коли ми дійсно взяли долю країни у власні руки.

Починаєш розуміти, наскільки дрібними  є  ті люди, які в епоху змін думають лише про свою «гру», а не про країну. Дрібні вони не тому, що невпливові –

часто-густо навпаки. Дрібні тому, що думають «в коротку». А ми тут надовго. На все життя. Своє і своїх нащадків. Тому ми витриваліші. І нас більше, набагато більше. Думати, що купка корупціонерів здатна зупинити рух цілого народу у вибраному ним напрямку, означає не поважати народ, тобто не поважати себе. А гідність – це передусім самоповага.

А головне – ти бачиш країну, яка отримує унікальний, небачений в історії досвід. Ще жодна держава не проходила настільки масштабну трансформацію у такий короткий термін, та ще й в умовах справжньої, «гарячої» війни. Ще й не вводячи військового стану, не згортаючи демократичних свобод, виконуючи всі міжнародні норми, процедури і правила навіть по відношенню до агресора.

Тільки з урахуванням всіх цих факторів можна оцінити той обсяг роботи, який ми виконали за три з половиною роки, і той шлях, який ми пройшли за цей час. Звичайно, попереду ще надзвичайно багато роботи.  Аналогічний шлях – причому, в дещо кращих умовах – передові країни світу проходили за століття. Якщо ми вкладемося хоча б у десять років, то гарантовано і назавжди увійдемо в Книгу рекордів Гіннеса.

Україна сьогоднішня чимось нагадує мені земну кулю. Вона несеться крізь космос зі страшенною швидкістю, але люди, що ходять земною поверхнею, цієї швидкості не відчувають і не помічають. Для них відбувається повільна зміна дня і ночі, пори року змінюють одна одну. І ця спокійна повторюваність переконує, що геть нічого не міняється.

Іноді хочеться сказати дуже голосно, майже закричати: «Гей, люди! Ми робимо те, чого ніхто і ніколи до нас не робив. І якщо ми зараз зупинимося на півдорозі, ми ніколи собі цього не пробачимо! Бо років за …дцять онуки спитають нас: де ти був і що робив, коли в Україні відбувалися оці унікальні події? І вже зараз треба замислитися над відповіддю».

Одна з моїх найулюбленіших історій про те, як колись Джон Кеннеді, відвідуючи космічний центр НАСА, побачив прибиральника зі шваброю, підійшов і спитав, що той робить. Прибиральник відповів: «Допомагаю відправити людину на Місяць, пане Президенте».

Україна приречена на успіх. Але цей успіх залежить від нас, і тільки від нас. Від усіх разом і кожного окремо, хто робить якісно свою частину роботи.

Іванна Климпуш-Цинцадзе, віце-прем’єр-міністр із питань європейської і євроатлантичної інтеграції

     Я живу в Україні майже 20 років. І спостерігав за тим, як з’явилася сучасна Україна і як народилася політична нація.

Коли вперше приїхав сюди, українці не були людьми з почуттям власної національної ідентичності. Тут переважав свого роду пострадянський фаталізм, і більшість громадян, здавалося, досі залишалися в пастці психологічної в’язниці радянської системи. Багато хто шукав підтримки у Москви, а Європу сприймав, як інший світ.

Але змінилося покоління. Завдяки цьому почався дивний період національного будівництва, розширення горизонтів.

Сталося кілька важливих подій – Помаранчева революція 2004 року і Революція гідності 2014 року. Але процес становлення політичної нації не припинявся протягом усього періоду.

Україна все ще далека від тієї зони комфорту, яка є в Євросоюзі, але досягнутий прогрес – величезний. Це перетворення надихає. І я вважаю Україну – найцікавішою країною в сучасній Європі.

Життя тут не буває простим, але і нудним також. Кожного разу, коли я подорожую Європою, мене вражає те, яким там все здається сумним. Цей погляд, можливо, незрозумілий мільйонам українців, які живуть у відносній бідності і щодня щосили намагаються виживати.

Однак у нинішній Україні практично неможливо пізнати ту країну, з якою я вперше зіткнувся в 90-х роках. Це набагато більш смілива і впевнена в собі країна. Невизначеність, що колись домінувала в українцях, поступилася місцем всеохоплюючій національній ідентичності. Багато в чому це стало можливим завдяки об’єднуючій силі опору в гібридній війні з Росією.

І я переконаний, що в наступні десятиліття цей період буде названий роками формування української нації.

Пітер Дікінсон, видавець журналів «Business Ukraine» і «Lviv Today»

Вересень03/ 2017

Коментарі:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України