• Сьогодні: Четвер, 24 Червня, 2021
Інфо ПС

НАШ ЧАС СТАВ ЧАСОМ ПОВАЛЕННЯ ІДОЛІВ

Степан Галябарда. Фото: molbuk.ua

Як на мене, то для професійного поета немає принципової різниці, у якому часі він пише. Будь-яка, навіть непримітна деталь нашого з вами життя може стати причиною надій, натхнення, пробудження, сподівань на світле. Чимало пісень і поезій написано саме у такі миттєвості – і про кохання, і про жінок, і, звісно, про любов до рідної землі.

Пісня справді один із тих зображальних засобів людської душі і людських емоцій, які несуть моментальну, компактну і короткотермінову реакцію на події. Бо поезія – дещо інше. Написані вірші не завжди можна оперативно опублікувати, або ж хутко знайти масову аудиторію для прочитання. Пісня ж розлітається миттєво, особливо коли вона справді про наболіле, якщо насправді про проблеми, які болять, якщо вона боронить щось, стверджує або заперечує щось, тоді її підхоплюють. Якщо говорити про війну, то такі пісні звучать і є популярними не тільки у зоні бойових дій (хоча митці, які пишуть зараз про війну, про загарбницькі дії Москви, прагнуть, перш за все, донести власні твори до наших воїнів на передовій, аби підтримати бойових дух). Такі пісні стають надбанням усього народу, бо тих же бійців чекають удома, в тилу, а, отже, живуть їхніми переживаннями та емоціями.

Я також, починаючи від витоків незалежності, намагався працювати у військовій тематиці, бо на той час у царині військової пісні ми мали тільки стрілецькі та повстанські. Радянські ж перетворилися на ідеологічний, непотрібний мотлох. Отак народилися мої «Стрілецький романс» у виконанні Назарія Яремчука, «Генерали», багато пісень про військових льотчиків тощо. А сьогодні… Сьогодні є нові теми, є нові пісні. Ось з відомим композитором Василем Волощуком ми написали «Стій, враже!», «Не продай Україну зайдам», «Небесну сотню». Ще кілька пісень зараз у роботі.

Кожна епоха має свої виражальні засоби. Пам’ятаємо початки незалежності – які були оптимістичні слова, гасла, високі людські емоції! Тепер – інший час, інші почуття, – зокрема, ненависть до ворога, який прийшов у наш дім, – отож, попри таку трагічну тематику, я намагаюся вселяти віру (і в себе, і в слухачів) у те, що все так не буде, що ми переможемо. Переможемо тому, що знаємо історію свого народу, який сотні років поспіль намагалися знищити, але де вони тепер, – наші супостати? Здавалося б, – у нас не було армії, зброї, та сила духу повсталих українців зробила неймовірне. Ми ж захищаємо свій дім, свою Батьківщину.

Ми пережили різні епохи та періоди. Радянську владу з її фальшивим «благополуччям», «спокоєм», однак – з тотальним рабством, безсловесністю, безправ’ям. Час незалежності – емоційно насичений, сповнений вірою у те, що обов’язково, вже завтра, ми станемо сильними і самодостатніми… З’ясувалося, що не все так гладко й мирно. А нинішній час, як на мене, це час оголеного нерву, це час, коли всі прагнуть знайти правду, всі намагаються відшукати справедливість, знайти шляхи, якими йти далі.

А ще, мені так видається, наш час став часом повалення ідолів. У нас досі була така звичка думати про те, що начальник завжди має рацію, що «генеральний секретар» – це Бог і цар, який ніколи не помиляється і завжди каже правду. Президент – він недоторканий, він вправі робити все, що заманеться. А з’ясувалося, що вони такі ж люди, як і ми. А іноді й не зовсім такі, бо пересічний українець часто вищий морально, духовно, чеснотно. Він шляхетніший, правдивіший і щиріший. Бо не краде, як вони, не має офшорів, як вони… Оця руйнація ідолів, фальшивої віри у справедливість влади – теж ознака нашого часу. Тепер кожен, навіть найпослідженіший, відчув себе людиною, усвідомив своє право на ліпше життя, на висловлення власної думки, зрештою, на те, щоб зі зброєю в руках захищати свою батьківщину. Досі це, останнє, було не правом, а обов’язком, та ще й з-під палки.

Відколи живу, відколи займаюся поезією і піснею, я тримаю рівень у слові, нижче якого не дозволяю собі опуститися. Я ніколи не вживаю лайки. Я ніколи не ображу жінку, маму. Зрештою, я ніколи не ображав націю, знаючи напевне всі наші і чужі ганджі. Я ніколи не кепкував, киваючи на «меншовартість», як це зараз дуже модно і ефектно роблять в ефірі. Для мене ці речі – табу. Я не дозволяю собі посміятися навіть із ворога. Моя місія – сказати чисту правду і не пустити у власну душу жодного сміття.

Якщо я – українець, якщо я живу у себе вдома, я не дозволю ганьбити себе, свій дім і свій народ. Я не можу піти до ворога у найми, бо розумію, що, по-перше, це бридко, а, по-друге, якщо він прийшов і зазіхає на мій дім, вбиває моїх близьких, то чи випадає мені, – самодостатній і повноцінній людині, – усміхатися і співати злочинцю?

Я не дивуюся перекинчикам, бо я, хай хто як хоче, так і мене розуміє, – переконаний: українці – це українці. Зі своєю землею, ментальністю, мовою, традиціями, героями, історією, стилістикою життя тощо. А перекотиполе – це щось зовсім інше… Вони не варті своєї нації, і на цьому вважаю відповідь вичерпаною.

…У мене дуже реальна мрія, конкретна до краю… Я не мрію про щось надхмарне і неможливе. Я хочу у 70 років, при повному розумі, у Палаці культури «Україна» зробити свій творчий концерт на чотири відділення. Я потихенько починаю готуватися до цього, хочу зібрати все, що написав, всіх виконавців, які ще є сьогодні (бо життя мінливе і швидкоплинне) і зафіксувати все це для історії.

 

Степан Галябарда,

поет-пісняр

 

Довідка

Степан Галябарда народився 2 грудня 1951 року у селі Суходіл Гусятинського району на Тернопільщині. У 1973 р. закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Працював у редакції Чортківської районної газети (1973), був на громадській роботі у Тернополі й Києві.

Від 1984р. – в системі Держтелерадіо: відповідальний секретар дирекції телебачення, головний редактор молодіжних радіопрограм, заступник директора телевізійного творчого об’єднання «Молодість», головний редактор радіостанції «Молода гвардія», директор радіостанції «Промінь» (від 1994). Директор першої в Україні незалежної комерційної радіостанції «Радіо Рокс».

У 1991 році вийшла у світ перша його збірка поезій «Не поверну човен», яка складається з двох розділів «Біль України» і «Не поверну човен». У збірку увійшло багато віршів, які Степан Галябарда присвятив рідному краю, його краєвидам, своїм землякам.

У 1997 році в тернопільському видавництві «Збруч» вийшла друга збірка поезій «Догорає калина».

Співпрацює з композиторами Олегом Слободенком, Остапом Гавришем, Павлом Зібровим, Степаном Гігою, Олегом Марцинківським, Олександром Злотником та іншими.

Його пісні є в репертуарах Василя Зінкевича, Алли Кудлай, Павла Зіброва, Лілії Сандулеси, Іво Бобула, Олександра Тищенка, Олега Марцинківського та інших співаків. Автор текстів понад 200 популярних пісень.

Заслужений діяч мистецтв України, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.

Грудень31/ 2016

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України