• Сьогодні: Четвер, 25 Лютого, 2021
Інфо ПС

Народ повстань і Голодомори

Пам’ять про Голодомор увірвалася в простір українського національного самовідчуття тільки в роки перебудови. Зараз важко собі це уявити, але комуністичному режиму вдавалося роками приховувати від власних громадян – навіть від тих, хто втратив близьких у роки Голодомору, навіть від тих, хто сам пережив голод – розуміння запрограмованості масового вбивства. Завіса над сценою сталінських злочинів піднімалася повільно і неохоче. Про вбивства радянських громадян стали говорити тільки наприкінці 50-х – на початку 60-х років минулого століття, після виступу першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова на ХХ з’їзді партії.

За зловісною іронією долі, серед реабілітованих партійних діячів виявилися прямі співучасники і організатори Голодомору – Косіор, Постишев, Чубар, Любченко. Дивовижним чином залишився в живих колишній формальний глава Радянської України, зловісний кат Григорій Петровський. І він в ті роки навіть отримав від комуністичної влади звання героя соціалістичної праці, став канонічним «старим більшовиком».

Із тим, що радянські силові структури за вказівкою Сталіна та інших бандитів із більшовицького керівництва влаштовували масові репресії проти людей, громадська думка погодилася. Той, хто намагається заперечувати факт цих репресій, в сучасному світі виглядає маргіналом. Навіть адепти Сталіна не заперечують цих репресій, тільки говорять про їхню неминучість, намагаються виправдати свого кривавого кумира.

Про організованість Великого Голоду кажуть набагато менше, ніж про організованість Великого Терору. Голод у свідомості пересічного радянського обивателя асоціювався з наслідками громадянської війни і божевільної економічної політики більшовицького керівництва. Те, що його організовували спеціально, заради вбивства сотень тисяч людей, до сьогодні не є частиною свідомості. Тим важче повірити, що цей голод міг бути організований заради конкретної мети – знищення етнічних і соціальних груп, як це й відбулося під час Голодомору. Дивно, що одні й ті ж люди можуть знати про навмисне виселення сталінським режимом народів Кавказу або кримських татар – за національною ознакою! – однак не вірять, що політика більшовицького ЦК могла бути спрямована конкретно проти українців. І в цьому небажанні побачити і визнати очевидні факти – перша велика брехня у сприйнятті Голодомору.

Страх перед українським народом був головним мотивом

Але є ще одна велика брехня, мабуть, куди більш небезпечна, ніж перша. Тому що ця друга брехня стосується не російської чи комуністичної версії того, що відбувалося на українських землях у 30-і роки. Ця друга брехня пов’язана зі сприйняттям того, що відбувалося, самими українцями і навіть владою. Якщо запитати у звичайної людини, чому Сталін вирішив знищити українців, вона навряд чи скаже вам, що комуністичний вождь боявся їх. Говоритимуть про прагнення загнати селян у колгоспи, забезпечити міста хлібом, отримати зерно для продажу за кордон. Згадають про жорстоку логіку класової боротьби, яка запускала маховик більшовицьких репресій. У цьому сприйнятті мільйони українських селян, знищених Сталіним і його підлабузниками, виглядатимуть безневинними жертвами репресій, які не могли нічим загрожувати більшовизму – і були просто замучені своїми правителями.

Але це – аж ніяк не та правда, яка визначила Голодомор. Правда – це страх Сталіна. Саме цей страх перед українським народом був головним мотивом, який визначав дії диктатора.

Коли Сталін писав своїм соратникам, що «ми можемо втратити Україну», він зовсім не висловлював параноїдальні підозри. Давайте згадаємо про час, коли Сталін намагався аналізувати подальший розвиток подій. Лист Сталіна Кагановичу про можливість втрати України датований 11 серпня 1932 року. З нашої сучасної точки зору Сталін вже багато років керує Радянським Союзом. Але це далеко не так. Тільки у грудні 1930-го року йде у відставку з посади голови Раднаркому наступник Леніна Олексій Риков, якого замінив сталінський соратник В’ячеслав Молотов. Саме ця дата означає всевладдя Сталіна. Із 1931 року Сталін приступає до вибудовування власної імперії. На відміну від інших радянських керівників, він – фахівець із національного питання, перший нарком у справах національностей в радянському уряді. Він не може не пам’ятати, що більшовики встановили контроль над українськими землями тільки десятиліття назад, після кровопролитної війни. І це – не Громадянська війна, як в Росії. Це війна російської Червоної армії і її поплічників в Україні проти українців. Якщо використати сучасний політичний словник – це війна проти України за допомогою «ДНР». Тільки «ДНР» тоді перемогла.

Більшість українців ніколи не підтримувала більшовиків

Сталін знає, що більшість українців ніколи не підтримувала більшовиків. Що населення великих міст під час виборів в Установчі збори голосувало за різні політичні партії Російської імперії – але тільки не за більшовиків. А населення українського села підтримувало ті самі українські народні партії, які і проголосили Українську Народну Республіку. Ці люди, що складали електоральну основу відновлення Української держави, все ще живі і хочуть працювати на своїй землі. І, незважаючи на важкі втрати часів більшовицької окупації, вони не зламані.

Сталіна переконує в цьому серія селянських повстань, які стали відповіддю на політику колективізації. Пам’ять про ці повстання ретельно приховувалася режимом. Сама можливість повстання та перемоги над авторитаризмом є його найбільшою поразкою: не випадково гітлерівці зрівняли з землею концтабір Собібор, в якому ув’язнені здобули перемогу над есесівцями, а радянська влада потім роками ігнорувала успіх цього повстання. Зло не можна перемогти, владі не можна протистояти – ось логіка і сталінського, і гітлерівського режимів. Ось що вони захищають. Ось чому приховують правду.

Так, можливо ці повстання не можна назвати ретельно організованими, велика частина з них – стихія. Це протест проти політики колективізації і варварських «хлібозаготівель». Дивуватися цьому не доводиться, тому що організовані центри селянського опору були розгромлені після більшовицької окупації України ще на початку 20-х років. Але те, що навіть після такої страшної розправи в Україні залишалися тисячі людей, які були готові до опору режиму, не могло не налякати Сталіна. Голодомор – це його свідоме рішення щодо знищення українського села як політичної та цивілізаційної основи українського народу. Те, що атаці піддалося в першу чергу село – цілком природно.  Публіцисти тих часів – нагадаю хоча б написану на початку ХХ сторіччя знамениту статтю майбутнього ідеолога сіонізму одесита Володимира Жаботинського – писали про непереможність українського мужика. Вони були впевнені, що мужик переживе всіх своїх гнобителів, всіх тих, хто зазіхає на самі основи його буття, на уклад України, на її цінності.

Сталін вирішив перемогти саме цього мужика. Він вирішив заморити його голодом. Знищити. Поки цей мужик був живий і готовий до боротьби – більшовицький диктатор не міг бути впевненим у своїй владі над Україною. І у тому, що його імперія утримається.

Сталіну не вдалося перемогти, але удар був дійсно страшний. Саме цей удар призвів до цивілізаційного шоку, який торкнувся мільйонів людей. До зникнення українського життя на довгі роки, а то й на десятиліття. До страху перед українським, перед власною історичною пам’яттю. Цей удар – одна з важливих складових політичної спадщини сучасної України. Те, що заважає країні рухатися вперед. Те, що до сьогодні дозволяє співіснувати двом ідентичностям в одній країні – ідентичності українській та ідентичності радянській. Причому остання – це саме ідентичність страху.

Це був удар по ворогу

Але при цьому потрібно розуміти, що удар, який був завданий Сталіним – це не удар по безневинним жертвам, які були готові змиритися з його канібальською політикою. Ні, це був удар по ворогу. Це був удар по людях, які були готові чинити опір – і були здатні до повстання. І я не сумніваюся, що чим більше історики будуть звертатися до епохи 20-30-х років, тим більше вони будуть знаходити прямі підтвердження цієї готовності до опору.

Українці споконвіку були народом повстань. Неприйняття зла, готовність до опору визначили сам розвиток української цивілізації як в Речі Посполитій, так і в Московському царстві і Російській імперії. Саме сприйняття українців як народу повстань стало головною темою у творчості Тараса Шевченка і визначило творче самовідчуття його читачів – тобто самого українського народу. І роки після краху Російської імперії – це безперервна хвиля повстань і готовність протистояти гнобителям, навіть коли цей гнобитель набагато сильніший.

Для Сталіна українці теж були народом повстань. Саме це він хотів знищити – їхню волю до повстання. Саме тому і стався Голодомор. Це було не тільки бажання відібрати хліб. Це було прагнення викрасти душу і волю. І, незважаючи на мільйони жертв, це якраз те, що не вдалося Сталіну і його наступникам. Хліб вони забрали, а ось душу і волю – не змогли.

Навіть після найстрашнішого випробування в своїй національній історії українці залишилися народом повстань. Події останніх десятиліть вітчизняної історії, обидва Майдани, вітчизняна війна проти російських окупантів свідчать про це з усією ясністю. Якби Сталін якимось дивом опинився б серед нас на Майдані 2013-2014 років, якби він побачив нащадків тих, кого він намагався заморити голодом – він би зрозумів, що безнадійно програв.

 Віталій Портников

Виталий Портников

І на доказ правоти Віталія Портникова – уривки з його розмови на Радіо Свобода з Володимиром В’ятровичем, директором Українського інституту національної пам’яті.vjatrovich

Володимир В’ятровичдиректор Галузевого державного архіву СБУ під час Дня відкритих дверей у Галузевому державному архіві Служби безпеки України. Київ, 24 грудня 2009 року

      Історія Голодомору є прикладом того, як українці повставали проти радянської політики. Врешті-решт сам Голодомор був в очах Сталіна вирішальним ударом у відповідь на те, що він називав страхом втратити Україну. Це те, що він відчував, що Україна повстає, що незабаром «Україну можемо втратити». Він про це писав у своєму листі 1932 року. І абсолютно не дарма. Кінець 1920-х – початок 1930-х років – Україна повставала. В Україні було близько 5 тисяч повстань, в яких, за документами ГПУ, брало участь близько мільйона людей.

Можна собі уявити, наскільки масштабними були ці акції протесту, наскільки масштабною була ця боротьба, яка справді ставила під загрозу зрив планів Сталіна щодо побудови модернізації якоїсь світової імперії. Він прекрасно розумів, що без України створити таку імперію є неможливим. Він прекрасно розумів, що головний чинник, який може цьому завадити – це якраз український національний рух і цей спротив. І через це було завдано такого страшного удару – Голодомор. Тобто вбивство Голодомором.

     Він прекрасно розумів, що ситуацію станом вже на середину 1932-го він не контролює. Він втрачав контроль навіть над своєю Комуністичною партією, тому що тут місцеві комуністи часто були готові ставати в певну опозицію до тієї політики, яка проводилася у Москві. Власне, через це він їй і не довіряв.

Насправді ми про це дізнаємося тільки тепер і тільки з внутрішніх документів карально-репресивної системи. Очевидно, про це не писала газета, очевидно, про це не писали навіть у партійних документах. Про це писали тільки документи цієї самої карально-репресивної системи, яка, з одного боку, була інструментом боротьби проти цих повстань, з другого боку, була зобов’язана подавати керівництву реальну ситуацію про те, що робилося. Відповідно Сталін отримував таку інформацію. Він знав, що справді він на межі того, що Україна може відірватися від СРСР.

     Треба розуміти, що все ж таки більшовизм, очевидно, попри те, що було чимало прихильників більшовизму і серед українців, був в першу чергу і головним чином привнесений ззовні. Тобто на багнетах з Росії.

І те, що зараз називають якимось новим видом війни, говорячи про гібридну війну, яку веде сучасна Росія, то це приблизно те ж саме, що робилося тоді у 1918 році, коли паралельно з легітимною владою створюються якісь місцеві «влади», які себе в Харкові оголошують «радянською республікою», які просять «на допомогу» більшовицький режим. Який приходить і відповідно силою багнетів намагається встановлювати свою владу на території України.

Але це протистояння між більшовизмом, який, я ще раз кажу, і мав певну підтримку в українському суспільстві, були й українські політики, які його підтримували, але здебільшого був привнесений ззовні, з українським національним рухом, призвело все ж таки до перемоги більшовизму. В силу різних причин – зовнішніх, внутрішніх, неготовності українського національного руху.

Але разом з тим український національний рух був настільки потужним, що змусив все-таки більшовиків теж піти на компроміс. І тим компромісом стало створення УРСР. Тому що Україна все ж таки набула бодай якоїсь суб’єктності.

Наступним компромісом стало те, що в Україні почала проводитися політика українізації. Так, це була загальносоюзна політика так званої коренізації, але її відображення в Україні було дуже особливим. І воно теж було виявом того, що більшовики намагалися, умовно кажучи, купити місцеве населення своєю «прихильністю» до української культури. І це, врешті, призвело до такого спалаху, вибуху культурного, який, на жаль, пізніше увійшов в історію, як «Розстріляне Відродження».

     Абсолютна більшість українців на той момент були звичайними селянами. І до того моменту, поки більшовики не почали проводити цю політику колективізації, коли самі не влізли в це село, забираючи в селян землю, селяни були такі пасивно-відсторонені від цієї влади – ви не лізете в наші справи, а ми не рухаємо вас.

Головні ці антибільшовицькі селянські повстання, які мали місце на початку 1920 років, врешті-решт вигасли в силу того, що їх придушили, але також в силу того, що більшовики відмовилися від політики «воєнного комунізму». Тобто вони пішли на мирову, скажімо так, з селянами, вирішивши не проводити цю війну.

Так от, в кінці 1920-х років більшовики знову відчули себе на силі втрутитися в українське село, намагаючись його переламати. Якраз це і призвело до тих масових повстань 1929-го, 1930-го, 1931 років, про які я говорив на початку розмови. Які так налякали Сталіна. І які стали причиною зокрема того, що він вирішив вдатися до цього виду вбивства, яким став Голодомор.

Очевидно, проводячи Голодомор, Сталін вбивав український національний рух. Але Сталін також руйнував якусь соціальну альтернативу до більшовицького ладу. Тому що заможний український селянин – це людина, яка ставала на заваді, власне, побудови радянського ладу, більшовицького, який справді мав би опиратися на пролетаріат. А що таке пролетаріат? Це людина без майна, людина, яка легко стає гвинтиком в цій тоталітарній системі. Натомість заможний і самостійний господар, вільна людина, козак, кажучи такими більш давніми словами, не вмонтовується в цю систему. Через це, вбиваючи українських селян, він по суті реалізував два своїх завдання – ліквідовував якусь соціальну небезпечну верству і національну – український національний рух, який стояв на заваді побудови радянської імперії. Насправді – російської імперії радянського зразка. Тому що на початок 1930-х років Сталін, і радянська влада, фактично вже відмовилися від всіх цих інтернаціональних догм, з яких починався більшовизм, і по суті знову ж таки взяв собі на озброєння російський шовінізм. Не даремно говорять про ідеологію націонал-більшовизму, яка на той момент стає основою для Сталіна.

Впродовж наступних 1930-х років ця ідеологія стає ще більш міцною. Більше того, вона вже апелює до якоїсь пам’яті про царат, про князівські часи. І Сталін вже не бачив в тому якоїсь суперечності, що він, бачите, будує свою ідеологію, опираючись на інформацію чи на пам’ять про царів, князів. Іван Грозний стає одним із його улюблених персонажів. І так далі. Тобто він стає радше інструментом переформатування СРСР в оновлену форму тієї ж російської імперії. І в цьому контексті знову ж таки Україна і український національний рух – це конкретна завада для створення російської імперії.

Зараз ми маємо схожу ситуацію. Тому що зараз будь-які плани, які так чи інакше виношує сучасне російське керівництво в особі Путіна щодо відновлення в тій чи в іншій формі російської імперії розбиваються об український рух, об Україну. Тому що, зрозуміло, Російська імперія починалася з поглинання України. І зрозуміло, що без України будь-яка реконструкція російської імперії є неможливою.

    Було завдано досить серйозного удару. Мова йде про страшні демографічні втрати. Щодо кількості загиблих від Голодомору – мова йде про мільйони вбитих. Найважливіше те, що було вбите те, що ми зараз називаємо середнім класом. Тобто про ту соціальну верству, на основі якої мало би розвиватися нормальне суспільство. Тобто заможний селянин як такий, який, в принципі, в перспективі міг би перерости у фермера, міг би бути, навпаки, елементом для української урбанізації. Тобто для українізації сіл.

Коли ми зараз говоримо про те, що чимало міст на півдні і сході України стали російськими, то за рахунок і зокрема того, що їх не було кому українізовувати, тому що українці були знищені в роки Голодомору. Відповідно урбанізація чи індустріалізація часто відбувалася справді за участі тих людей, яких привозили в якості спеціалістів силою чи не силою, по-різному було, з інших регіонів, зокрема з Російської Федерації. І, очевидно, що було знищено цілі пласти української національної селянської культури, побутової культури. Духовної культури. Тому що той же ж Рафаель Лемкін, який говорив про «Совєцький геноцид в Україні» (так називається одна із його статей), говорячи про геноцид, розглядає його ширше, ніж тільки Голодомор. Він говорить і про те, що елементами цього геноциду було і знищення селян голодом, елементом цього геноциду було знищення національної еліти, мова йде зокрема про «Розстріляне Відродження». Елементом цього геноциду було знищення національної церкви. Елементом цього геноциду було заміщення населення, яке відбувалося на території України.

І, власне, цього значною мірою вдалося досягти Сталіну. І, здавалося, на той момент, до початку Другої світової війни, що Україна впокорена, Україна зламана. Але, на щастя для України, ще залишалася частина українського етносу на території Польщі, де теж, очевидно, було далеко не райське життя, де теж була доволі сильна дискримінація з боку польської влади… Але непорівняльна взагалі з комуністичним. Голодомору не було, репресії ніколи не набували такого значення.

Через це, власне, наступний етап національного відродження, який припадає на роки Другої світової війни, то спалахує тоді якраз західна Україна. А потім вже знову наступний етап – вже не збройної боротьби, а ненасильницького спротиву, дисидентський рух, який поступово починає проростати, знову стає загальнонаціональним. І ми маємо дисидентів з тієї ж Донеччини – Василь Стус, Олекса Тихий та інші. І національно-демократичний рух кінця 1980-х, який, врешті, й поставив крапку в існуванні радянської імперії. Його елементом були і соціальні рухи зокрема. Шахтарський протестний рух, який був на Донбасі.

Тобто фактично завдання, яке ставив перед собою Сталін – знищити Україну – йому не вдалося реалізувати. Ми можемо говорити про українців як національну спільноту, яка попри те, що перейшла через страшний геноцид, зараз проявляє себе як спільнота, здатна до відродження.

    

Володимир В’ятрович

Листопад27/ 2016

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України