• Сьогодні: Четвер, 24 Червня, 2021
Інфо ПС

НА ЯКОМУ ЕТАПІ РЕВОЛЮЦІЇ МИ СЬОГОДНІ ЗНАХОДИМОСЯ


        Попри домінування в українській культурі й суспільній думці “революційного тренду”, точніше “тренду бунту”, характерного для пригноблених колоніальних народів, знаходилися мислителі, які відкидали і навіть критикували ідею революції. Одним із перших серед них був Микола Костомаров (1817–1885).  kostomarov   Здавалося, Костомаров належав до революціонерів. У молоді роки був лідером Кирило-Мефодіївського братства, яке за “бунтівні ідеї” розгромили, а його членів репресували. Костомарову приписують авторство “Книги битія українського народу” — пропагандистського документа товариства, який мав антиколоніальний і революційний характер.

Із часом Костомаров, у силу різних обставин, зайняв помірковану позицію, яка поєднувалася в нього з вираженою православною релігійністю. Можна навіть сказати, що зрілий Костомаров належав до перших українських політичних консерваторів модерного періоду. Цей консерватизм проявився у відомій його праці “Дві руські народності”, яка була опублікована 1861 року в першому українському журналі “Основа”, що видавався в Петербурзі. У ньому Костомаров звернув увагу на свавільність українців (у термінології автора — південноросів), вказавши, що ця риса відігравала в їхній історії деструктивну роль, бо заважала створити міцну державу. Костомаров писав: “Розвиток особистої сваволі, свобода, непевність форм — були характерними рисами південноруського суспільства в давні періоди, так само вони виявлялися пізніше. З цим разом поєдналися непостійність, недостатність ясної цілі, імпульсивність руху, прагнення до створення і якесь розкладання створеного, всього, що неминуче витікало з переваги особи над спільнотою. І все ж Південна Русь не втрачала почуття своєї народної єдності, хоча й не думала його підтримувати: навпаки, сам народ, очевидно, йшов до розкладу і все ж не міг розкластися”.

У цьому плані цікавим у зазначеній праці є порівняння українців і росіян. Костомаров акцентував увагу на принципових ментальних відмінностях двох народів: “…для південноруського племені відмітною рисою характеру була перевага особистої свободи, для великоруського — перевага общинності. За корінним розумінням перших, зв’язок людей ґрунтується на їхній взаємній згоді і може розпадатися за їхньою незгодою; другі намагалися встановити необхідність та нерозривність раз установленого зв’язку й саму причину встановлення віднести до Божої волі і, відповідно, вилучити з людської критики. У однакових стихіях суспільного життя перших влаштовував більше дух, другі намагалися дати йому тіло…”

Відповідно, ці відмінності давалися і даються взнаки в історичних діяннях. Якщо росіян вирізняла здатність до державного життя, то про українців цього не скажеш. “У великоруському елементі, — писав Костомаров, — є щось велике, творче, дух стійкості, усвідомлення єдності, панування практичного розуму, що вміє вистояти у важких обставинах, вловити час, коли треба діяти, і скористатися цим наскільки потрібно… Цього не показує наше південноруське плем’я. Його вільна стихія приводила або до розкладання суспільних зв’язків, або до водовороту чуттєвих імпульсів, що крутили, як колесо з білкою, народне історичне життя”.   Отож, попри свою проукраїнську позицію, Костомаров усе ж таки віддавав перевагу великоруському племені з його жорсткою дисципліною перед племенем південноруським, схильним до анархії та “любові до свободи”.

В останні роки свого життя Костомаров написав твір, де виразно проявилися його консервативні погляди й “контрреволюційність”. Це — оповідання “Бунт худоби (Лист малоросійського поміщика до свого петербурзького приятеля)”. Жанр твору можна визначити як антиутопію. Написаний він російською мовою, хоча густо забарвлений українським колоритом. До того ж вказується, що це лист малоросійського поміщика. Тобто у творі описуються реалії, які нібито були пов’язані з Україною. В оригіналі твір має назву “Скотский бунт”, в якій відчутна неприхована негативна конотація. Поняття “бунт” у творі ототожнюється з поняттями “повстання” і “революція”. Для автора “Скотского бунта”, який вдягає маску малоросійського поміщика, це ніби синоніми, про що сказано на початку твору. Твір сюжетно простий: серед тварин, що їх має у своєму господарстві малоросійський поміщик, визріває бунт. Причиною є агітація, яку ведуть незадоволені бугаї. Автор так характеризує цих бунтарів: “У бугаїв… є такі якості, котрі зустрічаються в окремих осіб з людей: у них якась постійна невгамовна пристрасть хвилювати інших без якоїсь мети, смута задля смути, бунтарство заради бунтарства, бійка заради бійки; спокій їм набридає, від порядку їх нудить, їм хочеться, щоб усе навколо вирувало, гомоніло; при цьому їх тішить усвідомлення того, що все це зроблено не кимось іншим, а ними”.  Тобто, за Костомаровим, бунт-революцію провокують неврівноважені люди, які не можуть спокійно жити. Такий погляд занадто однобічний.

Звісно, в будь-якому суспільстві є бунтівні елементи. Однак не завжди вони здатні спровокувати революцію. У врівноваженому стабільному суспільстві ці елементи можуть знаходити вихід для своєї енергії в конструктивних сферах діяльності. Хоча — не обов’язково. Якась частина з них поповнює злочинний світ. Неврівноважені елементи дають про себе знати в “розхитаному” суспільстві, для якого характерні нестабільність, невдоволення. Тобто те, що називають об’єктивними причинами революції. Тоді й спрацьовує революційна пропаганда, і, відповідно, виникає запит на революційну діяльність.

Проте, не можна сказати, що Костомаров, говорячи про причини революції, абсолютно не мав рації. Він слушно завважив, що в будь-якому суспільстві є буйні “бугаї” — власне потенційно революційні елементи. Останнім він дав точну соціально-психологічну характеристику: вони спонтанно тяжіють до смути.

Далі розповідається, як під впливом “революційної агітації” бугаїв і жеребців, котрі обурені, що люди, тобто панівний клас, знущаються над тваринами (експлуатованими низами), починається повстання. До нього приєднуються й цілком мирні тварини — вівці, свині, кури, гуси і т.д. Бунтівниками стають навіть коти, які, здавалося б, не мають причин для бунту, адже люди годували й доглядали їх. Вірними людям зостаються лише собаки.

Сам бунт зображено як деструктивне явище. Повсталі тварини нищать існуючий порядок, “цивілізацію”, утверджуючи анархію. Ось, наприклад, як автор змальовує “революційні діяння” свиней: “Вони із завзятістю пустошили грядки з картоплею, ріпою, морквою й іншими овочами, жадібно поїдали корені, інші ж увірвалися до квітника, який був розташований під самою стінкою панського будинку…” Словом, “революціонери” прагнуть безконтрольно володіти цінностями, які протягом тривалого часу не ними нагромаджувалися в суспільстві.

Наступний етап бунту-революції — досягнення компромісу між панівним класом (старою владою) і революціонерами. У переговори з бунтарями вступає Омелько, який розуміє мову тварин. Спочатку він говорить, що тварини порушили Божий порядок, тобто пішли проти влади, яка встановлена Богом. На що тварини відповідають: “Який це Бог! Це у вас, у людей, є якийсь Бог! Ми ж, худоба, ніякого Бога не знаємо!” З чого випливає, що революціонери — це безбожники. Для них божественний авторитет — не авторитет. Вони відкидають традиції і ладні чинити, як їм заманеться.

Омелько запитує бунтівників, чого вони хочуть. “Волі”, — відповідають, хоча що таке воля, чітко не усвідомлюють. Омелько дає їм волю, інтерпретуючи її в такому дусі: “Ну що ж? Ідіть на волю! Ідіть у поле, потовчіть усі хліби, що лишились іще на корені. Ми ж вас не будемо використовувати ні на яких роботах. Вільними будьте собі!” Саме поняття “воля” в цьому тексті Костомарова постає як щось негативне. Воля — це коли не працюєш, а паразитуєш, користаючись матеріальними ресурсами, які фактично тобі не належать.

Після того, як тварини отримали волю, настає новий етап революції. Старі господарі, зберігаючи за собою основну частину власності, дещо віддають революціонерам. Останні цією власністю не можуть ефективно скористатися. Найбільше вхопили “буйні”, а “мирним” революціонерам не дістається практично нічого. Революційне “суспільство” розколюється. “Мирні” знову повертаються до своїх колишніх господарів. “Буйні” ж швидко знищують власність, яка дісталася їм задурно. Не маючи з чого жити, вони теж повертаються у стійбища до старих господарів. Настає “термідор”, коли з “буйними” революціонерами розправляються. А “небуйні” знову опиняються в ярмі.

“Бунт худоби” — твір, звісно ж, не науковий, це художня алегорія. Але за алегоричністю можемо побачити багато цікавих ідей, які мають наукову цінність. Спробуємо їх артикулювати.

Отже, Костомаров розписує ніби сценарій революції. Її перший етап — спровоковане революційними агітаторами повстання, яке має на меті все знищити й оновити суспільний лад. Але повний успіх бунту призвів би до абсолютного хаосу й варварства. Тому повного успіху бути не може. Зберігаються старі бастіони — осередки порядку й “цивілізації”.

Другий етап — компроміс між старою владою і революціонерами, коли перші віддають частину своєї власності другим.

Третій етап — розкол у лавах революціонерів. Частина з них намагається скористатися захопленою під час революції власністю і при цьому фактично нищить її. Інша ж частина революціонерів, якій нічого не дісталося від революційного пирога, “зраджує” революцію і повертається до колишніх господарів.

Четвертий — “термідор”, контрреволюція, коли остаточно проявляється безпорадність революціонерів, а старі господарі намагаються взяти реванш. Костомаров натякає тут на те, що українці схильні до революції. І в раніших своїх творах він також відзначав їхнє прагнення волі. Про останнє в “Бунті худоби”, як бачимо, він пише радше в негативному тоні. Очевидно, Костомаров вважав, що саме через прагнення волі серед українців є чимало “буйних”, які ладні влаштовувати революції. Тому не випадково події “Бунту худоби” розгортаються на українських землях.

За життя Костомарова цей твір так і не був опублікований. Можливо, автор і не прагнув цього. В умовах загниваючого російського самодержавства, коли поширювалися революційні настрої, поява такого твору могла би серйозно зіпсувати Костомарову репутацію. Уперше твір побачив світ (що дуже показово!) 1917 року, коли в Росії вибухнула революція. Та, схоже, було вже запізно. Ніхто на попередження Костомарова не звернув уваги. Потім “Бунт худоби” довго не перевидавався. Радянська влада не могла допустити “контрреволюцію” в літературі. А українській діаспорі він був нецікавий. Зрештою, і нині в Україні мало хто знає про цей твір Костомарова. Занадто неприйнятними видаються нам його ідеї.

Загалом революції були і є різними — “частковими” і “повними”, завершеними і незавершеними. Сценарій революції залежить від багатьох чинників у країні, де вона відбувається. Це не тільки і не стільки соціальна, політична й економічна ситуація, яка спровокувала революцію. Це й “якість” старої еліти і еліти нової, яка прагне перебрати владу, ментальні особливості народу, культурні традиції і навіть зовнішні чинники, що можуть стимулювати або, навпаки, стримувати революцію. І все ж, попри наявність цих чинників, можна виділити й певні закономірності в “революційних сценаріях”. Як бачимо, Костомаров спробував їх визначити — щоправда, в алегоричній формі.

Ці закономірності (уже з позицій наукових) спробував відстежити американський історик Крейн Брінтон у своїй книжці “Анатомія революції“, що побачила світ 1938 року. Він використав у ній здебільшого матеріали про чотири революції — англійську 40-х рр. XVII ст., Американську війну за незалежність 1775–1783 рр., яку він теж розглядав як революцію, Велику французьку революцію 1789–1794 рр., а також про Російську революцію 1917 року.

brintonБрінтон вважав, що революції мають кілька етапів розвитку. Починаються вони з повалення старого режиму і приходу до влади поміркованих революціонерів, яких із часом змінюють революціонери радикальні. А логічним завершенням революції є “термідоріанський” переворот.

Книга Брінтона стала досить відомою. Її неодноразово перевидавали. Вважають “класикою” у вивченні революцій. Постулати цього твору використовували навіть американські високопосадовці, здійснюючи свою зовнішню політику. Збігнєв Бжезінський послуговувався нею, даючи рекомендації президентові США Джиммі Картеру, будучи його радником з питань національної безпеки.

Брінтон вважав, що революції починаються з проблем, що виникають у старого режиму. Передусім фінансових — дефіцит державного бюджету, невдоволення населення “непомірним” податковим тиском тощо. Серед причин також — помітне переважання одних економічних інтересів над іншими, адміністративні заборони, загальна плутанина у сфері управління. Крім економічних чинників і пов’язаних із ними проблем управління, на думку Брінтона, певну роль можуть відіграти чинники соціально-психологічного характеру — наприклад відчуття в людей, що їхня кар’єра “закрита для того, щоб проявити свій талант”, втрата деякими представниками правлячого класу впевненості в собі. Більше того — чимало останніх доходять висновку, що їхні привілеї несправедливі й шкідливі для суспільства. Як наслідок — інтелектуали відмовляються підтримувати урядові кола. У результаті правлячий клас стає “політично некомпетентним”.

Брінтон вважав, що до революції призводять не лише чинники об’єктивні, викликані діяльністю правлячого режиму (фінансові проблеми, корупція, тиранія тощо), а й суб’єктивні, до яких він відносить агітаційну діяльність революційно налаштованих елементів. Коли ж революція відбулася, то, на думку дослідника, вона має пройти чотири етапи. Хоча іноді буває так, що якийсь етап “випадає”.

Перший етап — переворот і тимчасова ейфорія після краху старого режиму. До влади приходять революціонери, які “засвітилися” під час перевороту. Проте їхня влада не є узаконеною і “легітимується” революційним ентузіазмом широких мас. Практично до влади приходять представники нової еліти, які були ображені старим режимом.

На другому етапі революціонери, прийшовши до влади, намагаються легітимувати своє становище. Це відбувається в умовах поступового згасання революційного ентузіазму. Тобто “революційний ресурс” поступово вичерпується. “Революціонерам при владі”, які не мають достатніх ресурсів (матеріальних, організаційних, медійних тощо), доводиться звертатися за допомогою до представників старого режиму, які все це мають. Відбувається примирення поміркованих революціонерів і поміркованих “колишніх”, власне злиття частини нової еліти з частиною старої. Цей союз поміркованих спрямований як проти революційних, так і проти контрреволюційних радикалів. Починається переслідування і тих, і інших.

На третьому етапі поміркований революційний уряд може втратити владу. Відтак відбувається переворот на користь революційних радикалів. Тоді починається фізичне знищення будь-яких противників революції, у тому числі й колишніх поміркованих революціонерів. Прийшовши до влади, “справжні революціонери” намагаються прибрати до рук наявні в державі ресурси. Однак через те, що не мають відповідного організаційного досвіду, вони швидко розбазарюють ці ресурси. Паралельно відбувається розбалансування суспільства, що призводить до соціального хаосу, а відтак до протистояння соціальних груп, а то й громадянської війни.

Усе це в підсумку підводить до четвертого етапу революції — “термідоріанського перевороту”. Під останнім розуміється встановлення авторитарної або навіть тоталітарної влади, яка “наводить порядок”. Це може відбуватися як під гаслами повернення до старого, так і під гаслами революції. “Термідор” повертає чимало методів правління старого режиму. Щоправда, нова постреволюційна влада відповідно корегує ці методи, намагається зробити їх адекватнішими новим реаліям. Формується нова еліта, яка включає і старі, дореволюційні, елементи, і елементи революційні. На цьому революційний цикл завершується.

Проте це не означає, що революції обов’язково проходять усі окреслені етапи. Останні можна розглядати як можливості, що не обов’язково стають дійсністю. Тут спрацьовують різні як внутрішні, так і зовнішні чинники, про що йшлося вище. Наприклад, Брінтон вважав, що Американська революція не пройшла третього етапу — етапу радикального перевороту. Якщо звернемося до історії України, то побачимо, що революції в нас відбувалися не завжди за цим класичним сценарієм.

Наприклад, т.зв. українські визвольні змагання 1917–1921 рр., які були водночас і соціальною, і антиколоніальною революцією, ніби “ламають” цей сценарій. На першому етапі революції перевороту не відбулося. Під зовнішнім впливом (подій Лютневої революції 1917 р.) в Україні створюється практично нелегітимний орган — Центральна Рада, яка намагається перебрати владу на українських теренах. Центральну Раду можна розглядати як інституцію, що поєднала в собі переважно нові революційні елементи. Говорити, що в ній були представлені старі сили, — проблематично. Тобто тодішня Українська революція не пройшла другого етапу і лише частково перший. Далі настав “термідор” — прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського. Правда, сталося це під впливом зовнішніх сил — німецьких окупаційних військ. Після цього маємо “повторення революції”. Спочатку відбувається повстання-переворот, в результаті якого приходить до влади Директорія. Ця владна інституція еволюціонувала від поміркованого до більш радикального складу. І навіть можна говорити, що вона закінчилась “термідором”, коли владу в своїх руках сконцентрував Симон Петлюра. Проте “справжній термідор” у нас відбувся тоді, коли Україну в результаті Ризького мирного договору 1921 р. поділили більшовики і поляки, установивши свої порядки на підконтрольних їм територіях.

Так само й у часи незалежності маємо кілька каскадів революції. Проте, схоже, ми далеко не самотні в “повтореннях революції”. Подібні процеси (щоправда, розтягнуті в часі) спостерігались у Франції після Великої революції. Це — революції 1830 і 1848 рр., зрештою, Паризька комуна. Російська революція 1905–1907 рр. мала своє продовження в революції 1917–1920-х рр.

Чому відбуваються ці повторення? Тут, звісно, можуть спрацювати й зовнішні чинники, які роблять революцію “неповною”. До того ж революції часто не знімають проблем, які їх спричинили, або знімають частково. А правляча еліта не робить адекватних висновків із революційних подій.

Петро КРАЛЮК,

доктор філософії

Листопад23/ 2016

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України