• Сьогодні: Неділя, Вересень 22, 2019
Інфо ПС

МИ ОТРИМАЛИ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД ІДЕНТИЧНОСТІ ЯК РОЗПЛАТУ ЗА КОЛЕКТИВНУ БЕЗПРИНЦИПНІСТЬ

Як це сталося?

Кожен правитель, сходячи на трон, розраховує отримати такий собі “скіпетр” і “державу”. Жезл-посох, що вказує напрямок діянь. І кулю — як символ абсолютної влади.

  Не вдаючись у докладний опис символізму цих предметів та їх еволюцію, зазначу, що наша ритуальна булава — це і є держава, ґрунтовно насаджена на жезл. Долаючи диявольську спокусу деталізації цього фрейдистського символізму, звертаю увагу лише на його механічний аспект. У певному сенсі, в підтексті конструкта “булава” саме й міститься драма української державності. То жезлом у кулю, то кулею в жезл. І якийсь  час так-сяк ніби тримається, скріплене кров’ю мільйонів жертв. “Із пролитої крові народжуються фіалки”, — красивий девіз єзуїтів. Проте хто-хто, а вже вони тямили на брехні.

Отже, замість жаданої булави наш (ну, умовно наш) правитель (незалежно від його намірів, як мені бачиться) з ходу отримує в кожну руку по здоровезному відру, наповненому по вінця. В одному — відходи життєдіяльності попередньої влади. В другому — іржаві гайки та болти незрозумілої різьби й неходових діаметрів. Це типу ремкомплект для країни. Зверху в нас гіркою ще досипані свіжі, дюймові.

Будь-який рух веде або до розхлюпування, або до розсипання. Кожен, хто мав більш-менш значний досвід держслужби, зрозуміє, про що йдеться.

Народ тим часом нетерпляче чекає появи на трибуні (або в телевізорі) кесаря з обіцяними красивими регаліями й починає потроху нарікати, що “цар не справжній“.

Щоб якось пом’якшити й скрасити цю незручність, підручні правителя звертаються до народу, апелюючи до його вистражданої століттями ідентичності (вона ж — мудрість народна, проникливість глибока і культура духовна).

Народ невиразно розуміє, що йому нагадали про щось хороше. І ніби трохи присоромили. Вектори очікувань зміщуються всередину народних мас, і все починає гарно обертатися, перетворюючись на народний мус. А то й на смузі, кому як пощастить.

Далі зав’язується тривала, жвава і, в усіх сенсах, високодуховна, а тому абсолютно марна народна суперечка. Тим часом правитель, тихо матюкаючись, намагається втелющити ці відра підручним.

Але дурних нема! Та час однак виграно. Сотні тисяч людей, під промінням шанобливої уваги решти напівосвічених мільйонів співвітчизників, словесно (а то й фізично) метають стріли (чи що там ще під рукою) одне в одного. Певна річ, в ім’я високого та вічного. Ім’я цього високого — “національна ідентичність”.

Приналежність до чогось там  — одна з базових, системоутворюючих людських потреб. На тих, хто знехтував цією потребою, віками дивилися або як на святих або як на недоумків. Перше другого не виключало, коли згадати юродивих і блаженних.

Про національну самоідентифікацію написано гори книжок, і всі вони тією чи іншою мірою правдиві й справедливі. Їм властива невелика методологічна вада: національна ідентичність на старті визначається як кульмінація загального блага, а так далі все правильно.

Кульмінація української національної ідентичності на нашій пам’яті відбулася з набуттям Україною незалежності. Точніше кажучи — суверенітету, бо реальну незалежність правлячим колам було набувати трохи стрьомно. А так вийшло дуже вдало. Народові — незалежність, державі — суверенітет, а собі й дітям — вигідне бізнес-партнерство з Росією на десятиліття.

Щоб довго не ходити околяса, скажу прямо: від національної ідентичності нас примусили відмовитися.  Певну роль у цьому зіграли ряджені реконструктори довоєнного націоналізму, які напередодні бадьоро засідали у своїх міськкомах та обкомах. До- і післявоєнні (Другої світової) тексти були оголошені сакральними, й засумніватися в них не дозволялося навіть учорашнім комуністам, не те що вчорашнім комсомольцям.

Певну роль, та аж ніяк не фатальну. З’явився Інтернет, з’явилося нове покоління, реконструктори сформували партії з уже відомим тепер електоральним впливом, історія залишилася б собі повчальною історією, та й годі. Культурні діячі, почитавши старих книжок, взялися за нові, та й самі стали писати. Щось поступово почало вимальовуватися, сучасне національне.

Однак тут підоспів Євросоюз із братньою ідеологічною допомогою. За ці десятиліття білясоросовських та інших фондоутворюючих дискусій ми прийшли до досить білярадянської ситуації. Національна ідентичність українців в очах ліберальної Європи не просто стала неполіткоректною, а вже межує з думкозлочином, за Орвеллом. Усі, хто говорить про національну ідентичність і, боронь Боже, її етнічний компонент, заносяться до “чорних списків”. До речі, заносяться за доносами інших українців. Так, слід чесно визнати, що ми виростили не тільки проросійських колаборантів. “Земля наша багата, але порядку в ній немає”.

І не Європою самою. Я ж особисто чув (та й усі чули) Буша-старшого в Києві 1 серпня 1991 р., який умовляв: на якого дідька вам, українцям, ця незалежність? А промову йому писала, до речі, ще одна ікона демократії для українців — Кондоліза Райс. Нічого, молилися й далі.

Про зусилля Росії на цьому напрямі теж удосталь сказано, але російський ведмідь поліз у наш сонний національний вулик, і тут усе національне пожвавішало. Що Європі, знову-таки, страшно не сподобалося. Ми мусили безлико загинути, замість того, щоб національно опиратися. Всі заготовки “глибоких занепокоєнь” собаці під хвіст.

Ідентичність, як і безліч схожих потреб, — це риса окремої особистості. Людина не може себе не ідентифікувати. Спочатку — за відмінностями, починаючи з анатомії статі, потім — за схожостями, для внутрішньовидового розвитку. А внутрішньовидові відмінності вже роблять її індивідуальністю.

Розмови про “політичну націю“, у принципі, правильні, з погляду державної пропаганди. Але вони не доходять до персональної свідомості, це незрозуміло як застосовувати. За законом? То тоді й нові дискусії не потрібні, вистачить законів… Проте ні, є ж якась потреба, нікуди не зникає, ти її в двері, а вона у вікно. Складно, одне слово.

Національна ідентичність — це особистий, усвідомлений вибір моделі поведінки. Громадянство й підданство тут другорядне. Ця модель завжди дуже побутова, практична й так само далека від художньої витонченості, як екскаватор від срібної лопатки для торта. Культурних людей, особливо в першому поколінні, це дико дратує, і вони в поті чола намагаються сріблити ківш і вимагати збільшення величини торта. Щоб нікого не скривдити, вони починають говорити про групову ідентичність.

Але хоч так, хоч сяк, а “групова ідентичність” — це теж наукова химера, маніхейський гібрид бобра з віслюком. У періоди соціальних потрясінь вона виникає як функціонал, як жовта стрічка на касці солдата. Але варто смертельному ризику замінитися на звичайну тривогу, як групова ідентичність зникає з простору дій, перетворюючись знову на філософему.

Європейська національна держава, що самовизначалася з допомогою кордонів, релігії, мови, урочисто самовбилася як феномен. І запрошує всіх своїх однодумців зробити те саме, як це заведено в тоталітарних деструктивних культах. Національна ідентичність у такому захопливому процесі — прикра перешкода, тому вона суперечить околгоспненню мізків. Зразу зроблю застереження, що нацизм є такою самою формою політичного колгоспу, оскільки не передбачає особистого вибору як такого.

Україна, як Гардаріка, країна хуторів, до будь-якої колгоспності погано пристосована. Але й із європейським індивідуалізмом у неї теж не дуже склалося. Болісні схильності до соціалістичної залежності перемежовуються періодичним поміщенням себе в карантин індивідуалізму. А потім усе починається спочатку.

Чому на цьому етапі ми перестали залежати від національної ідентичності? Тому, що її логічний розвиток — це соціальна відповідальність. Але, маючи розвинену самосвідомість, ти не хочеш ділити однакову відповідальність із ледарем та дурнем. Виникає потреба в сегрегації, щоб захистити працю розумних від дармоїдства дурнів, і тут скрізь починають блимати червоні лампочки, відкрито зробити цього не можна ніяк. Природа починає займатися саморегуляцією, але з природою в нас самі знаєте як — суцільні мутації.

Як це виглядає? Ось приходить людина, вся з себе національно ідентифікована, з довідкою, що вона без п’яти хвилин цар і готова взяти на себе всю соціальну відповідальність. А тут їй р-раз — і двоє відер. Ніби як безвихідна ситуація. Річ у тому, що коли наша людина бачить щось вартісне, вона в це готова зубами вп’ястися, навіть якщо руки зайняті.

Але вона вже з булавою в зубах прийшла… 

 

Олег Покальчук, соціальний психолог  

Серпень21/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України