• Сьогодні: П’ятниця, 16 Квітня, 2021
Інфо ПС

МУСИМО АБО ВІДСТОЯТИ УКРАЇНУ, АБО ВИЗНАТИ, ЩО МИ “РУСКІЄ ХАЛУІ”

Ця мапа унікальна, і унікальність її полягає в тому, що в час її створення була єдина Російська імперія і ніхто не збирався відбирати щось від неї. Ця карта робилася вкрай ретельно. За її підготовку відповідали найосвіченіші люди на місцях. А рідний брат імператора керував цим проектом, адже це був проект Російського імператорського товариства у Санкт-Петербурзі. Ми, українці, просто уклали цю мапу швидше. І те, що вона дуже точна, свідчить той факт, що в 1914 році російська Академія наук готувала уже зведену мапу трьох слов’янських народів і вона стосовно українців була просто скопійована. Її значення зараз дуже вагоме. Вона показує, що було втрачено при Сталіні та спростовує ту міфологію, що на теренах сходу України були росіяни. І в контексті нинішньої війни з Росією, ця мапа може стати документом, який підтверджує всю облудність твердження, що «на Донбасі живуть винятково росіяни».

      У 1847 році Тарасом Шевченком було сказано про те, що «москалі мають свою мову і свій народ, українці ж теж мають свою мову і свій народ». Москалями тоді називали росіян. Тобто була зафіксована опозиція двох етносів. Зрештою, це, на моє глибоке переконання, стало однією з причин того, що коли розглядали питання відповідальності Тараса Шевченка за нібито сепаратизм, то саме Тарас Григорович серед членів Кирило-Мефодіївського братства був покараний найжорстокіше. Адже він відкрито заявив про іншість українського народу. Бо оце поєднання мова-народ зумовлює виникнення такого компоненту, як держава. Це вічна істина, кого б вона не стосувалась – чи українців, чи поляків, чи росіян. Мовна проблема тягнеться уже кілька століть.

    Термін походження «російськомовне населення» штучне. По-перше, серед населення України в різний час виникали різноманітні російські населені  пункти. Це були цілі переселенські села. Особливого поширення це явище набуло в кінці XVII на початку XIX століття, коли відбувалась так звана казенна колонізація. Тобто російським поміщикам на території України давали землю, куди вони перевозили своїх селян. Друге – в  радянський час до цих етнічних росіян долучилися багато тих українців, які не змогли утримати своєї мовно-етнічної ідентичності, тому що перед ними стояв вибір: або ти вчитимешся російською мовою і будеш працювати там, де панує російська мова, або ти просто залишаєшся мешкати у своєму селі. Так і почався масовий перехід з української мови на російську. Держава через свої органи, через програми фактично відбирала від українців рідну мову, натомість змушувала їх спілкуватись так званою, мовою інтернаціоналізму – російською.

Також в Радянському союзі існувала велика програма національного вимішування. Це коли постійно відбувалося переселення з місця на місце, а також коли йшлося про військові, будівельні, виробничі галузі, які вимагали об’єднання кількох національностей СРСР. За таких умов люди втрачали мовну ідентичність та просто переходили на російську. І якщо це все тривало десятиліттями, то ці люди забували свою мову і ставали «рускоязичним насєлєнієм». Повністю зросійщеними в Україні стали такі галузі суспільного життя, як  армія, силові структури та військові закриті виробництва. Ось вам приклад: тут під Львовом був і є зараз Яворівський полігон. То за Радянського союзу хіба він був україномовним? Звичайно, що ні. Тут розмовляли російською. Бо всі офіцери та інші вищі чини були привезені не з України. Це були етнічні неукраїнці, відповідно вони всі були російськомовні. Сама русифікація Львова, як і русифікація інших міст, починалася найперше з мілітаризації. Власне, коли радянські мілітарні структури приходили на нові території, починалася масова русифікація.

    Якщо людина сорок років говорила російською мовою, причому розмовляти чужою мовою її змусили під тиском (мовляв,це щось краще, щось вище, щось досконаліше у порівнянні з українською мовою), то навіть психологічно таким людям стати знову україномовними дуже складно. Тут немає якоїсь економічної чи психологічної спонуки. Якби до такої зросійщеної бабусі підійшов онук і заявив, що я з тобою спілкуватися не буду, якщо ти зі мною не говоритимеш українською, тоді у неї був би бодай привід замислитися. А зараз у неї немає потреб переходити на мову своєї країни. Вона не переходить і тому, що немає соціальних важелів. Дотримуючись усіх прав російськомовної людини,  ми не можемо її якось силою змусити говорити українською мовою. Наприклад, якщо у магазині її обслуговують російською, то навіщо переходити на українську?

     Так, у багатьох містах є групи так званих мовних волонтерів. І виявилося, що багато людей до цих волонтерів хочуть записатися на курси з вивчення української мови. Курси є безкоштовними і проводить їх активна молодь, яка добре знає українську мову. І уявіть собі, що ці волонтери роблять дуже помітні успіхи. До нас звертались люди, які говорили, що вони багато років через певні причини були російськомовними. Але в силу певних передумов вирішили вчити українську мову. Мені відомі конкретні приклади, коли етнічні росіяни, які приїхали в Україну тридцять-сорок років тому, переходять на українську мову. Зараз у них є спонука це робити, вони чітко розуміють морально-етичний аспект у тому, що триває війна, і переходячи на українську мову, вони таким чином хочуть продемонструвати, що вони не є агресором.

Чи стало це масовим? Ні. Але вже сам факт існування мовного волонтерського руху в Україні – це дуже важливе явище.

Під час русифікації в українців різними психологічними методами створювали комплекс меншовартості. Зокрема, росіянин є захисником Вітчизни, а українець – зрадник.  Якщо твоє прізвище закінчується на –енко чи –ук, то чекати якогось підвищення на службі було даремною справою. Я колись спеціально для себе аналізував: чому маса пісень радянського часу є російськомовними: «бєрьози рускіє», «шол рускій солдат». А де були інші солдати? Коли треба було притягнути усю позитивну в їхньому розумінні енергетику і смисл, це компенсувалося саме у російськості.  Пам’ятники у світі після Другої світової війни ставили «рускім» солдатам, а де були інші національності?

Тобто за допомогою системи переваг знищували усе українське. І ця система була спрямована насамперед на підсвідомість, і найгірше – вона діяла. Коли в таких умовах ти говорив, що ти любиш свою рідну мову, але ця мова не російська, тоді тебе одразу звинувачували в націоналізмі. Але коли ти казав, що ти любиш російську мову, це було «очєнь харашо». Тоді ти був патріотом. На цих моментах формувалося підсвідомо і надсвідомо вивищення російськості і приниження українськості.

Дуже цікавий приклад, як у СРСР дбали про викладання російської мови та літератури у навчальних закладах. Зокрема, для цього застосовували спеціальну систему доплат учителям російської мови та літератури. Причому, якщо ти викладаєш, наприклад узбецьку мову, то у тебе на уроці сидить понад тридцять учнів, але от коли російську – наполовину менше, бо був указ поділити цей клас на дві групи і викладати окремо. Плюс була тридцятивідсоткова система надбавок за кожен російськомовний урок. Коли проводились якісь заходи щодо поглиблення вивчення російської мови – це була настільки важлива подія, що за це відповідав член політбюро Комуністичної партії. І тут я вже не говорю про КДБ, яке теж було задіяне.

І от коли поважний серед радянської влади Олесь Гончар на з’їзді письменників заговорив про захист української мови – він одразу потрапив у «чорний список» та втратив ряд преференцій. І це вже не говорячи про те, що якщо українські діаспорні діячі говорили про недостатнє функціонування української мови, їм одразу був заборонений в’їзд у Радянський Союз.  Система благословляла усіх, хто висловився на користь російської мови. Це була продумана система. До поширення російської мови було задіяно КДБ, систему освіти, кінематограф, ЗМІ, компартію. Усе йшло наступально, імперія заклято захищала себе і свої постулати, вона була готова з’їсти усіх, хто проти. На це кидалися фінанси, кадри.  Все було зроблено так, щоб програма русифікації максимально виконувалась.

А тому закон Ківалова-Колісніченка я називаю законом «Кремля, Ківалова і Колісніченка». Зверніть увагу, що коли цей закон вдалося проштовхнути через Верховну Раду, обидва ці діячі стали носіями медалі імені О. Пушкіна. А саме цю медаль Кремль дає за поширення російської мови. Тобто Путін сам показав, якою була мета цього закону і що вона досягнута. Ви розумієте, що і Путін, і московські діячі не соромляться хизуватися отими різноманітними антиукраїнськими кроками. Навпаки – вони це показують, як абсолютну перемогу. А чому так відбувається? Тому що вони будують свою імперію і це їхні трофеї. Україна і розвал україномовної орієнтації – це трофеї Путіна. І він хизується цим. Загарбник не соромиться показувати свої трофеї. Путін працює задля відродження Російської  імперії. І якщо вона відродиться, українці нічого доброго з цього не отримають. Нам пора прокинутись і зрозуміти: або ми будуємо свою державу, або українці є васалами, рабами Путіна. Якщо ми раби, то нам варто з цим змиритися, взяти чорний рабський плуг і мовчки працювати на Росію. В сьогоднішній ситуації треба або відстоювати Україну, або сказати, що ми «рускіє холуї», нам держава не потрібна.

Коли ми говоримо, що відбувається заступлення української мови російською, ми можемо говорити про те, що відбувається поетапна втрата Україною незалежності. Адже мовне питання – це питання стратегії, це питання буття чи небуття української держави. І тільки з цих позицій ми маємо оцінювати співфункціонування мов. Не може бути на одній території дві мови. Бо це дві різні держави. Російська мова – це офіційна мова, засіб спілкування громадян Росії. Українці мають своє. Якщо поширюється російська мова, то поширюється і вплив чужої держави. А значить ми, українці, за цих умов, втрачаємо свою державу. І змирившись із русифікацією, ми втратимо не лише східні рубежі України, з часом ми втратимо Україну і у Львові, і у Яворові, і у Бориславі чи Тернополі. А втрачаємо її тому, що замість української звучить російська мова. Замість зорієнтованості на Україну, ми орієнтуємось на окупанта.

Ось вражаючий приклад: сьогодні триває війна з Росією, гинуть патріоти, а в цей час наші гастарбайтери працюють у Росії, то хіба це не зрада? Вони кажуть, що мовляв треба вижити. Так, треба. Але чому вони не кажуть про те, що в нас навколо лежать необроблені землі, у нас знищені ліси, а їх треба відновлювати. Якщо людина захоче – вона тут знайде роботу, насправді її багато. А так внутрішня розбещеність цих індивідуалістів сприяє тому, що, приїхавши сюди, вони або мовчатимуть про агресію, або казатимуть, «а яка різниця?» чи «адін язик – адна страна». Це фактично зрада стратегічних цілей і цінностей нашої держави.

     Розмовляючи російською, український чиновник показує, що на території України присутня інша держава. На превеликий жаль, це негативна спадщина минулого, коли ми мали засилля російської мови і коли при Брежнєві і його наступниках відмовлятися від української мови – це було почесно. Бо цим ти показував свою належність до вищого класу чиновників. І ця традиція і досі триває. Окрім того, у наших нових умовах їй надано новий зміст, а саме: ці чиновники водночас демонструють лояльність чи навіть підпорядкованість саме Москві, а не Україні.

    Насамперед потрібно, щоб кожне порушення щодо функціонування української мови не залишались непоміченими у суспільстві. Далі – треба формувати національну еліту. Бо не може бути ненаціональна еліта оборонцем національних українських інтересів. І треба, щоб бізнес був національним. Тому що від того, що українські олігархи свої фінанси вкладають у різні проекти ненаціонального спрямування, ми маємо великі втрати. Я глибоко переконаний, що пресу та й загалом усі ЗМІ необхідно повернути, як стратегічні об’єкти, під опіку держави. Вони не можуть бути власністю окремих осіб. Адже за законодавством власник визначає мовну політику. А мовну політику, як стратегічну, має визначати держава. А тому скільки б ми не зверталися із питанням повного функціонування української мови у ЗМІ, у нас немає успіхів, бо є закон, який передбачає, що редакційну, зокрема мовну політику, встановлює власник ЗМІ.

     Я категорично проти квот. Тому що квотувати і радіти з того, що аж 25%, чи скільки там, буде української пісні, а стільки то російської – безглуздо. Адже це відбувається в моїй державі, де державною мовою є українська! У ЗМІ української мови має бути 99 %, а 1% має припадати на регіональне мовлення мовами нацменшин. Тільки так може бути. А квоти –  це випрошування  в неукраїнських олігархів, в їх представників у парламенті, права на рідну мову, що є принизливим явищем. А це не годиться так робити державі, яка себе поважає.

     Наступ на українську ідею та мову, на україноцентризм є системним, послідовним, наступальним. Нам не дають можливості мати українське в Україні. Коли починаємо говорити про мову, нам кажуть – не на часі. Я весь час кажу, що вони привчають нас до того, що українське в Україні ніколи не буде на часі.

     Ми озброєні знаннями і, відповідно, ми знаємо, як реагувати, як себе поводити. Ми маємо розуміти, що стоїть за різними нападками деяких нардепів на українську мову. А стоїть завжди одне – слугування Кремлю, відпрацьовування отриманих рублів. Нам треба на кожному кроці відстоювати свої інтереси і пам’ятати, що за нас нашу роботу із побудови держави ніхто не зробить. Ми маємо це робити, як це робили наші предки.  От у Галичині селяни скидалися по копійці і купляли книги для сільських читалень. Це був той необхідний крок, з чого виростало ціле покоління галицької інтелігенції. Жертвуючи гроші, галичанин знав, що він дає це задля своєї церкви і своєї освіти. То чому ж ми сьогодні, маючи такий потужний механізм, продовжуємо перебувати під впливом Кремля? Ми маємо знати, що за допомогою української мови ми будуємо сильну Україну. Кожен із нас до рідної мови має ставитись шанобливо і сприяти її розвитку. За таких умов я абсолютно переконаний, що програму створення проукраїнської України буде реалізовано. І тоді, як сильну державу, нас поважатимуть у світі. І це не шлях ізоляціонізму, а шлях до самовизначення і визнання.

Павло ГРИЦЕНКО,

директор Інституту української мови

Національної Академії наук України

Березень16/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України