• Сьогодні: Середа, 14 Квітня, 2021
Інфо ПС

ЛИЦАР УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ

Василь Яременко вивчив не одне покоління українських журналістів

…Можна жить, а можна існувати,

Можна думать – можна повторять.

 Та не можуть душу зігрівати

 Ті, що не палають, не горять!

 Люди всі по-своєму уперті:

 Народившись, помирає кожна,

 А живуть століття після смерті

 Ті, що роблять те, чого «не можна».

 (Василь Симоненко)

       Пригадую далеку золотокленову осінь першого курсу факультету журналістики. Зринає в архівах пам’яті славетна 32-а аудиторія в жовтому навчальному корпусі рідного університету ім. Тараса Шевченка. Того дня останню третю пару з історії давньої української літератури мав вести наш шановний Василь Васильович Яременко. Тоді я, провінційний хлопчисько з Вінниччини, ще не міг осягнути величі і масштабу цієї людини. Напрочуд багатогранної, вулканічно емоційної, унікально інтелектуальної постаті. Людини–епохи. Людини–живої легенди…

… Сонячного теплого жовтневого надвечір’я професор мав читати, точніше, розповідати не про літературу козацької доби, а, на прохання слухачів, розказувати про незрівнянну, крилату лірику Василя Симоненка. Яременко, власне, ніколи не читав лекцій з пожовклих від часу, наче віск, аркушів паперу. Так, як це нерідко робили окремі викладачі, переобтяжені радянською схоластичною пропагандою з історії партійної преси. Василь Васильович мав і досі має феноменальну пам’ять. Тож невимушено, вільно бесідував зі студентами. Така риса одразу полонила багатьох: і юних гостроперих максималістів, і медійних початківців-романтиків…

І ось викладач став за кафедру й поринув у безмежний космос поезії Майстра. В аудиторії ніде було яблуку впасти. Студенти, ніби зачаровані, затамували подих… До речі, щоб послухати Яременка, збігалося чимало хлопців і дівчат з інших факультетів. Зокрема, сусідніх історичного, філологічного, романо-германського. З уст професора лунала не просто невідома нам інформація. Він щиро ділився знаннями, які ми втягували в себе, мов живиця вранішню росу під час літньої спраги… Яременко з натхненням розказував про молодого лицаря поетичного слова. Вважайте, про напівзабороненого, майже антирадянщика, шістдесятника, до яких належав і сам промовець. Поета, котрий натужно вирізнявся серед інших, котрий прогримів безсмертною, вікопомною славою на всю Неньку-Україну своєю єдиною, виданою за коротке життя автора, повноголосою, резонансною збіркою «Тиша і грім». І саме за це його підступно й підло стратили посіпаки, чорні круки кадебістської всемогутньої контори. Уявіть-но, цікаво, незаангажовано, без фальшу, цілком об’єктивно переповідати студентам про яскраві сторінки біографії справжнього літературного орла, великого сина України, «витязя молодої української поезії», як Симоненка назве пізніше Олесь Гончар – в середовищі ідеологічного факультету… На це потрібно було мати не просто хист, сміливість, мужність, а неабияку залізну волю, дивовижну харизму. Адже на дворі стояв перший, бодай і післябрежнєвський, але аж ніяк не демократичний, без політичних «відлиг», 1983 рік. І пильне око одіозних спецслужб не дрімало. Особливо на факультеті журналістики Київської альма-матер. Саме тоді, як мені видається з висоти нинішніх днів – світанку ХХI століття, щирий і безкомпромісний Яременко контраверсійно, обережно, всупереч обставинам, а все ж засівав у наші, ще несформовані, душі цілющі зерна правди і любові до своєї землі, свого народу, отієї симоненківської «білявої хати та очей материнських». Його лекції були знаковими уроками патріотизму. І завважте: малась на увазі любов не до радянського штучного краю-раю, а своєї замордованої, проте нескореної України, якій, здавалося, довічно бути приреченою колонією, сателітом в обіймах «…нерушимого Союза».

Подейкують, що у кожного літератора за плечима є широке мистецьке поле. У когось – оспіване, та неоране. У когось – з маленькими паростками на ріллі. А подекуди – з високими та густими, мов вода, дозрілими вусатими житами та бурштиновими пшеницями… І збіжжя з ужинку – сила-силенна. Ось такий урожайний спадок невтомною працею виплекав Василь Яременко. Передусім маю на увазі науково-літературний доробок видатного вченого-філолога. І то не є голослівні, епатажні дифірамби. Чи знаєте Ви, що:

– Саме енциклопедист, ерудит Яременко упорядкував повне багатотомне видання тлумачного словника та решти творів головного мовознавця України Бориса Грінченка;

– Професор Яременко запропонував концепцію об’єднання української материкової та діаспорної літератур;

– Його перу належить реанімація заборонених радянським режимом творів Василя Симоненка, Володимира Свідзінського, Олександра Олеся, публіцистики видатних державних і громадських діячів Миколи Міхновського та Андрія Ніковського;

– Учений по-новому відкрив імена й невідомі сторінки з життя українських письменників, філософів Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, Михайла Драгоманова, Олександра Довженка;

– Яременко дослідив природу національних взаємин між народами, які з давніх-давен мешкають на теренах України. Зокрема, стосунки євреїв та українців;

– Дізнавався не лише щось нове про творчість класиків красного письменства минулих століть, але й спростовував офіційну й заскорузлу інформацію про їхнє неафішоване особисте життя. Учений повідав читачам про невідомі родинні факти з біографій Тараса Шевченка, Лесі Українки та ін…;

– Учений одним із перших торкнувся прихованої й упослідженої радянським режимом тематики розвитку української літератури ХV–ХVIII століть. Шкільна програма радянської епохи з української літератури, зазвичай, розпочиналася поверхневою творчістю Гребінки, Котляревського. Яременко разом з іншими фахівцями по-новому реанімував праці Мелетія Смотрицького, Єлисея Плетенецького, Феодосія Софоновича. Та особливо – Григорія Сковороди. А також інших філософів, мислителів, ченців-літераторів часів козацької Січі;

– Яременко долучився до створення вікопомної праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Він надав автору низку фактів про долю українства в зросійщеному суспільстві, які той використав під час роботи над вражаючими есе та головним публіцистичним твором свого життя;

– Яременко першим документально довів, що вороги українства найбільше познущалися над українською літературою не в минулому столітті, а саме в ХIХ віці. З років так званих Валуєвських указів про заборону української мови;

– Професор Яременко є першовідкривачем незнайомого літературного Василя Симоненка. Він дослідив не лише поетичну палітру лірика, але й блискучу белетристику. Учений посприяв публікації невідомих творів майстра слова. А ще грунтовно проштудіював окремі тексти поетичних шедеврів. Зокрема, обгрунтував феномен вірша «Лебеді материнства», який згодом став піснею. Науковець проаналізував навіть те, як поет добирав епітети, скажімо, до слова «хата» (полтавська, батьківська, зрештою, білява). Яременко вивчив багатовекторний, багатоваріантний стиль Симоненка. («Все на світі можна вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину (Україну)».

– У Яременка й досі зберігається унікальний, солідний аудіоархів (єдиний в Україні!), де на касетах є записи з живим голосом Василя Симоненка. До речі, не так давно двоє очільників, які мають відношення до царини культури, скористалися тими раритетами і випустили в світ два відредагованих аудіодиски з голосом українського генія. Але в пролозі навіть не згадали добрим словом самого Яременка, який щиро надав відповідні матеріали.

Від Василя Васильовича й нині струмочком ллється якась фантастично-феєрична енергетика добра й світла. Роки його не беруть. Хіба додають особливих шарму й статечності. Від них, за його ж твердженням, він лише мудрішає… В очах ті ж промінчики цікавості, обізнаності, переконливості. Хоча доля добряче свого часу позбиткувалася над батьківською родиною та ним особисто…

Його батька, освічену, ерудовану людину, комісара землеробства Вітебської області Білорусі, всередині тридцятих років минулого століття перевели на Полтавщину. Там він очолив одну із сільських рад. А грізного 37-го репресували. Потрапив батько під криваві жорна тоталітарної, людиножерливої системи. Сталінські опричники-кати запроторили безневинну жертву режиму і, очевидно, наклепів аж на простори суворої Півночі. Десь згодом і занапастили життя політв’язню: чи в Заполяр’ї, чи ще в якомусь кутку ГУЛАГу. Василь Васильович, мов дорогу реліквію, показує єдину світлину із зображенням тата, що дивом збереглася дотепер. Професор добре пам’ятає той день, коли жорстокі енкаведистські зайди схопили батька, заарештували й етапували до обласного центру…

А ще врізався йому в пам’ять день 22-го червня 1941 року. Початок лихоліття. Пригадує, як ніс воду до левади для старших хлопців. Малі пастушки вигулювали того ранку отару овець на свіжих випасах. Не забув, як чув у селі понурий і млявий голос Молотова з чорного й круглого, мов полумисок, радіогучномовця. Як голосили старенькі, почувши про оголошення війни…

Не забув, як пізніше, вже маючи досвід авіаційного штурмана, брав участь у корейському конфлікті на початку п’ятдесятих. Як редагував газету в повсталій Чехословаччині буремної весни 1968-го. А скільки було цькувань «на гражданці». За те, що не терпів відвертих лакуз, бюрократів. Бездарних, безхребетних, недолугих псевдовчених з поглядами манкуртів, яничарів, українофобів. За те, що не мирився з пристосуванцями від науки, кар’єристами, яйцеголовими компартійними функціонерами. Навіть у роки незалежної України наразився на тих твердолобих чиновників, котрі паплюжили його за любов до рідної української нації. За його спроби ідентифікувати її як прадавній європейський етнос з неординарною ментальністю…

Та вона ж, та семижильна доля, його й загартувала, мов крицю ковальське жерло. Бо, принаймні, оптимізму поважному професору не позичати.

– А ви знаєте, в Україні завжди панувала подвійна філософія: кріпаків і козаків, – резюмує мій співрозмовник. – Я дослідив, що моє коріння козацьке…

А це означає, що його пращури не корилися ні перед конкретними заздрісними кривдниками, ні перед життєвими негараздами. Бо в їхніх жилах нуртувала справжня козацька кров. Інтелігентна генетика одразу відчувається, коли спілкуєшся з Яременком. Він і тепер, маючи понад вісім десятків літ, є невгамовним вершником філологічної науки, прагне завжди перебувати в творчому пошуку. Бувало, зануриться в книги бібліотек (вітчизняних чи закордонних), в річища архівних аналів… І обов’язково вихопить на світ Божий якийсь унікальний документ. Не просто гучну сенсацію, а науково відшліфований, підтверджений факт. Достеменно проаналізує хід колишніх подій в середовищі обставин тодішніх відомих авторів і рельєфно окреслить, узагальнить якесь суспільне чи літературне явище. Скажімо, не так давно з’ясував, що чимало українських письменників є нащадками священиків. Від Івана Нечуя-Левицького, Степана Руданського до Михайла Грушевського та Павла Тичини. Ось такими були діти пересічних панотців.

– У моїй власній бібліотеці стільки раритетів, фоліантів і манускриптів, – усміхається сивочолий учений, – що, продавши їх, можна, мабуть, купити танк на потреби наших вояків, котрі тепер воюють в зоні антитерористичної операції.

Книги – то його довічний скарб.

– З ними легше жити. Вони, мов добрі друзі, порадять, як розв’язати оберемок проблем, – щиро додає мій візаві.

А їх у квартирі вченого, ніби зірок на небі. На кімнатних стелажах є унікальні першоджерела-часописи… Серед різномаїття справді архівної літератури у його домашній бібліотеці зайняли почесне місце таблоїди автентичної ваги минулого та позаминулого століть, першовидання класиків, оригінальні друковані джерела. Але Василь Васильович дістає з полиці дорогу його серцю та душі книжечку з промовистою назвою «Йшов солдат» в обрамленні палітурки з намальованими контурами сучасного бронежилета. Він її недавно підготував до друку.

– Вона нині актуальна як ніколи, – пояснює професор. – Це не тільки естетичне вподобання. Зазначена збірка ввібрала в себе найкращі й найвідоміші вірші мого улюбленого Василя Симоненка. Своєрідна поетична біблія. Ідентифікаційний код нації, якщо хочете. Книга адресована насамперед українським бійцям, котрі сьогодні відстоюють свободу й незалежність нашої держави на Сході України.

Вражає передмова упорядника. Своєю нетерпимістю до політичного блюзнірства, рішучістю, безкомпромісністю, могутністю думки. А ще шаленством, зливою, вибуховістю емоцій. Цитую окремі рядки: «Його (Симоненка) вбили наймити-кати тієї ж російської імперії, що по-фашистськи вбиває і сьогодні найкращих з народу українського. Вбиває ось уже понад 370 років… І Василь Симоненко свято вірив, що «загойдають дерева на вітті апостолів злочинства і облуд». А тепер їх веде кремлівський Чикатило. Путін і його гнила, агонізуюча імперія – приречена, як і всі світові імперії. Це прекрасно розумів Василь Симоненко. Бо його проникливий журналістський розум проглядав не тільки минуле, але й майбутнє. Так, Василь Симоненко воскрес…, щоб із добровольчими загонами боронити рідну землю, вбивати російських фашистів, що віроломно, по-гітлерівськи вчинили вторгнення на українську землю…».

– Ви лишень дослухайтесь, як Симоненко пише про нашу мову. На жаль, подекуди понівечену суржиковими покручами, зросійщену й зневажену невігласами. Це не поезія, а пісня-перлина:

Все в тобі з’єдналося, злилося –

Як і помістилося в одній!-

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі – великого народу

Ніжна і замріяна душа…

– А ось які рядки закарбував ще зовсім юний Василь Симоненко:

Можливо, знову загримлять гармати,

І танк зімне пшеницю на лану,

І буде плакать і журитись мати,

Коли сини ітимуть на війну.

– Ну, хіба не пророцтво? – ласкаво примружує очі й риторично запитує професор. І після паузи з уст зринає категоричне: – Написано ж бо ще 1955 року.

Яременко й досі працює над словом в активному режимі. Трудиться скрупульозно, фундаментально, навдивовиж ретельно. Він, мов акуратний і прискіпливий геолог, котрий точно вираховує у надрах серед породи цінні родовища корисних копалин, дошукується в архівних і бібліотечних лабіринтах-глибинах бодай найменшої дещиці неспростовної істини, історичної правди. От, наприклад, якщо йдеться про геній Григорія Сковороди. Василь Яременко остаточно нівелював тривалу офіційну точку зору про так звану виключну російськість українського філософа. Учений на конкретних фактах довів, що наукові, світоглядні праці великого мандрівника – виключно надбання української науки й українського народу…

Про такі речі він ще за радянської доби сміливо й відверто гомонів у тісному колі друзів, особливо на рідній Полтавщині. Демонструє мені світлину, де зображені на лоні природи під час дозвілля не пересічні полтавці, а відомі люди, які зазнали загальнонаціональної слави. Серед них – народний лікар Микола Касьян з містечка Кобеляки, на жаль, нині покійний, заслужений аграрій з села Михайлики Шишацького району легендарний Семен Антонець. З ним у нашого героя особлива дружба. Коли на Полтавщині керівник уславленого сільгосппідприємства облаштовував музей-садибу знаменитого земляка – письменника Володимира Короленка, то чимало зусиль у проект доклав саме Яременко.

Якось мав нагоду бесідувати про свого улюбленого університетського викладача з яскравим, талановитим поетом, редактором журналу «Дніпро» Миколою Луківим. Він теж був і є захопленим творчістю маститого літературознавця.

– А знаєш, серед усього напрацьованого розмаїття Василь Васильович підготував до друку історичну довідку хрестоматійної ваги. Маю на увазі своєрідну монографію безпідставно зацькованого за радянського періоду видатного журналіста Матвія Шестопала, – заінтригував мене Микола Володимирович. – Студенти говорили про Шестопала з високим пієтетом, таємно обожнювали його. А ось для консервативних ідеологів-догматиків, прихильників ортодоксального, якогось напівмертвого марксистського вчення, Шестопал був вічним опортуністом і навіть класовим ворогом. Тому й шпетили викладача факультету журналістики за буцімто безідейні лекції, недозволений волюнтаризм. Аж поки цинічно не вигнали з роботи та не зжили з білого світу. А Яременко, як беззаперечний прапороносець української ідеї, знову нагадав про цю історичну особу.

Влучно висловився про вченого нинішній голова Національної Спілки письменників України Михайло Сидоржевський. «Мені часто спадають на думку неповторні метафори нашого метра. Особливо знаковий його афоризм: «Ремісник не має права йти до народу».

І Яременко мав рацію й тоді, й зараз. Бо сучасне покоління, особливо його нова генерація, і справді конче потребує мудрих політиків, мудрих літераторів. А ще мудрих громадських і державних діячів. Яременко ж сповна належить до такої когорти. Нереформоване суспільство, безперечно, знудьгувалося за Високим Інтелектом у його надрах. Бо через сірість та убогість нидіє в інтелектуальному болоті…

Щиро переконаний: ніколи не злетить листя з могутнього родового дерева династії Яременків. Навпаки, те дерево міцно, потужно вкоренилося в нашу землю його славними синами – Ярославом, Олесем і Богданом. До речі, останній – весь у батька. Має не так бунтівний характер, як загострене відчуття справедливості й боротьби за неї. Між іншим, перебуваючи на дипломатичній службі, першим висловив недовіру режиму Януковича. Такий демарш, звісно, лакузи-чиновники не пробачили карбонарію-революціонеру. Дехто навіть роздратовано, зі зміїним шипінням підтрунював, мовляв «яблуко від яблуньки»… Та Богдан і нині у вирі подій. Сумлінно працює на розквіт Вітчизни. А ще те родинне дерево Яременка-старшого назавжди зростатиме творчими плодами й розгалужуватиметься великими справами вченого.

 

Григорій ПРИЛУЦЬКИЙ,

член Національної Спілки журналістів України

Лютий26/ 2017

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України