• Сьогодні: Вівторок, 19 Січня, 2021
Інфо ПС

Ларрі Даймонд про корінь проблем України

plakat-putin

        За даними організації Freedom House, з 2000 по 2015 рік у 27 країнах демократичні режими змінилися авторитарними (різного ступеня жорсткості). А, скажімо, ситуація зі свободою слова – одним із найважливіших атрибутів демократичного суспільства – в минулому році була найгіршою за останні 12 років.

Демократія останнім часом дещо втратила привабливість. Чимало демократій, що розвиваються, не виправдали надій своїх громадян на свободу, безпеку та економічне зростання, в той час як розвинуті демократії, в тому числі в Сполучених Штатах, почали функціонувати гірше. В Китаї, навпаки, десятиліття економічного піднесення переконали багатьох у тому, що для покращення добробуту громадян держава не конче має стати ліберальнішою.

Авторитарні режими за своєю природою нестабильні, тому що зіштовхуються з важливою дилемою. Якщо автократія успішна, населення країни багатшає і стає більш освіченим. Виникає громадянське суспільство, котре рано чи пізно починає вимагати політичних змін. Коли ж автократія неуспішна, то їй не вдається задовольнити потреби населення, і вона йде до краху.im578x383-photo_60993

    В Туреччині, як і в Росії, відбувався процес поступового демонтажу і деградації демократії, її правил, цінностей, інститутів, гальм і противаг. Коли людину душити повільно, не завжди легко визначити, в який саме момент вона перестає дихати. Так сталося і з турецькою (та російською) демократією. На мій погляд, у турецькому випадку “зупинка дихання” сталася десь у 2014 році. Пізніші вибори важко назвати демократичними – не тому, що були якісь підтасовки, а тому, що у ході кампанії для правлячої партії та опозиції не було рівних можливостей. А те, що ми спостерігаємо зараз, – це сповзання до більш відвертого, неприкритого і брутального авторитаризму.

     Захід не в змозі його зупинити, хоча теоретично здатний якісь речі пом’якшити, чинити з цією метою тиск на турецьку владу. Але в цьому плані робиться дуже мало. Тут проблема в тому, що співробітництво з Туреччиною потрібне нам для розгрібання цієї жахливої каші в Сирії. Європа закам’яніла з жаху, побачивши потоки мігрантів – і теж хоче сприяння Туреччини з цього питання. Так що, у кожного свої інтереси. Можна сперечатися про те, які у стосунках із Туреччиною стратегічні приорітети Заходу, але однозначно: Захід робить дуже мало.

Демократія – універсальна цінність. До демократії як політичної системи досі прагне величезна більшість людей в усьому світі. Це не означає, що в усіх країнах демократія має виглядати однаково і що кожна країна здатна однаково швидко до демократії перейти.

Невдача “арабської весни” не означає, що прагнення до демократії і надія на неї зникли. Вони є – про це свідчать дані багатьох опитувань. Я вважаю, що в інтересах Сполучених Штатів допомагати людям і в арабському світі, і в Африці, південніше Сахари реалізувати ці їхні надії. Питання – яким чином. Вибори будь-якою ціною – не завжди кращий шлях. До речі, ті ж опитування Eurobarometer показують, що люди в арабських країнах хочуть зараз швидше поступових змін. Створення і зміцнення нормально діючих інститутів, наприклад, незалежних судів – ось один із засобів розвитку демократичної традиції.

Що стосується “арабської весни”, то не слід забувати, як розгорталися події, скажімо, в Єгипті.  Режим Мубарака опинився на початку 2011 року в кризі, ситуація вийшла з-під контролю. На вулицях і площах мітингували сотні тисяч людей. Що мав би робити уряд Сполучених Штатів: дивитися, як влада розправиться з цими людьми, когось вб’ють, когось посадять? Мені здається, зараз багато хто забуває, яким був тодішній вибір для Вашингтону і Заходу.

Якщо ми подивимося на стан Росії, на її економіку, на нестачу реальної, а не показної сили…, я б із великою обережністю вживав слово “успіх” стосовно Владіміра Путіна. Розмову в даному випадку слід починати з констатації: це – не успішний авторитарний режим. Це режим, у котрого немає стійкої моделі – ні економічного розвитку, ні вибудови стосунків із міжнародним співтовариством. Я думаю, Путіну багато в чому пощастило, оскільки його правління припало на період певного політичного спаду і економічного застою в Європі. Путін до цього не причетний, але він дуже розумно використав цю ситуацію в своїх інтересах. Його не можна назвати глибоким стратегом, проте він, без сумніву, спритний тактик. Він підтримує політично і фінансово тих крайньо правих європейських політиків, які хочуть вести свої країни до атавістичного авторитарного націоналізму, близькому самому Путіну. Можна припустити, що і в ситуації з сирійською кризою Путін чудово усвідомлює, що робить. Його інтервенція в Сирії цілком могла в якості однієї з цілей переслідувати збільшення притоку біженців в Європу з метою подальшої дестабілізації європейських демократій.

Я, чесно кажучи, ніколи не вірив у можливість дуже швидких змін в Україні. Занадто багато перешкод: кризова економіка, слабка держава, відсутність серйозних демократичних традицій. Корупція залишається головною проблемою і за президента Петра Порошенка. Дуже сумно спостерігати, що “кумівський” капіталізм в Україні і не думає щезати. Мені здається, США і Європі слід ясно дати зрозуміти Києву: ми готові надати йому дуже щедру допомогу, фінансову, політичну, воєнну, але це – не карт-бланш. Ми не будемо чекати дива, доки друзі президента та інші впливові люди викачають із України гроші, поповнюючи власні банківські рахунки.1472030491-9728

Мені здається, Порошенко має зробити доволі відчайдушний вибір: ризикнути своїм політичним капіталом, зробивши ставку на розгром “кумівського” капіталізму і створення основ нормальної економіки і функціонуючої держави. В іншому випадку Україна покотиться похилою площиною – не лише як демократія, а, можливо, взагалі як країна. Адже в додаток до всього Путін – поряд, і він користується кожним проявом слабкості, роз’єднаності, цинізму і зрадництва з боку української еліти. Корінь проблем України – саме у відсутності еліти, керівництва, достатньо вірного суспільному благу і своєму національному проекту.

Загалом, я не думаю, що ініціатива у просуванні демократії має виходити від нас, американців. Ми повинні лише йти назустріч тим людям в інших країнах, що не бояться брати на себе ініціативу. Крім того, слід притримуватися певних принципів і цінностей. Я вже говорив про це стосовно України: ми маємо дати зрозуміти тим, кого вважаємо своїми стратегічними партнерами і союзниками, що розмови про демократіюце не струс повітря, що ми цілком серйозні на цей рахунок і що вони не можуть розраховувати на карт-бланш в обмін лише на те, що будуть нашими геополітичними союзниками.

Ще одне важливе питання – інформаційна політика. Є брехня, поширювана прокремлівськими ЗМІ, пропагандистські ресурси, “фабрики троллів”. Їй треба протидіяти, в тому числі в соціальних мережах, нових медіа. Говорити про факти і показувати, як і ким вони викривлюються. Підтримувати якомога більше контактів безпосередньо з суспільством, з людьми в тих країнах, що піддаються пропагандистській обробці. Перехоплювати ініціативу у Путіна, використовувати ті ж можливості, що й він, але – не його методи: навпаки, слід діяти абсолютно прозоро. І демонструвати, що принципице не порожня говорильня.

Поки що говорити про загрозу американській демократії – перебільшення. Я б сказав, що вона зараз знаходиться швидше під тиском, як і багато інших демократій у світі. Антиліберальні тенденції на піднесенні в цілій низці демократичних країн. Я не буду вживати слово “криза”, однак це – серйозний виклик, можливо, найсерйозніший за останній час. Історія ніколи не розвивається лінійно, частіше циклічно, і її маятник може коливатися в різні боки.

Зараз настав період, коли перед нами багато важкої роботи: покращити міжрасові стосунки в США, знизити рівень насилля, зміцнити демократичні процеси. Але у наших громадських інститутів і правового порядку ще дуже великий запас міцності, енергії, довіри до них з боку громадян. Наш виборчий процес дає можливість проявити себе людям із реформаторськими устремліннями. Правда, на жаль, не лише їм.160908040516_trump_putin__640x360_ap

Так, зізнаюся, що побоююся Дональда Трампа. Я вважаю, що деякі його заяви і вчинки змушують сумніватися в його відданості демократичним цінностям. З іншого боку, інститути американської демократії настільки міцні, що якщо Трамп буде обраний президентом – я, правда, не дуже в це вірю, – то йому навряд чи вдасться завести Америку кудись далеко в бік авторитаризму. Адже він наштовхнеться на опір Конгресу, судів та інших сильних інститутів.

Перш за все, нинішні демократії мають отямитися, а саме – реформувати, зміцнити і оживити свої інститути й ті цінності, що лежать в їхній основі. Це найважливіше. В якості прикладу: нам у США необхідна виборча реформа, що забезпечила б активнішу участь громадян у політиці та змогла б позбутися нинішньої поляризації суспільства. Мені здається, ми зараз вступаємо в період, аналогічний початку ХХ століття, у так звану “еру прогресизму”, коли було багато цікавих соціальних експериментів, спрямованих якраз на те, аби вдосконалити демократію. Без цього неможливо подолати той наступ популізму, що його ми спостерігаємо в США та Європі.

Друге завдання – відродити те, що можна назвати солідарністю демократій. Протистояння авторитарним режимам і допомога тим, хто з ними бореться, стали більш актуальними, ніж кілька років тому. Ми продовжуємо – хоча й менше, ніж раніше, – чимало вкладати в програми підтримки демократії в різних країнах, в допомогу незалежним ЗМІ, громадським організаціям і т. д. Але слід враховувати, що ми опинилися в новій ситуації: авторитарні режими, такі як російський чи китайський, інвестують безпрецедентно багато в пропаганду, інформаційні технології, вони швидко навчилися грати на цьому полі. Крім того, вони з великою агресивністю придушують прояви громадянської активності в своїх країнах. Це подвійний наступ. До нього слід пристосуватися і вживати енергійні контрзаходи.

Ну і третій момент – треба повернути демократію самій собі. Політики припинили слухати людей, звертати увагу на ті проблеми, що викликають широке незадоволення і змушують громадян відвертатися від традиційних політичних партій, та й від демократії як такої. Це стосується питань економічної та соціальної нерівності, проблем, котрі, поряд із можливостями, приносить глобалізація. Громадяни не повинні відчувати, що вони втратили контроль над політичними процесами, що за них, звичайних людей, просто забули. Завдання демократичних політиків – прислуховуватися до їхніх голосів і давати їм відчуття безпеки і надії на майбутнє.

 Ларрі Даймонд,

професор Стенфордського університету в Каліфорнії, співредактор Journal of Democracy

Жовтень09/ 2016

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України