• Сьогодні: Субота, Липень 21, 2018
Інфо ПС

КУЛЮ – В ГОЛОВУ… ДІВЧИНЦІ, ЯКА ОБІЙМАЛА ВБИТОГО БАТЬКА

Чому польський сейм закрив очі на звірства предків щодо українців під час Волинської трагедії 1943 року

Як відомо, польський сейм проголосував за резолюцію «Про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА». За Бугом тенденційно переконують, що під час Волинської трагедії, коли 1943 року на теренах довоєнного Волинського воєводства Польщі розгорілася кривава міжетнічна драма, була чистка виключно польського населення. Таке однобоке сприйняття трагедії обурює українців. Бо наші села, вмиті кров’ю замордованих, досі пам’ятають звірства поляків.

Від смерті врятував… кабан

Біль не згасає у серцях жителів сусідніх сіл Малинівки та Мар’янівки Рожищенського району. Їхніх батьків, бабів-дідів, братів-сестер поляки прийшли вбивати на свято Андрія Первозванного, 13 грудня. Напередодні молодь зібралася на вечорниці. А зранку село здригнулося від крику та сліз, знепритомніло від запаху крові.

Зі свідків тієї драми на сьогодні серед живих залишилися одиниці. Але  вже від перших слів про грудень 43-го у кожного з них в очах з’являються сльози.

— Господи, що то було! — починає свою розповідь 77-річний Микола Назарук. Коли поляки прийшли знищувати Богушівку (так раніше називалося село Малинівка), йому було лише 4,5 року. — Напали на село. Двадцять шість душ згубили.

Був малою дитиною, та до сьогодні пам’ять береже жахливі спогади.

— Прийшов поляк з великою люфою, як зараз бачу. Буде мене стріляти. Мати взяла мене на руки і каже: «Нащо, щоб він мучився». Той раз пальнув, два, три. Тричі ставалася засєчка (зброя давала осічку. — авт.)! Поляки гребли все, що бачили, — і хустки, і перини, і вовну, кабанів забирали. Нас не розстріляли тільки тому, що прибіг якийсь і каже до того, що стріляв: «Пішли, кабана не можемо на воза вкинути». Кабан наш мав два з половиною центнери.

На його дитячих очах тітку застрелили. Вона стояла з дитиною біля колиски. Пошкодувала поляку свого кожуха, бо ж зима надворі стояла.  Забрав з одежиною і її життя.

Поляки сунули на Богушівку серед ночі. Кажуть, біля Переспи (за якихось вісім кілометрів від Малинівки) їх зібралося зо двісті. По дорозі їх зупинили… німці, які охороняли залізничний переїзд. Тоді поляки пішли з возами в обхід, через Бортяхівку. Це затримало убивць на кілька годин. Якби зненацька заскочили сонне село, хтозна, чи хоч хтось би вцілів.

91-річна Ганна Іщук живе у Малинівці навпроти кладовища. Вікна її хати виходять на рядок з двох десятків могил з різними датами народження, та однаковою датою смерті. Усі поховані загинули того кривавого дня — на Андрія, 13 грудня 1943 року.

— Ми свиней тримали. Батько каже: «Як я буду вдома, може, нічого не зачеплять». А ми з мамою, троє дітей, в Бортяхівку повтікали. Пам’ятаю, як вернулися в село. Бачу, батько лежить під вікном знадвору. Прострелений сповз по стіні, — згадує Ганна Юхимівна. — Кругом плач стояв — за один день стілько людей вбили. Два брати були, Федось і Кіндрат Антонюки, то їм руки-ноги повикручували, так катували.

Родині Миколи Назарчука з Малинівки вдалося врятуватися. Мати швидко пов’язала вузлики з речами, і тільки почулися перші крики в селі — вони кинулися тікати у Бортяхівку. На початку 2000-х він допомагав укладати список забитих того дня селян. Тоді й нарахували, що жертв було аж двадцять шість.

Прострелили голову дівчинці, яка обіймала батька

Ділиться спогадами про той страшний день і жителька сусідньої з Богушівкою Мар’янівки Марія Зінюк. Коли те все коїлося, їй було шістнадцять років.

— Прийшов раненько сусід і каже: певно, то поляки їдуть на Раймісто (село у Рожищенському районі. — авт.). Було чути, як підводи десь торохтять. Як тільки розвиднілося, брат вийшов за клуню — а ті поляки вже тут, біжать. Кричить: «Тікайте!». Ми — в хату, хапнули, хто шо встиг, і надвір. Було болото підмерзле, а ми майже босі. Прибігли п’ятьох до одного стожка сіна, в якому схрон був, бо ж то война. Хотіли ховатися, а брат не дав, каже, поляки будуть його палити. Ми — до канави, через кладку — на островок. Там сховалися під стожками. Брат схопив вдома горілки, то нею нам ноги натирав, кожушками обкутувалися, рятувалися од морозу. Село горить, наші бики ходять по берегах Стоходу. Ну, думаєм, наших мами-тата вже нема, бо вони з нами не бігли.

Стало тихо, діти повилазили і почали пробиратися додому. В хаті — вікна потрощені, а на вулиці… голосить мати: «Де ви дітки, чи ж ви є всі?». Скільки ж то було радості, як побачила всіх живих-здорових. Жінка розповіла, як врятувалася. Вона сховалася в кухні за грубою. Чула, як до дверей йшов поляк. Та побачив, що вікна в хаті потрощені (значить, тут вже похазяйнували без нього), розвернувся й пішов геть. Мати розповіла, що бандити забили Маріїну подружку Олю та двоюрідну сестричку Любу, що жили у сусідніх хатах.

— Зайшли у хату, а Люба сидить в куточку, всенька головка розбита. Батько її ходить по дворі, голосить. Бо ж то єдна тіко дочка в нього була. Як поляк намірився дядька стріляти, той виш на лавці сидів, а Люба на нижчому стільчику, до нього тулилася. То пуля пройшла йому через груди, по спині і просто в головку Любі поцілила.

– Так страшно було, шо  не можу спокійно розказувати, — продовжує розповідь бабця Марія. — А в хаті через дорогу була моя подружка Оля. Вона сиділа в хаті, а як побачила, шо батька підстрелили, давай тікати. Тіко вибігла за хлів, а один поляк із дороги «бах» — і погинула. А батько Олі вижив, хоч мав поранення шиї.

— До їднеї хати на подвір’я зогнали зо п’ять людей, — продовжує  бабуся. — Хату запалили, а їх поклали на вулиці і стріляють. Там був серед їх колишній плєнний. Його в руку ранило, він почав кричати. То поляк прийшов і забив. Другий тоже був легко ранений, але мовчав. Живий зостався. Тато Марії Зінюк був майстровитою людиною. Коли в селі почалася стрілянина, опинився далеко від хати. Зловили Івана Хомовича навпроти будинку сестри. А її чоловік мав магазин з зерном. То поляки збіжжя набирали й казали Івану, щоб їм на воза носив. Він ніс, а бандити ще й лупили селянина з усієї сили. Той терпів-терпів, а потім вибрав момент й утік. Заховався в хліві, а поляки не вгледіли.

Потім, як банда забралася з Мар’янів­ки, Іван Хомович прийшов додому й взявся домовини робити.

— Як після великого грому то все було, — плаче бабця Марія. — У нас кругом хати сім трун стояло, батько робили. Приходили люди, брали, кому треба.

«Рускі партизани» кинули людей у біді

Її односельчанин Феодосій Наумчук того дня зранечку був на риболовлі. Він пригадує:

— Я вдосвіта пішов на річку. Тико йти додом — біжить брат двоюрідний. Каже: «Братцю, тікай, поляки йдуть». Вже чути, стріляють. Тут біжать і дітки, і старі, і молодь. Хоч була зима, а мороз не крепкий. Я добре знав, де замерзло, де нє. То й попереводив всіх, хто біг. Певне, з півсотні людей, не менш.

По щоці дідуся, прикутого до ліжка, біжить сльоза.  Не міг не згадати і про партизанів.

Біля села було 36 партізан руских. Ні один не виступив боронити нас, — з докором у голосі каже. — Ховались недалеко, кілометра не було від села. Всі знали, в кого вони в хаті. До них забіг мій старший брат і двоюрідний. То їх до вечора протримали, поки все не стихло, людей не побили.

А за мить спогади старенького малюють ще одну страшну картину. Як загинув його дядько Степан (бандити убили його у полі), круки почали злітатися, а пес сидів коло тіла й те вороння відганяв, аби не виклювало очі…

Старикам дали помолитися

Поляки хотіли батьків моїх забити. Вони осталися вдома, не тікали. Брат сховався в погреб, мурований в землі перед печею, а батько з мамою так, в хаті. Прийшли поляки, хотіли їх стріляти. А батько каже: «Дайте, ми Богу помолимося». Ті кивнули. От, стали вони молитися. Як ми прийшли додом, то п’ять патронов лежало на підлозі! Батько нам показує: «Дивітеся, де наша смерть була». Всі п’ять осєчку дали… І ті поляки батьків лишили і пішли до сусіда. Правда, з дому забрали все. Коня і кабана на центнерів два.

Не губиться в старечій пам’яті й ім’я місцевого поляка, який бандитам вказував на місця, де люди облаштовували схрони. Один був замаскований у полі. Селяни вирили погріб й замаскували його майстерно: на дверцята насипали землі й посіяли збіжжя. Люди, що ховались у ньому, чули, як поряд ступає ворог. Але покрутився-повертівся, плюнув, що не може розсекретити сховка, й пішов. Там вціліло кілька душ, що переховувалися.

Вельони робили з марлі

Поляки орудували у Богушівці та Мар’янівці до першої години дня. А тоді повтікали.

— І стали звозити на вечір убитих, треба їх вбирати, рядити. Люди приходили, несли одежу. Сестрі Любі хусточку так добре зав’язали, бо ж мала постріляну голову. Олі віночок зробили, вельон з марлі — убрали, як молодушку, — пригадує ті страшні часи Марія Зінюк.

Бабця розповідає, що труни в селі три дні стояли. Бо німці ходили від хати до хати, перевіряли, чи то поляки простих селян побили, чи нема партизанів. А як побачили, що дітки постріляні, то дали добро всіх ховати.

Кладовище було у Богушівці (сучасна Малинівка). Усі труни поставили в ряд. Ще не встигли їх у землю поопускати, як налетів німецький літак. Так низенько гудів, що селяни давай тікати.

— Батюшка і каже: «Люди, не тікайте. Хай буде нам те, шо й всім», — пригадує бабця Марія. — І люди повернулися.

Ми пробалакали з нею кілька годин. Незчулися, як сонечко почало котитися до горизонту. Вгледівши за вікном сутінки, жінка важко видихнула:

— Як спати лягаю, все перед очима ті труни везуть…

Застрелили вагітну, яка рятувала поросну свиню

А перед тією трагедією було спалене село Рудка-Козинська, теж Рожищенського району. Його спопелили, повбивавши людей, 9 липня 1943 року. Тоді загинуло 13 жителів.

Старожили розповідають, що їхала банда від Переспи на двадцяти підводах. Кинулися облавою на урочище Михайлівку та вулицю Густу, яку потім довго називали «Спаленою». На сінокосі поклали молодь, яка гребла сіно, — п’ять душ. Троє хлопців і одна дівчина загинули відразу, а п’ята, Міля, ще довго стогнала. Вона тримала в руках свої… кишки і просила пити.

Поляки стріляли усіх, хто не встиг сховатися у житах. Палили хати, худобу і реманент забирали. Назбиравши череду, попросили перегнати її в інше село одного руденця. Той мусив коритися. Але коли худібка перебрела через переїзд і його перед носом поляків закрили, бо йшов потяг, чоловік втік у ліс. Розумів, що його чекає неминуча смерть. Тоді частина оскаженілої банди повернулася і допалила хати, що лишилися. Вгледівши на одному з дворів вагітну жінку, яка повернулася, аби випустити поросну свиню, теж не пощадили. Біля однієї під соломою був схрон. То люди, що в ньому ховалися, почаділи під час пожежі.

Серед загиблих і мій дідусь — священик

А скільки українців було винищено на нашій прабатьківській землі Холмщині! Спалено кількадесят сіл, замордовано сотні людей. Серед забитих польською бандою — і мій дідусь, православний священик Лев Коробчук, котрого нелюди вбили й четвертували у Ласкові. «Винен» був у тому, що приїхав у село відспівувати загиблих українців… Через понад півстоліття після трагедії православна церква внесла його ім’я  до лику святих як священномученика.

Страшну історію своєї родини, вигнаної з Холмщини, розповідає  житель Переспи Рожищенського району Володимир Туз. Його батьки мешкали у селі Шеховичі. Тоді Володі ще на світі не було, а тато з мамою виховували двох донечок. Як поляки почали вбивати людей й палити хати, батьки з дівчатками заховалися у схроні, що люди зробили в малиннику. Замаскували добре, але поляки простежили за тим, хто біг останнім. Понаносили під дверцята перин й підпалили.

— Батько став вилазити — йому дали прикладом в зуби, тож впав — і люди за ноги засунули його назад в погреб. Він з мамою там обняв сестер — так вони всі й понепритомніли. Але батьки впали обличчям вниз, на землю. І то, шо вони дихали через ті грудочки, то й осталися живі, як фільтр спрацювало. А сестри почаділи, їх там потім поховали під хатою, — розповідає Володимир. — Я народився вже після війни. Скільки не просив батька, щоб поїхати туди, щоб мені все показав, він не захотів. Казав, що поляки повністю спалили село. А люди, які осталися живі, їли трупи свиней і навіть людей.

Подібних моторошних історій, що викривають криваві звірства з боку поляків, дуже багато. Страшна, безглузда різня. Польська різня українців. Та про неї там, за Бугом, мовчать. Свою хроніку Волинської трагедії тамтешні історики почали укладати відразу після Другої світової війни. Ми від них відстали на понад півстоліття — українські дослідники взялися вивчати цю драматичну сторінку лише після проголошення Україною незалежності. У 2003 році, до 60-ї річниці Волинської трагедії, польський та український президенти Кваснєвський і Кучма підписали спільну заяву-примирення. У ній, зокрема, були слова: «Просимо прощення і прощаємо». Останніми роками ця тема якось притихла. І ось її знову, гостро і однобоко, вирішили підняти поляки.

 

НАТАЛІЯ КРАВЧУК («Високий замок»)

Фото автора

Липень08/ 2018

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України