• Сьогодні: Середа, Квітень 8, 2020
Інфо ПС

І ЛЮДИ, І ЗВІРІ ЙОГО БАЙОК — УКРАЇНЦІ ВІД ГОЛОВИ ДО НІГ

Байки Глібова можуть перебувати в одному ряді з найкращими творами цього виду в європейській літературі 

Коротка біографія

1827, 5 березня — Леонід Глібов народився у селі Веселий Поділ — тепер це Семенівський район Полтавської області.

1841 — під час навчання в Полтавській гімназії написав перший вірш — “Сон“.

1852 — взяв шлюб із Параскевою Бордоніс, донькою Ніжинського протоієрея.

1855 — почав працювати вчителем історії та географії спершу в Чорному Острові — тепер Хмельницька область, потім — у Чернігівській гімназії.

1863 — через листування з членом таємної організації “Земля і воля” Іваном Андрущенком звільнений з роботи і позбавлений права вчителювати надалі. Видав першу збірку своїх байок.

1867 — овдовів. Наступного року знову одружився — з економкою Параскевою Барановою.

1893, 10 листопада — Леонід Глібов помер у своєму помешканні в Чернігові.

Українські байки, що створили Леоніду Глібову його славу, вирізняються задумливим гумором і яскравим національним забарвленням, — пише виданий 1916 року п’ятий том Російського біографічного словника. — І люди, і звірі його байок — українці від голови до ніг. Імовірно, саме ця властивість і створила творам Глібова їхню широку популярність. Мораль цих байок нескладна, завжди безпосередньо витікає з сюжету і не є лише зовнішньою приставкою. Байки Глібова можуть перебувати в одному ряді з найкращими творами цього виду в європейській літературі“.

Літературна доля Глібова була визначена ще в дитинстві. Коли Льолику — так його називали тоді — виповнилося 7 років, мати Орина Гаврилівна почала вчити хлопця грамоти. У день святого Наума — покровителя творчості — помолилася, показала перші чотири літери та нагодувала кашею.

Жили на Полтавщині. Батько Леоніда Глібова працював управителем кінських табунів у поміщика Порфира Родзянка. Той узяв на себе обов’язок піклуватися про Льолика. Хлопцеві було доручено доглядати квітник при маєтку. За це його називали “квітчастим королем”.

Родзянко був із тих стародавніх справжньо-освічених панів, що, не глядячи на свою заможність і московське виховання, не цурався рідних звичаїв, — говорить журналіст Олександр Тищинський, який товаришував із Глібовим. — Різдвяні, Великодні й інші свята відбувались як слід — із кутею, книшами, пасками й усім тим, що по звичаю належало до цих свят. Колядники й засівальники теж не гонилися з двору, а з повагою вітались і добре обдаровувались, і ніхто інший це не робив, як сам Льолик, бо йому це було поручено і гроші давано“.

Леоніда відправляють у Полтавську гімназію. Вже у другому класі він пише перший вірш “Сон” — про те, як йому бракує рідної домівки:

І важко зітхнулось

В чужій стороні,

І жаль дуже стало,

І гірко мені…

Текст потрапляє до рук вчителя російської мови. Той схвалює починання хлопця. Поезію публікують у газеті “Полтавські відомості”. До шостого класу у нього вже є сотня невеликих творів — переважно російською мовою. Половину з них видає збіркою. Коли звістка про це доходить до керівництва гімназії, Леоніду загрожує карцер. Через рік його відраховують — за погану успішність.

Під впливом “Кобзаря” Тараса Шевченка Глібов починає писати українською. Найкраще вдаються байки.

         Як учитель Леонід Глібов користувався надзвичайною любов’ю учнів, — розповідає журналіст Олександр Тищинський. — Він був зовсім не схожий на тогочасних педагогів. Захоплююче та прекрасно читав лекції та майже ніколи не запитував про домашні завдання. Визначений на це час він використовував для читання книг. Часто для таких, що зовсім не стосувалися його спеціальності. При цьому ніколи і нікого не карав. На його уроках завжди був зразковий порядок“.

На час роботи вчителем Чернігівської гімназії випав най­активніший період творчості Глібова. Публікує свої байки у місцевих “Губернських відомостях“. Згодом починає видавати власний часопис “Чернігівський листок“.

Тим часом один за одним помирають його батьки. Потім гине донька — подавилася кісткою, коли їла рибу. Дружина Параскева заводить роман із письменником Пантелеймоном Кулішем. Йде до розлучення. Але Куліш виїздить за кордон, а жінка клянеться Глібову у вірності. Після цього випадку він пише байку “Горлиця і Горобець“. Оповідає, як до Горлиці залицявся Горобець. Але та відмовила залицяльнику й обрала Голуба.

Ой не будьте,

паниченьки-молодці,

І ви такі, як отії горобці;

Бо налетить часом

сивий Голубок —

Болітиме головонька і чубок! — завершується вірш.

Та згодом у Параскеви з’являється новий “горобець” — землемір Іван Андрущенко. Леонід вдає, що не помічає стосунків. Андрущенка арештують за участь у підпільній організації “Земля і воля“. Серед його паперів знаходять листи від Глібова і його дружини. Вчителя звільняють з посади, забороняють видавати “Чернігівський листок”. Чотири роки він змушений жити у тестя в Ніжині.

Параскева помирає від раку молочної залози. Через рік Глібов бере шлюб вдруге. Повертається до Чернігова. У Російській імперії на той час заборонена публікація творів українською мовою. Нові байки шле до Львова — на той час Австро-­Угорщина. Підписується псевдонімом Дідусь Кенир — так називає свою канарку.

Традиційними стають посиденьки в помешканні Глібова щочетверга.

Приятелі та шанувальники сходяться по обіді. Зазвичай застають господаря в його кімнаті, де він дрімає. ­Заварюють чай, а тоді до пізньої ночі обговорюють театральні й літературні новинки.

Усі ці розмови оживлялися оригінальними образними думками й повідомленнями самого господаря, — згадує його товариш Михайло Шевелів. — Вони так захоплювали гостей, що останні часто й не чули бою стінного годинника, що висів тут же у вітальні. Тільки два або й три голосні удари примушували гостей розходитись додому“.

Не можна було без розчулення дивитися, як поважний сліпий старець у невеликому гуртку своїх найближчих приятелів почне бувало ввечері оповідати свої майстерно складені байки та інші п’єски, — додає редактор журналу “Київська старовина” Володимир Науменко. — Мимоволі кожен із присутніх сповна перейметься і художніми образами, які миготять один за іншим, і особливо чудовою, влучною українською мовою, якою досконало володів покійний“.

Глібов майже не виходить зі свого помешкання. Лікарів до себе не підпускає. Виняток — близький приятель Іван Лагода. Коли його нарешті оглядають медики, висновок невтішний — виявляють астму, серце, легені й печінка ослаблені. Також констатують “брайтову хворобу” — запалення нирок.

Він диктує Олександрові Тищинському свою останню байку — “Огонь і Гай“. А через два дні вже не може встати з ліжка. Весь час перебуває при свідомості — впізнає гостей, намагається з ними перемовлятися. Сповідається перед священиком. Не може ковтати, тож із харчів йому дають тільки воду з вином. Коли підсовують склянку молока, відмовляється пити:

— Нащо ж дурити?

Від лікарської допомоги відмовляється.

— Фантазія… Рятуйте… Покинули… Пустіть, іду додомуостанні слова, сказані за півгодини до смерті.

Глібова ховають на подвір’ї монастиря Святої Трійці. Кошти на похорон виділяє земська управа. Процесія розтягується на півмилі. Труну несуть співробітники та прихильники письменника, віко — місцеве жіноцтво. Один із вінків — від київських колег “Ветерану українського письменства”.

 

Денис МАНДЗЮК

Березень05/ 2020

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України