• Сьогодні: Субота, Липень 21, 2018
Інфо ПС

На Донбасі продовжують шукати тіла Героїв, які загинули у новітній українсько-російській війні.  Бійця батальйону «Дніпро-1», загиблого у Іловайському котлі розшукували довгий час. Про перебування зниклого солдата ніхто не знав більше тринадцяти місяців.

Тарас Брус активно долучився до подій, які відбувалися в Україні, ще під час всеукраїнського Євромайдану. Заради цього він навіть продав свій бізнес. Разом з іншими активістами Тарас будував барикади та боронив їх. А ще привозив для мітингувальників ліки та одяг. А коли почалася антитерористична операція, Тарас став бійцем батальйону «Дніпро-1».

«Я цим займаюся тільки через те, що не можу вдома відсиджуватися та дивитися, як гинуть наші хлопці. Коли ти знаєш, що зробив якусь добру справу, що комусь допоміг, це найкраще , що може бути», – зізнався Тарас під час інтерв’ю, яке ще в липні 2014 року брали в нього журналісти телеканалу «СТБ».

Увесь свій вільний час активіст використовував на волонтерство. Він створив у соцмережі сторінку з проханням допомогти українським військовим. На його запити відгукнулися небайдужі із Канади, Німеччини та США. Завдяки його роботі було зібрано дуже багато медикаментів та одягу. Тарас неодноразово організовував доставку води, взуття та наметів для бійців, а згодом долучився до лав добровольчого батальйону «Дніпро».

Разом з побратимами молодий мешканець Львівщини забезпечував громадський порядок та охороняв блокпости на теренах Дніпропетровщини та Донеччини. 29 серпня його підрозділ потрапив до іловайського котла. Тарас перебував за кермом автомобіля, який перевозив поранених.                                                                                                                              

«Тарас врятував мені життя», – розповідає колишній бойовий побратим загиблого Володимир. – « Коли ми виривалися з Іловайська колоною, бойовики почали обстріл. Він не розгубився, взяв ініціативу на себе, вирвався в початок колони та витягнув нас у безпечне місце. Серце рветься на шматки, коли ловиш себе на думці, що нема людини, яку поважав і любив як брата. Він завжди мені казав… «А хто за тобою пригляне? Ти, Володя, іди вперед, а я прикрию, не переживай». Я не знаю, як жити без Тараса, але знаю точно, що буду боротись до кінця за ті ідеали, за які гинули наші хлопці».

 

Проїхавши кілька кілометрів, хлопці знову потрапили під обстріл. Тарас почав відстрілюватися першим. Коли в нього потрапила ворожа куля, він до останньої миті тримав зброю в руках, стріляючи у ворогів.

«Я не здогадувалася про те, що син зі зброєю захищає Україну на сході», – розповіла мати загиблого Світлана Брус. – «Він розповідав мені, що ніколи себе не почував таким щасливим, як під час поїздки в зону АТО. Тут він побачив, що потрібний людям. І це в нього вдавалося».

Батьки шукали Тараса з 29 серпня, припускаючи, що він міг потрапити у полон. Вони зверталися в усі пошукові служби. Однак, лише восени 2015 року його впізнали на фото з моргу.

«Поки ми знали, що Тарас живий, жевріла надія у серці», – розповіла волонтер Анастасія. – «Два тижні перед похороном нам повідомили, що знайшли його фото з моргу у Запоріжжі. Побратими з батальйону відшукали це фото і вислали батькам Тараса. Оглянувши світлину, родичі впізнали загиблого. Під час експертизи ДНК підтвердилося, що тіло належить зниклому бійцю»

 

Відтак, з’ясувалося, що Тараса вже поховали у Запоріжжі. На прохання батьків провели ексгумацію й перевезли тіло героя до Львова.

Президент України Петро Порошенко підписав указ нагородити бійця посмертно орденом «За мужність та героїзм». Тараса Бруса відспівали у гарнізонному храмі Петра і Павла. А відтак тіло героя перевезли до села Лисовицька баня Стрийського району, де наступного дня поховали.                                                                                                                                         Вічна пам’ять  Тарасу – Герою України!

Юрій СКОБАЛО,

 ПОВІДОМЛЯЄ: Стрий нет                                                                                                                                                                                      

 

 

 

ПОЛІТИЧНА МАРШРУТКА: УКРАЇНА В РОЗРІЗІ (В.Алєксєєв)

      Маршрутка, як завжди, напхана вщент. З радіо лунає вже призабутий то совковий шлягер, то московський блатний шансон… Дехто починає робити зауваження водію, дехто злиться, дехто захищає, дехто мовчки гнівається, інший робить вигляд, що не чує… Їдуть, лунає російсько-совєтське ретро. Репліка нанизується на репліку. І ось вже маршрутка гудить, як вулик. А їхати добрих 40 хвилин…

– Насправді таких водіїв багато. Вони навіть не винні-просто не усвідомлюють себе українцями.

– А що дивуватися? Скільки ось таких колись Гітлера чекало? Тепер ось Путлера. Совок та рашизм як та чума. Були й будуть. Головне не дати справдитися їх сподіванням.

– Таких в містах наших –  кожен другий, слухають російське радіо, дивляться російське ТБ і до зустрічі Путіна готові.

– Це вже не вата, а НЕООРДА якась. Тільки справжня віра, справжня дія і справжній результат є для них антидотом.

– Якось таксист віз з аеропорту і розказував жахіття про Майдан і вже розпочату тоді війну…. Думав, ми чужинці. Коли йому видали інші аргументи, замовк, сказавши тільки: “Как тяжело с вами”. Прикро. І це в столиці!

– Це сувора правда життя. Коли ми кажемо що у нас немає громадянської війни, а лише російська агресія, це звісно правильно з політичної та дипломатичної точки зору. Але є ще об’єктивна реальність – десятки, сотні тисяч людей ходять одними ж вулицями з нами і щиро ненавидять нас і вб’ють за першої ж можливості.

shema-2-e1467361020652

– Свідомість багатьох людей застрягає в певному відрізку часу і вже звідти не вилазить. В одних вона застрягла в 1991, але число таких людей вже йде на спад з природніх причин. Набагато більше тих, хто застряг у 2013, і думає, що нічого не змінилося: росія на Україну не нападала, і без російських артистів не можна ні в транспорті проїхатися, ні Новий рік зустріти.

– Я знаю багатьох людей, що навіть не на суміші розмовляють, а звичайною українською, які казали в 14-му, та й досі кажуть: “Нащо ви цим майданом Путіна чіпали”, “Може нехай би вже Путін був” і так далі.

– Весь Київ 50% на 50%. Терпіти цю московську частину нестерпно. Надія на молодь, але бариги при владі роблять все, щоби цю молодь українську випхати з України.

– Я почав розуміти сенс етнічних чисток. Причина – страх залишитися у владі тих, хто живе біля вас і хоче вбити вас кожен день і чекає цієї можливості.

– Їхав нічним потягом з Києва до Слов’янська. В купе було ще 2 чоловіки, які їхали до Донецька, і молода білявка, яка їхала до Артемівськ. Розмовляли російською про те, як зараз добре в Донецьку, чисто і театри працюють. А білявка поверталася з Франції і не могла натішитись, що нарешті повернулася: їй було там погано, а тут такі люди привітні. І от як це?

– Я пригадую, як 26 січня 2014 у Запоріжжі такі любителі “Радіо Шансон» після розгону місцевого майдану здавали його учасників до мусарні.

– Цих людей уже не перевиховаєш, патріотами України вони не стануть. В кращому випадку і найбільше, чого від них можна добитися, це переконати їх закривати взимку двері в під’їзді їхнього багатоквартирного будинку. Та і це буде дуже тяжко зробити.

– Ну це просто  черговий недоумок-ватнік, а ви вже робите узагальнення і виявляєте чергових ворогів країни.

– Це представник тих, що назавжди загрузли в совковім безглузді, розвиток припинився, розпочалася деградація особистості (якщо вона взагалі колись була там).

– Вода камінь точить. Треба просувати Українське і чекати. Українське радіо в Україні повинно бути доступнішим за вороже.

– Мені дуже запали в душу слова знімальної групи фільму “Добровольці”, що завітала до Канади: “Якби путінські танки прийшли у Київ – Україна би залишилась поміж вас…”

– В Росії вистачає грошей і на ідеологію, і на дерибан, а у нас усі 25 років – тільки на дерибан. Тому анексовано Крим, окуповано Донбас і надалі майже нічого в лагідній українізації та позбавленні агресора володіння українським медіаринком не робиться.

– Таких багато – чекають манни небесної, а хто обіцяє її – тому і вірять… Бо їх улюблений тост: “Чтоб у нас всьо било і нам за ето нічєго нє било”

– Такі таксисти, маршрутчики,майстри всілякі -це бич нашого, на 70% хворого, суспільства, якась квінтесенція совка, рашизму, ретроFM, «дєдиваєвалі», «заатчізнуабідна», весь оцей “поток сознанія”. Краще б вони глухонімі були – я б тільки таких і викликала…

– У багатьох ще живе совок, та росія як останній нащадок совка.

– Але совкові символи, що трималися чверть століття, почали падати, вже спостерігається зміна поколінь. А це – динозавр суспільства, як його авто – динозавр автодоріг. Не переживайте, то вимираючий вид.

– Цих комунорептилоїдодинозавромосквософєтікусів просто треба пережити. це уже на генному рівні засіло. Таке не чиститься.

– Маю надію,що ці люди вимруть…як динозаври, але динозаврам “допоміг” метеорит… Я не закликаю до насилля, маю на увазі природний стан речей, бо мене недавно дітки питали, а хто такі “жовтенята”? Так що не все так погано!

– Є такі люди безнадійні – «чєловєкус-совєтікус». Їм як вбили колись у голови, що їх батьківщина «Совєтській Союз», а хазяїн і столиця – Москва, то з них те “раболєпство” і за 25 років не вийшло. У Західній Україні знаю людину, що не має жодних родичів у Росії, була там туристом у Москві один раз в житті десь у 80-х…. Причому українець, ніякого сепаратизму чи ненависті до України у нього нема. Але все одно, те «раболєпство» у нього залишилось. 25 років він вболіває на всіх змаганнях за росіян так само, як за українців. Читає московські новини. Вболіває за Росію навіть зараз, вважаючи, що то майданна влада у всьому винна, а не Росія. У таких просто в голові не вкладається, що “хороша Росія” може бути винувата. Ненавидить українську владу. Терпіти не міг Клінтон. Щиро, як дитина радів перемозі Трампа. Повторюючи, що тепер він зніме санкції з Росії… Таким як вбили в голову, що вони живуть у СРСР і Москва їх столиця, так із них це 25 років незалежності і не змогли вибити.

– Тому все російське повинно насильно видавлюватися з інформпростору України. Не розумію, чому повністю не заборонити всі російські серіали. Ще би феесбешне «Вконтактє» заблокувати – хай на Фейсбук переходять.

– В маршрутках повно реклами “рейси в маскву”. Немов це реклама не лише перевезень, а реклама всього «рускаваміра» зі своєю столицею. Де ж наша СБУ?

– Одна родичка, що живе на кордоні із мордором, сказала, що спротиву у них не буде, коли зайдуть – аби війни не було. Я сказала, що саме тоді війна і почнеться, коли буде відсутній спротив. Але адептів російського телебачення зламати неможливо, на жаль.

– У 80-х та 90-х роках молоді люди сприйняли перебудову та незалежність України як крок вперед. Натомість, їхні батьки до цього були не готові. Треба було або наполегливо їх переконувати (проводити декомунізацію та українізацію) або дати їм спокій. Дали їм спокій. Але вони не дали спокою своїм дітям. Симоненко трохи не став президентом, Путін на расії, Яник в Україні, Крим, Донбас – це вибор покоління, яке сформувалося за часів СРСРа. З одного боку, мені шкода своїх батьків, а з другого, вони споганили життя своїм онукам.

– Це агентура ФСБ. «Таксистів» легше зібрати по рації і дати команду «фас», коли потрібно буде зробити переворот.

– Одне єдине питання: чому вони ше тут? Працюють, слухають московське радіо, живуть саме тут?

– Не можу зрозуміти, а що робить Мінстець, які його функції?

– На жаль, в Україні таких людей 50%. Це як мінімум. Я мешкаю в будинку, де таких відсотків 80, а що ви хочете – колишня партійна верхівка, військові, кадебісти! Мені здається, що «нагорі» у нас і досі нічого не змінилося.

– А що в тому поганого, що люди слухають шансон чи що їм подобається?. У нас вільна країна,  ніхто не має права забороняти дивитися чи слухати, що хочу я. Я дивлюся російське телебачення, та то не значить, що я їм вірю, читаю їхні блоги, та то не значить, що я не люблю мою країну. Заборона – не вихід, заборона – то слабкість влади.

– Будемо оптимістами. Розум і адекватне мислення переможе, і ми також станемо людьми, а гомо советікус щезне, навіть нехай через 100 років…

– На жаль, совок з багатьох екземплярів, що проживають все життя в Україні, нікуди не подівся. Вони марять СССР.

– Віковий совок відійде з часом (всі ми смертні), але щоб не плодити нових любителів «рускаварадіа» чи «шансона», русмови не має бути ні в садочках, ні в школах, ні в вишах, ні на радіо, ні на тб. І якщо на Еспрессо чи 112-й, чи інші телеканали припинять запрошувати експертів, гостей, які живуть в Україні, але “принципово” мовлять по-рускі, ми почнемо долати цей шлях.

– Таких любителів «шансону» повна Верховна Рада і Кабмін. Коли на їхньому місці будуть справжні Патріоти, тоді і московського радіо не буде, а водій буде слухати те, що йому Україна запропонує. А якщо не захоче – хай іде слухати радіо до Росії. Все просто, тільки ніхто не хоче цим займатися.

– Досить подивитися на сусідів – скільки там ненависті до своєї країни!!! Ну, влада на ненависть певно заслуговує, бо таких крадіїв у свого ж народу, таких жадібних грабіжників світ ще не бачив. Але навіщо хаяти свою країну, як той карлик зеленський, хіба не українский народ надавав по соплях тим кровожерам із самих елітних російських спецназів, хіба ж не народ по копійці збирав кошти на зброю та тилове забезпечення (бо армії повноцінної вже не було, вона була знищена кремлівскими “стратегами” і нашими зрадниками)?! Але волю людей не врахував агресор, не второпав, що не всі українці такі безглузді і не здаватимуться, як це зробили кримчани, та деякі недоумки з Луганську та Донецьку. Хоча і багато патріотів, але й схильних до сепаратизму ще теж багато, бо не підсилили відповідальність за це.

– Це саме ті “ошукані вкладники” і антимайданівці.

– А скільки таких серед “несірих” вчителів…

– Таких любителів (рускаго міра) совдепія виховала дуже багато… Ще довго будемо позбуватися брехливої пропаганди СССР… Чомусь штучно створена брехня завжди має довге право на життя…

 Мушу виходити, бо приїхав. Дякую не водію, а пасажирам за гарний настрій… Помаленьку видужуємо. Перспектива в України є! Україна є і буде завжди. Народ стає все більше Українським. І це радує.

 Василь Алєксєєв

А ПІШЛИ Б ВИ ВСІ … ДО ШРАМОВ’ЯТА!

       І пішли громадські активісти до мера на прийом… Ще й із телебаченням! ЛАН! Ще й виклали те все в інтернеті https://www.facebook.com/kanal.lantv/videos/vb.757889387673007/983052138490063/?type=2&theater. Хто захоче – сам подивиться. Ми ж лише фрагментарно-резонансно…

       МЕР (замість «добридень»): Передай Карпінському, якщо він хоче, щоб телебачення прийшло, нехай подзвонить. Спочатку треба всіх прибулих записати в журнал прийому.

Хай! Юрій Левицький, Іван Левицький, Михайло Алєксєєв, Олена Хромець, Пекар Юрій, Степан Малицький, Володимир Лисенко і … усього десь 15 чол. З телебаченням ЛАН.

АКТИВІСТИ: Про руйнацію історичного обличчя історичного центру міста, унікальних пам’яток історії і культури, скажімо автентичного черепичного даху «вишиванка» – яких збереглося лише 4 в області, гасових ліхтарів – теж одиниці, архітектурні пам’ятки-будівлі.

Або ви закриваєте на це очі, або не хочете бачити цієї проблеми. Мені, як корінному стриянину, боляче на це дивитися. Хочеться зберегти своїм внукам якісь автентичності свого міста. А ви все це забудовуєте, руйнуєте, зносите, доводите до аварійного стану. Без вас, як відомо, тут нічого не робиться.

МЕР.: Я про це не знав…

АКТИВІСТИ: Перед нами було троє людей, у яких така ж проблема – доведення будинку 1912 року до аварійного стану. То давайте все позносимо історичне і набудуємо сучасних «стєкляшок».

    МЕР: Так у нас в Стрию не стоїть питання. Можу навести один приклад на Колесси… (І наводить. Один.)

    АКТИВІСТИ: А з виставковим залом що робиться – забудовується впритул чимось знову ж скляним, шо не вписується.

    МЕР: Я думаю, що цей проект львівських архітекторів буде виглядати непогано. Виставковий зал буде, скільки будемо жити в Стрию… Ми ще не бачили цього проекту Гірника. (А як же тоді будують?!) Але вірю, що він прикрасить Стрий.

    АКТИВІСТИ: А ще гіганта якогось будують впритул до садочка біля магнолій. Діти під кранами гуляють.

Ви чудово знаєте, де тут що будується… Цих історичних будівель, які треба зберегти, не так вже й багато. Ви їх за стільки років знаєте вже напам’ять. Для чого біля них щось помпезне будувати і руйнувати автоматично старовину.

    МЕР: Наскільки я знаю, то Рибчинський будує. Перевіримо там техніку безпеки. А для всього цього у нас є громадські слухання… по тому чи іншому проекту забудови…

   АКТИВІСТИ: Про які ніхто не знає і не чув… Просто запросити лише мешканців наближчих будинків – це не правильно. Має бути відповідне анонсування цієї події. А якщо активісти навіть не знають про ці громадські слухання, тільки чиновники міськради і архітектури, – то це не годиться. Це справа всієї громади міста.

Основне питання – збереження історичної спадщини, охорони і збереження культурної спадщини. Ми втратили парки, сквери, і так далі. В місті немає підрозділу, який би курирував охорону культурної спадщини. Рік тому громадськість через депутатів зверталася до міської ради з пропозицією ввести в штат одну хоча б одиницю, яка б за це відповідала і без згоди якої нічого б не можна було б знести. Закон цього вимагає. А у нас за все відповідає Похило. Для такої посади потрібна відповідна освіта. Архітектор не може вирішувати питання парків, пам’яток і пам’ятників, ліхтарів і унікальних дахів чи фасадів. Тому у нас вже конкретна вимога, оскільки вже минув рік даремного ходіння вашими коридорами, – ввести негайно таку посаду. Маємо внести зміни до Програми збереження і охорони культурної спадщини, оскільки до цього дня не зроблено жодного кроку до включення будь-якого будинку в цей перелік. Чи вам дійсно байдужа історична спадщина міста? В обласний департамент зі Стрия не було жодного звернення по реконструкції того чи іншого будинку. Тобто, всі питання вирішуються в замкнутому колі, в кабінеті.

Архів міський вже валиться, по коліна багна. Коли вже його вивезуть із тих нечистот?

Ми хочемо бачити вирішення питання не за домовленістю, а за законом. Покиньте особисті стосунки і особисті симпатії. Всі люди однакові і перед Богом, і перед законом.

    МЕР: Ваші пропозиції я підтримую. Дайте письмове звернення, листа – і ми вирішимо. Людина відповідальна буде! І турнікети поставимо… І…

І ось – резонанс

      Все дуже примітивно виглядає і хаотично: це не є вплив на владу міста.

Олег Бойко

    Ну що ж, чекаю ваших пропозицій, як підняти місцеве самоврядування на новий інтелектуальний рівень та систематизувати, організувати вплив на владу.

Зиновій Саврига

    Я в щоці

Олександр Сікора

     Я теж.

Марія Кухар

     Це просто жах!!!!Давно пора на пенсію!!!

Христина Цехмістер

    Оце наша Україна…..сумно…

Наталя Матковська

    Наталю! Як Ви можете порівнювати цього зарозумілого князька з Украіною?

Марія Кухар

    Частково це є правдою, бо 9 тисяч так званих «стриян» його обрали. Вони що – не українці??? Українці, яким зручно, бо у них разом із ним налагоджене життя.

Ірина Поліщук

    Ну та тепло в кабінеті: в сорочці одній. Коли у всіх інших установах люди ходять, як цибулі.

Марія Корнута

   Таке враження, що влада загралася з війною, тому тепер отримує на горіхи. А що головне – найбільше дістанеться низам.

Роман Яджак

    Я розумію обурення коментаторів, вони праві, але ж саме стрияни його вибирають 20 років!!! Ось де проблема. Я часто чую від “простого народу” про погану владу, то питаю: “А голову сільради ви доброго вибрали?” і чую: “та де, такий злодій…” То в мене питання – ви не можете серед своїх, кого добре знаєте, вибрати, а винна вам Україна і вся влада?

Алла Андрейців

    Ну що ж ви так? Заважаєте працювати господарю. Чи ті роки, що він віддав на благо нашого міста, не варті ніц? Це ви до нього додому прийшли і порушуєте спокій його особистий! Там сядь, там стань, там тихоооонько говори, телебачення що робить в кабінеті? А то що таке? Він в себе в “хаті”. “Усьо. По закону”.

Надія Волошин

    Пенсіонери вибрали собі пенсіонера і тішаться рівними бруківковими тротуарами. Місту потрібен зараз менеджер, щоб залучати інвестиції (зарплату потрібно рахувати теж відсотком від залучених інвестицій), бо в місто з часом прийде занепад.

Петро Щикавий

    Повірте – за нього голосували не тільки пенсіонери, а й базарники, мамочки з колясками, бо їм зручно їздити по його бруківці – щоб вона йому…

Ірина Поліщук

    Мене душить відчуття безвиході та безрезультатності усіх цих фейсбучних обговорень… Цей “голова” чинив так 20 років і буде чинити так і надалі, бо немає Громади. Та про що я кажу, на все місто немає бодай кількох десятків згуртованих людей.

Кожного разу, коли заходжу в приміщення міської ради, мене вражає одна річ – Пустота. Пусті коридори, відсутність людей… Але ж це сердце міського самоврядування, де має кипіти діяльність, де наші з вами співмешканці, найняті нами на роботу, мають із усмішкою зустрічати нас, допомагати вирішити наші проблеми, занотовувати наші пропозиції. Але так не є, бо то серце – кам’яне! Та й немає ніякого самоврядування. Чи хтось з рядових мешканців має відчуття того, що він має вплив на те, що відбувається в місті? Чи багато стриян можуть похвалитися адекватною роботою обраного депутата? Але причина цього – в нас самих! Ми їх обрали і… – забули. Як забули або, навіть, не знали, про те, що влада – це ми, а депутат, голова, губернатор, президент – це тільки інструменти реалізації нашої з вами влади. А ви бачили інструменти, які працюють, якщо їх не взяти в руки? Я – ні.

Зіновій Саврига

    Стрий, напевно, заслужив своєю безвідповідальністю такого “господарника”.

Наталія Поврозник 

    Абсолютно вірно п. Наталю! Але чинні депутати міської Ради, знаючи невдоволеність громади, можуть елементарно звільнити його. Але не роблять цього. Чому?

Зіновій Саврига

    Зіновій Саврига, він же з ними про все домовився.

Iryna Polishchyk

    Це не керівник нового рівня! Це совок!

Галина Денькович

    Людоньки, ви чого?! Особисто мене шокувала поведінка журналістів ЛАНу та інших, хто некоректно увірвався в кабінет мера, перебивали його, викрикали, підвищували тон! Люди не мають ні совісті, ні толерантності, ні поваги до старших в кінці-кінців! ТВ ЛАН хотіло скомпроментувати мера, а опозорили себе. Де ваша журналістська етика та аполітичність?! Роман Йостахович повів себе абсолютно гідно в данній ситуаціі. Згадайте, яке гарне, чистеньке наше місто, які у нас дороги у порівнянні з іншими містами! Навіть той факт, що мер кожного дня встає о 5 ранку та оглядає Стрий говорить про те, що господар то ХОРОШИЙ! Вчіться бачити хороше!

Nana Petrivska

    Молодець. Гарна ода. Ви ще молода дівчина. Поїдьте по інших містах. Подивіться, як люди заходять до мера. Чи чекають по місяцю часу. Мер має бути відкритіший. І все буде нормально.

Роман Співак

    Шановна Нана! Ми з вами живемо, напевно, в різних Стриях! Приведення до порядку міста – це тільки одне з багатьох завдань мера. Почитайте ЗУ “Про місцеве самоврядування”. Стосовно “увірвались” ви явно перебільшуєте.

Зіновій Саврига 

     Я вже писала у ФБ про мера невеличкого карпатського міста Турка: так от, двері в його кабінет ВІДКРИТІ!!!! при чому, постійно і в повному сенсі цього слова. Молода панянка прибула до нас з півдня України, де ще плазують, по-радянському, перед чиновникам.

Ірина Поліщук

Знали що вибирали! НА СЛОВАХ всі проти, а вибори пройшли як треба!

Ірина Павлюк

    “Xodaku” prujwlu z “prowenijem” do miszevoho “barina”!!!!!

Halyna Matsyk

   Це все добре. Але думаю треба йти з конкретним переліком питань. А телебачення може приходити без запрошення. Це корисно. Думаю, що Роман Євстахович мав стрес.

Роман Співак

   Що там мер, ви зверніться в міську раду до простого клерка, там хам на хамі, хамка на хамці!!! Враження таке, що вони там всі “мери”!

Оксана Оксана

   Придумав собі, що він господар всесвіту і Бога за бороду вхопив. А разом з ним і всю мерію. Маю з ними “приємність” спілкуватися уже 4 місяці, мало того що хамовиті, ще й тупі, як пробки, не знають, як абревіатури пишуться і слова відміняються. В мерії потрібно якусь дератизацію провести і всіх тих щурів нагнати.

Olena Bojkiv

   Дешеве шоу. Шрамов’ят молодець!

Саліш Петро

   Петре, направду здивований твоєю позицією…

Зіновій Саврига

   Електорат підтримує свого обранця! Пам’ятаю, як вашими руками ваш “лідер” прибирав Турянського і знищував Гімназію.

Iryna Polishchyk

   А де Оля Фреймут? Там 100% десь пилюка зачаїлась!

Bilyk Volodymyr

   Задовго (25 і більше років) сидять місцеві “божки” в органах влади. Ось вам результат. Ти. Ти. Ти. Зневага до простих стриян завжди панувала в цій незмінній міській раді. Чому?!?? Спитайте себе. Ви байдужі до виборів (старики вибирають), кожному «аби була моя хатка, а сусіда хай завалиться», забули за божі закони, і т.д. Дай Бог, щоби все змінилося і було, як в цивілізованих державах (мер їздив на велосипеді…) А це залежить від стриян. То хай щастить!

Віра Дяків

    Заказуха від власника ТРК “ЛАН” Карпінського… Який нууу конче хоче стати мером міста. А ви його неодмінно підтримайте на виборах!!! Будемо мати свого міні-пороха в Стрию.

Віталій Синій

   На твою думку, коли залучається місцеве тб, то відразу замовлення карпа? В нас немає другого тб, інші тб, такі як зік, уніан, 1+1 не встигають припертися до Стрия, їм треба готуватись і діставати дозвіл від власників, чи можна зняти сюжет на того чи іншого паршивця. Така в нас цензура в країні, ти не знав? Тоді спробуй сам викликати якогось журналіста до Стрия. Тому і складається враження що це замовне. Наступного разу візьмемо оператора з весілля або будемо знімати на мобілу, що ти на це сажеш в такому випадку.

Yurij Levickij

   Бачивши відео, я, не стриянин, але бачу, що простих чесних людей болить, а ті, які запхали язика, ще й облизують: «можливо, зустріч була не коректна…» Основне, що ми громада, і з громадою потрібно рахуватися, тому що живемо в незалежній Україні.

Володимир Бубнов

   А чого дивуєтесь? Що вибрали, це і маєте! Хотіли тротуари – ходіть, мовчіть і не нарікайте на царя!

Галина Денькович

   Тут дехто в стрічці пише про те, що вказане відео є замовним, бо власником ТРК “Лан” є Карпінський. Дехто навіть відверто нахвалює діючого голову. Тоді прошу цих людей дати мені відповідь на наступні запитання:
1. Минулого тижня я написав до міської Ради 8 запитів. Відповідно до ЗУ “Про доступ до публічної інформації” вчора мав отримати відповіді на усі 8 запитів. А отримав тільки на 2. Чому???
2. Гуртожиток, в якому я живу, у 2006 році передали в комунальну власність. Проте, при передачі чиновники міськради не перевірили технічну документацію на будинок. А там були невідповідності. І на цій підставі двомстам сім’ям не давали дозволу на приватизацію протягом ВОСЬМИ років. Аж поки ми самі не зібрали 35 тис. грн та не виготовили нову документацію. Тобто, ми заплатили за те, що хтось у міськраді “спить”. Чому???
3. МКПП, яким вже роками керує кум Шрамов’ята, є збитковим. А його дотують і дотують, підпорядковують йому все більше міських ресурсів. Чому???
І це тільки невеличка частина особисто моїх запитань до влади. А якщо зібрати усі претензії? І ці дехто, які нахвалюють Шрамов’ята, будуть мені стверджувати, що він менеджер? Тоді причиною таких “восхвалянь” є або заангажованість, або наївність.

От і ви пишете, що відео відзняте за замовленням Карпінського. Маєте факти, маєте якусь інсайдерську інформацію, можете підтвердити заанґажованість людей, які прийшли до Шрамов’ята? Наприклад, я пишу винятково про те, що можу підтвердити неспростовними фактами, а не розповсюджую свої здогадки чи “теорії заколоту”.

На прийом до мера… тепер лише за попереднім записом по телефону.

Зіновій Саврига

    Дуже “прогресивний, проєвропейский, надзвичайно привітний, дбайливий, всенароднообраний” чиновник радянського пошиву!!!!

Iryna Polishchyk 

   Разом ми сила, разом ми переможемо.

Yurij Levickij 

   ГАНЬБА НАШОМУ МЕРУ!!! Потрібно у нашому місті провести МАЙДАН під Стрийською міською радою, нагадати нашій міській владі статтю 5 Конституції України: “Єдиним джерелом влади в Україні є народ.”

Олег Ковердан 

   Я не захищаю владу міста і так само так званих активістів, тому що деяким присутнім із них Шрамовят як мер допоміг і з лікуванням після майдану і матеріальну допомогу виділив. Тому як на мене люди здатні забувати добро і бачити негатив. Непідходить Вам мер то для чого його вибирали? Політика сьогоднішня на будь якому рівні це велика “Курва”

Oleg Boyko

    Олег, що за дурниці ви пишете? Якби мер виділяв свої гроші – це б називалося “допоміг”. А він допомагав нашим коштом. І не тому, що на це була його добра воля, а тому, що був ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ це зробити. Бо завдяки тим людям ми маємо змогу тут дискутувати. А щодо “так званих активістів”, то так висловлюватись має моральне право тільки справжній активіст. Ви належите до числа цих людей?

Зіновій Саврига

   Все дуже примітивно виглядає і хаотично це не є вплив на владу міста.

Oleg Boyko

   Ну що ж, чекаю ваших пропозицій, як підняти місцеве самоврядування на новий інтелектуальний рівень та систематизувати, організувати вплив на владу.

Зіновій Саврига

 Шановна, ви працівник міськради. Я не буду виправдовуватися, спитаю вас одне, говорити на ти, і не дозволяти знімати, коли відбувається публічна подія, це яка стаття, якого закону? Тицьніть пальцем – і я публічно вибачусь перед вашим шефом.

Телеканал “ЛАН”

   Телеканал “ЛАН”, а для вас працівник міськоі ради не має права на власну думку?

Nana Petrivska

   Ага, то п. Нана працівник міськради… Ну, звісно, такий працівник може мати свою думку. А як же ж тут без своєї думки, ще й чинному працівнику міськради… Та ніяк. Хе-хе…

Зіновій Саврига

    Якби не ці хлопці, які приїхали зі сходу на ротацію, ти зараз би слухала не свого динозавра, а якогось моторолу. І то навряд чи би слухала, вони довго не говорять – або прикладом в табло, або розстріл. Так що схаменись і задумайся. Ці хлопці не продались за клаптик землі чи дотаткові пільги. Для них в першу чергу – це національна ідея і Україна.

Yurij Levickij

    Стрияни! Обурюватись хамством, лицемірством та зневагою гр. Шрамов’ята можна довго. Та це не принесе жодного результату. Хочу ще раз нагадати, що у FB створено групу “Стрий проти Шрамов’ята і Ко”. Запрошую приєднатися до вказаної групи усіх, хто готовий докласти зусиль для того, щоб місцеві обранці, нарешті, зрозуміли, хто є джерелом влади в нашому місті. Мушу попередити, що вказана група створена не для чергового лиття сліз, скарг, емоційних сплесків і т. д. ЇЇ мета – згуртувати дієвий актив стриян та налагодження первинної комунікації. Далі – погодження та розробка практичних заходів з контролю місцевої влади та впливу на неї. Звісно, це вже буде робитись не у FB.

А телеканалу “Лан” – великий респект. Так тримати. Борімося – поборемо!

Зіновій Саврига

 

Від редакції: А якої ви думки і про цей прийом громадських активістів у Стрийського міського голови Романа Шрамов’ята, і про питання, на ньому порушені, і про відповіді на них?

УРИВОК З “НЕНАПИСАНОЇ НОВЕЛИ ПРО ВДОВУ КЛАСИКА” (з книжки “Тіні в дзеркалі”)

(А.Малишко, О.Вишня, В.Сосюра)

Олександр Ковінька – неповторний пересмішник, один із найдоброзичливіших у Спілці письменників чоловік, друг юності Володимира Сосюри. Вони разом були в армії Української Народної Республіки. Пройшов ГУЛАГ. Його гуморески та фейлетони були особливо популярними.

(О.Ковінька) 

Насувався якийсь ювілей Сосюри. В Ірпінь до Ковіньки приїхала знімальна група нашого телебачення, котра має зробити велику передачу про поета. Розповідатиме про нього полтавський сміхотворець.
Останні напуття режисера: нічого не треба вигадувати, ви спокійно розповідаєте про свого друга так, ніби оце тільки вчора з ним бачилися.
– Ага, зрозумів, – сказав Ковінька. – Так і робитиму.
– Камера! – дає команду режисер. – Пишемо!..
Бритоголовий й незворушний, як робот, Ковінька повільно слебізує: «Сидю я в Одесі на своїй квартирі… Прибігає захеканий Володька… П’яний…»
– Стоп! – кричить режисер. – Не треба, щоб він був п’яний. Прибігає Сосюра тверезий. Ясно?
– Ясно, – незворушним тоном відповідає Ковінька.
– Поїхали! Пишемо!
Олександр Іванович, як і попереду, слебізує:
– Сидю я в Одесі на своїй квартирі… Прибігає Володька. Не п’яний…
Режисер уже нервує:
– Не треба нам ні п’яний, ні тверезий. Облишмо ці подробиці. Кажіть щось про ваші літературні розмови.
– Ага, зрозумів, – одказує Ковінька.
І знову ніби вмикають магнітофонну плівку.
– Сидю я в Одесі на своїй квартирі… Прибігає Володька і каже: «Сашко, я вже не буду писати політічеські вірші – тільки про любов, бо їх і душа просить, і всі люблять…
Режисер уже кричить:
– Та не треба такого! Хай краще розповідає, що писатиме політичні вірші, бо в них – потреба дня!
– Ага, зрозумів, – одказує тим же тоном Ковінька.
– Поїхали. Пишемо.
– Сидю я в Одесі у своїй квартирі… Прибігає Володька і каже: «Сашко, вже не писатиму вірші про любов – писатиму політічеські, бо за них більше платять»…
Режисер уже в пароксизмі люті:
– Та ви що, знущаєтеся з нас?!
А Ковінька незворушний. Тим же тоном мовить:
– Скажіть, що вам сказать – і я те скажу.
Ми довго душилися сміхом, слухаючи, як асистент режисера, молода дівчина, що, здавалося, не всі букви знала, розжовувала Ковіньці, що і як він повинен говорити про Сосюру: «гордість радянської літератури», «поет-комуніст», «співець дружби народів», «ми його ніколи не забудемо» і т.д.
Хитруватий та артистичний Ковінька з такою перебільшеною увагою її слухав, готовно кивав головою на кожен її перл, наче б оце вона відкривала для нього теорію земного тяжіння. Потім він із цих сурогатів зварганив щось більш-менш стравне і прорипів його на камеру.
Телевізійники домучили свою передачу й поїхали.
Тоді Олександр Іванович зовсім природно вийшов з образу склеротика, якому важко хоч щось пригадати, і сказав:
– Якщо не можна говорити, що і як було насправді, то доводиться плести всілякі нісенітниці або ж цитувати газету «Правда».
– А як воно було насправді? – вихопився я з питанням.
– А було так: ми спершу й не розуміли, що було страшно, а ще більший страх насувається. Володьці, може, було легше, бо він за гульками й бабодурством, здається, й світа не бачив. Що цікаво: кожного разу, коли він закохувався – а це могло бути й тричі на день – він казав (і сам у те вірив), що це вже на все життя, що більше такої любові на землі вже не буде.
– А Марія Гаврилівна, якій він присвятив свій знаменитий вірш «Так ніхто не кохав…» – це вже була остання й найбільша його любов?
– Так вона може собі думати і всім казати. Той вірш Володька написав своїй першій дружині Вірі. А Мура все переінакшила, – надовго замовк, очевидно, поринувши пам’яттю в далеке.
А мені з пам’яті ще раз прозвучав Сосюрин інтим, котрим зачитуються вже стільки поколінь.

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні…

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять…

Той садок, і закохані зорі,
і огні з-під опущених вій…
Од проміння і тіней – узори
на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи – розтулена рана…
Ми хотіли й не знали – чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…

Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі…
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…

Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог – на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…

Дні пройшли… Одлетіла тривога…
Лиш любов, як у серці багнет —
Ти давно вже дружина другого,
я ж – відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв.

Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос – і коси,
твої коси сумні цілувать…

Вже до серця доходить отрута…
Як старому минулого жаль…
Путь моя у каміння закута,
І на кожному розі печаль…

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

– А що за людина був Володимир Миколайович? – запитав я. – Підручники його вбили, і там він якась нудна мумія.
– Що за людина? Це була добра дитина, яка ніколи не подорослішала. Він міг зняти з себе тобі останню сорочку, але міг і розізлитися нізащо, облаяти, по мармизі вліпити (це ще коли був молодший). А взагалі, незважаючи на всю свою славу, він таки глибоко нещасна людина. Пережити все те, що випало на його долю… Він же не без причини нервово захворів. А Мура йому ще всякого лиха додала. Нею можна було тільки ворога нагородить… Може без неї довше прожив би.
Дивно було чути таку різку оцінку об’єкта Сосюриної любовної лірики від доброзичливого і суперделікатного Ковіньки.
Може, він і не мовив би тих слів, якби пляшка коньяку не розв’язала нам язики. (Я тоді докладно записав і цю макабричну сцену зйомок передачі про Сосюру, і сумні Ковіньчині слова).
Коли 1988 року в «Радянському письменнику» нарешті з’явилася друком «Третя Рота», я знайшов там авторитетне пітвердження, кому насправді присвячено «Так ніхто не кохав».
…Сосюра заходить до попередньої дружини Віри, «колишньої свердловки і політрука ескадрону», що змусила його синів Олега й Миколу відмовитися від нього, наказавши їм батька «рвать и презирать», і, як пише сам, запитав її: «Если я встречу человека, которого полюблю на всю жизнь, ты разрешишь мне жениться?»
– І мертво відповіли губи людини, про яку я писав вірш «Так ніхто не кохав»:
– Разрешу!
…І тоді він звалив собі на шию «моє синьооке щастя і горе». У нього один за одним почалися напади психічних криз. Його запихали в психіатричні лікарні. Нещадно шельмували. То виключали з партії, то включали назад – усе ж таки «співець Країни Рад». В. П. Затонський на політбюро ЦК КП(б)У вимагав: з Сосюрою «нужно расправиться ножом». Тоді дивом П. П. Любченку вдалося відстояти поета. До речі, істотна подробиця: керівником усіх психіатричних закладів України була дружина Затонського. Очевидно, ця подробиця також прояснює таку послідовну увагу психіатричок до поета і їхню перманентну турботу про нього. А його «синьооке щастя», його «Лаура-Мура» була переконана, що Володька – безнадійний псих, і його не можна випускати на волю до людей.
Вона справді була жінка з того часу. Фізично старіла, марніла, розчинялася безслідно її врода, не лишаючи й натяку на себе, а в усьому іншому видавалася законсервованою.
Вона не могла, наприклад, сказати, «жінка», а тільки «жєнщина», у неї була не коханка чи любаска або полюбовниця, а «шалава».
На її словник також мало великий вплив ув’язнення, звідки вона привезла чимало «дивослів», од яких так і не позбулася (бо, здається, і не прагнула цього) у всі наступні роки. Її, як артистці, прагнулося висловлюватися ефектно, експресивно, епатажно.
…………………………………………………………………………………………
Як розповідали мені старші письменники, які бували в домі Сосюри, там усе було під диктовку Марії Гаврилівни. Поет майже не мав права голосу. Він нарікав, що деякі з його раніших муз не визнавали української мови, тому це було однією з причин того, що він їх кинув. Але разом із маленькою синьоокою Марією, в його дім назавжди увійшла російська мова і стала там господаркою. Сосюра навіть листи своєму «синьоокому чуду» писав російською. Ось приклад – лист од 3 грудня 1939 року, що він написав їй зі Львова (опубліковано в десятому томі «Творів у десяти томах», що побачив світ у видавництві «Дніпро» 1972 р.). «Дорогая Мария! Приехал я во Львов благополучно. Море впечатлений. Приеду, все расскажу /…/ Здесь, во Львове, на людях внешне виден налет европейской цивилизации, вернее, остатки этого налета еще от Австрии. Внутренне ж чувствуется какой-то холод и пустота, враждебность…»
Як відомо, офіційно в поета троє синів. Про усиновленого ним Аліка від актриси Лариси, що опинилася в його домі після арешту Марії тут не йдеться, як і не будуватимемо ілюзії про можливість існування позашлюбних од його безладних інтимних зв’язків…
Це був 1979 рік. По вулиці Орджонікідзе (якраз між Спілкою письменників і ЦК КПУ) мені назустріч ішов… Володимир Сосюра. Смагляволиций, кароокий, кремезний і воднораз легкокрокий, і кожною рисою обличчя таки він – Володимир Сосюра. Мені здалося, що це зорова галюцинація. Поета Сосюру поховали, коли я був студентом.
Я зупинився, мабуть, роззявивши від подиву рота. А він порівнявся зі мною, і ми зустрілися поглядами. Очевидно, він уже зрозумів, цей чоловік років шістдесяти. Мені здалося, що він ледь помітно сумно всміхнувся й ствердно хитнув головою.
Я хотів його щось запитати, але від несподіванки проковтнув язика. Обернувся йому вслід і милувався гордо посадженою на широких плечах головою і чітким кроком.
Увечері розповів цю історію Борисові Комареві. І довідався від нього, що сини поета від Віри Берзіної стали військовими. Олег – генерал, доктор технічних наук, професор Академії генштабу СРСР, а Микола – капітан першого рангу Тихоокеанського морського флоту. З котрим із них я тоді зустрівся – не знаю і досі. І, звичайно ж, не знаю, які справи його привели до Києва.
І хотілося б мені знати, чи побував він тоді на могилі батька…
Марія Гаврилівна часто розповідала мені анекдоти з 20-х і 30-х років. Переважна більшість анекдотів була «з душком». Каже, що замолоду була реготуха з реготух. Але далі це з неї повільно вивітрювалося. І врешті вона стала отакою, як є. Здебільшого невесела. Хіба що подеколи щось найде й може трохи посміятися.
Вона розповідала про те, як навесні 1950-го була несподівано заарештована, крізь які приниження їй довелося пройти в радянських концтаборах, де була непосильна для тендітної жінки фізична праця. Випало їй баланду сьорбати й жили надривати і з політичними, і з кримінальниками, яким нічого не варт людину нізащо замочить. Думала, що не витримає нелюдського навантаження – і помре. Бо ж навколо мерли, як мухи, значно міцніші за неї. Очевидно, дала собі команду: «Вижити за будь-що!» Вона таки сильна натура.
І вижила. Розповідала, як несподівано впала на неї звістка: її випускають на волю. Це було вже після смерті Сталіна. Не вірила, плакала, сміялася, крила десятиповерховим матом усіх, хто потрапляв під руки. «І туди я попала нє учітєльніцей чістой рєчі. А вєрнулась я сільно пріблатньонная. Єщо одно образоніє к своєй балєтной студіі там получіла. Трудно сказать, гдє учітєля билі строжє. Сразу могу узнать с рєчі чєловєка, что прошол с мойо. Ето – как татуіровка…»
Над Сосюрою неоднораз заносилася рука НКВД, але він то саме черговий раз був у психіатричці, то раптом писав розпачливого листа Сталіну: «Отец родной! Спаси». А Марія потай од чоловіка всунула в конверт довідки з психлікарні, і той раптом наклав візу з вимогою поновити поета в партії. «И лечить!», що стало для Сосюри охоронною грамотою.


…Останні роки Сосюри жили тихо. Поета нагороджували, він хворів і хворів. Лікувався в елітних медичних закладах, однак це мало допомагало. Пригас і скандальний темперамент його синьоокої музи. Очевидно, обоє з подивом оглядалися у минуле і не могли повірити: невже все це було? І було з ними? У кожному житті настає мить, коли людина з тугою і безсиллям відчуває, що вона нічого не може змінити в минулому, яке вже навічно закам’яніло в своїй незмінності і непорушності. Подобається це кому чи не подобається, а було тільки так, як було.
Мовби замолюючи всі свої гріхи перед Марією, Сосюра заадресує їй багато теплих слів. У них уже немає яскравих спалахів колишнього таланту, а є тільки любовна патетика і почуття вдячності за разом перейдені важкі роки життя і за її опіку над його згасанням.
Січневого дня 1965 року, коли йому заледве повернуло за 67 на Байковому цвинтарі прощалися з поетом. Усе було, як і ведеться, за цим офіційно жалобним сценарієм. Але цей сценарій зламав Андрій Малишко, який прохав у мертвого прощення за те, що взяв участь у його цькуванні за вірш «Любіть Україну!». Малишко промовляв гіркі й вогненні слова, які так перелякали владців. «Над твоєю труною у цей зимовий холодний день ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій народ, як ти заповів у своєму вірші «Любіть Україну»… І хай тупість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила твоє життя після написання цього вірша, зав’ядає над могилою великого українського поета…» «Ми б хотіли поховати тебе, як годиться великому співцеві, і понести тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій землі… що ж, кажуть, не можна. А як жаль, що і в цьому ми схиляємося до циркулярів, а не до вікових традицій нашого народу. Ну що ж ми, невдячні сини твої, понесемо тебе на своїх раменах у вічність…»
На цвинтарі було багато нас, студентів. Сльози замерзали нам на віях. Слова Малишка були нам важливіші за уроки української мови в університеті. З них ми починали розуміти набагато більше важливих речей.
І Сосюра виростав нам із реального чоловіка, якого з головою накривав усякий мотлох непривабливого побуту, в прекрасну легенду, щоб саме так відлунюватися своїм іменем із майбутнього.

 

Михайло Слабошпицький 

У ПРЕЗИДЕНТА НЕМАЄ ПОЛІТИЧНОЇ ВОЛІ ВИЗНАВАТИ ДОБРОВОЛЬЦІВ – ВОНИ СТАЛИ НЕЗРУЧНИМИ І ЗАНАДТО НЕБЕЗПЕЧНИМИ

Моя держава ненавидить добровольців. Я розуміла це давно, але ніяк не могла з цим змиритися.

Але правда така – і вона є гіркою.

За захист їх прав НЕ проводять марші та акції, міжнародні донори НЕ оплачують інформаційні та адвокаційні кампанії на їх підтримку, журналісти НЕ здіймають бучу в ЗМІ.

За чотири роки війни добровольці стали невидимими і непотрібними. Незручними і занадто небезпечними. І тому їх частіше можна побачити в СІЗО чи прочитати їх прізвища на табличках свіжовикопаних могил на кладовищах. Вони тихенько йдуть із життя кожного дня, не збираючись під ВР, КМУ (до АП не дістатися!) – і не б’ють нікому морди. Вони не кричать у ФБ і не намагаються комусь щось довести. Вони потроху зникають.

Маю кілька таких прикладів з власного досвіду, розкладених на поличках пам’яті до кращих часів. З надією, що влада таки зміниться і усі ті проблеми почнуть вирішуватись, якщо звичайно добровольці до того часу доживуть.

ІСА АКАЄВ. Мій старий друг, кримський татарин, який у травні 2014-го зібрав команду і поїхав добровольцем на фронт. Двома місяцями раніше він із сім’єю переїхав з окупованого Криму. Залишив дружину та семеро дітей і добровольцем пішов захищати Україну. Обороняв Савур-могилу під командуванням легендарного Гордійчука. Ні він, ні його команда не отримали УБД. Усі мої звернення до Адміністрації президента закінчувалися відписками. Непублічно мені сказали: “Немає у президента політичної волі визнавати добровольців”. Судитися він категорично не погоджується, каже, що не для того йшов добровольцем захищати свою країну, щоб потім з нею судитися.

    ЛЕГАТ, ГУЦУЛ, ДОК, ЯРІК, ШЛЬОЦИК. Хлопчики-добровольці, віком від 19 до 27 років. У більшості не було ще ані дружини, ані дітей. Загинули під шахтою Бутівка, захищаючи Україну у 2016. Бійці з ДУКу. Все ніяк не дозбираю документів, щоб з юристами подати в суд на державу. Щоб довести через суд, що їх смерть пов’язана з захистом Вітчизни. Родини не отримали ні пільг, ні компенсацій, ні простого визнання, що їх діти загинули в українсько-російській війні за Україну. Родина Шльоцика довела через суд, що смерть їх 19-річного хлопчика пов’язана з бойовими діями на Сході. Попри подані майже півроку тому документи, компенсації вони так і не отримали.

    АЙДАРІВЕЦЬ-ДОБРОВОЛЕЦЬ. На війні з 2014 року, зараз на контракті. Покинув власний бізнес, щоб захищати Україну. Нещодавно прийшло повідомлення з податкової, де йому нарахували страшні штрафи за те, що не платив податки як підприємець. Виявляється закон, який звільняє військових від сплати податків, розповсюджується тільки на мобілізованих. Якщо тебе призвали примусово ти маєш пільгу від держави. Пішов добровольцем – все, сплати за увесь час, поки воював, і нікого не хвилює, що добровольці у 2014-2015 не отримували доходів.

Добровольців кидають у СІЗО, не дають УБД, вони не отримують пільг на комунальні послуги, не їздять безкоштовно в громадському транспорті, не лікуються в госпіталях і не отримують безкоштовно ліки. У них немає ніяких гарантій, і таке поняття, як соціальна справедливість, до них чомусь не застосовується.

Так ось, я хочу запитати (хоча питання риторичне): за що влада в Україні так ненавидить добровольців? За те, що у 2014 зупинили сплановану здачу країни?

У мене немає відповідей. А ті, що приходять в голову, занадто страшні для розуміння…

 

Таїса ГАЙДА

ФЕЙСОМ ТРАМПА В ПУТІНСЬКЕ ЛАЙНО або ЗА ЩО ЗДАВ УКРАЇНУ ПОРОШЕНКО

Такого Сполучені Штати ще не переживали! Можливо, хіба що Уотергейт, але тоді це було внутрішнє позорисько. Розборки між двома незмінними партіями, що узурпували владу в Америці. Все, що довго тягнеться, рано чи пізно, якщо не видозмінюється, вироджується. Двопартійна система в США перетворилася в клановість і великі гроші. Інститути, створені ними, все ще працюють. На них і надія. Проте від політиків, за винятком одиниць, уже й там нудить.
Яскравий представник політичного дна – це Трамп. Я писала про нього саме так ще тоді, коли за нього проголосувала Америка (а чи проголосувала?). Шестиразовий банкрот, якого чомусь називають видатним бізнесменом, який вміє вести перемовини. Саме так колись казали і про Порошенка. Бізнесмени були за часів Голсуорсі і Драйзера, зараз же надмірно багаті люди – це бариги. Жодні великі гроші не можуть бути чесними і чистими в нашому нинішньому світі, де вбивають, де помирають, голодують, не можуть дихати чистим повітрям і пити чисту воду.

Щойно згадала, як один бізнесмен Порошенко заплатив іншому бізнесмену Трампу за 7 хвилин фотосесії 400 тис. доларів.

Так от, нині зустрілися на своєму першому самміті дві одіозні особистості. Одній, після його шостого банкрутства, 95 мільйонів позичив російський олігарх Риболовлєв, купивши за завищеною ціною віллу Трампа у Флориді, де було повно цвілі. Риболовлєв ніколи там не жив. Але він близьким до Путіна – і так було треба.  Після того, як Трамп став президентом, і Путін поклав до своєї кишені ще один геополітичний залік, Риболовлєв почав переслідувати Трампа, аби той повернув йому борг.  Трамп розрахувався з росіянином через Саудівського принца, який придбав одну з картин, що належала Риболовлєву, з переплатою у чотири з половиною раза.   Коли Трампу дозволили провести Конкурс Краси в Москві, він аж окропом справляв малу потребу – так хотів зустрітися особисто з Путіним. Кажуть, Путін із ним не зустрівся, але передав через своїх, що дружити хоче і буде. І, звісно, зібрав чималий компромат на майбутнього американського президента для того, аби дружба була особливо міцною. Так що зв’язки з Росією були і є.

Та чи варто так фейсом у лайно?

Так, сьогодні Америка переживає позорисько міжнародне. Їхній президент, після більш ніж двогодинної розмови з російським вождем за зачиненими дверима (а що зроблять із перекладачами – розстріляють?), виходить на прес-конференцію і заявляє, що пан Путін переконливо і «сильно» спростував втручання Росії у вибори і що він вірить Путіну, а не власній розвідці та спецпрокурору Мюллеру. Путін тут же підхоплює – давайте створимо комісію, де допитаємо усіх дванадцять, нібито, причетних до цієї історії. Хай американські експерти теж будуть присутні.

Путін – це уособлення брехні і зради, тероризму і шантажу. Що він може хорошого запропонувати світові?

Очевидно, Трамп заявив, що вірить Путіну, аби врятувати власний фейс, щоб вибори 2016го залишалися, хоча б на поверхні, легітимними. Якщо він визнає російське втручання, в США треба оголошувати нові вибори. Та, заявивши про свою довіру Путіну, Трамп все одно втратив своє лице.

Проти нього не лише гнівно налаштовані демократи, яким цією зустріччю з Путіним Трамп зробив подарунок на проміжні вибори. Проти президента налаштовані його однопартійці, соратники, радники і члени уряду. Жодного слова критики в бік Путіна – після того, як Конгрес увів нові санкції проти Росії, після того, як проголосував за летальну зброю для України, після того, як виступив проти Північного потоку 2! Наступні кілька тижнів будуть цікавими для Трампа – я в цьому не сумніваюся! Республіканцям доведеться вибирати між Америкою і Трампом.

У Великобританії, на ВВС, двоє маститих кореспондентів, коментуючи саміт у Хельсінкі, сказали «ми не знаємо, як Америка житиме далі…». Америка житиме, тільки от із Трампом чи без нього поки невідомо.

Росія, без сумніву, продовжуватиме жити з Путіним. Коли Путін переміг на своїх перших виборах, Сурков виголосив тост «За божественість влади!» Тоді багато хто, включаючи штаб Путіна, здивувався. А цей тост обумовив не лише тривале політичне життя Суркова, а й безсмертя самого Путіна. Із «божественим» його влада не має нічого спільного, путінські політтехнологи мали на увазі іншее – поворот від держави і народу до ніким і нічим не вразливої влади, до гегемонії влади. Це їм повністю вдалося. Нині цих політтехнологів звільнено, а влада Путіна жива і продовжує вражати.

Закордонні експерти кажуть, що Трамп із самого початку виглядав як заєць перед удавом. Вони задавалися питанням – як президент країни зі слабкою економікою може бути настільки всесильним? Я відповім. Спочатку Європа дозволила Путіну захоплювати території, що йому не належали. Путін спробував спочатку несміло, потім все впевненіше порушити статус кво, що склався в Європі після війни. Європа йому дозволила все – від Молдови, Грузії, Криму та України до Сирії. Сполучені Штати в особі Трампа дали сьогодні Путіну зелене світло на глобальне хакерство, на втручання у вибори та будь-які інші цифрові процеси суверенних країн світу, а також на безперешкодне розповсюдження геббельсівської пропаганди.

Ви скажете, Путіна бояться, бо у нього ядерна зброя. У США  – теж. І що? Колись нам говорили, що ядерна зброя – це гарантія миру. Нікому не прийде в голову її використовувати. Сьогодні, в еру Путіна, така думка видається смішною. Світ боїться не ядерної зброї – світ боїться непередбачуваності поведінки неадекватних вождів. Це одна причина. А друга – це безмежна, неконтрольована жадоба грошей. Європа вже видохлася, у Америки величезний борг, а Росія все ще дає можливість заробити.

Саме тому було стільки галасу навколо саміту в Хельсінкі, де зустрілися двоє психічно хворих людей. Ті, хто ще зберіг здоровий глузд, у шоці від їхньої прес-конференції, але шок поглиблюється в міру того, як мозок починає повністю усвідомлювати той факт, що доля світу знаходиться в руках брудних махінаторів, один із яких все життя розтягав закони, як гумку, живучи і зколочуючи свої капітали на грані пристойності, а другий – відвертий злодюга, газовий шантажист і вбивця.

Джон Маккейн назвав саміт Путіна і Трампа «трагічною помилкою». Він сказав: «Прес-конференція в Хельсінкі була одним із найганебніших виступів американського президента на пам’яті людей». Я з ним абсолютно згідна.

Трамп за м’яч із рук Путіна віддав усе, а, головне гідність американців.

Кілька слів про наше непорозумінн на посту президента – Петра Порошенка. Його понесло виступати на борту «Гетьмана Сагайдачного» перед командним складом ЗСУ і ВМС України. І, як абсолютно правильно написав Валентин Бушанський, Порошенко мазохітничав там на повну. Росія посилила в Криму нові підрозділи ударної авіації. Росія розмістила в Криму нові системи протиракетної оборони. Росія не пропускає кораблі під українським прапором в Азовське море. Що ще? А що ти зробив, аби агресії Росії протистояти? Розширив мережу магазинів «Рошен»? Порошенко нагнітає істерію страху перед могутнім сусідом спеціально. Він хоче проскочити на другий термін без виборів.

Ну, добре, Трамп здав сьогодні Америку за м’яч із рук Путіна, а за що здав Україну Порошенко? За владу, котра дає можливість примножити вже вкрадене. Згадаєте моє слово – цієї осені ми дізнаємося, як віддавали Крим і Донбас за можливість провести вибори, аби утвердитися у владі…

Ганьби ще буде багато…

 

Olena Ksantopulos

(переклад українською – нашРед.)

ПЕРЕТВОРИМО ВЕРХОВНУ РАДУ В КООПЕРАТИВ – І ЖОДНИХ ПРОБЛЕМ! ХОЧА У НАРДЕПІВ ЇХ І БЕЗ ТОГО – НУЛЬ…

Останнього тижня пленарної роботи парламент хотів ощасливити нас кількома новими офшорами. За праведними трудами не встигли.
Один із офшорів – у проекті закону про кооперацію, яка може бути хорошим інструментом підтримки нашого аграрного сектора. Та паралельно кооперативи вирішили перетворити в офшори.
Чинне законодавство передбачає, що кооперативні виплати на паї не підлягають оподаткуванню. Легким помахом руки проект закону розширює такі виплати кооперативними виплатами за трудову участь. Та це ж зарплата, скаже кожна думаюча людина. А у версії закону – ні. І звичайно ж, якщо це не зарплата, то зникають відрахування у пенсійний та інші фонди, військовий збір і прибутковий податок.
Браво! Достатньо всіх працівників перевести в кооператив на кооперативну участь – і офшор запрацював.
Але це не єдина офшорна схема. Про податок на прибуток можна забути теж. Бо частка виплат на паї може складати 80% прибутку кооперативу.
Дивно, що депутати ще не додумалися перевести свою зарплату на кооперативні виплати за трудову участь. Кооператив – неприбуткова установа, заробітку тут немає (бо виплати за трудову участь не є зарплатою). Зате ні ЄСВ, ні військового збору, ні прибуткового податку.

 

Віктор Пинзеник

Рада зробила крок до легалізації “євроблях”

Народні депутати проголосували за основу законопроекти, що дозволять знизити акцизи на розмитнення автомобілів та посилити відповідальність за використання нерозмитнених авто.Проект закону № 8487 вносить зміни до Податкового кодексу щодо оподаткування акцизом легкових авто.Акцизний податок для ввезених в Україну авто буде змінений. Базові ставки акцизного податку будуть наступними: для авто з бензиновим двигуном — 50 євро, для авто на дизелі — 75 євро.Йдеться саме про базові ставки, до яких ще будуть застосовуватися коефіцієнти. Розмір акцизного податку, який треба буде сплатити, дорівнюватиме базовій ставці, помноженій на коефіцієнт двигуна та коефіцієнт віку. Як буде розраховуватися коефіцієнт двигуна? Показник об’єму двигуна буде ділитися на 1000.А коефіцієнт віку — це кількість повних календарних років.

 

Формула обчислення виглядатиме так: Базова ставка х Коефіцієнт двигуна х Коефіцієнт віку = Сума акцизного податку

Приклад розрахунку акцизного податку для авто з бензиновим двигуном:

об’єм двигуна: 2000 см3, рік випуску авто: 2012 (повних 5 років)

50 (євро) х 2 (2000 см3/1000) х 5 (років) = 500 євро.

Приклад розрахунку акцизного податку для авто з дизельним двигуном:

об’єм двигуна: 1600 см3, рік випуску авто: 2007 (повних років 10)

75 (євро) х 1,6 (1600 см3/ 1000) х 10 (років)  = 1200 євро.

Акцизний податок з авто, розрахований за запропонованою формулою, буде значно меншим за той, що діє сьогодні.Різниця в розмірі ставок для різних за об’ємом двигуна авто не буде суттєвою.Водночас, акцизний податок на старі авто буде вищий за рахунок його збільшення на віковий коефіцієнт, що стимулюватиме до придбання більш нових авто.Законопроект №8488 вносить зміни до Митного кодексу та деяких законодавчих актів щодо ввезення транспортних засобів на митну територію України.Законопроектом №8488 вводиться обмеження на кількість авто, які можна ввозити без грошового забезпечення. Так, нерезидент зможе без грошового забезпечення ввезти в режимі тимчасового ввезення лише одне авто.Ввезення наступних легкових транспортних засобів передбачає наявність гарантії. Гарантом може виступити фінансова установа, яка візьме на себе зобов’язання сплатити суму всіх митних платежів, якщо авто не буде вивезено.Крім того, посилюється відповідальність за порушення митних правил.Особа, яка ввезла в Україну автомобіль в режимі транзиту або в режимі тимчасового ввезення, не зможе передати його у володіння, користування або розпорядження іншим особам чи розукомплектовувати його.Також їй заборонятиметься використання такої машини в підприємницькій діяльності чи для отримання доходу, наприклад, для роботи в таксі. За порушення встановлених правил передбачено штраф — 34 тисячі грн.Будь-яка інша особа, яка всупереч встановленим правилам, отримає транзитне або тимчасово ввезене авто у володіння, користування або розпорядження чи використовуватиме таке авто в підприємницькій діяльності, для отримання доходу, також буде оштрафована.Перша фіксація зазначених порушень працівниками Нацполіції передбачає стягнення з порушника 8,5 тис грн, повторна фіксація — 17 тисяч грн, позбавлення права керування на 1 рік та оплатне вилучення авто за рахунок порушника.

 

За недотримання строків режимів транзиту та тимчасового ввезення, тобто за невивезення авто за межі країни своєчасно, порушники мають сплатити штрафи. Розміри штрафів будуть залежати від кількості днів перевищення встановлених строків.За один день прострочення вивезення транзитного авто з порушника буде стягнуто 170 грн, а за три дні відтермінування вивезення тимчасово ввезеної машини — 850 грн.Зайвий місяць перебування такого автомобіля на митній території України коштуватиме порушнику 170 тисяч грн або навіть транспортного засобу, який може бути конфіскований за рішенням суду. 

В законопроекті прописані чіткі правила взаємодії всіх приналежних служб і відомств — підрозділів органу доходів і зборів, Державної прикордонної служби, Національної поліції.

Якщо дозволений строк перебування іноземного авто в Україні сплив, а машина так і не була вивезена, митник повинен повідомити інші органи про вчинення правопорушення.

Отримавши повідомлення, поліцейські мають пильніше відслідковувати таке авто на автомобільних дорогах України, а прикордонники, в свою чергу, повинні не допустити перетину кордону особою, яка ввезла авто без сплати відповідних штрафів.

Крім того, Національній поліції буде надано право перевіряти особу водія авто з іноземною реєстрацією на відповідність особі, яка його ввезла. Якщо за кермом буде будь-яка інша особа, поліцейський може накласти на водія відповідний штраф і повідомити про порушення митних правил митницю.

Важливо, що протокол про порушення, може бути складений митником за відсутності порушника, і вручений йому під час виїзду з України.

Детальніше про нововведення читайте у статті на Економічній правді: Нові правила для імпортних авто. Що Рада пропонує зробити з “євробляхами”

Економічна правда

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ГРА: СТВОРЮВАТИ І РОЗВІНЧУВАТИ «ГЕРОЇВ»

“Герої” нашого часу штампуються медіа як під кальку.

     Мені хто-небудь пояснить, чому Гаврилюка прийнято називати “героєм Майдану”? По суті питання: що Гаврилюк зробив геройського? Він витягнув товариша з-під куль? Впав на кинуту гранату, аби своїм життям врятувати когось? Можливо, він таємно пробрався у резиденцію Януковича і викрив його лихі наміри?…

Ні, я звісно ж, знаю про ті знущання, яким його було піддано, і в той час мені його було щиро шкода. Як і всім нормальним людям. Проте, я не скажу нічого нового, заявивши, що випадків знущань було значно більше. Можливо, в сотні раз, можливо – у тисячі.

Активістів Майдану не лише роздягали – їх убивали. І в такій ситуації міг опинитися будь-який учасник Революції Гідності. Та повертаючись до Гаврилюка: що він зробив героїчного? Герой він чи жертва обставин? Дайте собі відповідь на це питання…

Після Революції був суд, і міліціонерів судили. Обійшлося умовними термінами. До того ж Гаврилюк їм усе пробачив, заявивши, що не має до них жодних претензій. У мене ще одне питання: на скільки правильно, що ця справаособиста справа Гаврилюка? Адже чому цей випадок отримав такий широкий медійний розголос?

Тому, що чимало учасників Революції тоді себе асоціювали з Гаврилюком. Тому що в такій, чи навіть гіршій ситуації, міг опинитися кожний. Люди, ми його зробили героєм, щоб самим себе вважати героями?

Ну як це ще пояснити? Чому мовчала громадськість, коли стався черговий порошенківський “договорняк”, коли почали повертати всіх цих ментів і регіоналів назад на “хлібні” посади?

Адже все було б по-іншому, якби підсудні одержали реальні терміни. Якби всіх, хто винен у розстрілі Небесної Сотні, посадили пожиттєво. Якби було проведено до кінця люстрацію. Якби були реальні реформи, а не їх імітація. Якби…

Та й “нова” поліція не поводила б себе так відверто нахабно, тому що кожен знав би: політична ситуація може змінитися, і тоді доведеться відповідати.  Можливо, і Гаврилюк був би іншим, усвідомлюючи цю саму відповідальність. І крали б не так нахабно, знаючи, чим це врешті-решт закінчиться.

Сьогоднішню ситуацію в країні породила безкарність. Гаврилюк, зрештою, як і багато інших його товаришів, потрапивши у владу, обрав гроші. Гроші від олігархів. А чого ви, власне, від нього чекали, обираючи в Раду? Повторю питання: чого ви чекали від майбутнього депутата, безграмотного юридично і економічно? Та й взагалі – просто абсолютно безграмотного?

У фахівця, скажімо, був би вибір – займатися законотворчістю або продаватися. У недалекого Гаврилюка особливого вибору не було, а спокуса була великою. Ні, я це не для виправдання його дій, а до того, аби виборці розуміли свою відповідальність. І всі, хто сьогодні ратує “за наших простих хлопців” у владу, розуміли, що це – граблі. Чергові “гаврилюки” – величезні граблі, розкидані під вашими ногамираді услужитиолігархами.

“Натис на кнопочку” – отримав грошики. Гаврилюк, мабуть, досі вважає апарат для голосування в Раді чимось на кшталт банкомату. І зовсім не розуміє, які до нього можуть бути претензії. Зрештою, там більшість депутатів користуються “чарівним апаратом” саме з такою метою.

Вражаюча здатність українського суспільства створювати собі “героїв”, покладаючи на них надприродні сподівання, постійно призводить до одного й того ж закономірного фіналу.

Чого ви чекали від Надії Савченко? Що вона, подібно міфічному Гераклу продовжуватиме свої подвиги? Чи стане такою собі українською Жанною Д’Арк? А чи не замислювалися ви, що вчинки таких простодушних героїв диктує їм їхнє оточення? Що потрапивши в орбіту впливу умовного Медведчука, діяти адекватно у “льотчиці” не було жодних шансів?

Чого чекають свідки секти Ташбаєва від Бубенчика? Уявіть собі Бубенчика на складних політичних перемовинах. Уявіть його аргументи, типу: “Я звернувся до Бога і Господь почув мої молитви. З неба впав автомат”…

Так, може, все простіше – хай помолиться, щоб у нас було все добре? Нехай нам із неба впаде мир, достаток, чесний і мудрий уряд, депутати європейського зразка, потужна сучасна армія і перемога в цій гібридній війні. Ага, не забудьте його попросити, щоб повернув Крим…

Сьогодні в усіх медіа нова сенсація: “євробляхери” побили “героя” Гаврилюка. Ну по-перше, його геройство сумнівне. Особисто для мене. По-друге, особливого побиття я не побачив, поштовхали – так. Зловив пару тумаків. А “ледве не затоптав натовп” – явне перебільшення.

Що стосується самих “євробляхерів“, то їхня маніфестація була схожа на повстання рабів. Ні, не героїчного Спартака. А швидше на такі “бунти”, які влаштовують іноді наші сусіди. Як у Салтикова-Щедріна: “Стануть на коліна перед барським будинком і стоять, падлюки!”

І випрошують подачки – додам від себе. Замість того, щоб разом все вирішити глобально. У тому, що їх “розвели, як кошенят”, немає нічого дивного. Зате вони вважають це “перемогою”. Під оплески новим штрафам і пафосні воплі: “Ми творимо Історію!”. Віват новим героям!

“Герої” нашого часу штампуються медіа як під кальку. Іноді здається, що це вже перетворилося в національну забаву: створювати і розвінчувати героїв. Одне радує: швидкість викриття міфів уже наблизилася до надзвукової.

Володимир СОЛО

НАС ЗНОВУ «КИНУЛИ»: НА ЧЕТВЕРТОМУ РОЦІ “ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ” 75% ЗІБРАНИХ У РЕГІОНАХ ПОДАТКІВ І ЗБОРІВ ВСЕ ЩЕ ЙДЕ У КИЇВ

Керівники України регулярно рапортують про значні успіхи з децентралізації влади.

      “Децентралізація стала найрезультативнішою з реформ – або однією з найбільш результативних, – заявив нещодавно Петро Порошенко. – І хоча децентралізація –  це моє дітище, я впевнений, що вона має стати турботою всього нашого суспільства“.

Розпочата чотири роки тому реформа децентралізації, як нова практика управління територіями, вже довела свою эфективність у частині забезпечення повноважень і фінансових ресурсів на місцях“, – вторить президенту прем’єр-міністр Володимир Гройсман.

Та чи так все гладко на “децентралізаційному фронті”? Спробуємо розібратися на прикладі Одеси та області.

Бюджетна арифметика великого міста

У 2017 році до бюджету Одеси надійшло 9,3 млрд грн. Чотири роки тому було 3,4 млрд грн – різниця очевидна і відчутна. Однак слід враховувати, що гривня 2013 року коштувала суттєво більше гривні 2017-го.

Скажімо, з урахуванням інфляції 3,4 млрд 2013 року будуть еквівалентні приблизно 7,8 млрд 2017-го – тобто реальне зростання доходів бюджету Одеси за чотири роки “децентралізації” складає десь 17% – вже значно менш вражаюча цифра.

Директор департаменту фінансів міськради Світлана Бедрега розповідає: різке зростання доходів Одеси спостерігалося в 2015 році – на початку децентралізації“.

Дійсно, за підсумками 2014 року в бюджет міста надійшло 3,7 млрд грн. У 2015 – вже 5,7 млрд. Навіть з урахуванням інфляції обсяг доходів бюджету зріс практично на третину – більш ніж відчутний результат. Але за рахунок чого це сталося?

З одного боку, міські бюджети (Одеса – не виняток) одержали нові джерела надходжень. Так, уряд передав на місця акцизи з роздрібної торгівлі пальним, тютюновими виробами та алкогольними напоями. Крім того, місцеві бюджети стали також отримувати 10% від податку на прибуток підприємств, який раніше в повному обсязі йшов у державну казну. Правда, натомість міста позбавили 15% податку на доходи фізосіб (ПДФО): якщо до 2015 року в міські бюджети переказувалося 75% надходжень від цього податку, то після реформи – 60%.

Скорочення частки ПДФО в міський бюджет у 2015 році коштувало Одесі приблизно 360 млн грн. Нові надходження частково компенсували, але не перекрили ці втрати: акцизів у 2015-му зібрали 265 млн грн, податку на доходи підприємств – 76 млн. Тобто чисто за податковими джерелами доходу Одеса залишилася хоча й у невеликому, але мінусі – приблизно на 15 млн.

Пастка субвенцій

За рахунок чого в такому випадку сталося загальне зростання доходів? А сталося це за рахунок того, що Одеса (та й інші міста) стала отримувати з держбюджету дві значні субвенції: освітню і медичну. У 2015 році завдяки їм міський бюджет одержав додатково майже півтора мільярди гривень.

Вийшло цікаво. Загальний обсяг доходів дійсно зріс, але зросла і залежність міського бюджету від зовнішніх дотацій. Якщо у 2014 році надходження з бюджетів інших рівнів становили приблизно третину від загального обсягу доходів одеськой казни, то у 2015 році їхня частка зросла до майже 50%.

Здавалося б, яка різниця, з яких джерел має дохід місто – тільки б він був якомога більшим? Насправді ж різниця є – і вельми суттєва.

Податкові та інші “власні” надходження визначаються соціально-економічною ситуацією в місті та політикою міської влади. А величину субсидій, субвенцій та інших дотацій в ручному режимі визначають на Печерських пагорбах: захочуть – дадуть більше, захочуть – “перекриють кисень”. В підсумку, внаслідок “бюджетної децентралізації”, фактична залежність міського бюджету  від «доброї волі» Центру лише зміцнилася.

І починаючи з 2016 року, ця воля поступово стає все менш доброю.

Наприклад, із субвенції на 2016 рік виключили кошти на утримання ПТУ і подібних закладів. У 2017-му субвенцію врізали знову, забравши звідти гроші на оплату комунальних послуг для установ освіти. Ці витрати міськбюджет має фінансувати з власних коштів – а це майже 500 млн грн у рік.

Спочатку дуже сильно збільшили доходи, а тепер поступово компенсують це новими витратами, – скаржиться Світлана Бедрега. – Субвенція на освіту з 2015 року збільшилася “аж” в 1,2 раза, при цьому витрати на цю сферу з місцевого бюджету зросли втричіз 400 млн до 1,2 млрд. Аналогічна ситуація в охороні здоров’я. Субвенція тут порівняно з 2015 роком загалом зменшилася, а витрати з місцевого бюджету зросли у 2,7 раза“.

У 2018 році процес тривав: так, у рамках медичної реформи врізали субвенцію на охорону здоров’я, ще й зобов’язали міські бюджети за власний рахунок виплачувати компенсації підприємствам ЖКГ за обслуговування пільговиків. При цьому право формувати списки пільгових категорій держава залишила за собою, а обов’язок “оплачувати банкет” перекинула на місцеві ради.

Боротьба за повноваження

У цих умовах очікувати на серйозне зростання повноважень місцевих рад не доводиться: для того, щоб чимось управляти, потрібні гроші, а їх, як ми побачили, суттєво не додалося. Однак навіть у тих галузях, де децентралізація повноважень не повинна вилитися в суттєві витрати, ділитися ними з регіонами столиця не поспішає.

Класичним прикладом у цьому плані є децентралізація в системі архітектурно-будівельного контролю. Як відомо, в 2011 році майже всі повноваження в цій галузі забрали у місцевих рад і передали структурним підрозділам Державної інспекції архітектурно-будівельного контролю (ДАБК). Внаслідок цього місцеві органи влади практично позбулися будь-якого впливу на те, чим і як забудовуватимуться належні їм території. Це майже одноосібно вирішували чиновники, призначені зі столиці і жодним чином не залежні від бажань місцевих жителів.

Нормальною таку ситуацію назвати було важко, і багато хто чекав, що в рамках децентралізації все повернеться на «круги своя». Але влада пішла іншим шляхом.

Відбирати у ДАБК невластиві їм повноваження і повертати їх “законним власникам” не стали. Натомість самі регіональні ДАБКи вирішили підпорядкувати місцевій владі, що й було зроблено в 2015 році.

Це могло б здатися вирішенням проблеми – та лише на перший погляд. Справа в тому, що за такої “реформи” столична дирекція ДАБК, керівника якої призначає Кабінет міністрів, всеодно зберегла можливість надавати дозволи на ту чи іншу забудову в регіонах “через голову” місцевої влади.

Класичним прикладом є гучний скандал із проектом забудови Літнього театру в одеському Міськсаду: дозвіл на будівництво видали якраз-таки столичні інспектори. Як і на будівництво багатоповерхівки серед приватного сектору – у провулку Сурікова, 2, висотки в центрі Одеси – на Італійському бульварі, 1 і так далі. В середньому столичний ДАБК дає «добро» на реалізацію двох-трьох будівельних проектів на території Одеси шомісяця. Аналогічне спостерігаємо в усіх містах України…

Так що замість реальної архітектурно-будівельної децентралізації влада провеланапівдецентралізацію”: повноваження на місця начебто й передали, але останнє слово всеодно залишили за Києвом…

В інших галузях повноваження місцевого самоврядування навіть скоротилися. Як і за Януковича, практично всі основні тарифи ЖКГ в директивному порядку формує Нацкомісія з регулювання ринку комунальних послуг, а місцевим радам дозволили визначати хіба що тарифи на вивезення сміття та обслуговування прибудинкових територій. У питаннях електроенергії чи газопостачання такий стан справ виглядає ще більш-менш виправданим, оскільки електро- і газові мережі являють собою єдину систему в рамках усієї країни.

Але чому столичні чиновники мають визначати тарифи на послуги місцевого водоканалу чи на опалення? Чому б не передати ці питання на розсуд місцевого самоврядування?

Однак тарифний поводок столиця з рук випускати не збирається.

Заміський аспект

Куди цікавіші, хоч і не більш однозначні процеси відбуваються за межами міст.

Ясно, що обіцяне Порошенком розформування обласних і районних державних адміністрацій не відбулося.  Теоретично вони знаходяться при радах – на практиці ж швидше ради знаходяться при адміністраціях, голів яких призначає особисто президент.

Передача виконавчої влади на місцях у руки обраних голів рад і перетворення призначених губернаторів у контролерів і спостерігачів була багатообіцяючою ідеєю.

На жаль, далі розмов тут справа не пішла.

Натомість пішли іншим шляхом: децентралізацію в ланцюжку “область-район” вирішили проводити в рамках програми створення об’єднаних територіальних громад (ОТГ).

Ідея полягала в наступному: жителі кількох населених пунктів могли прийняти рішення про злиття в об’єднану громаду. В результаті замість, скажімо, шести сільрад утворювалась одна “суперсільрада”, чиї повноваження поширювалися на всю територію новоствореної громади.

З точки зору класичних уявлень про децентралізацію – рішення більш ніж дивне. Адже децентралізація – це процеси, в рамках яких центри прийняття рішень стають ближче до конкретних жителів, а створення ОТГ, навпаки, віддаляло їх. Дійсно, якщо раніше жителі, скажімо, села Роксолани Овідіопольського району мали власну сільраду і “мера”, то зараз органи управління переїхали в “столицю” ОТГ – за 15 кілометрів, у село Дальнік.

Однак, “в якості компенсації” об’єднані громади отримали чималі гроші.

    По-перше, бюджети ОТГ (порівняно з бюджетами її сіл) поповнилися 60% податку на доходи місцевих жителів – раніше ці доходи надходили в районні бюджети. Також ОТГ почали отримувати субвенції з держбюджету на развиток інфраструктури, утримання установ освіти і медицини тощо. Фактично, доходи ОТГ стали приблизно в три-чотири рази більші, ніж бюджети їхніх сіл до об’єднання.

Правда, витрати також значно збільшуються: скажімо, питання утримання установ освіти, охорони здоров’я, культури і т.п., що раніше вирішували районні та обласні ради, багато в чому перекладаються на плечі правління ОТГ.

Неочевидні нюанси

Як і у випадку з великими містами, децентралізація в областях має низку неприємних нюансів, що ставлять під сумнів саму доцільність реформи.

ОТГ передають в основному не контроль над джерелами коштів, а самі гроші, як кажуть, “натурою” – у вигляді дотацій і субвенцій, розмір яких практично в ручному режимі визначають у столиці. Тоді як витрати ОТГ у певному сенсі фіксовані: хочеш не хочеш, а платити зарплату вчителям і ремонтувати школу потрібно.

А не знайдеш гроші – хто ж тебе наступного разу вибере?

Ще важливіше те, що передані ОТГ гроші Київ не “дістає з власної кишені“, а фактично забирає у районних і обласних рад.

У цій ситуації “децентралізація” не послаблює, а посилює залежність населених пунктів від Києва: якщо раніше ті чи інші питання можна було полюбовно врегулювати в районному чи обласному центрі, то зараз все або майже все вирішує столиця.

Втрачаючи контроль над розподілом коштів, районні та обласні ради багато в чому втрачають і своє значення в регіонах. Зате на фоні їхнього послаблення посилюються голови обласних і районних адміністрацій, чиї повноваження не лише не скорочуються, а іноді посилюються. Наприклад, у 2015 році облдержадміністрації передали повноваження з приватизації об’єктів обласного майна, що раніше були в руках облради.

За такого розвитку подій вся регіональна політика може звестися до певних непублічних домовленостей голів ОТГ зі столичними або призначеними зі столиці чиновниками. Вдалося домовитися – населені пункти громади живуть добре. Ні – громаду чекає фінансовий коллапс, а її керівників – політичне фіаско. І головним доброчинством місцевого керівника стає покірність центральній владі та її місцевим представникам.

В цілому, замість того, щоб дати органам місцевого самоврядування можливість самостійно заробляти гроші, їх садовлять на “фінансову  голку” бюджетних дотацій і субвенцій.

Замість реальної передачі повноважень із центру на місця ми бачимо дивні ігри з перерозподілом повноважень між рівнями самоуправління – й ще невідомо, чи покращать ці ігри стан речей. Не дивлячись на численні розмови, Київ поки що не випустив із рук жодного інструменту втручання в справи регіонів – і, схоже, не збирається робити це в найближчому майбутньому.

Красномовне свідчення цього наводить управління Держказначейства в Одеській області. Як виявилося, за перше півріччя 2018 року до Держбюджету з Одещини надійшло 18 млрд грн, за той же період місцеві бюджети регіону отримали 5,8 млрд грн. Іншими словами, на четвертому році “децентралізації” 75% зібраних у регіоні податків і зборів все ще йде у Київ.

 

(А ви, наївні, гадали, що буде навпаки! Благими намірами нашого нинішнього режиму дорога народу в українське пекло вимощена. І шкода, що деякі магістри державного управління цього парадоксу реформування «по-новому» не бачать. Або ж їм за таку сліпоту добре платять. Доводиться лише подякувати Стрийській районній та Львівській обласній адміністраціям, що стали грудьми на шляху створення Нежухівської ОТГ, тим самим врятувавши її потенційних громадян від смертельно небезпечних для їхнього життя подвійних стандартів.В.А.)

Юрій ТКАЧОВ

Переклав українською і трішки доповнив Василь АЛЄКСЄЄВ

ПОПРИ НЕБАЖАННЯ ВЕРХОВНОГО І ГЕНЕРАЛІТЕТУ ДОБРОВОЛЬЦІ БУЛИ, Є І БУДУТЬ… БОРОТИСЯ ПРОТИ ВОРОГІВ УКРАЇНИ НА ВСІХ ФРОНТАХ – І ЗОВНІШНІХ, І ВНУТРІШНІХ 

КОМАНДУВАЧ ООС ВИСТУПИВ ПРОТИ ДОБРОВОЛЬЧИХ ФОРМУВАНЬ

    Командуючий операцією ООС Сергій Наєв виступив проти присутності добровольців і волонтерів на передовій.

Що стосується людей, які раніше їздили для виконання незрозумілих завдань в зону бойових дій, які не мають законного права мати зброю. Тепер люди, які не входять до складу жодної силової структури, офіційно, згідно з нормами закону, позбавлені права перебувати в зоні бойових дій“, – заявив Наєв.

Командуючий ООС додав, що в районі бойових дій будуть знаходитися тільки Збройні сили України і підрозділи інших силових структур ООС.

Наєв називає добровольців, які протягом 4 років виконують найскладніші задавдання пліч-о-пліч із військовими ЗСУ – незрозумілими особами з незаконною зброєю. А отже, фактично відкрито називає воїнів-добровольців бандитами, що є неприпустимим, вважаючи на те, скільки вдалих операцій проти ворога було зроблено добровольцями за ці роки та який внесок був зроблений ними у цій боротьбі. Добровольці керуються законом України про їхнє право зі зброєю в руках захищати свою територію, проте, цілком очевидно, що очільникам держави не до вподоби існування структури, що не підпорядковується їхнім командам, а протидіє ворогу за покликом серця і здорового глузду.

 ДУЖЕ НЕ ЗАЗДРИМО ТИМ, ХТО НАВІТЬ ДУМКИ ПРИПУСКАЄ ПРО «ВИВЕДЕННЯ» НАС ІЗ НАШОЇ ЗЕМЛІ!

     Буде це ато, оос чи іншого роду організація. Будуть у командуванні герої, боягузи або заробітчани.
Ми воюємо за С В О Ї землі на С В О Ї Й землі з того моменту, коли офіційна влада не могла зрозуміти, що взагалі відбувається в країні. Коли виявилося, що Збройних Сил у нас якби нема, бо роками все розкрадалося (а нинішня влада не могла про це не знати, бо всі попередні роки теж була при владі). Коли влада НЕ МОГЛА ДАТИ ВІДСІЧ ВОРОГУ і жодна з оборонних структур не працювала, як мала би при збройному вторгненні в нашу країну.
На захист цієї країни стали ми – добровольці – прості хлопці та дівчата, не офіцери і не генерали, не герої, не зірки і не відомі блогери – прості українці.

П’ятий рік ми воюємо поза всіх структур. Питання «чому?» виллє багато бруду на командування та Збройні сили, чого робити на радість ворогу ми не будемо.

Але жоден черговий ганебний боягуз-«пєрємірщік» не буде ганьбити та знецінювати роль добровольчих підрозділів в цій війні!

Всі наші дії завжди узгоджені та опрацьовані разом із відповідним командуванням підрозділів ЗСУ, які стоять на місцях (читай – на передовій.- ред.).
Добровольці Правого Сектору брали участь у зачистках Карлівки, Пісок, Авдіївки, Красногорівки, Мар’їнки, Савур Могили, Степанівки, Белокамянки; тримали позиції в ДАП, на шахті Бутівці, Зеніті, Марїнці, Опитному, Крутій Балці, Василівці, Верхньоторецькому, Зайцево; звільняли лівий фланг Авдіївської промзони, займали позиції в авдіівському лісі та дач в р-ні Крутої Балки; десятки зайнятих метрів в сірих зонах Пісок, Камянки, Горлівському напрямку; та багато інших проведених успішних операцій.
І ой як не гарно з вашого боку, не шановний Наєв, казати «виполняют непонятні заданія» про операції, в ході яких звільнялися території України, про операції, в яких гинули за ці території наші люди – українці; і не важливо тоді чомусь було, є в них у кишені військових квиток чи ні – добровольці на рівні з бійцями ЗСУ виконували і виконують усі, поставлені по звільненню територій, завдання.

Ми, громадяни України, які п’ятий рік захищають свої землі, дали б вам пораду, на яку ми маємо, в силу свого величезного досвіду, право. Військову операцію треба починати зі звільнення метр за метром українських земель, а не з оголошення чергового зрадницького перемир’я; з боротьби з контрабандою, яка, звичайно, сьогодні вами очолена. Бо треба бути сліпим, щоб не бачити накати фур на асфальті у Волновасі, Мар’їнці, Верхньоторецькому, Майорську…

Дякуємо всім за вашу турботу та переймання – ми, як і п`ять років тому воювали, воюємо і будемо воювати за свою землю.
І дуже не заздримо тим, хто навіть думки припускає про «виведення» нас із нашої землі. Особливо, якщо ці люди – совкові генерали, які вчилися в московії.

Друг Да Вінчі, командир Першої Окремої Штурмової Роти ДУК ПС

ЗНИЩУЮЧИ ВІЙСЬКОВІ ПІДРОЗДІЛИ ДОБРОВОЛЬЦІВ, МИ, ЯК ДЕРЖАВА, ВТРАЧАЄМО НАЙКРАЩІ БОЙОВІ ОДИНИЦІ НАШОГО ВІЙСЬКА

    Керівництво Операції Об’єднаних сил прийняло рішення про остаточну заборону знаходження добровольців на фронті.
Безцінний людський ресурс, громадяни, котрі готові воювати безкоштовно за свою країну, виявилися непотрібними нинішньому командуванню. Це свідчить про те, що воно не здатне усвідомити цінності цих добровольців, зрівнятися з ними у патріотизмі і відданості.
На війні окрема людина практично нічого не значить. Значать військові підрозділи – від взводу (чоти) і вище. І, власне, силою є саме підрозділи, вони є одиницями на війні. Отож, фактично знищуючи військові підрозділи добровольців – найбільш досвідчені, найбільш мотивовані, БІЛЬШ ДИСЦИПЛІНОВАНІ – ми, як держава, втрачаємо найкращі бойові одиниці нашого війська. Пропонуючи влитися добровольцям у нинішню чим далі, тим менш мотивовану і вкрай погано керовану армію, де знову буйним цвітом розквітли пороки радянської та української (до 14-го року) армії, ми навряд чи зробимо армію сильнішою. А от добровольців – точно зробимо слабшими.
Я вже не питаю про те, чим заважали організації парамедиків-волонтерів, котрі завжди надавали набагато ефективнішу допомогу пораненим, аніж штатні структури. За рішення усіх прогнати від фронту будемо платити дуже дорого.
Сьогодні був на зустрічі з військовими. Військові скаржилися, що нинішня система правових та неформальних стосунків у армії на руку «аватарам» і тим, хто прийшов у армію за легкими грошима, а не воювати. Командирам, котрі реально хочуть робити зі своїх батальйонів і рот сучасну боєздатну силу, дуже тяжко, оскільки на вищому рівні часто домінує совкове окозамилювання та показуха. Внаслідок цього, а також внаслідок цілеспрямованої кадрової політики, лишилося надто мало командирів високого рівня з реальним польовим досвідом.
Те, що добровольців не змогли інтегрувати у спецназ, звичайні війська чи сили спеціальних операцій – це є безпосереднім нашим, України, провалом цих відносно мирних років. Це ще раз свідчить про те, що ми за цей період втрачаємо свої шанси у майбутній, неминучій, битві.

Igor Lutsenko

    Схоже на те, що верховний і генералітет свідомо провокують кривавий конфлікт між відгодованими спецназівцями-силовиками і фронтовиками-добровольцями. Просто важко уявити, яким ще чином перші можуть роззброїти і відправити в тил других! А от кому це вигідно – видно неозброєним оком…

ЛЕСЯ УКРАЇНКА: «НЕ НАШЕ ДІЛО СЛУЖИТИ “ОБРУСЕНІЮ”, ХОЧ БИ Й РЕВОЛЮЦІЙНОМУ». І ЧЕРЕЗ 115 РОКІВ – АКТУАЛЬНО!

У листі до Михайла Кривинюка, який пізніше став чоловіком її сестри Ольги, Леся Українка гостро критикувала його ідею зробити газету українських есерів двомовною, “щоб збільшити аудиторію”.

     “Мені здається непрактичною гадка двомовного видання. Російської літератури і так виходить незмірно більше, ніж української, і грошей з української території пішло на те вже стілько, що пора нам “вертати своє“. Я вважаю слушним, щоб скоріш, наприклад, “Революційна Росія” видавала на свій кошт переклади своїх видань українською мовою, ніж щоб молоді і убогі українські орґанізації видавали російські праці.

    Коли для Великороссії, то ми заубогі на такі дарунки “старшим братам” – ми вже й так дали їм більше, ніж сами взяли, навіть “податків крові” для терористичного руху, – коли ж ті російські видання призначаються для України, то се не наше діло служити “обрусенію”, хоч би й революційному. Те, що українець схоче сказати до відомості російській, чи “загальноросійській” публіці, те він може сказати в формі, наприклад, “письма в редакцію”, або “іноземної кореспонденції” в уже існуючому російському революційному орґані, а творити для того окремі видання і коштовно, і зайво. Я була б рішучо проти такої трати тяжко зібраних фондів українських. Щоб бути консеквентними, то прийшлось би не двомовні, а десятимовні орґани видавати і мирити всі литовські, жидівські, вірменські і т. д. фракції межи собою, а на те нас не стане. Досить уже, що цензура примушує українських лібералів до двох мов, а революціонерам безцензурним воно ні на що не здалось“.

(З листа української поетеси Лесі Українки, датованого 3 березня 1903 року, оприлюдненого Оксаною Забужко)

Патрульній поліції дали доступ до бази даних та нададуть дозвіл на перевірку автомобілів на іноземній реєстрації

Як ми вже знаємо, поліція отримає дозвіл на перевірку кожного автомобіля на єврономерах.

Депутати запропонували позбутися частини акцизів на ввезення авто з іноземною реєстрацією
автомобіля на єврономерах. Патрульні зможуть зупиняти власників таких автомобілів і перевіряти легальність перебування в країні того чи іншого транспортного засобу. Тепер відомі і штрафи, які будуть виписувати за порушення після ухвалення законопроекту про нові тарифи на легалізацію, передає Обозреватель. Стала відома формула розрахунку податкової ставки для розмитнення єврономерів
Більше читайте тут: https://tsn.ua/auto/news/patrulni-otrimayut-pravo-shtrafuvati-vlasnikiv-avtomobiliv-na-yevronomerah-1183356.html

Доступ до “Інспектор-2006” дозволить дивитися терміни перебування автомобіля на території України. Згідно із законодавством, машини, які оформлені на іноземців, за законом можуть легально перебувати в країні до одного року в режимі “тимчасового ввезення”. Цим і користуються багато українців, раз на рік перетинаючи кордон і керуючи автомобілем за дорученням.

Ті ж, хто привіз машину для особистого користування можуть потрапити під штрафні санкції. Юрист Ольга Ніколаєнко зазначила, що легально нерозмитнений автомобіль зможе перебувати в країні до двох місяців. За цей термін власник повинен зареєструвати авто в Сервісному центрі МВС. Ті ж, хто не проходить реєстрацію будуть платити штраф від 155 до 170 грн. Такі порушники будуть заноситися в базу даних “Рубіж”, яка за допомогою відеофіксації буде виявляти порушників автоматично. Більше читайте тут: https://tsn.ua/auto/news/patrulni-otrimayut-pravo-shtrafuvati-vlasnikiv-avtomobiliv-na-yevronomerah-1183356.html.

Якщо і після цього водій не розмитнить машину, то штраф збільшиться до 510 грн або накладуть громадські роботи до 40 годин з можливою конфіскацією автомобіля.

Нинішні терміни перебування машини в Україні становлять 10 днів, далі машина перебуває тут нелегально. Але поки поліція не мала права карати порушників.

Поки у Верховній Раді так і не розглянули новий законопроект, як і інші пропозиції з вирішення цього питання. Ніна Южаніна  наполегливо звертала увагу парламенту на цю проблему. Але поки тільки Кабінет Міністрів видав наказ №479 від 20 червня, за яким поліція цілодобово знаходиться в зоні митного контролю і стежить за легальністю ввезення автомобілів на європейських номерах. Плюс патрульним дали доступ до бази даних, для виявлення фактів порушення митних правил. Більше читайте тут: https://tsn.ua/auto/news/patrulni-otrimayut-pravo-shtrafuvati-vlasnikiv-avtomobiliv-na-yevronomerah-1183356.html

Верховна Рада може розглянути законопроект щодо розмитнення “євроблях” до 13 липня.

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України