• Сьогодні: Вівторок, 2 Березня, 2021
Інфо ПС

ДОНБАС НЕ ВАРТИЙ ЖИТТІВ НАЙКРАЩИХ УКРАЇНЦІВ

Не личить українському письменнику читати російські сайти. Бо це те саме, що балерині носити кирзові чоботи…

…Українське кіно було у величезному занепаді. Ми дивилися всіляке сміття по телевізії. І тільки зараз почали з’являтися перші стрічки. Кацапи відстежують все українське і намагаються зашкодити. От вийшов канадський фільм «Гіркі жнива» про голодомор. Я цей фільм не ідеалізую, але критика зарубіжної преси просто нищівна. Вона розгромила фільм. Вважаю, що все це проплачено кацапами.

Коли дивлюся на тих виродків, які вік прожили в Україні, а так і не змогли вивчити української мови, то мені аж щось робиться. Я вірменську вивчив за два місяці. Навіть не в університеті, а під час гри у карти, в очко. Там, якщо пропустиш слово, то влетиш на гроші. Вірменська дуже складна мова, не схожа на жодну іншу. Якщо українську хтось не може вивчити, то він або несповна розуму, або має бар’єр, ненависть до всього українського. На жаль, так побудована наша держава, що без української мови можна обійтися. Доки так буде, доти житимемо у розхристаному напівчужому світі. Треба зробити так, щоб без державної мови притомний громадянин не міг обійтися. Хочеш здобути освіту, хочеш зробити кар’єру – знай державну мову.
Певні зрушення у свідомості українців відбулися під час останніх двох революцій, та потім знов усе пригасало. У вищих ешелонах влади люди побачили не повстанських провідників, а російськомовних чиновників. Чи є в цій двомовності небезпека для держави? Звісно, що є.

Без мови нації не існує, а території без нації є.
Туди, де є українська мова, ворог не йде. Він іде туди, де відчуває підтримку. З церквою тяжче. Це консервативна основа людської свідомості, мовляв, я йду не до московського попа, я йду до Бога. Це велика омана. Багатьох московських церковних служителів ловили на терористичних актах, на підтримці війни, на підтримці путінської політики. З тим теж треба діяти на основі закону. Наші політики кажуть: «Чекайте, хай завершиться війна, тоді ми все зробимо. Спочатку піднімемо економіку, а потім візьмемося за це». То велика брехня. Такі рішучі дії найкраще робити під час війни. Ми маємо моральне право зараз повестися з «русским миром» дуже жорстоко та радикально.
Єдине, чим ми можемо себе тішити, то прийняти формулу, що українська нація молода й перебуває на порі становлення. Нині формується нова українська людина. У тому наша найбільша надія. Бо якщо казати, що ми такі древні, а такі дурні, то буде дуже смішно. Найбільша наша біда в тому, що українське суспільство дуже неоднорідне. Наша бідна Україна не має єдності, етнічної солідарності, має тільки розпорошене суспільство. Упродовж віків Україна була під різними впливами. А бездержавна нація завжди дезорієнтована, немонолітна, неконсолідована. І звідси вся біда.
Україна інформаційно капітулювала. Щодо деокупації Криму, Донбасу, то спершу слід провести деокупацію Києва. Київ нині окупований, і це очевидно. Хіба ми не дивимося центральні канали, які є проросійськими? Вони несуть більшу загрозу, ніж Валуєвські циркуляри. Мають бути правила: українська мова державна, це мова спілкування та навчання. Слід зробити так, щоб без неї не могли обійтися. Як це в Ізраїлі чи у будь-якій іншій країні. Тоді все стане на свої місця. Люди солідаризуватимуться довкола своєї мови, культури та духовності. Солідарна нація – то зовсім не те розпорошене суспільство, яке ми маємо нині.

Багато наших політиків із телячим ентузіазмом на кожному кроці викрикують, що Крим наш, що ми його повернемо. Та він ніколи нашим не був і не буде. У 1954 році Хрущов його віддав. Тоді він хотів подарувати литовцям Калінінградську область. Така маленька Литва, а таку величезну область не захотіла. Вони кістьми лягли, щоб не взяти ту землю, яка стала б фактором русифікації, фактором чужого впливу. Вони залишилися на маленькій території, але самі там господарювали. А нам, українцям, треба все: від Сяну до Дону і до Північного полюса. Єдині, хто має моральне право сказати, що не віддасть жодного клаптика української землі, – то це наші вояки. Бо вони готові за це віддати життя. Не годиться сидіти на дивані й вигукувати: «Ми заберемо Кубань і Воронезьку область». Візьміть тоді всю Росію і приєднайте до України. Вона готова до приєднання. Навіть столицю перенесуть з Москви у Київ. Тільки нас тоді не буде. Політики взагалі не мають права дискутувати на тему територіальної цілісності. Для них ця тема табу, а я можу говорити, що схочу, бо в мене посада вища, ніж у президента.
Україна ніколи не поверне кордони 2014 року. Ті люди щасливі, що живуть у Росії. Не треба забирати в людей щастя. Донбас для нас – чужа чужина. На тему українсько-російської війни я висловлюю дуже непопулярні речі. Переконаний, що та територія не варта життів найкращих українців. Мені часто заявляють, що я ледве не сепаратист, бо готовий віддати ці землі. Але у мене є кращий план повернення: відрізати усю ту територію, ту нечисть від нас, збудувати свою сильну державу, а тоді вже приєднувати кого завгодно, але на своїх умовах. Бо виходить так, що хочемо не Донбас приєднати до України, а навпаки.

ВАСИЛЬ ШКЛЯР

Травень01/ 2017

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України