• Сьогодні: Неділя, 28 Лютого, 2021
Інфо ПС

ДО ПИТАННЯ ПРО АМОРАЛЬНІСТЬ МОВНОГО ЗАКОНУ КІВАЛОВА-КОЛЄСНІЧЕНКА

Принципи і етапи большевицької політики щодо слов’янських мов в СССР (крім російської).

З самого приходу до влади перед большевиками (московітами – ред.) стояло питання ставлення до мов двох найбільших після росіян слов’янськнх народів СССР — українців і білорусів. Питання про т. зв. „національні меншості” (поляки на Правобережжі, болгари в Приазов’ї, чехи на Волині) не було таким актуальним, бо ці національності були малочисельні, не жили компактними масами і здебільшого не виявляли високого рівня національної свідомости.

В Україні і Білорусі большевики (московіти) були і відчували себе чужорідним, окупаційним елементом. Вони самі заявляли, що зв’язків з українським і білоруським селом вони не мали жодних, але і в міських індустріальних районах вони були, як показує склад усіх виборних органів 1917 року (Харків, Київ, Катеринослав, Донбас, Мінськ) в гнітючій меншості, причому спиралися майже виключно на зайшлий, чужонаціональний елемент.

Отже природно, що все українське і білоруське суттю своєю було вороже большевикам (московітам), і вони прагнули його знищити. Тим то вся політика їх щодо української й білоруської мови — ворожа; але ситуація іноді вимагала від них позірної зміни політики, гнучкого лавірування, І вони йшли на це з властивою їм безпринципністю й демагогією. Політика щодо української й білоруської мови пройшла однакові етапи з тією різницею, що національна свідомість на Україні була вища, сама Україна становила для большевиків (московітів) більшу цінність (не тільки політично-стратегічний форпост, а і економічна база), а тому боротьба в Україні була загостреніша, етапи політики виявилися чіткіше. Тому надалі наводимо фактичний матеріал переважно з української мови, застерігаючи, що всі ці явища й процеси стосуються в принципі й до білоруської мови.

Схематично можна намітити такі етапи большевицької (московської) політики щодо української й білоруської мов:

до кінця 1919 р. — безумовне ігнорування, заперечення й відкидання української й білоруської мов;

1920-1923 — сприяння розвиткові цих мов у деклараціях при фактичному ігноруванні й підозрілому ставленні до носіїв цих мов;

1923-1929 — сприяння розвиткові цих мов і намагання взяти цей процес у свої руки.

1930-1938 — розгром української й білоруської культури, витиснення мов цих народів на задній план, намагання розкласти й дезорганізувати їх зсередини;

1939-1941 — загравання з українською й білоруською інтелігенціею, удавання сприяння розвиткові української і білоруської мов, зовнішні поступки при продовженні внутрішнього курсу (прихованого) на русифікацію людности.

    Період до кінця 1919 року.

В цей період окупаційна суть большевицького (московського) режиму майже не приховується фразами про розвиток української й білоруської культури. Голова українського уряду X. Раковський прямо заявляв: „Декретування української мови як державної є реакційна, нікому не потрібна справа”. (Промова на засіданні Київського міського совєту 13. 2. 1919), Орган незалежних українських соціал-демократів, тоді союзників большевиків, „Червоний Прапор” так характеризував фактичний стан: „ці братські відносини” занадто безцеремонні, і посягають вони не лише на хліб і цукор, але і на душу народу. Такої шаленої і ганебної русифікації, яка йде тепер хвилею по всій Україні, ми не знали. Ні одної листівки на українській мові для українського селянина, ні одної броцурки, ні одної газети радянської влади на українській мові. Українська мова виганяється звідусюди, де б тільки вона не була. Ціла низка наказів про вживання „общепонятного” — це ознака часу. І на скромні вимоги українського громадянина забезпечити і йому також приналежні національні і культурні права, які мають представники „братнього” народу тут на Україні, є лише одна відповідь: „шовінізм”, буржуазність, контрреволюція” („Червоний Прапор”, Київ. 9. 3. 1919).

Відповіддю на політику большевиків, зокрема і в національному питанні були масові повстання, що охопили Полтавщину, Київщину, Чернігівщину, Волинь, Поділля, Херсонщину й Катеринославщину. За спогадами Антоновича-Овсєєнка (т. IV, ст. 171) з повстанцями воювало на Київщині 14000 червоноармійців, на Чернігівщині — 2500, на Поділлі — понад 3000 з багатьма гарматами, кулеметами, бронепоїздами. Це повстання спричинило швидкий відступ большевиків з України 1919 р.

    1920 — 1923.

Повертаючись в Україну, большевики мусіли зважити на досвід попереднього періоду. Вони вдаються до демагогічних гасел. Лєнін у „Листі до робітників і селян України з приводу перемоги над Денікіним” (4. 1. 1920) писав: „Незалежність України визнана і всеросійським ЦВК РСФСР і РКП”. Прокламація Троцького до українців кінчилася словами: „Хай живе советська незалежна Україна”. Відповідно до цього ще 6. 12. 1919 р. ЦК РКП(б) ухвалив постанову, що формально становить собою початок українізації: „Неухильно проводячи принцип самоозначення націй, ЦК уважає необхідним ще раз потвердити, що РКП стоїть на становищі признання самостійности УССР. З огляду на те, що українська культура (мова, школа і т. д.) на протязі століть придушувалися царатом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок усім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови й культури. Оскільки на ґрунті многовікового пригноблення серед українських мас спостерігаються націоналістичні тенденції, члени РКП зобов’язані ставитися до них з надзвичайною терпимістю й обережністю: …Члени РКП на території України повинні… учитися і зноситись у всіх радянських установах рідною мовою, протидіючи спробам штучними засобами відтиснути українську мову на другий план, прямуючи, навпаки, перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти працюючих мас. Негайно мають бути вжиті заходи, щоб в усіх радянських установах була потрібна кількість урядовців, які знають українську мову, і щоб надалі всі службовці вміли говорити по-українськи“.

З постанови виразно видно суть большевицької українізації: говориться не про український апарат, а про пристосування неукраїнського (окупантського) апарату до місцевої людности, щоб таким способом на цю людність впливати.

Однак, ні окупантський апарат не хотів учитися в мас, ні центральна влада ще не почувала внутрішньої потреби його до цього змусити. Тим то фактичне становище лишалося попереднє. В. Винниченко, що співчував большевикам, писав після подорожі до Москви й Харкова: „Українська мова як торік була, так і тепер лишилася нерівноправною мовою; як урядували раніше мовою московського центру по всіх інституціях українського правительства, так урядують і тепер; як відсилалися назад папери, писані українською мовою, так відсилаються і в цей момент… Підозріле відношення взагалі до всього українського… Через це не диво зустріти в найщиріших неукраїнських комуністів відношення до комуністів-українців як до „нечистих” комуністів, як до потенціальних контрреволюціонерів” («Лист до українських робітників і селян” — „Вперед”, Львів 30. 10., 2-3. 11 1920). Ці стосунки добре відбив у своїй повісті „Смерть” Б. Антоненко-Давидович.

За таких умов довго не вщухав повстанський рух. Так, з 20. 5. 1920 р. до кінця 1920 р. в українських повстанців забрано 805 кулеметів, 33 гармати, 23 714 рушниць, 683 револьвери і багато іншого майна („Збірник справоздань народних комісаріатів”. Харків — 1920 р.).   З другого боку, при поступовій ліквідації громадянської війни в усіх її проявах і нормалізації громадських стосунків, зв’язаній з переходом до НЕП-у, з’являлися передумови для розвитку української культури осторонь і незалежно від большевицького окупаційного апарату. Неспроможність заглушити українську і білоруську культуру і побоювання, що ця культура, розвиваючися самотужки, стане антибольшевицьким чинником великої потужности, примусили большевиків перейти від декларативної до фактичної українізації. Крім бажання взяти процес в свої руки, мало місце, очевидно, й бажання дати легально виявитися всім національним силам українського й білоруського народу в культурній ділянці, з тим, щоб, по-перше, відволікти їх від політики, а по-друге, з тим, щоб таким способом усі ці фактично або потенціально ворожі сили виявити й взяти на облік для майбутнього знищення їх.

Зовнішньою ознакою нового курсу була поява на чолі уряду України українця В. Чубаря замість румуна X. Раковського, а також призначення Шумського народним комісаром освіти (з 1926 р. — М. Скрипника).

    1923-1929.

Здійснювання нового курсу починається приблизно з 1923 р. Видавництва переходять на видання майже виключно українських і білоруських книжок; українізується на 85% преса; найкращі театральні приміщення передаються українським театрам, російський театр фактично перестає існувати в Україні.   Українізація установ провадиться організацією навчання службовців у групах, причому, за офіційною постановою, особи, що до певного часу не доведуть свого знання української мови на іспитах, будуть позбавлені права працювати в Україні. З метою українізації службовців по містах засновується сітка „Курсів Українознавства”, що стають осередками не тільки навчальної, але й наукової праці над проблемами українського мовознавства. Вони ж виділяють контролерів, що несподіваними ревізіями повинні контролювати, наскільки переведено на українську мову ділове листування кожної даної установи. Різко зменшується число російських шкіл на Україні. Професорам високої школи дається термін для переходу на виклади українською мовою. Вивіски в містах спішно перемальовується українською мовою. Творяться або активізуються центри для наукового опрацювання проблематики української мови (або удержавлюються перед тим приватні заклади такого типу): Інститут Мовознавства при Українській Академії Наук, Інститут Української Наукової Мови при ній же зі спеціальним завданням розробляти українську наукову й технічну термінологію, Катедри українознавства при ІНО (кол. університетах), згадувані вже курси Українознавства, зокрема Центральні Курси Українознавства в Харкові. На чолі цього всього руху стоїть Наркомос, яким керує спочатку Шумський, а потім М. Скрипник.

Увесь цей рух, що набрав справді потужних і імпозантних розмірів, виріс як рівнодійова двох складників: з одного боку, діяв большевицько-окупантський апарат, змушений до такої політики становищем в Україні, про яке згадувано вище, але зацікавлений у гальмуванні цієї політики; з другого боку, цей рух був виявом справжніх прагнень українського народу, що, не маючи до диспозиції інших ділянок життя, мало не всі свої кращі сили переключив на культурну ділянку. Якщо другий чинник був зацікавлений у найглибшому і органічному розвитку процесу, то перший намагався надати процесові зовнішньо-поверховного характеру, навіть непомітно скомпрометувати його. Саме звідси йде захоплення зовнішніми моментами (перемальовування вивісок, писання в установах по-українськи при розмовах по-російськи, навіть тоді, коли відвідувачі зверталися по-українськи), фактичне вилучення з українізації всіх відповідальних працівників, призначуваних в умовах жорстокої централізації апарату з Москви, постійні відстрочення термінів іспитів для партійців, внаслідок чого об’єктом українізації ставали …машиністки, реєстратори й кур’єри, а це приводило до дискредитації українізації. Отже, по суті українізація стала ареною прихованої боротьби українських і антиукраїнських, большевицько-окупантських сил. Тим то її наслідком було, з одного боку, поширення української мови серед міських елементів і поглиблення знання української мови й культури, а з другого боку, серед деяких прошарків людности — компрометація української мови. Таке подвійне становище викликало реакцію з обох сторін. З одного боку, партія змушена була нагадати про завдання й межі українізації (культура, національна форма, але соціалістична змістом — цебто комуністично-окупантська в принципі; нерозривність зв’язку з Москвою) в постановах червневого пленуму 1926 р. З другого боку, ідеологи українського народу (Хвильовий, Волобуїв, Антоненко-Давидович) ставлять питання про остаточний розрив з Москвою в культурі і про підведення під українізацію якщо не політичної (про це теж гостро ставили питання Шумський і Хвильовий), то принаймні економічної бази (розвиток української техніки, промисловости, торгівлі тощо), без чого українізація лишалася зовнішнім процесом, без глибокого коріння. Власне цей внутрішньо-суперечний характер українізації й кристалізація двох протилежних поглядів на неї стали однією з причин пізнішого відмовлення большевиків від неї, коли вона зробилася небезпечною для них.

В науково-теоретичному розробленні укр. і блр. мов період українізації і білорусизації дав дуже багато. В мовознавстві цих років, яке розвивалося як на підсовєтські умови досить вільно, визначається два напрямки. Це, по-перше, школа національно-етнографічна, що в своїх практичних застосуваннях переростала в загострений пуризм. Найвидатніші представники її — Євген Тимченко, Олена Курило. Спираючися на старі ідеалістично-романтичні критерії мовознавства, вбачаючи в структурі мови й тенденціях її розвитку вияв духу народу, вони практично відкидали новіші явища в розвитку української мови й закликали до її історично-фолкльорних джерел, їхні праці йдуть під знаком дослідження народніх говірок в їх найменше заторкнених цивілізацією міста виявах, під знаком установлення рис мови старіших письменників (до середини XIX ст.), ближчих фолкльору, мови старших фолкльорних записів, почасти безпосередньо мови давніх текстів і документів XV-XVIII ст. Останнє стимулювало й видання „Історичного словника укр. язика” під ред. Є. Тимченка, якого вийшло два випуски. Особливо в синтаксі, а за тим також і в словництві реконструйовані таким способом норми переносяться як національно-самобутні на сучасну літературну мову. Численна армія популяризаторів — автори підручників, викладачі, літредактори (спеціяльні „контролери мови” — інституція, запроваджена в усіх видавництвах) — теоретично або практично здійснюють ці норми и прищеплюють їх мовцям.

Школа ця фактично панує; але з нею поруч співіснує друга школа, що теж виходить з позицій самобутности мови, але не відкидає й розвитку літературної мови пізніших часів, надає мовним нормам, виробленим і зафіксованим на письмі більшого значення, ніж фактам архаїчним, діалектним, фолкльорним. Визнаючи нинішній розвиток літературної мови за органічне продовження попереднього і не відкидаючи європейських впливів, що їх за цей час мова зазнала, ця школа разом з тим фактично прихильніше ставиться до галицького внеску в українську літературну мову. Типові представники цієї школи — Ол. Синявський і молодші мовознавці, що купчилися в Харкові навколо Синявського й Булаховського (Сулима, Німчинов, Наконечний та ін.), Бузук у Білорусі. Вплив цієї школи був менший, що випливало з її поміркованішого характеру. Проте, слід зауважити, що обидві школи не були чітко скристалізовані і не були ворожі одна одній, а пізніше були визнані большевиками за однаково ворожі.

Словникова і синтаксично-нормативна праця в основному провадилися під впливами національно-етнографічної школи. В словники, через це подекуди потрапляли поруч великої кількости цінного матеріалу, взятого з літератури, фолкльору і народних говірок, деякі слова або звороти застарілої або жанрово обмеженої сфери вживання. Подібні факти, хоч їх було дуже небагато, пізніше дали привід до критики цих словників з большевицьких позицій.

Наукову і технічну термінологію розроблювано цілком заново, абстрагувавшися від уживаної тоді в промисловості й по школах переважно російської або зросійщеної термінології. Терміни встановлювалися з історичних або діалектологічннх джерел, причому широко застосовувалося функціональне перенесення або поширення значення слова (з речей або процесів селянського чи ремісничого господарства на речі або процеси великої промисловости) або творилися заново відповідно до „духу” укр. мови. Була виконана величезна праця, видано коло трьох десятків термінологічних словників з різних ділянок науки і техніки, яка була б дуже корисною, якби промисловість була в українських руках. Але поскільки промисловість України лишалася в руках централізованого московсько-окупантського апарату, то майже ніщо з опрацьованої термінології не прищепилося.

В галузі загального словництва провадилася величезна праця над повним академічним словником укр. мови. На чолі цієї праці стояв акад. А. Кримський. Видані шість томів словника (А-П) становлять справжню скарбницю української лексики, причому упорядники словника стояли послідовно на позиціях чистоти мови, водночас уникнули загалом архаїзації мови або надмірного перечищення і зберегли загально-український характер словника, визнаючи і здобутки західних територій України. На той же час припадає впорядкування українського правопису. Після тривалого обговорення проблеми правопису, ускладненого тим, що доти було фактично два українські правописи — один на землях УССР, а другий у Галичині й Буковині (землі кол. Австрії) була скликана загально-українська правописна конференція (Харків 1927). Членами її були видатні мовознавці, письменники, діячі культури з усіх українських земель, незалежно від їх тогочасної політичної приналежности. Конференція на основі компромісу представників двох тогочасних правописів виробила й затвердила перший і єдиний загальноукраїнський правопис. Такого ж характеру правопис, спільний для східньої й західньої Білоруси був затверджений у Мінську. В питаннях транскрипції іншомовних слів і укр. і блр. правописи досить різко розривали з рос. традицією і наближалися до традиції зах. європейської.

Наукове розроблення блр. мови не виявлялося в появі таких монументальних видань, як словники УАН, але й там праця, організаційно скупчена навкола Інбєлкульту, йшла головне в тому ж річищі національно-етнографічної школи (Льосік, Расторгуєв), при чому білоруси багато чого безпосередньо переймали з України.

До цього треба додати в обох країнах активне опрацювання історії обох мов і чималу діалектологічну працю. Досить сказати, що за цей короткий час в Україні видано аж три суцільні курси історії української мови (Тимченка, Бузука і колективний під ред. Булаховського), а в Білорусі видано загальний докладний опис говірок із застосуванням почасти методів лінгвістичної географії („Спроба лінгвістычнае географії Беларусі” Бузука), не згадуючи про цілу низку окремих монографічних досліджень. Певне пожвавлення виявилося в ці роки і в культурному житті поляків і болгарів в Україні. Зростає число польських і болгарських шкіл, працює Польський Педінститут в Києві, видаються шкільні підручники (Дрінов, Арасимович), що поза добором ілюстративного матеріалу не мають у собі нічого виразно комуністичного.

    1930—1938.

Починаючи з 1930 р., большовики дедалі виразніше відмовляються від політики українізації й білорусизації й обмежують діяльність укр. і блр. інституцій, поки в рр. 1932-33 це не переходить в одвертий розгром усього укр. й блр. — так званий „розгром українського націоналізму й блр. нацдемівщини”. Причини цього були такі: 1) активізація українських і білоруських національних елементів вийшла за ті межі, в яких московські большевики могли її терпіти; якби дати цьому рухові змогу рости далі, то большевики остаточно втратили б можливість ним керувати; 2) провідні українські й блр. кадри виявилися вже достатньо, всі вони були на обліку і, знищивши їх, большевики сподівалися знищити й увесь укр. і блр. рух взагалі; 3) загальний поворот большевиків у всій країні від НЕП-у до обмежень і диктатури бюрократичного апарату вимагав обмеження всякої „волі” й проявів самостійного мислення зокрема в національних республіках.

В мовознавстві сигналом до наступу большевиків на українську науку й школу була стаття Н. Кагановича проти національно-етнографічної школи, вміщена в журналі ЦК КП(б)У „Більшовик України”. В цій статті Каганович закидав українським мовознавцям „народницький”, отже застарілий і шкідливий підхід до мовних явищ. Одначе, дуже швидко партійні організації визнали цю критику за недостатню й вимагали, щоб говорилося не про „народницькі”, а про „буржуазно-націоналістичні” „шкідницькі” настанови українських мовознавців. Починається шалене цькування всього українського, що особливо зростає після самогубства Скрипника. З критикою українського мовознавства виступають керівники партійного апарату — Постишев, Косіор, Затонський, П. Любченко, а особливо — А. Хвиля; безпосереднім „адьютантом” останнього в мовознавстві став Н. Каганович, що й постачав, власне, Хвилі потрібні йому матеріали з мовознавчої ділянки. Спроби українських елементів протестувати або просто вказати на ненауковість большевицької критики українського мовознавства (виступи викладача Полонського в Харкові тощо) приводять тільки до фізичного знищення тих, хто наважився зняти голос. Власне, від цього часу обвинувачені не можуть боронитися або навіть виправдуватися; вони можуть або каятися й визнавати свої помилки, або мовчати, чекаючи в обох випадках на арешт і загибель. Коли ж критикують книжку, то одночасно з початком критики її вилучають з книгарень і книгозбірень, так, що теж перевірити справедливість критики не можна. Для того, щоб остаточно вибити з рук дотеперішніх дослідників-мовознавців можливість аргументувати посиланнями на давніше дослідження й усталені в науці факти, проголошується, що старі методи мовознавчого дослідження взагалі застарілі, буржуазні, контрреволюційні і непридатні, а тому і використовувати їх не можна. Вимагається вбачати в кожному явищі вияви класової боротьби, заявляється, що дотогочасні діалектологічні досліди й записи не мають жодної вартости, бо їх провадили, мовляв, або класово ворожі мовознавці, які свідомо записували мову самих ворожих класів (куркулів, буржуазії), або „непідковані” методологічно мовознавці, що не застосовували теж класового підходу, ставши таким чином мимоволі знаряддям класових ворогів. Віднині, отже, в діалектології треба було записувати тільки мову „передового елементу”, себто передусім комуністів-начальників або „активістів”, які, власне, найменше бували зв’язані з даною місцевістю, найбільше пересувалися і мали найбільш занечищену й зрусифіковану мову. З цією метою навіть уладжується видання збірки „Мова робітників” під ред. Н. Кагановича, яка, одначе, як і всі тогочасні видання, тільки лає старе мовознавство, але не має жодного методу, щоб зібрати які-небудь нові факти, а тим більше вказати нові шляхи в діалектології.

Історія мови теж проголошується шкідливою й антинауковою, бо вона мала, мовляв, тільки формально-іманентний характер і не розкривала „закономірностей мовного розвитку, зумовлених класовою бортьбою”. Але в цій ділянці мовознавства тих років не спромоглися навіть на жодну спробу історичного дослідження, не кажучи вже про будь-яку синтетичну працю.

Отже цілковита безплідність нової „методології”, а точніше кажучи, відсутність цієї нової методології маскувалася лайкою на адресу старих учених-мовознавців, лайкою, яка переходила межі будь-якої пристойности, і адміністративним тиском на них, щоб вони „визнали” свої хиби й методологічні помилки, буржуазність своєї наукової праці тощо. Організувалися спеціальні збори, де комуністи безграмотно і брутально „критикували” заслужених учених, а ці останні змушені були виступати з визнанням і аналізом своїх „помилок”. Так само було організовано і висвітлювання цих питань у пресі. Офіційно це цькування серйозних науковців і дискредитація мовознавчої науки називалася „мовознавчою дискусією”. Метою її, як уже сказано, було дискредитувати й знецінити всі здобутки попереднього українського і білоруського мовознавства і цим підготувати ґрунт для конкретної вже „критики” націоналістів”.

Останні твердження цієї „критики” зосереджені в книжці А. Хвилі „Знищити коріння націоналізму в українській мові” і в брошурках і статтях Н. Кагановича, Солодкого, Г. Левченка, Бабака, П. Мустяци, В. Масальського, О. Фінкеля та ін., великою мірою друкованих у новому органі Інституту Мовознавства УАН „Мовознавство”. Ці твердження у головному такі: досі на Україні розвиток мови спрямовували націоналісти. Бажаючи відновлення капіталізму в відірваній від СССР Україні, вони намагалися відірвати укр. мову від „братньої” російської й зорієнтувати її на польську й німецьку. З цією метою вони відновляли архаїзми, забороняли спільні з рос. мовою синтаксичні конструкції й слова, запровадили складний правопис, близький у частині про транскрипцію чужих слів до польського, — хоч по суті навіть крайнім представникам національно-етнографічної школи йшло не про спеціальне відштовхування від російської мови, а про розвиток української мови за її внутрішніми законами, максимально незалежно від будь-яких впливів і повівів. Програма мовознавчої праці надалі визначалася як боротьба з „польонізмами” і відновлення єдности з рос. мовою. Практично большевики під цими гаслами почали ліквідацію укр. мови зсередини.

В дійсності в умовах Східньої України, де польської мови майже ніхто не знав, за „польонізми” йшло мало не все відмінне від російської мови.

Синтаксис української мови був у своїх особливостях ліквідований. В підручнику Н. Кагановича і Г. Шевильова, де теоретичну частину складав Каганович, синтаксис був просто перекладений з рос. шкільного підручника. В словництві радили використовувати тільки ті синоніми, що ближче стояли до відповідних рос. слів. Саме так будувався „Російсько-український словник” Інституту Мовознавства УАН, (ред. Н. Каганович і С. Василевський), праця над яким провадилася з 1934 до 1937 р. і який акад. Кримський влучно назвав у приватній розмові не рос.-укр., а рос.-рос. словником. В цілому ряді випадків цей словник просто запроваджував як українські слова, живцем узяті з російської мови. Нарешті вже в цьому словнику виявляється бажання вирівняти словесні гнізда російської і української частин, що особливо розвинеться потім. Термінологічні здобутки ІУНМ були відкинуті цілком і рос. термінологію пущено без застережень в обіг. Правопис перероблено маленькою комісією, фактично Н. Кагановичем, і затверджено 1933 р. (так зв. правопис Хвилі). Все внесене в попередньому правописі для встановлення єдности з зах. укр. землями скасовано; в транскрипції іншомовних слів майже неприховано проголошено принцип: писати, як по-російськи.

В цьому виявився ще один захований принцип „реформаторів” укр. мови: коли досі в основу літературної мови кладено центральні укр. говірки зі значними нашаруваннями зах.-укр. говірок, то тепер намагаються наблизити літературну мову до сх.-укр. говірок, що зазнали більше рос. впливів. Крім того, що це наближало укр. літературну мову до російської, це звужувало говіркову базу укр. літературної мови, перетворювало її з загально-укр. на вузько місцеву, розбивало її єдність, повинно було зробити її обмеженою. Водночас, цим большевики намагалися знайти для своїх „реформ” літературної мови ґрунт серед східно-укр. людности, розколюючи українців мовно.

Наступ на українську мову зосередини сполучився з наступом на неї ззовні. Здобутки попередньої українізації проголошено націоналістичним шкідництвом. Відновляються російські газети й театри. Коли в районі є хоч третина населення неукраїнська, то газету переводять на рос. мову. Так цілковито русифіковано всю пресу Донбасу. В обласних центрах поруч української газети засновується російську, куди намагаються добрати кращі кадри, зробити її цікавішою від української; а що ця інформація в газетах подавалася з рос. джерел, то рос. газети, не потребуючи витрачати час на переклад, давали інформацію раніше від укр. газет; нарешті сама укр. мова газет стала така жахлива й мінлива, що теж сприяла відштовхуванню читачів до рос. преси. Подібне становище з театром. Кіно, що досі мало укр. написи, з появою звукового фільму стає цілковито російським (крім 2-3 фільмів за весь час). Вища школа цілком переходить на рос. мову викладання. Крім того по всіх високих школах запроваджують години рос. мови і іспитів з рос. мови. В початковій і середній школі збільшується число рос. шкіл, а в тих школах, що лишаються українськими, вчителів і учнів так залякано, що вони тільки на лекціях говорять по-українськи, а під час перерв і взагалі поза лекціями переходять на рос. мову. Неофіційно створюється теорія „всьо равно“: що, мовляв, українці так добре розуміють російську мову, що для них однаково, говорити по-українськи чи по-російськи, а що російська мова є мова передового пролетаріяту світу, що зробив жовтневу революцію, що це є мова, якою писали Ленін і Сталін, то українці нібито прагнуть розмовляти рос. мовою. Всі ці заходи й „теорії” спираються на нечувано-лютий фізичний терор.

Хоч якими слухняними виконавцями й ідеологами цієї політики були Хвиля-Каганович, та все таки й вони не задовольнили російських окупантів. Виданий 1937 року Інститутом мовознавства УАН „Рос. укр. словник” видається ще недосить русифікованим. І „Правда” гостро його критикує. Виявляється, нібито і цей словник — цілком націоналістичний. Правда, ніяких серйозних і ґрунтовних закидів з цього погляду зробити словникові не можна.

На правопис Хвилі „Комуніст” уміщує критику, як на правопис все таки націоналістичний. Останні наукові мовознавчі інституції фактично припиняють працю; журнал „Мовознавство” перестає виходити; Хвиля, Каганович і більшість їх співробітників зникають. Старий правопис і словники скасовано, нових нема. Хоч проект правопису й існує, але його не затверджують, мовляв, поки не затверджено рос. правопису, щоб не повстало розбіжностей — тим часом росіяни, маючи сталий правопис, зовсім не збираються змінювати його. Утворюється стан мовної анархії, який використовується для дальшої русифікації укр. мови й письма. Зміни тепер розробляє редакторат мови газети „Комуніст”, а звідти їх переймає решта газет. Крім того, редакторат мови „Комуніста” опрацьовує списки заборонених слів і розсилає їх як директиви іншим газетам. В цих списках слова чи звороти проскрибовано без усяких пояснень і вмотивувань, тоном директиви, напр.: не вживати ліжко, а вживати кровать; не вживати страйк, а вживати забастовка; вживати відп. до рос. флаг — флаг; не вживати цукор, а вживати сахар і т. п. Учитель і рядовий мовець не бачать механіки цих усіх змін, але бачать самі ці зміни і знають, що не дотриматися їх, означає виявити себе націоналістом. В таких умовах виникає страшна дезорієнтація, і дехто вважає за далеко спокійніше й безпечніше перейти на рос. мову.

Про людське око, з 1938 р. відновляється праця над рос-укр. словником у Києві. Тепер упорядники словника кладуть в основу праці не тільки добір синонімів, ближчих до рос. мови, а фактично принцип рівности рос. і укр. словарного гнізда. Українські слова накладаються на російські як рівнозначні: українська мова повинна мати на кожне поняття стільки синонімів і саме з такими відтінками, як російська мова; коли в українській мові синонімів більше, зайві відкидаються; коли їх менше, то бракуючі живцем переносяться з рос. мови; так само з відтінками значень — їх ігнорують або довільно надають, виходячи з рос. мови.

Такі ж самі принципи застосовуються при перекладах з рос. мови політичної літератури, особливо виразно — в перекладі канонічного „Короткого курсу історії ВКП(б)”. Намагання точно відтворювати букву російського тексту приводить навіть до запровадження нових граматичних категорій. Так ходовий газетний вираз „СССР — страна победившего социализма” треба було б перекладати „СРСР — країна соціалізму, що переміг”, бо українська мова не знає активних дієприкметників минулого часу від транзитивних дієслів. І от, щоб уникнути такого „вільного” перекладу, проголошується, що українська мова „повинна мати” такі форми — і газети й політична література починають широко писати „СРСР — країна перемігшого соціалізму”. Натомість ті граматичні форми, які є в українській мові, а не знає їх російська мова, оголошуються застарілими, їх викреслюють з підручників, не допускають до друку.

Одвертий протест проти цієї політики був неможливий. Одначе, більшість українських письменників, що збереглися, протестували проти цього мовою своїх творів, уживаючи в них те, що заборонялося і приховуючи це офіційною ідеологією своїх творів. Так, хоч „Правда” безпосередньо тлумачила слово брила як націоналістичне, М. Бажан ужив його в поемі про Кірова, яка була визнана офіційною критикою за досягнення совєтської літератури. Таким способом дійшло до існування паралельно двох різновидів літературної мови: мова красного письменства по суті продовжувала традиції старої української літературної мови (крім правопису, звичайно), а мова

преси, підручників, політичної літератури була русифікована і очищена від „націоналізму”.

Природно, що таке становище не могло довго існувати. Міжнародні обставини 1939 р. склалися так, що гору змогла взяти, хоч почасти, не „газетна”, а „письменницька” лінія.

Перш ніж до цього перейти, слід зазначити, що період 1930-38 рр. був періодом розгрому не тільки укр. й 6лр. мови й культури, алє й польської й болгарської. Різниця тільки в тому, що большевики не спромоглися фізично винищити всіх українців і білорусів, але зробили це з поляками, яких було далеко менше. Поляків на Україні не лишилося, їх усіх знищено або вислано в Азію. Польські культурні заклади ліквідовано, їх працівників знищено. Болгарами просто перестали опікуватися, хоч вони не зникли фактично, але зникли офіційно так само, як офіційно зникли українці на Кубані, Вороніжчині, Волзі, Далекому Сході тощо.

    1939-1941

Напруженість міжнародної атмосфери і готування до близької війни, що були виразні вже 1939 р., примусили большевиків знову перейти до деякого загравання з українцями. Українська інтелігенція зразу використала це й для боротьби на мовній ділянці. Тільки робити це могли лише репрезентативні постаті, а що серед мовознавців таких постатей не було, то ініціатива переходить до письменників. Застрільником виступає Ю. Яновський в „Літературній газеті”. Не маючи змоги прямо схарактеризувати стан речей, він говорить про віддалення літературної мови від народної, про збіднення літературної мови і про потребу збагачувати її з народної мови, по суті обстоюючи цим самобутність укр. мови. Другим виявом активізації українських сил було обговорення проекту словника, складеного в Києві. В дуже гострих виступах (особливо М. Бажана і Ю. Яновського) словник був розкритикований так, що більше не стояло питання про його видання. Вирішено працю почати наново, причому був цілком змінений напрям праці. Зовні це виявилося в тому, що на чолі праці став повернутий з неласки редактор старого академічного словника акад. А. Кримський.

Окупація Галичини, а далі Буковини ще більше підкреслила потребу заличкувати попередню політику. Відновляється наукове розроблення проблем української мови, складається під керівництвом Л. Булаховського підручники з української мови та її історії для університетів, що повинні якоюсь мірою відновити розхитувані протягом десятьох років норми літературної мови. Мовчки допускається вживання багатьох проскрибованих слів, русифікація літературної мови ніби припиняється.

Проте, ваги цих процесів не треба перебільшувати. Вони були не принциповою зміною політики, а тільки виявом хитань і побоювань большевиків на окупованій Україні перед лицем близької війни. А глибинні процеси русифікації тривали. Установи лишилися російськими, становище в школах не змінилося, навпаки, новостворені ремісничі школи, що існували по містах, а учнів примусово стягали з села, при чому укр. блр. молодь переважно мобілізували до Росії, стали потужним засобом денаціоналізації селянської молоді. Нарешті, важливим русифікаційним чинником було дедалі зростаюче військо. Про українізацію всіх цих інституцій і мови не було. Отже припинення наступу на укр. і блр. мову зсередини большевики вирішили компенсувати посиленням русифікаційного тиску зовні, тільки в менш помітних формах.

Бо большевизм (читай Кремль, Москва, Росія – ред.) завжди означає русифікацію України й Білоруси, так само, як боротьба з большевізмом (московщиною, рускомірством – ред.) в Україні й Білорусі, щоб бути успішною, мусить включати в себе боротьбу з русифікацією.

 

Юрій ШЕРЕХ (ШЕВЕЛЬОВ), український мовознавець, культуролог, публіцист

(Надруковано у газеті „Свобода” за 1947 рік, номери 270-278)

Квітень21/ 2017

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України