• Сьогодні: Середа, 21 Жовтня, 2020
Інфо ПС

Для порятунку України мусимо скористатись досвідом русифікації від КГБ, хоч як парадоксально це не звучить

Російськомовні – це поняття пов’язане, насамперед, з вибором мови спілкування. Це можуть бути люди російської генези. Закинуті вітрами долі на цю територію: у Київ, Львів чи на схід України. Це люди, які виросли в російській мові і культурі й зберегли свої світоглядні переконання.

Є в Україні російські діалекти, як окремі мікрозони: насамперед, серед переселенців початку XIX століття (коли відбувалась так звана «державна колонізація» – не на виробництво у міста переселяли, а перевозили цілими селами).  Більша частина цих людей – старообрядці, липовани-розкольники, які вели, в основному, існування закритого, законсервованого типу. Це люди абсолютно надійні у спілкуванні із зовнішнім світом, поза своїм соціумом, люди, з якими не було жодного мовно-етнічного конфлікту, скільки вони тут живуть. Таких є окремі села на Вінничині, Буковині, Одещині. І на території Румунії (кілька сіл з правого берега Дунаю, в області Добруджа).

Інша група, значно кількісно більша, – люди, які спілкуються російською. З походження українці, виросли й до певного часу мешкали в українському середовищі, а потім потрапили в умови, де українського слова немає. Приміром, хлопець, що до сімнадцяти років жив в українській родині, а потім захотів вступити на такий фах, який не готували в Україні (а так і було до 1991 року, допоки інфраструктура вищої освіти була загальносоюзна). Незважаючи на те, що мови не знав, він вступав до російськомовного вишу і далі  пов’язував своє життя уже з обраним фахом.

Таким чином була сформована частина російськомовного населення, яка відмовлялася частково (або повністю) у побуті та на виробництві від своєї рідної мови. Бо там її не існувало.

      Фахівці називають це півмовністю. Адже коли людина вже мовно сформована, але переходить на інший мовний код, в неї немає запасу часу, ще якихось 17–20 років, щоб вона достеменно вивчила російську від молока матері. Ментальністно і мовно ці люди не були цілковито у просторі російської. Вони забули українську (і потрібен час для повернення в україномовне поле), вони не мали умов для того, щоб стовідсотково опанувати російську. Оце наслідок процесу русифікації у час Радянського союзу.

На все це ми маємо дивитися з об’єктивної точки зору. Нам не треба рвати на собі волосся, коли ми починаємо використовувати такі терміни! Це реальність, яку треба розуміти. На той час було велике протистояння у світі. Радянський союз і держави Варшавського договору [військовий союз соціалістичних держав, створений 4 травня 1955 року у складі Албанії, Болгарії, Угорщини, Германської демократичної республіки, Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР за ведучої позиції останнього] – це одна система. Поза Радянським союзом – інша.

Завдання, яке ставив перед собою Союз, – вистояти і перемогти. Що для цього треба було? Сильний народ. От і творили радянський народ за допомогою російської мови. Тут немає ніякої дивини. Є закономірний процес, тому що ще в XIX столітті було три стовпи «царь, церковь и русский язык», а в СРСР – «партія, єдина держава і російська мова».

      За радянського часу мова грала роль соціального скрепу. Втілювалось це системно. У всіх республіках були закриті постанови про підтримку саме російської мови (а не національних), проводилися всесоюзні заходи, були організації, які спеціально працювали на поширення російської мови (наприклад, «Международная ассоциация преподавателей русского языка и литературы», МАПРЯЛ). Через МАПРЯЛ та інші джерела підтримували й фінансували російськість як таку.

Якщо взяти і уважно – не упереджено, а просто уважно – прослідкувати, як діяло КГБ і політбюро ЦК партії у плані ідеології, то ми маємо визнати – діяли системно. Постанови і рішення не приймалися задля галочки – як це робиться, на жаль, в сучасній Україні, «прокукурікав, а далі хоч не розвидняйся». Ні.

Якщо була вказівка «російськість», то вона втілювалась, починаючи від текстів пісень (пригадайте ті «Березы, русские березы», наче в Україні берези не ростуть), від книговидання, продукування кінофільмів. Охоплювала всю систему шкільної та вищої освіти.

Скажімо, тільки викладачі російської мови та літератури мали 30% надбавки за роботу. Класи національної мови та літератури (незалежно від того, Україна це чи Узбекистан) не ділили ніколи на дві частини, лише на уроках російської це було можливо.

Існувала установка ЦК Партії і всіх виконавчих органів на те, щоби російськомовними були промисловість, армія та силові структури. Донеччина і Луганщина – це території великої концентрації промисловості. Село на Сході залишалося українськомовним, але велика частка російськомовного населення була охоплена промисловістю і виробництвом поза сільським господарством.

У 1960-1980 роках про роль російської мови постійно дбала партія. Для цього відводилося місце у доповідях на з’їздах, для цього перші особи республіки проводили організовані з’їзди учителів російської мови та літератури, і ніколи – національні.

Си–стем–ність.

     Переселення із Росії фахівців, які працювали на виробництві, відбувалось індивідуально – і кожен з них ніс свою мовну, етнічну, культурну і ментальну пам’ять. Але це не є та основа, яка може творити мовний простір. Його, зокрема російськомовний простір, ось тут, на Донеччині, творили не переселені фахівці. А партія і КГБ: в рамках системного наступального втілення ідеї російської мови як скрепу.

То був фактор, який об’єднував і виформовував нову спільність «радянський народ» у країні, де російськомовне – є центричне. Все решта  – периферія, не тільки українська. І тому, перейшовши зі своєї киргизької мови на російську, письменник Чингіз Айтматов дав визначення «манкуртизм» – відмова від успадкованих історичних зв’язків з народом, втрата моральних орієнтирів. Він відчув загрозу: своєму народові, його історії.

І тому те глибинне розчарування Расула Гамзатова [народний поет Дагестанської АРСР], який побачив, що, фактично, вони, радянські поети та письменники, стали одним із компонентів утілення ідеї денаціоналізації.

    Нарешті поставили питання про те, що через систему освіти (і вищої освіти, зокрема) ми формуємо комплекс меншовартості. Історія має ушановувати когось, то ми ушановуємо… біду. Жертву. А можна дивитись на ті ж події під абсолютно іншим кутом. Не через жертовність, а через героїзм. Людей, які, нехай переможені чи чогось позбавлені, лишаються на висоті розуміння свого призначення, своєї цінності, як особистостей. Тих, хто бачив себе у перспективі творення держави. Навіть у питанні голодомору наша позиція може бути іншою. Не в сльозах. А у пошані до людей, які вижили, зберегли життя своїх дітей, допомогли ближнім. Бо це також героїзм.

Проте слід навчитися читати історичні факти голографічно, багатовимірно. А не плоскісно–плакатно. Оця «плакатність» – теж спадок Радянського союзу, його ідеології. Чомусь вважали, якщо не намалювати жінку, яка більше на важкоатлета-мужчину схожа –  і обов’язково щоб вона несла три мішки на собі, – то селянин чи робітник не впізнає в тому зображення «будівника соціалізму»…

Та вони були натурами тоншими! Організованішими. Інакше не було би того унікального фольклору, не було би літератури, яка виросла з цього фольклору, не було би всього того, що створив цей народ. І нині не хочемо ми подумати над тим, що тут така несумісність: народ, який створив таку глибоку культуру, ми уявляємо якимось примітивним, нездатним це творити. А хто ж це зробив усе?

Життя в суспільстві – це співгра можливостей, прав і деяких обмежень, які накладає держава.

Років тридцять тому, їздячи до Польщі, я дивувався, що при Люблінському університеті Марії Кюрі-Склодовської є цілий Інститут полоністики. При тому, що й факультет полоністики в структурі університету теж був. Тобто була університетська висока освіта з полоністики, а була освіта для тих, хто лише вступав у польськість. У Кракові – те ж саме. При базових університетах у воєводствах були сформовані спеціальні центри для того, аби починати вчити польську мову та традиції з нуля.

Оце культура пропозиції! Є сила тиску, нав’язування, а є культура пропозиції…

Якщо ти хочеш будувати свою вільну незалежну Україну, то маєш прийняти правила гри, які існують в усьому світі. Маєш працювати на українськість.

Якщо російська мова стала інструментом (не сама по собі, це не її данність, мови) у руках політиків, яким розмахують і до сьогодні, то, вибачте, маємо боронитися.

В який спосіб? Насамперед, роз’яснюючи людям ситуацію.

А, загалом, слід створити передумови: щоб кожен, хто хоче повернутися у рідномовне поле, або хоче тут робити кар’єру, мав опанувати українську мову. Такі передумови мають бути закладені у системі юридично-законодавчій, фінансово-економічній. Це треба перетворити на елемент діючої освітньої інфраструктури, як це є у багатьох державах. В тій же Польщі. До цього дійшов, я хочу це підкреслити, дійшов і сформулював ще влітку 1847 року Тарас Григорович Шевченко, який, не боячись того, що його звинуватять у сепаратизмі (а тоді цей термін був уже у соціо-політичному лексиконі Росії), сказав: «У нас свій народ і своя мова». Шевченко хотів, щоб, коли візьмуть до рук друге видання «Кобзаря», то «Слово до чительника» цим відкривалося. Щоб люди знали це, з яких позицій він пише.

    У питанні вибору мови грають роль обставини, які оточують кожну людину. Вони є варіантними, вони не схожі навіть для двох сусідів.

Але допомогти людині зорієнтуватися – можна.  Це має бути державний підхід. Саме держава мусить виставити чіткі пріоритети. Це стратегія. І вона має враховувати системний підхід, створення справжньої матриці дій, які б повернули українців до українського.

Не треба боятися за електоральні показники завтра чи післязавтра, бо сьогодні ми на рубежі. Маємо сформувати нову ідеологію. Але не тиснути, як то кажуть, кулаком. Бо це нічого не дасть. Ми мусимо створити ненасильницьку, але чітку стратегію українізації.

У першу чергу, це має бути ідеологія українського центризму. При центруванні, сфокусуванні уваги на цінностях національних, ми вагоміше сприймаємося і світом (в тому числі, нашими ближчими сусідами, які вибудовують свою польськоцентричну ідеологію, румунськоцентричну ідеологію, російськоцентричну ідеологію).

От чого нам плакатися, що сьогодні росіяни наступають у плані ідеології? Та вони себе захищають. Ну, чому вони мають прийти і захищати мене? Вони захищають свою російську ідеологію. А ми маємо захищати свою, українську.

Народ наш має знати орієнтири. Але до простої людини треба достукуватись через «прості речі», через так званий «масмаркет», через сучасну культуру, соціальні мережі, масмедіа. Цей досвід також належить до досвіду попередніх. Але ми його бачили в дії – він спрацював!

     У нас не було політиків, від самого початку, які розуміли би роль мови у створенні нової держави. У нас ніколи не було справжньої мовної політики у державі. На жаль, і рішення були половинчасті, не до кінця продумані.

А оцей переляк, який народився на дві години раніше від нашої української держави, і тепер супроводжує нас!.. Переляк «як би чого не сталося, як би царя Бориса Єльцина не образити», а потім оцих «царенят». Це все – наслідки неглибокої, недержавницької позиції наших державників.

Зараз ситуація зайшла у такий стан, що, якщо ми далі збережемо статус кво того Закону [«Про основи державної мовної політики»], то ми будемо далі бачити наслідки руйнування української державності. Оці ідеї із Новоросією – це руйнування. Навіть отой факт, що ми ніяк же ж не можемо розстатися з Катериною Другою і обов’язково хочемо відновити їй усі пам’ятники, де тільки можна, – то що це таке? Це ж не ностальгія за культурним минулим. На жаль, це схоже на продумані елементи внутрішнього руйнування України.

     А тепер найголовніше. Відміна Закону Ківалова-Колісніченка і затвердження нового закону може стати або поворотним у розвитку української держави і орієнтації на українськоцентричні базові поняття. Або буде ще гірше. Коли буде гірше? Отут ми маємо боятися. Тоді, коли ми заспокоїмося, що «є закон, він має діяти». Так не буває.

Президент не сяде і не буде робити це. Але президент має сказати – «це наше одне з першочергових завдань». Далі є виконавча влада. Далі є співпраця виконавчої і законодавчої влади, де ініціативи будуть виливатися у вигляді юридично виважених законів, підзаконних актів.

Це велика соціально-організаційна робота, якою має займатись спеціальна група людей. Куди слід залучати науковців, в тому числі, й фахівців із соціального маркетингу. Ось тоді ми можемо поступово виформувати цікавість, повагу та любов до українського.

За цих умов, я переконаний, що при перших поважних наслідках діяльності коло прихильників буде зростати. А головне – буде відчуватися внутрішня сила. Вона призведе й до більшої відкритості до зовнішнього світу. До культури. До інтелектуальних надбань.

Це той шлях, коли не доведеться ховатися в мушлю. Не доведеться боятися чи соромитися відкритої позиції. Бо той не боїться стати у ряд з іншими, хто має переконання у своїй внутрішній силі.

…Колись, у 1970-1980-ті роки найбільший досвід був – отримати путівку десь у Болгарію на відпочинок (долучитися до «виїздних»). А нині українці по всьому світу їздять. Колективний досвід сьогоднішніх українців абсолютно змінився. У них очі інакше горять уже.

Ти стаєш набагато вільнішим. Це велика справа. У внутрішньому переродженні людини. А я б сказав – відродженні того кращого, що є в українцях. Звідси елементи мого оптимізму.

Має бути як правдиве слово, так і дія. Не треба нікого ламати через коліно. Але слід пояснити, що в цій державі є певні закони.

Отут якраз буде видно рівень мудрості керівників на місцях і їх відданість Україні. Одне й те ж речення можна сказати так, що воно людину окрилить, заспокоїть. А можна сказати так, що її роз’ятрить, і вона піде шукати автомат.

Отут і буде видно, на кого працюють місцеві кадри. Від їх добору теж багато буде залежати.

Павло ГРИЦЕНКО, академік, мовознавець

Лютий21/ 2017

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України