• Сьогодні: Понеділок, Жовтень 23, 2017
Інфо ПС

ДЕРЖАВА МАЄ СТВОРИТИ УМОВИ ДЛЯ ВТІЛЕННЯ ПОЗИТИВНОЇ СВОБОДИ, ЯКА ЗАБЕЗПЕЧУЄ МОЖЛИВІСТЬ

    В Європі спостерігається дивна тенденція: ліві відмовляються від ідеї нації, а праві — від ідеї Європейського союзу. Але ці дві ідеї тісно пов’язані, і пов’язані якраз через поняття держави. Однак коли праві європейці думають про націю, вони не думають про державу. Так само і ліві — кажуть про Європу, але не говорять про державу.

25 років тому представники двох політичних полюсів, не усвідомлюючи цього, дійшли згоди, що роль держави неважлива. Закликаючи до свободи, праві мають на увазі свободу від держави. Це корелює з тим, що ліві називають фрагментацією. У спробі обговорювати проблеми сучасності вони звертаються до маленьких структур і поняття індивідуального. І в результаті обидві сторони приходять до того, що зникнення великих структур —природний процес. Ніхто не відстоює їх, хоча саме вони об’єднують і допомагають організовувати суспільство.

Такої думки я дійшов, вивчаючи Голокост. Аналізуючи трагедію, розумієш, що Голокост стався не через всемогутність держави Гітлера, а тому, що ця держава нищила інші. Адже дотримання прав і законів контролює саме інститут держави. Якщо говорити про сучасні США —в нинішній ситуації не вийде чинити опору, залишаючись лише в площині розмов про ідентичність. Опір повинен бути політичним. І це видно на прикладі Америки: єдині спроби опозиції щось вдіяти —  засновані на верховенстві права. А верховенство права — це держава.

     Коли я говорю про державу, мова не йде про те, що вона зобов’язана безпосередньо контролювати всі сфери суспільного життя. Припустимо, забезпечити кожному доступ до медицини. Ні. Вона повинна контролювати систему охорони здоров’я. У Німеччині або Австрії середня тривалість життя висока, населення здорове, медицина доступна. Але це не означає, що безпосередньо держава організовує лікування своїх громадян — вона втручається в ситуацію на ринку таким чином, щоб створити умови, за яких медичне страхування можуть дозволити собі всі. У тих же США страховка — розкіш, за яку люди б’ються, оскільки медичне страхування в Америці — частина погано контрольованого ринку.

Громадяни повинні погодитися з тим, що соціальне забезпечення — відповідальність держави і їхнє право. Яким чином вона його впроваджує — це вже інше питання.

Якщо повернутися до поняття свободи, то філософи (зокрема, Зигмунт Бауман) виділяють два різновиди —негативну (де-юре) і позитивну (де-факто). Якщо ти бідний і ти не маєш доступу до освіти та медицини, твоя де-юре свобода не має значення. Ти не можеш впливати на те, що тебе оточує. Ти не можеш стати кимось, не вплинувши на своє оточення. В цьому і полягає позитивна свобода. І роль держави — створити умови для втілення позитивної свободи. Вона забезпечує можливість.

Баумана цікавили невеликі інституції, що надають людям доступ до позитивної свободи. Саме такі установи і спільноти, на його думку, здатні створювати ідентичності. Адже головною проблемою “плинної сучасності” (термін Баумана) він вважав пошук людиною самої себе — своєї особистості та ідентичності.

З одного боку, добре, коли люди створюють свої структури. Але, як мені здається, це все одно неможливо без залучення держави. Наприклад, хтось вирішив заснувати школу, в якій учні тільки і роблять, що малюють пальцями протягом 12 років. У такому разі держава повинна втрутитися і нагадати про певні стандарти освіти. Це входить в обов’язки держави —визначати, якою має бути школа.

Локальні ініціативи можуть бути корисні в довгостроковій перспективі, оскільки показують, як вирішити ту чи іншу проблему. Однак, на жаль, далеко не завжди рішення проблеми на локальному рівні може бути застосовано в глобальних масштабах. Так само і місцеві ініціативи — вони хороші, але не змінюють ситуацію країни в цілому.

Для початку давайте поставимо правильний діагноз сучасному суспільству. Ми — суспільство самотніх індивідів. І головна форма спілкування самотніх людей —обговорення таємниць і секретів. Нас цікавлять найпотаємніші секрети всіх навколо. Найбільше — звісно, знаменитостей і тих, хто перебуває при владі. І ось тут виникає проблема: ми нерідко плутаємо зізнання чи сповідь з комунікацією.

Правильний діагноз підказує і шляхи вирішення проблеми. Перш за все мова про етику: люди повинні навчитися комунікувати як громадяни. Фокус в тому, щоб взаємодіяти з іншими, не чекаючи, що ті виявляться такими ж, як і ти. Це зовсім не означає, що якщо я ділюся з вами секретом, ви довірите мені свої таємниці — замість цього ми відкриваємо один одного поступово. Така комунікація взаємовигідна і не означає “все або нічого”.

Держава може посприяти цьому. Наприклад, визнати позитивний вплив журналістики на суспільство і підтримувати медіа. До журналістики варто ставитися як до медицини — вона повинна стати особливою категорією політики. І ця політика може передбачати не тільки забезпечення свободи слова, а й певні привілеї для медіа, які роблять якісні і суспільно корисні матеріали. Якщо держава не зробить цього, в медіа й надалі буде перекіс розслідувань брудної білизни з життя знаменитостей, мета яких — лише розвага аудиторії.

    Питання постправди є найболючішим саме для політичної сфери, оскільки означає популізм. Якщо ми приймаємо те, що політичне дорівнює частці, то влада зосереджується в руках яскравих особистостей лише тому, що у них є харизма.

Що ми можемо зробити, якщо президент відкрито бреше? З огляду на те, що комунікація полягає лише в постійному вираженні особистого життя, важко зробити щось не так. Уявіть, якщо я скажу вам: “У мене така жахлива проблема”, вам не залишиться нічого, крім як відповісти: “Так, це дуже погано. Співчуваю”. Тому, коли президент США говорить: “Знаєте, у мене така проблема, я зовсім не розбираюся в політиці, тому дозволяю росіянам керувати своєю кампанією”, нам нічого не залишається, окрім як поспівчувати. Оскільки це спілкування перебуває не в площині фактів, раціональності або здорового глузду, а в площині зізнання. Це інше розуміння правди.

Проблема популізму грунтується на тому, що політичної сфери як такої більше не існує. Нас цікавлять особистості, а не політики. А для існування суспільства і держави політичне є ключовим фактором.

    20 уроків XX століття — це не історична книга. Я написав її як громадянин своєї країни, намагаючись охопити те, що відбувається, і запропонувати корисні способи мислення читачам. Там немає списку літератури та посилань. Я не описую фашизм або комунізм як історичні феномени. Я пишу про різні способи розуміння їх, про реакції на них, які, гадаю, можуть бути актуальними і сьогодні.

Історики іноді повинні ризикувати і писати прості книги. Ми не можемо залишити все економістам. Тоді ніхто ніколи не помітить нюансів: що кожен момент історії унікальний і кожна дія окремої особистості може бути відмінною від усіх інших — і що це дійсно важливо. Тому що в сучасній політиці не вистачає цього різноманіття.

Але, на жаль, в таких умовах історики зазвичай відступають. Я щасливий, що не зробив цього, і комфортно себе почуваю в східноєвропейській традиції, до якої належать багато моїх вчителів, де існує ідея інтелігентності як політичної відповідальності. На Заході єдина відповідальність політичного експерта —готовність що-небудь сказати в щоденному режимі. Але це позиція циніків, у яких є знання, але які не готові брати на себе відповідальність і подавати приклад в якості морального суб’єкта.

 

Тімоті Снайдер

Американський історик, професор Єльського університету, спеціаліст з історії Східної Європи

Жовтень08/ 2017

Коментарі:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України