• Сьогодні: Неділя, Вересень 23, 2018
Інфо ПС

ДЕМОКРАТИЧНА ДЕРЖАВА БУДУЄТЬСЯ ЗНИЗУ ВГОРУ, А НЕ НАВПАКИ, ЯК МИ ЦЕ ЗРОБИЛИ

Корумпована держава, в котрій все побудовано на брехні, насиллі та обмані, не утворить здорову, правдиву та щасливу націю.

 

 

«Якщо хочете мати те,

чого ніколи не мали,

то мусите зробити те,

чого ніколи не робили».

(серйозний жарт)

    Здається, єдине, що спонукало мене до написання цього тексту – це просте та цілком органічне бажання людини, котра вважає себе громадянином власної держави, вплинути на ситуацію в умовах, котрі аж ніяк не можна назвати легкими та сприятливими для моїх співвітчизників. Ну, знаєте як – або сидиш тихо та спостерігаєш за усім мовчки, потім переконуєшся, що далі сенсу чекати вже немає і міняєш місце своєї дислокації – як мільйони українців, котрі вже виїхали хто на роботу, а хто на ПМЖ – або вирішуєш втрутитися в усе самому, тобто проявити себе в якості саме громадянина, але не з виборчим бюлетенем в руках, а якось трохи цікавіше.

Я незадоволений тим, що бачу навколо себе. Я незадоволений та розчарований тим, що чую в якості порад та намірів від наших політиків та, що найгірше, тих, хто вважається моральним авторитетом нації або нашою молодою надією. Я маю власну думку, відмінну, здається, від більшості думок, та власне бачення того, як саме нам, як народу, слід було б чинити саме зараз і саме в цих обставинах. І ще одне – я не вважаю себе найкращим та найрозумнішим, а український народ в цілому чимось гіршим від народів, котрі спромоглися на власні успішні держави.

Ту частину, де мав би бути поточний аналіз економічної та політичної ситуації разом із прогнозом на найближче майбутнє, я пропущу – немає жодного сенсу в переповіданні аналітики від фахівців, котра практично щоденно публікується різноманітними виданнями, та, що ще важливіше, котру відчуває на власній шкірі кожен пересічний українець.

Вважаю, доцільним буде просте та коротке резюме: вітчизняна економіка не спроможна задовольнити базові потреби народу на гідне існування.  Поганою новиною для тих, хто вважає, що вся проблема тут в злодіях при владі, буде наступна теза: це об’єктивна реальність, котра є неминучим наслідком цілого ряду факторів – від рівня продуктивності праці, в рази нижчого від рівня технологічно розвинених країн, до рівня соціальної та фахової грамотності самих українців. Ця проблема простою заміною кількох топ-чиновників, чи навіть кількох тисяч чиновників, не вирішиться. Думаю, для кращої орієнтації в сьогоденні, необхідне розуміння тих загальних історичних процесів, учасниками котрих є ми всі, адже тільки усвідомлення та розуміння є правильною основою для планування та вчинення дій. В іншому випадку ми матимемо те, що вже маємо, і бігатимемо по колу: невивчений урок завжди повторюється – пам’ятайте про це.

Отож: українська держава не стала наслідком боротьби народу під проводом національної еліти за власну незалежність – вона утворилась як вияв волі компартійної номенклатури з очевидним прагненням переродити неефективний СРСР у щось більш спроможне, але підконтрольне тій самій касті. Оскільки ж української національної еліти як дієздатного суб’єкту на момент утворення нашої держави не існувало як категорії, то проект пострадянської України був цілком логічно втілений в життя. Для цього довелось навіть перемалювати прапор та змінити гімн, але суті держави це не змінило – стара радянська система влади в особі влади Рад живе та квітне до сьогодні.

Практично те ж можна сказати й про пересічного українця: безумовно, що відбувається еволюційний процес дорослішання та повільного становлення української політичної нації – от тільки залишається відкритим питання про те, куди цей процес спрямований. Поясню, що я маю на увазі, хоча відразу зазначу, що для мене особисто якраз це питання є питанням ключовим та найважливішим. Вся справа в тому, що для мене аксіомою є твердження: Не нація творить державу, а держава – націю. Саме так і не інакше!

Українці як народ, котрий зберіг свою самобутність, свою мову та культуру впродовж століть існування в чужих державах, був постійним об’єктом впливу цих держав, котрі формували власних громадян за певними лекалами. Останнє таке лекало – це образ так званої радянської людини, котрий формувався весь період існування Радянського Союзу у відповідності до більшовицьких ідей. Якраз за ідеологічними установками більшовиків здійснювалася негативна селекція серед населення всього СРСР з метою отримати кінцевий продукт – ідеального носія радянського менталітету. І хоча цей процес до свого логічного кінця не добіг, але те, що ми зараз називаємо «совком», сформувати встиг однозначно.    У цій, власне, площині й лежить відповідь на питання, де саме захований корінь українського інфантилізму та патерналізму. І в цьому ж контексті нам слід ставити наступне питання: А що ж відбувається зараз?

А зараз, якщо подивитися навколо неупередженим поглядом і без рожевих окулярів, то можна побачити, що не такий вже й мертвий той СРСР: система влади Рад збереглася в незмінному стані, а найвищі кабінети займають діти або родичі колишньої партноменклатури. Просто роль КПРС переймають по естафеті партії під різними назвами, але з однаковою суттю: державна влада, колись узурпована більшовиками, залишається узурпованою політикумом, а народ відіграє тільки роль весільного генерала на чужому святі.

Якби весь сенс такої конструкції держави зводився тільки до збагачення правлячої верхівки, це було б погано, але не катастрофічно. Та варто усвідомити, що така держава формує цілу націю, і зрозуміти, що ніколи і ні за яких обставин корумпована держава, в котрій все побудовано на брехні, насиллі та обмані, не утворить здорову, правдиву та щасливу націю. Повторю ще раз: ніколи і нізащо!

Шлях, котрим рухається українська держава та правляча верхівка, котра веде нас по ньому, з упевненістю можна назвати достатніми передумовами для настання катастрофи. Здається, вже всім зрозуміло, що далі так тривати не може і потрібно щось міняти. І от тут починається… ні, не найцікавіше, а найсумніше: з усієї палітри пропозицій, концепцій чи просто порад, абсолютна більшість, як виявляється, взагалі не виходить за рамки тієї системи, в котрій ми вже перебуваємо: нам пропонують вдосконалювати існуючу систему організації влади через вдосконалення законів, створення нових контролюючих інституцій і т.п., не зачіпаючи головного аспекту. Що я під цим маю на увазі?

А от що. Наша країна має на сьогодні два з половиною суб’єкти влади: два повноцінних – це політикум, до котрого я відношу три з половиною сотні політичних партій разом з чиновницькою номенклатурою державної виконавчої влади, та українські олігархи, і один суб’єкт в зародковому стані – народ. Я розставив ці суб’єкти в такій послідовності не випадково – саме така послідовність відображає реальний розклад сил у системі функціонування влади в державі.

Ті, хто знайомий з текстом Конституції України, можуть, звичайно, заперечити, вважаючи, що народ є єдиним джерелом влади і сувереном, тобто верховною владою. Але ті, хто добре орієнтується не тільки в текстах законів, але й у наших реаліях, сподіваюся, зі мною погодяться. Мало того, я зразу наголошу на тому, що вважаю цей момент абсолютно визначальним як у розумінні поточних справ, так і в можливості створення адекватних моделей поведінки та механізмів реалізації нової системи влади.

Чому саме нової системи влади? Та тому, що вважаю аксіомою та доконаним фактом наступне: радянська система влади стала тим родючим підґрунтям, на котрому так рясно вродили олігархи – саме через таку конструкцію колишня компартійна номенклатура взяла під контроль реальну економіку та фінансовий сектор в державі, навмисно створивши абсолютно всі корупційні механізми обігу товарів та грошей. Тому твердження про те, що корупція – це форма існування української держави є, на жаль, далеко не жартом.

Українські олігархи сьогодні є невід’ємним чинником українського політикуму, вони – як сіамські близнюки. Саме ці два суб’єкти, діючи злагоджено та оперативно, зуміли так перекрутити конструкцію нашої держави, що назвати її республікою з демократичним устроєм вже не можна. І саме ці два суб’єкти за чверть століття довели державні та суспільні інститути до стану цілковитої деградації. Інструментом, котрим послуговувалися ці суб’єкти, була сама держава. Ось таким парадоксальним чином сподівання на власну, українську державу втілились у життя у формі держави-монстра, через три гілки влади котрої було здійснено злочинне присвоєння засобів виробництва, знищено приватну ініціативу в бізнесі та, зрештою, узурповано саме право народу на здійснення влади у власній державі – весь процес волевиявлення зведений до участі обивателя у виборах між поганим та ще гіршим, а заява про те, що система судочинства є незалежною гілкою влади може викликати в кращому разі гірку посмішку.

Фактично, всі три конституційні гілки влади – законодавча, судова та виконавча, давно вже утворили єдиний моноліт – окрему суспільну касту, економічною основою котрої є монополізована олігархами економіка нашої країни. Не втримаюсь і доповню це твердження цифрами: біля 80 відсотків української економіки складають монополії олігархів, трохи більше 80 відсотків усієї території України контролюють державні чиновники за допомогою Держгеокадастру. Це я для того просто, щоб було зрозуміліше, як далеко все зайшло і з якою махіною доведеться нам мати справу, якщо вирішимо, що час щось робити. Сподіваюся, що розуміння масштабу проблем та спрямованості процесів дозволять зрозуміти, що держава важко хвора і лікування не буде легким та швидким.

Я щиро сподіваюся, що погляд на актуальні політичні та економічні процеси саме під таким кутом зору допоможе зрозуміти й наступне: 1. Не варто витрачати час та зусилля на спробу косметичного ремонту – ми мусимо привести сам фундамент держави у відповідність до початкового задуму, зафіксованого текстами Декларації про державний суверенітет України та Конституції України. 2. Суб’єкти, котрі зараз фактично володіють державою, контролюють практично весь економічний та фінансовий сектори, всі три гілки влади, всі надра та основну частину території. Виходячи з цього, слід розуміти, що виходити на полювання на ведмедя з рогаткою є виявом крайнього ідіотизму.   (Примітка: якщо хтось пропонує боротись з цим ведмедем через вдосконалення процедури виборів та прийняття нових текстів законів, то може це робити, не боячись нічого – нашому ведмедю такі шоу навіть подобаються. А тим оптимістам, котрі вважають, що за допомогою маленьких, але ідейно-вмотивованих партій зможуть переламати хребет цій системі, раджу згадати вислів «Дай, Боже, нашому теляті та вовка з’їсти»).

То що ж тоді може стати тією чарівною паличкою чи міфічним Екскалібуром, де взяти нам той артефакт, котрий би допоміг здолати таке потужне зло? Відповідь, як на мене, проста та очевидна. Причому настільки проста та очевидна, що аж непомітна – ну зовсім як у вислові «За деревами лісу не видно». Інакше я не можу пояснити той факт, що всі пропоновані рецепти порятунку держави в ім’я народу самого народу не бачать впритул.

Ні, звичайно ж, всі апелюють саме до народу, всі закликають саме народ проявити себе як свідомий виборець чи, навіть, як стихію в протестах, котрі б змели паразитів. Всім політичним партіям чи громадським рухам потрібна підтримка народу – це їхня основна зброя. І це ж – їхнє найслабше місце, бо всі ці конструкції тримаються на одному – на симпатії людей, котра є річчю непостійною за визначенням.

Що треба зробити, щоб позбутись цієї ахіллесової п’яти справді демократичних та прогресивних сил? Моя відповідь: утворити постійну за своєю основою та своїм статусом конструкцію в системі організації влади в державі, котра б, внаслідок власного масштабу, значимості та постійності, стала абсолютною домінантою цієї системи. Ще простіше: зробити народ фактичним сувереном. Фактичною, а не фіктивною, верховною владою. Саме так: не проголосити, а зробити. Взяти й зробити. Саме так: всіх тих людей, котрі ніколи не жили при демократичному ладі, котрі мають дуже віддалене поняття навіть про самоврядування в своєму селі чи місті, котрі й саму державу в масі своїй сприймають як щось чуже та незрозуміле і котрі податки не платять за найменшої на те нагоди, і котрі … список дуже довгий … От саме ці люди і повинні стати громадянами – ні, не за паспортом, а за станом душі. Як?

Дозволю собі, бажаючи краще донести власну думку, таке порівняння: Чи можливо навчитися плавати, не маючи доступу до водойми? Очевидно ж, що ні. Напевно, кожен розуміє, що саме водойма є одночасно і фактором, і мотивацією, котрі породжують вміння плавати. Жоден тренер, жодна пропаганда чи погроза нізащо не навчать плавати без водойми. Тобто: хочеш плавати – лізь у воду. Продовжу думку: хочемо демократію – мусимо створити демократичну конструкцію влади, котра не можлива без істинної влади народу, влади демосу. На заперечення, що ми вже маємо демократичну державу, відповім одразу: ні, не маємо, бо демократична держава будується знизу вгору, а не навпаки, як ми це зробили.

Жодні демократичні інститути влади не можуть такими вважатись і не є такими за своєю природою, якщо вони не створені на фундаменті реального народовладдя. Мало того, створені зверху державні інститути, котрі не опираються на такий фундамент, неминуче перетворюються в авторитарні приватні інститути влади. Доведено нами.

Ще один приклад з історії – будівництво єгипетських пірамід. Древні єгиптяни, зводячи гігантські споруди, котрі не мали жодного утилітарного призначення, в процесі будівництва осягнули якісно нові рівні організації праці, освоїли премудрості математики та інженерну справу. Сам процес будівництва був тим середовищем, котре створювало нові цивілізаційні якості цілого народу. Очевидно, що варто було б спростувати одразу кілька міфів, на котрих тримається вся ворожа українському народу пропаганда.

Міф перший: українці як народ виявилися нездатні до утворення власної держави. Насправді, факти свідчать про зворотнє – українці в умовах нормальної держави виявляють усі риси європейського цивілізованого народу, вибудовуючи власні успішні структури в економіці та політиці – просто подивіться на приклад українців у Канаді, де в умовах правової системи, побудованої англійцями, українська спільнота виявилася напрочуд успішною і цілком конкурентною. Те, що на теренах власної країни нам не вдається продемонструвати подібне, залежить не лише від нас – у таких важких історичних умовах, котрі складалися на цій землі впродовж останніх кількох сотень років, сам факт збереження українців як народу вже заслуговує на повагу.

Міф другий: подолання проблем українського народу можливе тільки через політичну боротьбу, для чого потрібно знайти об’єднавчу ідею та утворити на її основі нову політичну силу. Я стверджую протилежне: абсолютно весь український політикум повністю скомпрометований та неперспективний з точки зору конструктивних та корисних дій, а політична боротьба для цілого народу є безглуздим і непотрібним явищем – в Україні склалися всі передумови та чинники, котрі не просто дозволяють нам діяти, а котрі просто змушують нас до дії. Саме – до дії, сааме – до утворення реального, нового інструменту здійснення найвищої влади. Такого інструменту, котрий буде не четвертою гілкою державної влади, а стане над усіма трьома гілками влади, виконуючи на практиці функцію суверену – я б назвав його Палата Громад. Така Палата повинна за своєю суттю виконувати практично одну тільки функцію – доповнення процесу прямого волевиявлення народу, тобто референдуму, котрий за своєю природою є спорадичним, якісно новою властивістю – постійністю та неперервністю. Фактично, такий механізм є єдиним варіантом, коли до процесу управління державою може бути заангажований кожен громадянин, а контроль над всіма гілками влади може перейти від політикуму та олігархів безпосередньо до народу шляхом цивілізованого процесу. Такий механізм одночасно був би тим середовищем, в котрому народ навчався б реальній демократії як мистецтву управління власною державою. Такий механізм повинен перевести ті протиріччя та протистояння, що назріли в українському суспільстві, в площину конструктивного діалогу та прийняття відповідальних рішень, а також:

– знівелювати роль політичних партій до політичної боротьби за місця в гілках законодавчої та виконавчої влади, позбавивши їх можливості отримувати будь-які фінансові дивіденди від такої діяльності, тобто зруйнувати апріорі корупційну природу чинної державної влади;

– взяти під свій контроль абсолютно всі ресурси на території держави;

максимально обмежити регуляторну роль держави;

– перелік не вичерпний.

Зрозуміло, що такий механізм повинен передбачати можливість здійснення функції суверена і в частині відкликання з посади Президента, розпуску Верховної Ради чи Кабінету Міністрів та оголошення позачергових виборів. Також є очевидним, що цей виклад є концептуальним, а його конкретизація є предметом обговорення. Важливо, як на мене, інше – по-перше, усвідомлення того, що набуття суб’єктності самим народом може бути не справою еволюції впродовж десятиліть чи століть, а набагато коротшим історичним процесом, за умови створення відповідного середовища, по-друге – того, що в наших умовах реально протистояти олігархічно-політичному монстрові здатен тільки сам народ за умови озброєння його дієвим механізмом здійснення ним влади, і, по-третє – зараз саме час.

Наостанок: Для мене само собою є зрозумілим те, що під механізмом функції суверена мається на увазі не просто жменька делегованих до Палати Громад осіб – ця структура повинна починатися від кожної громади і закінчуватись вершиною піраміди – власне Палатою. Ті, хто представляє інтереси народу, повинні делегуватися від громад на нефіксований час – хтось на день, а хтось на роки – сучасні технології дозволяють виявляти волю людей надзвичайно оперативно. Буквально: дешево та сердито… В такій пропозиції є й інші позитивні аспекти, котрі залишилися поза увагою, хоча містять цікаві та перспективні речі, як от, приміром, можливість становлення в такому процесі справжньої національної еліти, котра й стане основою майбутніх ідеологічних партій. Або та ж практична люстрація чинних політичних партій, котрі будуть змушені показати своє справжнє облмччя, підтримуючи або заперечуючи запропонований процес. Переконаний, що більшість тих, хто апелює до народу і говорить про свою турботу про народ, в ситуації вимушеного вибору між реальною демократією та імітацією останньої, виберуть саме імітацію, аргументуючи це тим, що народ – це примітивний, ні на що не здатний натовп, що без справжньої еліти – тієї, якраз, котра відсутня – нічого не вийде і т.д..

Скажу на це тільки одне – для мене особисто очевидним є те, що моральні, розумові та організаційні якості українського народу в цілому є на порядок вищі від аналогічних якостей українського правлячого класу, котрий вважає себе сьогоднішньою елітою: політиків, державних чиновників, суддів та прокурорів. Ми маємо класичну патову ситуацію: правлячий клас усвідомлює власну неспроможність, але боїться власного народу, а народ ненавидить правлячий клас, але боїться рухатися далі, не знаючи дороги – нічого дивного, адже він по ній ніколи ще не ходив. Ну що ж… Завжди так не буде.

 

ALEKSANDER WÓJCIK

Липень01/ 2018

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України