• Сьогодні: Середа, 21 Жовтня, 2020
Інфо ПС

ЧОМУ ВОНИ МОВЧАТЬ

      Позаяк мене з різних сторін настійно просять прокоментувати малопристойну реакцію “русской интеллигенции” на адресоване їй, з-під домашнього арешту, запитання Світлани Алексієвич: “Почему вы молчите?”, дозволю собі звернути увагу, що на цю тему я вже висловилася, авансом, невдовзі перед білоруськими подіями: в “Постскриптумі через 20 років” до свого давнього есе-мемуару на смерть Й. Бродського (повний текст див. у зб. “ПЛАНЕТА ПОЛИН”), як могла, вичерпно пояснила, чому російські літератори з приводу всіх волелюбних порухів поневолених Росією народів мовчали, мовчать і мовчати будуть, а коли озиватимуться, то звучатимуть на диво в унісон воєнній доктрині Кремля.

       Нижче – дещо скорочена версія «Постскриптуму».  

       «Цей есей було написано в 1997 р. На той час я щиро поділяла з більшістю людства щасливу короткозору певність у тому, що розпад радянської імперії, нівроку, скінчився мирно (метастази у вигляді невизнаних новотворів в Абхазії й Придністров’ї нікому тоді ще не здавались частиною далекосяжної військової стратегії!), а отже, думати інтелектуалам України й Росії час тепер над тим, як далі будувати стосунки двох країн уже на нових, постколоніальних засадах. Щойно з початком у 2014 р. Другої російсько-української війни (Першу, 1918-1921 рр., ми досі ухильно звемо Визвольними змаганнями, мов соромимося назвати вголос Того, Від Кого Треба Було Визволятись!) усім нам довелося безповоротно усвідомити сувору правду: скільки б Україна не «прощалася з імперією» по-доброму, імперія попрощатися з Україною зможе тільки в разі своєї цілковитої й безумовної капітуляції – читай, відмови від «Петровської» (насправді Теофанової-Прокоповичевої) моделі європейського «освіченого абсолютизму» та повернення до ідентичности «недобудованого» в свій час Московського царства.

          Прикметно, що з початком війни в мережі вперше з’явився й доти цнотливо приховуваний шанувальниками Йосифа Бродського відеозапис виступу 1992 р., де поет із своїм характерним жало́бним підвивом декламує «На незалежність України» (перед тим русисти двадцять літ сперечалися, чи цей текст часом не підробка). По оприлюдненню відеозапису вірш хутенько підхопила російська шовіністична пропаґанда, остаточно простивши за нього небіжчикові всі його давні дисидентські «гріхи», — і виглядає, що в кінцевому підсумку Бродський увійде в історію, на жаль, уже не як поет (поетів у його добу було багато…), а як політичний ідеолог, і то доволі токсичного штибу: саме він став, de facto, першим, задовго до Путіна, речником нової геополітичної доктрини Кремля — об’єднаної російською мовою, за британським зразком, всесвітньої «імперії без кордонів», інакше — «русского мира» .

          Ось цю-то, попри настирливе декларування ним власної «аполітичности», глибоко застряглу idée fixe я в ньому й відчула, тільки не сприйняла тоді за реальну загрозу, – і нею-то він сьогодні й цікавий широкому загалу, а не лише фахівцям із російської поезії 20-го століття. Хоча, по ідеї, й серед цих останніх бодай би піонерська праця Еви М. Томпсон мала б уже, здається, – особливо в світлі аґресивної політики РФ нинішнього десятиліття! – розбудити чутливість і викликати інтерес до таки ж, нікуди не дінешся, головного питання сучасної русистики: наскільки російська література (як колись, в аналогічній історичній ситуації, німецька, і як взагалі будь-яка з національних літератур, що вивчаються в національній школі, а отже, так чи інакше формують менталітет громадянина) може вважатись відповідальною за душевну недугу своєї країни — за цілком уже очевидне, хоч як на нього заплющуй очі, перетворення пострадянської Росії на «тоталітарну державу нового типу»?

        До речі, сто років тому, після падіння монархії й перемоги «попереднього», більшовицького тоталітаризму, російська література, від В. Розанова до І. Буніна, над питанням своєї ВИНИ в тому, що сталося, все-таки рефлексувала, — і той факт, що в 21-му столітті навіть слідів чогось подібного не знати й близько (крім, хіба що, сатиричних антиутопій Вл. Сорокіна, котрі, в міру дедалі ґротесковішої карнавалізації російських новин, уже читаються майже як побутовий реалізм), — мав би, на добрий лад, досі вже якось привернути до себе увагу критиків. Однак нічого подібного не відбувається, а зусилля західних культурних інституцій на ниві русистики здебільше зосереджено на тому, щоб — як було обіцяно в одному з надісланих мені запрошень-анонсів — «не говорити про болючі моменти російської історії, а тільки про красу російської літератури»: так, наче російська історія — то якась сороміцька хвороба, про яку в «красивої» літератури, як у дівки на виданні, згадувати негоже…

Варт укотре віддати належне інтуїції Й. Бродського: він першим, ще до розпаду СРСР, збагнув те, на що його колеґам-сучасникам у Росії, сп’янілим шестизначними накладами й загальним літературоцентризмом «перестройки», знадобилося ще понад двадцять років — що тільки імперія є стовідсотково надійним ґарантом конкурентности їхніх писань на міжнародному ринку.  «Достоєвського та інших» у Чехії й Угорщині читали не тому, що Достоєвський великий письменник (великих письменників у 19-му столітті було багато…), а тому, що з його країни в Чехію й Угорщину прийшли танки — і читати його слід було бодай на те, аби спробувати зрозуміти, чому вони прийшли й коли підуть (це називалось, і в деяких політичних колах Заходу називається досі — «зрозуміти російську душу»). Бродський згоден був на відхід танків — але в жодному разі не на відхід Достоєвського, і недарма ще в 1985 р., до всякої навіть «перестройки», осадив був М. Кундеру гнівним окриком конвоїра, тільки-но той уголос запідозрив, що між першим і другим відходом може існувати прямий зв’язок. Коли, за кілька років, російські танки з Європи таки пішли (а російські гроші ще не прийшли!), інтерес до русистики по всьому світу враз обвалився зі стрімкістю Берлінського муру.    Припускаю, що для Бродського це й стало сенсобуттєвою катастрофою, якої він витримати вже не зміг: ціле життя він поклав на спорудження собі monumentum aere perennius в літературі, котру з юних літ звик сприймати за абсолютну, безумовну й беззаперечну цінність для всіх часів і народів (досить кумедно спостерігати, як він в інтерв’ю останніх років раз у раз поблажливо визнавав за англомовною літературою «паритет», «рівність» із російською, таким чином «за умовчанням» трактованою як «найкраща в світі» ), — і тут раптом виявилося, що свій пам’ятник він споруджував на піску, і що «без танків» цей пам’ятник автоматично тратить і масштаб, і, чого доброго, навіть шанс надовго пережити свого творця…

          В психології це називається крахом життєвого сценарію. Аналогічний удар довелося пережити й іншому «травмованому пітерському підлітку» — підполковнику КҐБ Путіну, змушеному, після свого дрезденського кабінету «білого сагіба», у сорок років вертатися в рідне місто хлопчиком на побігеньках, — емоційні реакції в обох у них, поета й диктатора, однакові: образа й злість, — різні лиш можливості «реанімувати» собі сценарій. Тож нічого дивного в тому, що на мапі нової імперіалістичної війни вони зрештою опиняються по один бік фронту (хай поет і посмертно): те, що пропаґував Бродський на початку 1990-х, напучуючи екс-співвітчизників — мовляв, де зберігається російська мова, там нічого ще не втрачено, — в цій війні називається «м’якою силою». Щойно коли «м’яка» не спрацьовує (як, наприклад, в Україні весною 2014 р.), в хід ідуть танки — під приводом «захисту російськомовного населення» та його поетів, яким загрожує скорочення накладів.

          І якщо російськомовне населення (як в тій-таки Україні) проти обіймів імперії протестує, а то й береться за зброю, то російські поети (як не рахувати риторичних ламентацій на тему, «яка жахлива річ війна») перед лицем чиненого од їх імени розбою воліють відмовчуватись: як ВИЖИВАТИ В МОВІ, ЗА ЯКОЮ НЕ СТОЯТЬ ТАНКИ, вони не знають, в історії російської літератури такого досвіду не зафіксовано, і цей «синдром вивченої безпорадности» невідворотно ставить їх по відношенню до «своєї» (якою б та не була) держави в становище заручника-колаборанта. (Як сказав у кулуарах один із них про те, чому не виступить на підтримку України: «МИ НЕ МОЖЕМО ДОЗВОЛИТИ СОБІ ВТРАТИТИ 40-МІЛЬЙОННИЙ РИНОК», — і особисто я, їй-право, ціную таку відвертість далеко вище, аніж лицемірні балачки про «мистецтво поза політикою» та пропозиції «поговорити про красу» на гроші, здобуті з анексії чужих територій.)

          …А Бродського я востаннє згадала у кривавому вересні 2014-го – коли прочитала в одного з московських публіцистів пояснення, за що їхні вояки («ополченці», за офіційною російською термінологією) гинуть в українському Донбасі: «…за те, щоб невідома нам російська дитина в якому-небудь місті Антрацит розгортала книжку Пушкіна, а ще дізнавалася щось про Петра Великого, Суворова і Васілія Тьоркіна, а не про Мазепу, Шухевича і Оксану Забужко. Іншої відповіди немає, і бути не може. Ніякий газ, ніяке НАТО, ніякі активи Ахметова чи Сєчина <…>. Тільки – визволення російського народу від ярма українства».

         І якось я одразу повірила в щирість автора (як вчать вижилі в Голокост, «якщо хтось каже вам, що хоче вас убити, вірте йому!»). І, мимоволі розсміявшись, подумала – ну що ж, ось це нарешті чесно, доказано до кінця, до останньої букви алфавіту – покоління тому, у Бродського, було ще тільки «А»… Але Бродський, на відміну від своїх наступників, був талановитий — і мав історичний слух. Він точно знав, що, скільки не бийсь, не лайся, не клени й не стріляй, — а своє розтягнене на триста років «сражение под Полтавой», за змогу грати роль «освіченої монархії» коштом чужого ресурсу, Росія програла — і «слава Богу». (Як говорив дві тисячі років тому своїм убивцям інший Поет – «Ти сказав».)

         Цю виставу скінчено. Можемо розходитися.

(На фото: 1992 р., квітень, Ньюарк, Адам Міхнік – Оксана Забужко – Чеслав Мілош)

Оксана ЗАБУЖКО

Вересень20/ 2020

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України