• Сьогодні: Четвер, 23 Вересня, 2021
Інфо ПС

БУВАЄ, ЩО «ЗАЧІПАЄ»…

          Нещодавно дивився по телевізору «мандри» журналістів-розслідувачів на Бирючий острів. Одна з журналісток сказала, що до них на Бирючий острів ще нога жодного журналіста не ступала. І це трішки «зачепило» моє самолюбство. Бо свого часу по цьому шматкові суші чалапкали дві (тоді ще журналістські) мої ноги. Отже наведу уривок із книжки «СПОГАДИ ПРО СЕБЕ». А потім, із твого дозволу, читачу, поміркуємо про «дещо сучасне».

… З усіх моїх перчанських мандрів найбільше запам’яталися «вільні пошуки»…

        Був січень початку сімдесятих. Мене викликав Маківчук.

        — Дзвонив Шелест. На Бирючий острів у заповідник приїхали Мацкевич і Єжевський. Вбили шістнадцять оленів… Беріть відрядження. І, не дай Боже, заїкнутися, що це завдання Шелеста… «Вільні пошуки»…

       Де той Бирючий острів, я не знав. Не відав і Маківчук. Проте ми добре знали, хто такі Мацкевич і Єжевський. Перший — міністр сільського господарства СРСР, другий — начальник всесоюзного об’єднання «Сільгосптехніка»… Обидва – члени ЦК КПРС. І якщо їх побоюється Шелест, перший секретар ЦК КП України і член союзного політбюро, значить, мені треба діяти дуже обережно й виважено. Ще одне: «Перець» — журнал республіканський. Вони ж — чиновники всесоюзні… За недотримання «субординації» можна заробити по… Але наказ начальника – закон для підлеглого…

        Дізнався, що Бирючий острів на території Херсонщини. Проте дістатися на нього краще із Запоріжчини.

        У літаку обдумав ситуацію. Значить, московські високопосидні «мисливці» приїхали в Україну полювати. Як на свою вотчину. Не повідомивши «господаря». Просто прикотили урядовим вагоном до Херсона. Тут їх зустрів голова облвиконкому Макушенко. І в «бой»…

        Це, звісно, Шелеста зачепило. І як «першу особу» України, і як не останнього члена політбюро союзу. Проте він прекрасно знав, хто в Україні є справжнім господарем. І тому я летів «на вільні пошуки»…

        Запоріжжя зустріло мене шаленою хурделицею. Дивуюся, як у такому завертіллі, у такому розгулі стихії увечері зміг приземлитися літак… Автобуси за місто не випускають. Мені ж треба дістатися до Якимівки. Дізнався, що в’їзд на Бирючий острів з Якимівського району. Біля Кирилівки коса з’єднує острів із сушею.

        Умовив диспетчера автобусної. Набрав відчайдухів. Крізь ніч і хурделицю пробиваємося до Якимівки. Ранесенько редактор райгазети у когось випросив вантажівку. Бо «легковику в таку негоду туди не пробитися»…

        Я вже дізнався, що заповідник «Бирючий острів» — це дачі членів Політбюро ЦК КПРС. В тому числі й дача Хрущова. Що проникнути туди практично нема ніяких шансів. Але… «поїдемо в село, що при в’їзді на косу. Голова колгоспу – Герой соцпраці, гарний чоловік. Щось порадить…»

        І голова радив: «На косі, що з’єднує острів із сушею, є три ряди перегорожі. Від моря до лиману. Перша – при в’їзді. За кілька кілометрів — друга, а ще за кілька кілометрів – третя. На кожній брамі – озброєний «єгер»… Звісно, кагебіст. Тут, неподалік – його житловий будинок. Жінка, діти… Я вам даю свою «Волгу». Єгері водія знають. Бо ми влітку там косимо сіно… Ви не кажете, хто ви, спокійно сидите в машині. А шофер щось збреше…»

        Редактора райгазети прошу сісти поруч з водієм. Сам – на заднє сидіння… Наближаємося до першої брами. Зупинилися. Водій побіг у сторожову будку. Повертається: «Нічого не вийде. Єгер – новий. Митю, який мав чергувати, схопив апендицит. Поклали у лікарню. Цей навіть говорити не хоче…»

        Прикидаю ситуацію. Не виконаю завдання – щонайгірше запишуть догану. Виконаю – найліпше скажуть «молодець»… А можуть і скрутити в баранячий ріг. Я ж – «стрілочник»…

        Але на території «мисливських угідь» прокидається мисливський азарт. Хочеться вполювати московських чиновних нахаб. Хоча б довести їм, що ми іще не втратили людської гідності. І наша земля – це ще наша земля, а не їхні «угодія»…

        Підходжу до єгеря. Показую перчанське посвідчення. Кажу: «Ви розумієте, що я тут не із своєї волі. Ви розумієте, що прислав мене сюди не хазяїн оцього колгоспу і навіть не «хазяїн» України, а, очевидно, той, хто на самому вершечку… – і загадково тицьнув пальцем у небо. – Ми з вами «стрілочники». Якщо ви мене пропускаєте, по голівці вас не погладять. Дадуть догану. Проте й не звільнять. Побояться. І ми заступимося… Якщо ви не впускаєте, ми проїжджаємо по замерзлому лиману. Коли ж ви надумаєте стріляти, знайте – я теж не голіруч. А стріляю, звичайно, також непогано. Розумію, в будиночку, що отам недалечко, у вас жінка, діти. Але у мене – завдання держави і партії…»

         Звісно, ніякої зброї у мене не було. І по лиману ми не їхали б…

         У холодну стужу лице єгеря вкрилося краплинами поту. Він відчиняє браму. Впускає нас на територію.

– Тепер, – кажу, – браму зачиніть. І хвіртку також. Сідайте у машину, поруч з водієм… Аби нас не зупиняли на кожному посту…

         На території заповідника подумали, що приїхало полювати якесь партійне цабе. Дивувалися тільки, чого я такий «плохенький»? «Мать, після больниці»… Розповідали мені, як полювали Мацкевич і Єжевський. Що вбили три олені, одинадцять фазанів, та дещо інше… Оповідали про «крупніших» мисливців. Які полюють, сидячи на вишках. А дичину на них женуть… Це розмови не офіційні…

         Офіційно зустрівся зі «старшим єгерем» майором Тхором. Про що б я не запитував, він мовчав, як партизан на допиті. І ніяк не міг второпати, як я сюди потрапив…

         Зате я добре розумів, що мені пора змотувати вудки. Бо в майора Тхора прямий зв’язок з Москвою. І потужна бойова рація…

         Коли ми вже були за територією заповідника, майже в’їжджали у Кирилівку, над нами надвис вертоліт. Почав «притискати» до дороги. Я чомусь згадав, що мені саме у цей день стукнуло сорок років. Водія прошу:

– На газ!.. Не зупиняй…

         Повітряний пірат відстав лише перед селом. Ми полегшено зітхнули…

         Потім ще була контора заповідника у Генічеську. У ній – генерали від мисливства і полковники від КДБ. Які дуже бідкалися, що я був у заповіднику без попереднього щеплення від туляремії: «Ви же наражалі свойо здоров’є на опасность!»

–Ай! – кажу, – що таке моє здоров’я у порівнянні зі здоров’ям членів ЦК? Ось, бачу по журналу реєстрації щеплень, що вони також «наражалісь»…

         Потім ще був Херсонський облвиконком. З його бундючним і неприступним божком Макушенком…

         У Херсонському аеропорту, у буфеті, я зрозумів, що мене «пасуть». Пішов напролом. На «пастуха», який прилаштувався за сусідньою стійкою. Поставив перед його носом пляшку коньяку і пів курки.

         – П’ємо! – кажу. – У мене сьогодні день народження.

         Отетерів. Але склянку коньяку надурняк вмазав. Обмацує мене очима холодними, пустими. Вперше за сорок років я побачив хижого звіра. Зрозумів, що зі мною сьогодні може статися «нещасний випадок»…

         Слава Богу, стався щасливий. Не встигли ми з «пастухом» вчепитися за курячі ноги, підбіг штурман, з яким попередньо домовився, що візьмуть мене «зайцем»:

         – Побігли! Відправляємося…

         «Пастух» зостався з порожньою пляшкою на стійці і курячою гузицею…

         У найближчому числі «Перця» з’явився фейлетон «Браконьєрство на високому рівні». А у відповідному відділі ЦК моя пояснювальна записка, як я їздив на вільні пошуки матеріалу… Що випадково у Запорізькому аеропорту дізнався про браконьєрство і пішов по сліду…

         Шелест страхував себе…

         Маківчук страхував себе…

         А я «героїчно» в «усьому признавався»… Бо зачепився за «об’єкт режимний»…

ПОВЕРНІМОСЯ ДО СЬОГОДЕННЯ

         Дякую молодим колегам, журналістам-розслідувачам, що розбудили у мені цей спомин. Радію за їхню небайдужість до того, що робиться на нашій землі, у нашій державі. Бо ось, тридцять років нашій незалежності, а унікальний природний заповідник і досі – «Об’єкт режимний!» І, як видно з «будівельних робіт», готується до ще «режимнішого». Одні припускають, що «вождь» терміново готує місце для потаємної зустрічі з путаним… Інші вважають, що цей унікальний куточок природи мафія хоче перетворити на «Голлівуд» «95 кварталу»… А ще інші вважають, що кожен президент будь-якої держави має право на к і л ь к а резиденцій.

Але ж кожен президент – це чийсь р е з и д е н т. Свого народу або ж… чужинецького зброду. І кількість його резиденцій, і весь його побут, і вся його турбота про народ, а чи про своє оточення, залежать від його моралі. Від його чесності й порядності. Від його вірності народові або ж продажності.

          Світова практика становлення держав показала, що у розбудові держави не такі страшні злодії в законі, як вищі державні чиновники з «синдромом єнота» – «захопити собі щонайбільше нір».

          Єнота можна й виправдати. Він хоч землю і «захоплює», але не приватизує й не продає.

          І «нори будує» своїми лапами. «Лапи» ж деяких так званих «державних чиновників» звикли загрібати усе готове. Кимось споруджене або кимось оплачене. Чи перекрасти уже вкрадене… Отже, «жлобство», яке вчені приписують єнотові, не таке вже й страшне, порівняно із «жлобством» деяких людей. Що ж до острова Бирючого. Вважаю, що його варто «переобладнати» в міжнародний дитячий табір. На косі поробити велосипедні доріжки. Із фонду «мільярда дерев», які обіцяв посадити «гарант», хоча б л и п у – виділити дітям.

          До речі, для чиновницької резиденції місце тут не вельми безпечне. Микита Хрущов боявся сюди їхати. Оповідали, ніби казав: «Втихаря ухоркают, или живйом зверям скормят»…

          Це тоді боявся, коли охороняло його всесильне ЧЕКА. І сам вважався всесильним.

          Сьогодні ж на цьому екзотичному клаптикові української землі для українських «державних осіб» політична погода не досить безпечна. Уявіть ситуацію. До найближчого берега Криму, захопленого «кремлівською ордою», немає й ста кілометрів. У самозваного «родича» українського народу, який нагло претендує на його історичну спадщину, почався новий приступ «братерства». (Захотілося більше «братньої крові»). Держава УКРАЇНА, як свідчать прогресивні співвітчизники припутня, у його шизофренічну голову ніяк не вміщається… Й народу такого як український в його «скромному мізкові» нема й ніколи не було. Це, мовляв, вигадка ще австрійських спецслужб…

         Коли дурощі лунають у палатах психіатричних лікарень – це не страшно. Страшно, коли вони мусуються у «царських палацах». Страшно й дуже небезпечно для тих, хто ще не збожеволів.

         Отже, що встрілить у непередбачувану голову «ветерана» «советских спецслужб»; цієї – за визначенням Вані Молдавана – «тюльки, вирощеної у московському шпигунському акваріумі, яка уявила себе китом, на якому тримається світ», – не знати…

         А із загарбаного ним Криму до Бирючого – рукою подати…

         Не допусти, Господи, поцуплять нашого «гаранта». А світові представлять, що він не витерпів «фашистскіх настроєній і дєйствій оуновцев і бендеровцев, поняв, що йому, як «Ною-спасителю», дістався «дірявий човен», тому й сам утік…»

Євген ДУДАР

28 липня 2021 року.

Хутір «Мозамбік», що в джунглях Європи.

Серпень30/ 2021

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України