• Сьогодні: Неділя, Серпень 25, 2019
Інфо ПС

«БУВ БИ Я БАНДЕРІВЦЕМ, ПАНОВЕ, – ХОЧ ОДНУ СВОЛОТУ Б ЗАДУШИВ». ЯДУЧЕ ПЕРО І ЗАГАДКОВА КОНЧИНА МИКОЛИ ХОЛОДНОГО

80-річчя Миколи Холодного, як і попередні, вперто замовчувалося літературознавчим офіціозом. Якби поет залишався живим, поза сумнівом, також не було б урочистих вітань у столичному Оперному театрі, з вокальними здравицями у виконанні державних хористів. Бо Микола Холодний ніколи не «дихав Лєніним». Поет заважав колишнім, заважає їхнім «спадкоємцям», певно, що заважатиме і наступним.

Довідка з Вікіпедії

     Холодний Микола Костянтинович (31 липня 1939, Ягідний хутір, с. КраснопілляЧернігівська областьКоропський район — 2006, Остер) — поет, літературознавець, публіцист, перекладач. Активний автор Самвидаву 1960-х років. Академік Бу-Ба-Бу (1997), лауреат премії В.Сосюри (1998), премії ім. В.Нефеліна, премії «Благовіст», Почесної премії Ватикану за книгу «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим, 1979 р.).

      Народився в селянській родині. В 1950 році відправив свої вірші Павлові Тичині, який потому передплачував йому газету «Літературна Україна».

      В 1961 році вступив на філологічний факультет Київського університету, але був виключений у 1965 році після виступу на дискусії про роман Арсена Іщука «Вербівчани». В 1968 році закінчив Одеський університет. За збірку «Крик з могили» був змушений покинути Київ.

     1972 року заарештований за «антирадянську пропаганду», 7 липня цього ж року в газеті «Літературна Україна» було опубліковано нібито писаний заарештованим поетом лист з визнанням своєї провини. Внаслідок цього поета було звільнено і адміністративно вислано з Києва під наглядом КДБ.

      Працював в багатьох школах, але поета часто звільняли з політичних причин. Входить до редколегії львівського самвидавного журналу «Скриня». В 1972 році звертається до Мао Цзедуна, а в 1984 році до Рональда Рейгана з проханням про політичний притулок.

     Член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих з лютого 2002 р., Національної Спілки письменників України з 23.03.1993. Голова Козелецької районної організації Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г.Ващенка. Учасник «Помаранчевої революції» 2004р.

З юначих літ талановитий поет, у 60-70-х роках відомий не лише в Україні, а й далеко за її межами, народу зрозумілою традиційною поетичною мовою своїх творів у найтяжчі роки реакції відчайдушно робив виклик тоталітарній антиукраїнській владі. Вірші Холодного вчили напам’ять тисячі українців. Бо віршам Миколи не було властиве егоцентричне «Я», у його поетичній творчості і гострій публіцистиці було відсутнє «самолюбованіє генія», натомість майже у кожному рядку звучало «Ми», лірико-сатиричні вірші кипіли громадянським звучанням. Вбивчі, як постріл, мініатюри Миколи Холодного рвали затверджені у кабінетах стилістичні греблі, мобілізовували небайдужу молодь до реального спротиву.

В роки Незалежності, коли найголовніше – політична свобода від Москви – було досягнуто, Микола Холодний продовжував свою сатиричну місію. Якщо раніше перепадало від поета комуністам при владі, після зміни напрямку політичних вітрів – перевертням, учорашнім комуністам.

Весною 2006 року, орієнтовно у березні, в Острі на Чернігівщині у власному помешкані було до смерті закатовано сина України, поета шістдесятника Миколу Холодного.

Миколини сусіди чули вночі крики і звуки боротьби з його квартири. З тієї ночі Микола не з’являвся на людях. Двері  його квартири зламала міліція. Точна дата смерті поета не відома, судмедекспериза проводилася поверхово. Прокуратура промовчала, слідство не велося. Офіційний висновок традиційний, коли влада приховує свої злочини: «помер від серцевої недостатності». Пройшло надцять років, а відкриття карної справи досі немає. Поет-сатирик Холодний не влаштовував будь-які влади.

Усе своє життя Микола віршами та прозою намагався докричатися до співгромадян. А вони,  ще з часів Брежнєва-Щербицького перебуваючи у летаргійному сні ментальними гречкосіями, не хотіли чути Поета і Громадянина. ГРИЗОТИ СУМЛІННЯ свої ховали від грубої правди, а найбільш роздратовані його талантом розповсюджували анонімні плітки. Перед тим, як із ним розправилися у 2006-му році, Микола Холодний виступав у пресі проти місцевого начальства, звертався до центральних органів у Києві із заявами, звинувачуючи владу у злочинній діяльності.

СВИНІ У КРИМУ

Бродять свині у Криму

з рижою щетиною.

І дивуються, чому

не стаю скотиною.

Пронизав свинячий лад

виробничу царину:

перерили виноград

і життя татарину.

Захотілося свині

не в землі копатися –

в автономному багні

зволила купатися.

За трибуну вийшов хряк:

– На пісочку ляжем,

і посиплеться з гілляк

золото над пляжем.-

Порося в мішку кричить:

– Я мале, а здужаю

Чорне море сполучить

з тульською калюжею.-

Українці: Цур йому!

Караїми охкають.

Бродять свині у Криму,

по-московськи рохкають.

Ялта, 2.06.93

ПЕРЕКОТИПОЛЕ

Ще Києва не існувало

і нашої тута ноги,

а ти вже кричиш, заснувало

ці пагорби й ці береги…

Росла собі мирно в Молдові

колись виноградна лоза,

а ти в її грона медові

впилося, немов дереза.

Думки тобі Кримом крутило,

Донбас у печінку засів.

І там, де тебе прокотило,

зелений чорніє посів.

Опівночі вітер голосить –

і спить неспокійно латиш.

Ніхто тебе в гості не просить,

а ти по землі торохтиш.

Та зникнеш у безвість одначе.

Не скаже людина: «Жило».

Вітчизна по тих-бо не плаче,

у кого її не було.

14.1.91

ПРОДАЖНОМУ

Іллічу присвятивши сонети,

вже озброївся чорним квачем

і за срібні потерті монети

демократа назвеш стукачем.

Породив тебе Йосип, Іудо.

Був ти в Берії перший діяч.

Недолизане сталінське блюдо

долижи і до ранку пияч.

Не чекай, поки вріже хтось дуба

і дістанеться ласий шматок –

приколи до кишені тризуба,

приховавши партійний квиток.

Буде, звісно, печінка щеміти

і тремтітиме чарка в руці.

Головне, що синієш щомиті

і в хвилини жовтієш оці.

Повертайся ночами до хати,

Опираючись на явори.

Що продовжуєш мову кохати,

говори, говори, говори…

Продавай комерсантам, ледащо,

магазини, квартири, ліси.

Якщо пити не матимеш за що,

завтра матір свою продаси.

29.01.93

Я – ЛИЦЕМІР

(Монолог обивателя)

Уже в шароварах обкомівські трутні

танцюють гопак і підтримують мир.

І стиха розхитують зуби нам кутні,

бо знають чудово, що я лицемір.

Кордонами снять демократи пихаті,

щоб знову мене затягнути у вир.

Не слухайте їх, розташовуйтесь в хаті.

А я – на веранді, бо я лицемір.

Гадюку потрібно не навпіл рубати;

звивається знову партійний емір.

А я з плазунами розводжу дебати

про право на землю, бо я лицемір.

Загину, а Бушу добуду горбушу,

улітку полізу по сніг на Памір.

Віддам із ракетами заячу душу.

Озброюсь косою, бо я лицемір.

Веду хоровод з костромськими музиками,

тамбовський пришелець – мій бог і кумир

Робитимуть дочок моїх двоязикими

ще довго-предовго, бо я лицемір.

11.01.93

УКРАЇНА

Люблена-перелюблена,

синочками гвалтована,

багнетом приголублена –

хто вона, що вона?

Пожежами закосичена,

в Сибірах замурована,

обдерта, як осичина, –

хто вона, що вона?

Вивчена до ниточки,

крізь догми профільтрована,

тихенька, наче літечко, –

хто вона, що вона?

Ворогом від ворога

звільнена-врятована

дорого, ой дорого –

хто вона, що вона?

Так що ж мовчите, герострати?

Можливо, ви скажете, хто вона,

ота, що в заклечаній хаті

руками своїх закатована?

Маскуйтеся в сяючий морок –

вона вас і відти дістане,

і вами підрубаний сволок

упоперек горла вам стане!

1960

*          *          *

Сьогодні у церкві коні

ночують і воду п’ють.

Сьогодні новим іконам

прочани поклони б’ють.

Сьогодні гвалтують рації

про мера шлункові болі.

Сьогодні зникає нація –

а світ очманів на футболі.

Сьогодні комусь на згадку

подарували літак.

Сьогодні у полі дядько

гнилий підібрав буряк.

Сьогодні живих колекція

побільша по той бік грат.

Сьогодні у клубі лекція:

«Людина людині – брат».

1961

БАЛАДА ПРО ЧОРНУ ПТИЦЮ

Трупи клав на вози

тридцять третій рочок.

Хоч бери та й гризи

комсомольський значок.

Жінка кинула чоловіка 

і торби на горба.

Подаруй їй, владико,

колосочки з герба.

Чоловік збожеволів

і пожежу вчинив.

До собачої будки

він дітей зачинив.

А за числами числа.

Аж це полудня  ’дного

чорна птиця повисла

над обійстям у нього.

Людським голосом запитала: 

Чи ви тута живі ще?

Куля в відповідь засвистала 

впала птиця на попелище.

А на тім попелищі рушницю

опустив чоловік.

Він застрелену птицю

до дітей приволік.

Наказав їм її зварити.

На вечерю запросив півсела.

А на ранок почули діти,

що то мати їхня була.

*          *          *

Ми вам робили революцію,
в війну звільняли від ярма.
А ви розвели проституцію
біля державного керма.
Навкруг міста ростуть лісами —
до комунізму ідемо.
Тим часом податі ті самі,
в тюрмі тій самій сидимо.
Є мова піль, озер і неба —
та ходить мова та німа.
Є українців більш, ніж треба,
а України-то нема.

1966

Потворне становище з продовженням домінування в Україні мови загарбників, мови собіратєлєй рускіх зємєль, мови переселенців з півночі у край яблуньок і вишеньок – шлях вєлікаросам у благодатні землі малоросії в усі часи був вільний, ще й заохочувався державною політикою асиміляції народу автохтону, тоді як українців вагонами вивозили освоювати загарбані землі на сході і півночі – не лише бачив поет Холодний, а, на відміну від зрячих колег літераторів, ще й писав свої поезії на цю вкрай небезпечну тему.

Нехай Маяковським я став би, проте

чи мову міняв би, як гольф,

свою на німецьку одне лиш за те,

що шпрехав по-швабськи Адольф?

Нова варіація на стару тему» 1957р.)

…Греціє! Здається, ген відколи

Римської імперії нема –

та дітей рабами роблять школи

й твій же син хребта тобі лама.

Зникли де Антеїв славні діти?

З хлібом сіль несуть на рушниках.

Де твої поділись неофіти?

Дихають ураном в рудниках…

Монолог Маноліса Глезоса» 1964р.)

…Все так мудро, мов до ювілею:

і нема тебе, й ніби є.

Доживаєте Ви під землею

за що, мамо, життя своє?

Я не відаю, вже там які є ви,

Адже б’ють Вас камінням з пращ.

Мо, й не зле у метро Вам у Києві,

але на Україні – кращ.

М о в а» Згурівка, 1966р.)

В багно звірми притоптана калина.

І панська мова в душу нам плює.

Та ще не вмерла мертва Україна,

народ в народі знову повстає!

Народу шлях показують суди.

Недарма ж звуться ті суди народні.

І садить він на Півночах сади,

і добува метали благородні…

Монолог Івана Франка (у сьогочассі)» 1966р.)

…Тут вигодовували з хохлів яничар,

Форма потьомкінська завжди на українські плечі є.

Пам’ятника зліпив радянський офіцер Іван Гончар

тому, хто ненавидів «укрАінскоє нарєчіє».

Тамбовців, сибіряків сюди налітала орда.

Для освоєнія края приганяли якута.

Але одна річ – сонячні ванни й морська вода,

а інша – махати сапою на плантаціях Тарханкута…

Леся Українка у Ялті (для кобзи) Володимирові Кудрявцеву» Ялта, 5.6.93р.)

Микола Холодний у 1988 році написав вірша «Колорадські жуки», тоді мав на увазі паразитуючих ветеранів комуністичної партії. Проте твір став пророчим: сказане поетом чверть століття тому нині стосується обвішаної «колорадськими» стрічками п’ятої колони ненависників незалежності України, для яких вивчення мінімуму з державної української мови – століттями психологічно нездоланна справа, бо це покарання найстрашніше для колонізатора.

…Цвірчать цвіркуни аж до поту

про бульби прискорений ріст…

Ненавиджу вашу підлоту,

на мертвий поглянувши лист.

І скільки труїти вас мушу

у бруді від п’ят і до вій,

та вас припадає на душу,

неначе на хлопця повій.

Скептично вже кривлячи рота,

дядьки витирають лоби.

Я знаю, що марна робота,

що краще піти по гриби.

Бо лазите, ніби в повидлі,

в отруті з моєї руки.

Коли ж ви подохнете, підлі, –

скажіть, колорадські жуки?

Як раніше «мазепинці» і «петлюрівці» були лайливими наліпками до українців, що поважали себе, то сьогодні найобразливішою лайкою, на думку хронічних чи ситуативних українофобів, є визначення «бандерівець». Вірш Миколи Холодного «Був би я бандерівцем» сьогодні народжується вдруге, бо порушена поетом тема й нині найактуальніша.

…Мучуся і днями, і ночами,

Що не був бандерівцем. А ти?

За дверима нашими ключами

Знову «старші» брязкають «брати».

Чи в рушницях є суха начинка

На братерський їхній норовець?

Дивиться на нас Грицько Чупринка

І очей не зводить Боровець.

Вибачаюсь, а життя – хрінове,

Щоб мені базіка не пришив.

Був би я бандерівцем, панове, –

Хоч одну сволоту б задушив.

Був би я бандерівцем»)

…Родичі з Чернігівщини після його смерті хутенько з’явилися в Острі з претензією успадкувати квартиру померлого. Ще до першого судового засідання, а їх було декілька, чернігівська рідня згребла докупи папери поета, винесла у двір і підпалила. Згорів увесь архів разом з неопублікованими творами Миколи Холодного. І не лише з віршами та публіцистикою. Микола листувався з багатьма відомими літераторами, взагалі цікавими людьми.

Рукописи ще й як горять! Крім особисто зацікавлених у тому, завжди вдосталь дикунів, охочих танцювати навколо вогнища з чужими інтелектуальними здобутками. Паперові аркуші швидко згорають, випадковим очевидцям лише на мить відсвічуючись уночі яскравим полум’ям. Залишається купка сірого попелу, на смак солонувато-кислуватого, як сльози усіх живих істот.

…Казали, правда, що палав добряче, –

аж до ЦеКа доносило душок.

Було дві жмені попелу, одначе,

коли взяли й наставили мішок…

(Микола Холодний, – 1993р.)

До кого ж долітав душок у 2006 році від палаючого у дворі житлового будинку у містечку Остер архіву поета Миколи Холодного? До Національної Спілки письменників України … до Національного Музею літератури… до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва… до Інституту літератури АН України? Конкретно, до поважних академіків, що літературознавчо очолюють – або ж удають, що очолюють – літературний процес в Україні?

Мовчання… мовчання… мовчання…

Ми не належимо до тих,

Що в преміяльній гинуть давці.

Стоять в медалях золотих

Біля Христа христопродавці.

      Майстра гострої політичної сатири сьогодні згадують в контексті знакових поезій. Оминаючи деякі риси його характеру, що виражались у бажанні сільського хлопця стрімко скочити на столичний літературний Парнас. Зірковість прописаних на Парнасі «метрів українського радянського письменства» була затверджена в ідеологічному відділі КПУ. А добра половина літературних сантиметрів творили під парасолькою П’ятого політичного управління держбезпеки УССР. Вони любити вміли тільки мертвих. Мені довелося любити Миколу Холодного живого. Це було нелегко…

Амбітний хлопець народився на Поліссі, в родині робітника й селянки. У вогонь його гіпертрофованого честолюбства підливала масла фізична вада. Розпитував Миколу, та він так і не признавався (від вибуху юнаком отримав ушкодження); зі спотвореною правою половиною обличчя, з відірваними пальцями на руці подався до Києва… У хаті Івана Гончара відбулося моє знайомство з поетом ще до його запеклої конфронтації з землячками, закоханими в ліри, бандури й солов’їні пісні про кохання. Нація волала — де ж ви, сини мої? Не з ліричними піснями й вишиванками, а по-бойовому озброєні відважні воїни! Критичне ставлення до влади з народження було в Миколи. Листівку «Сталін помер. Люди моляться Богу» п’ятикласник — майбутній майстер поетичної метафори — підкинув у коридор сільської школи.

«Гріхопадіння» Холодного, проти якого ополчилися всі, кому не ліньки – цькувати беззбройного не треба великої мужності – почалося з розповсюдження Миколиного «Відкритого листа до…» – вказувалось ім’я співачки.  Як пам’ятаю, Микола застерігав юнку від розтринькання пісенного таланту у великому місті. «Патрійоти» наввипередки запрошували ще тоді наївне провінційне дитя прикрашати чарівним співом застілля з оковитою і квашеною капусткою, «яку дуже любив Тарас Григорович». Дісталося у відкритому листі Холодного і музею Івана Гончара, де юна співачка днювала й ночувала. Згодом й вийшла заміж за молодшого від Миколи всиновленого племінника скульптора.

У своєму відкритому листі вихідець з села, селюк(!) Микола Холодний раптом заговорив про марність фетишизації українцями другої половини ХХ століття глечиків бабусь, дерев’яних кухлів дідусів тощо. Для  української молоді, що мала б енергійно розбудовувати фундамент своєї вимріяної поколіннями національної  держави, існують продуктивніші способи самовдосконалення, аніж  малими дітьми копирсатися в етнографічній минувшині.

– Зрадник Холодний замахнувся на святе! Пішов проти чесної громади!

Особисто ображені зухвальцем ментальні пліткарі розповсюджували про нього дикі нісенітниці. Відважними викривачами «зрадника», як правило, були сіренькі особистості, що при мареннях-загрозах по кутках шепотіли про свою удавану небезпеку радянській владі. Наймення «хахлов» і «маларосов» не повинно б було їх ображати. Викликати надто серйозну цікавість у каральних органів держбезпеки своїм вишиваним глиняно-солом’яним вовтузенням ці контрреволюціонерчики – «герої до першої скрути» (Ліна Костенко) – ніяк не могли.

Ворожість до поета, несприйняття Миколи Холодного передусім були виявом ревнощів і заздрощів, що отруїли існування не одному поколінню українців. А гостросатиричні, патріотичні, по своїй суті антирадянські, бунтівливі вірші сина України Миколи Холодного вже друкували в Парижі, Братиславі, Римі, Мюнхені, Нью-Йорку.

Він був безробітним, пастухом-свинопасом, сторожем… «Український націоналіст» навчав сільських дітей російській мові й писав вірші. За кордоном вийшли його книжки «Сутеніє в душі» (Париж, 1969 р.), «Про душу в пісні та пісню в душі» (Рим, 1979 р.) Остання відзначена премією Ватикану. Лише в роки незалежності Миколі Холодному вдалося за власний кошт опублікувати книжки «Дорога до матері», та «Усмішка Джоконди». Ім’я українського поета ще за його життя було внесено до Британської енциклопедії.

 1991 року до мене, редактора відділу культури київської газети «Молода гвардія», приніс Микола добірку нових віршів. Серед них був один начебто з циклу мандрівних поезій: «Кличе знов Кагарлик у дорогу. Десь любов там блукає моя. Кагарлицький собака за ногу мене вкусить, неначе змія…»

До головного редактора київської молодіжки зателефонував обурений громадянин із прізвищем Кагарлицький. Він був переконаний, що літературний хуліган Холодний у вірші мав на увазі саме його. На віки прославлений поетом цей добродій чомусь вимагав спростування-вибачення. Я пообіцяв опублікувати його листа до газети, де він воздасть наклепнику по заслугах. Та панок Кагарлицький, певно, охолонув. Обіцяний протест, на превеликий жаль наших читачів, котрі не без почуття гумору, до редакції не надійшов.

Згодом покров поетичних метафор було скинуто. 1995 року цей вірш увійшов до «Усмішки Джоконди», поетичної збірки, надрукованої за власні Миколині кошти. У ньому йшлося не так про одного з охоронців «усього святого» добродія Кагарлицького, як про сам музей Івана Гончара, де Микола отримав відкоша від співачки. Вірш про храм української культури на печерському пагорбі закінчувався: «…Йде малеча наївна з поклонами, щоб любові навчив до землі. А в котеджі лежить за іконами той, що люльку курив у Кремлі… На воротях собаки зображення, так би мовити, замість герба. Про собаку зворушливі враження із котеджу виносить юрба».

«Люльку курив» чи то бюст Сталіна, чи то парсуна з зображенням комуністичного ідола. То була, певно, одна з ранніх робіт скульптора Гончара. Він же автор пам’ятника українофобу Максиму Горькому в Ялті. Ще один знаковий пам’ятник – у Переяславі-Хмель­ницькому, де величава росіянка в татарському кокошнику обнімає дівчину в українській плахті, оберігаючи бідну українку від… самостійності.

…Втім, згадайте великого інтелігента Максима Рильського: «Перший сокіл Лєнін, другий сокіл Сталін»…

Принагідно, щоб змалювати атмосферу шістдесятих-сімдесятих років з отруйними випарами над столичним інтелігентським болотом, слід процитувати листа до одного з московських владик, підписаного талановитою трійцею відомих українських літераторів, що й донині живуть, докладаючи запатентовані в КГБ свої руки «духовних цілителів» до незагоєних ран української культури-великомучениці.

«22 марта 73г.»  Председателю КГБ СССР

тов. АНДРОПОВУ Ю.В.

                             Первому секретарю правления СП СССР

тов. МАРКОВУ Г.

 

         Уважаемый Юрий Владимирович!

Мы, украинские советские писатели, решительно осуждаем действия так называемых литераторов Светличного, Стуса, Сверстюка, Караванского, братьев Горыней, Мороза, Черновола, Осадчего, математика Л.Плюща, В.Некрасова и др. погрязших в националистическом болоте и не раскаявшихся в своей антисоветской деятельности. Нет и не может быть прощения им, замахнувшимся на самое святое – на социализм, на вековечную дружбу между русским и украинским народами, на чувство семьи единой. Их писания, создаваемые с целью подрыва и ослабления советской власти, будут отброшены народом и историей. Заверяем Вас, что никаким отщепенцам не удастся рассорить нас с ленинизмом, с коммунистической партией, с законом. Украинский народ никогда им этого не простит…»

Один добродій зі святої трійці подав до суду на газету, що першою надрукувала факсиміле листа з трьома оригіналами підписів українських літераторів. Суд постановив: автентичність підписів на фотокопії листа не можна підтвердити «з технічних причин». Звісно, оригінал доносу -– далеченько, за вісімсот кілометрів, в архіві КГБ-ФСБ.

Довжелезний ряд конформістів-геніїв можна продовжити до наших днів…

У моєму архіві -– чималий стос віршів Миколи Холодного. Немає жодного, хоч чимось подібного до відомих епохальних творів аксакалів української радянської літератури «на злобу дня». Так званими «паровозами» торували собі шлях на комфортний столичний Парнас провідники  нинішньої української – Господи, прости! – духовності.

У Музеї дисидентського руху, в розділі «Персоналії», про поета Миколу Холодного є такі рядки:

«Вірші Холодного розповсюджуються в самвидаві. Їм притаманна іронія, алегоричність, потужний патріотичний пафос. Його рядки стають крилатими… У травні 1966 в самвидаві поширюється його 90-сторінковий лист до П.Шелеста, де йдеться про порушення Загальної Декларації прав людини ООН… У грудні 1971 р. Холодний поширює лист до пленуму Спілки письменників України з питань роботи з творчою молоддю… 20.02 1972 р. Холодний заарештований за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч.1, головне звинувачення – за збірку віршів «Крик з могили»). Слідчий Берестовський шантажував Холодного психіатричною експертизою. 7.07. 1972 р. газета «Літературна Україна» під назвою «На терези совісті» опублікувала під прізвищем Холодного листа, сфабрикованого КГБ. «Автор» ніби відрікається від своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали його в «антирадянську трясовину».

…На початку 90-х я порівняв Холодного з «бомжуватим собакою», що, шкутильгаючи, тиняється містом. Одна лапа покалічена, половина морди спотворена — хтось з гомосапіенсів хлюпнув на дворнягу окропом. В ізгоя кидають камінням… А собака стає ще злішим. Це порівняння Холодному не сподобалось. Я продовжив фантазувати на тему його каліцтва. Пригадав випадок з болгаркою провидицею Вангою, що набула своїх здібностей, коли буревій підняв її і вдарив об землю. Дівчина осліпла, проте стала віщункою-провидицею.

— Тобі не здається, Миколо, що поетичний дар отримав після того вибуху, що добряче струсонув твою юначу голову? — запитав я його. — Коли так, то давай шарахну й тебе головою об стіну. Може, почнеш вірші писати?

Епатажним, дратівливим тоном спілкувався літературний і громадський ізгой.

Як відомо, у житті творчих особистостей-чоловіків жінки грають неабияку роль. Закомплексований покаліченим обличчям, Микола прагнув захмарних висот. І закохався в юнку з дивним голосом, солістку народного хору. Співачка була в центрі уваги, зачаровувала співом. Її запрошували на сімейні свята. Холодний кілька хвилин провів у товаристві юної дами свого серця. Можливо, встиг освідчитися у почуттях.

У той час за Миколою спостерігали «психологи» з П’ятого управління КДБ. Досконало вивчили його характер, явні й приховані вади, і їм було нескладно посварити його з вишиваними патріотами України. Ім’я «колючого» поета було у всіх на слуху.

Якось один хлопчина сфотографував Миколу під час прогулянки зі співачкою. Біля Ірпінського будинку творчості СПУ на імпровізованому стенді під мостом розмістив фотомонтаж про парочку закоханих. Зухвальця Холодного, що спокусив, а може, й занапастив «золотий голос України» на зборах піддали обструкції… Згодом фотограф привселюдно зізнався, що виконував завдання КДБ. «Гріхопадіння» поета Холодного, проти якого ополчилися всі, кому не ліньки, почалося з розповсюдження його «відкритого листа до…» — вказувалось ім’я співачки (Ніна Матвієнко!). Микола застерігав співачку, щоб не розтринькала свій пісенний талант…. Дісталося в листі й Музею Івана Гончара, де співачка днювала й ночувала (згодом вона вийшла заміж за молодшого від Миколи племінника скульптора)…

Треба зазначити, що викривачами «зрадника-поета» були сіренькі особистості, що літали тихенько й низенько, при мареннях-загрозах по кутках шепотіли про свою небезпеку радянській владі. Викликати цікавість в органів держбезпеки контрреволюціонери та герої до першої скрути ніяк не могли. Ворожість до Миколи Холодного була виявом ревнощів і заздрощів, що отруїли існування не одному поколінню українців! А гостро сатиричні, патріотичні, антирадянські, бунтівливі вірші Миколи Холодного друкували в Парижі, Братиславі, Римі, Нью-Йорку…

Миколу було звільнено й відправлено з Києва поневірятися в українську провінцію. Дозволено працювати вчителем російської мови в сільській школі. Районний гебіст регулярно привозив пляшки, та Микола їх віддавав комусь. «Вони хотіли, щоб я став алкоголіком, щоб тема «поет Холодний» назавжди була закрита», — казав Микола. Холодний не мав ані дружини, ні помешкання у Києві. Та серед жінок поета була одна, що в думках завжди була поруч…

Дорога до матері

«Колю, ти мені снився проти неділі.

Ти лежав, а на тебе клали квіти кругом,

 то, кажуть, оживе.

Я прокинулась і стала плакати».

(Із материного листа в Самгородок, 1968 рік)

Я до Вас ізнову не приїхав.
Мабуть, наші верби розлюбив.
Пишете, прислав я Вам горіхів,
тільки не прислав до них зубів…
Не судіть за те, що забуваю
перестиглих вишень кровотечу.
Двадцять восьме літо забиваю
олотого цвяха в порожнечу.
Кажуть Вам, що я на лезі бритви

для розваги публіки стою.
Хтось мене без мене тягне в битви
і за мене «падає» в бою.
А до Вас дорога камнем стелена.
Заборонні знаки та пости.
Обіруч гадючі очі терена
і фальшиві написи: «Щасти!»
Вам тепер сусід города оре —
і вродила рясно лобода.
А мене ледь не втопило море,
й вишиванку понесла вода…
Може, я озвуся Вам у громі.
Може, мене зробить він німим,
у житті немов на іподромі:
на коні побудеш і під ним.
Світ мені був гірший за вітчима,
і вітри згинали, мов лозу.
Та сміявсь я Вашими очима
і вмочав перо у їх сльозу.
А коли зчинялись хуртовини
і гукали сови у дупло —
нашої старенької хатини
скрізь мене знаходило тепло.
Згадки не лишилося від стріхи:
забіліла бляха, мов зима.
У руках тримаєте горіхи,
а нащо — не знаєте й сама.

Георгій БУРСОВ

Серпень15/ 2019

Коментарs:

Ваша email адреса не публікується. Поля, обов'язкові для заповнення, позначені *

Ви можете використовувати такі HTML теги та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Звернення єпископів УГКЦ до представників органів державної влади, політикуму та громадянського суспільства України